«БЛИЖЧЕ ДО ЦИВІЛІЗОВАНИХ ЧАСТИН ЄВРОПИ»

«БЛИЖЧЕ ДО ЦИВІЛІЗОВАНИХ ЧАСТИН ЄВРОПИ»

Знов-таки через недавні територіальні поділи перетин російсько-польського кордону був так само географічно заплутаний, як і перетин польсько-австрійського кордону місяць тому. 18 серпня «ми перетнули Березину, яку деякі сучасні географи помилково вважають новим кордоном між Росією та Польщею», а два дні по тому «в’їхали до Росії біля невеликого села під назвою Толіцин, яке до 1772 року належало Польщі» 31. Політичні наслідки поділу Польщі призвели до розмивання польсько-російського кордону, тому ці дві країни виглядали для мандрівників як частини одного терену, а схожість мов тільки посилювала їхнє враження про єдність цього терену. Перекладач Кокса не був ані поляком, ані росіянином, а походив з Богемії, тож автор зробив спеціальне пояснення для читача, що «богемська й російська мови є діалектами склавонського говору». Коли Кокс, перетнувши кордон, намагався зафіксувати відмінності між Польщею та Росією, він зауважив, що «найразючіший контраст — у їхніх зачісках: росіяни замість голити свої голови дозволяють волоссю звисати над бровами та вухами і підстригають його на рівні шиї» 32. Ця підкреслена увага мандрівників до волосся, як у Польщі, так і в Росії, знову зраджувала їхнє бажання знайти видимі знаки для розрізнення чужих народів.

На шляху від Смоленська до Москви ці знаки переконували Кокса у тому, що він рухається у напрямку Орієнту. Однієї ночі вся група зупинилася у «стерпній хатині», де їхньою «господинею була справжня азійка». Це було видно з її одягу: «Вона була зодягнена у синє вбрання без рукавів, що спускалося аж до щиколоток, а в поясі була підперезана червоним паском; на голові у неї була хустка, зав’язана (66) наче тюрбан, різнокольорові сережки й намисто; її сандалі трималися на нозі завдяки синім шнуркам, обв’язаним також навколо щиколоток, щоб підтримувати грубі полотняні обмотки, що заміняли їй панчохи». Грубість одягу відповідала грубості самого народу. Кокс підсумував, що «російські селяни загалом виглядають грубою, витривалою расою». Вони носили або «грубий вовняний балахон», що спускався нижче колін, або овечі шкури. Так само як господиня-азійка, вони «замість носити панчохи обмотували ноги смужками полотна», а їхнє взуття було виготовлене з бересту. Сеґюр також помітив на постатях цих «напівдикунів» Росії одяг із овчини, але також звернув увагу на сокири, прив’язані до пасків. Для Кокса сокири були не просто деталями вбрання дикунів, а радше ознаками примітивного рівня цивілізації. Він дивувався, що ці російські селяни будували свої хати, тобто свої халупи, «тільки за допомоги сокир», бо не «вміли користуватися пилками» 33.

Як і в Польщі, Кокс не змарнував нагоди оглянути ці халупи зсередини, тим більше, що це був єдиний варіант для ночівлі. Подеколи його будили кури, а одного разу «компанія свиней підняла мене о четвертій годині, хрюкаючи просто у вухо». В тій самій кімнаті на соломі спали два його супутники та їхні слуги, «троє довгобородих росіян у грубих полотняних штанях і сорочках», на лаві — троє жінок, а на печі — «четверо майже голих дітей». Пізніше Кокс навіть натякнув на сексуальну непристойність того, що поруч спали «чоловіки, жінки і діти, без розрізнення статі й становища, часто майже без одягу». Ще він жалівся на «задушливий сморід» 34.

За однаковою формулою він розчаровано зауважує міста, що траплялися на шляху: «Здалеку всі ці шпилі й куполи, височіючи над деревами, котрі приховують прилеглі до цих споруд халупи, змушують мандрівника, незнайомого з цією країною, сподіватися на появу великого міста; замість цього він бачить лише купку дерев’яних хатин» 35. Цей опис відкрито відтворює ідею крайнощів, цього разу між величними церковними шпилями й куполами, з одного боку, і вбогими хатинами, з іншого. Проте за допомоги цікавого виверту Кокс робить цей контраст джерелом обману й облуди. В описі 1778 року вражає, наскільки точно він провіщає леґенду про (67) облуду «потьомкінських сіл», пов’язаних із поїздкою Катерини II до Криму в 1787 році. Кокс застосовує формулу облудної розкоші та зраджених сподівань навіть до самої Москви.

Москва повідомила про своє наближення за шість миль з’явою якихось шпилів, що височіли на самому кінці широкої лісової просіки; дві чи три милі потому ми виїхали на пагорб, з якого перед нашими очима відкрився чудовий краєвид величезного міста. Воно простяглося у формі велетенського півмісяця; незліченні церкви, вежі, позолочені шпилі й куполи, білі, зелені та червоні будівлі, виблискуючи на сонці, утворювали розкішне видовище, з яким дивно контрастували вкраплення дерев’яних халуп 36.

Попри величезні розміри Москви, попри велетенський простір, на який вона простяглася, тільки-но мандрівник відводив вражений погляд від блискучих позолочених шпилів, він зауважував дерев’яні халупи й усвідомлював, що навіть Москва була своєрідним «потьомкінським селом», містом облудних ілюзій. Кокс був «цілковито приголомшений неосяжністю й розмаїтістю Москви», позаяк він «уперше бачив настільки безладне, настільки незвичне, виняткове й таке сповнене крайнощів місто». Часом ці крайнощі взагалі робили Москву не схожою на місто, «адже місцями це величезне поселення скидається на покинутий пустир, місцями на багатолюдне місто; місцями — на злиденне село, місцями на величну столицю» 37. В цьому й далася взнаки влада мандрівника над об’єктом його спостережень: за власною волею Москва для Кокса могла перетворитися на «злиденне село». На думку Кокса, ці московські крайнощі були лише проявом глибшої розбіжності, яку можна було описати за допомоги ідеї Східної Європи: «Москву багато хто вважає містом, збудованим за азійським зразком, але поступово вона набуває дедалі більше європейських рис, демонструючи строкату суміш сумбурної архітектури» 38. Відкриття Східної Європи можна подати як відновлення претензій на цю територію, під час якого щораз більше уваги приділяли країнам, що ставали дедалі європейськішими. Сумбурність і строкатість як естетичні поняття вдало доповнювали загальний словник крайнощів і суперечностей: аби пересуватися містом, Кокс та його (68) супутники найняли екіпаж, запряжений «шістьма кіньми різної масти». Кучер вирізнявся «довгою бородою та овчинним кожухом», а форейтори носили «грубий вовняний одяг». Вони возили з собою багато сіна, щоб годувати коней, тільки-но екіпаж зупинявся, а «самі спілкувалися з іншими кучерами й форейторами, котрі так само, як і їхня худоба, тамували голод заздалегідь приготованою їжею, при цьому мало церемонячись». Поки кучери їли поруч із кіньми, сам Кокс відвідував палаци, зведені «у стилі справжньої азійської розкоші» й, що найважливіше, побудовані самою тільки сокирою: «…Більша частина деревини, використана для зведення цих просторих споруд, була оброблена сокирою. Хоча я часто спостерігав за роботою теслі, я жодного разу не бачив у них в руках пилки» 39. Хоч би куди Кокс глянув, він усюди бачив характерні східноєвропейські зміщення: Азія проступала у стилі палаців, а методи їх будівництва нагадували про інші, доісторичні часи. Кучер з бородою і в овчинному кожусі та тесля із сокирою цілком відповідали російсько-скіфському прототипу, що його описав Сеґюр.

У Москві Коксу навіть не довелося викликати в уяві образи скіфів, адже там траплялися справжні й цілком сучасні мешканці віддалених провінцій імперії, вихідці з самого пограниччя континенту — з Уральських гір та Кавказу. Під час обіду у графа Олексія Орлова, адмірала Катерини, Кокс у захваті розглядав почет, що юрмився навколо Орлова:

У почті був вірменин, що недавно прибув із Кавказьких гір і, за звичаєм своєї країни, мешкав у повстяному наметі в саду. Його одяг складався з довгого просторого жупана, підперезаного паском, широких штанів і чобіт. Волосся він стриг на татарський манер — кружком, а зі зброї мав кинджал і лук з рогу дикого бика з тятивою із жил того самого звіра. Він був надзвичайно відданий своєму господареві; коли його приставили до господаря, він добровільно склав присягу на вірність і зі справжнім східним перебільшенням обіцяв битися з усіма ворогами графа, запропонувавши на доказ своєї щирості відсікти власні вуха; він також побажав, аби всі хвороби, що загрожуватимуть його господареві, перейшли на нього… Він станцював калмицький танець, напружуючи кожен м’яз і звиваючися й вигинаючися (69) всім тілом, не сходячи з місця. Він запросив нас до саду, де з великим задоволенням показав свій намет і свою зброю, й випустив кілька стріл, що піднялися на неймовірну висоту. Ми були вражені, наскільки характер цього вірменина зберіг свою природну невимушеність; він здавався дикуном, що лише ступив на шлях цивілізування 40.

Це був найкрайніший зразок Східної Європи в географічному й антропологічному сенсі, на який, утім, мандрівник міг натрапити вже в саду московського палацу. Схоже, вся штучність цієї ситуації не могла похитнути інтересу Кокса до «природної невимушеності» вірменина. Його образ трохи скидається на образи американських індіанців — намет, лук з рогу і жил бика, — але калмицький танок і татарська зачіска, поза сумнівом, розміщували вірменина на просторах Східної Європи. Підстрижене кружком волосся, як ми пам’ятаємо, слугувало для Кокса ланкою між Польщею й Татарією. Приписавши вірменину «східні перебільшення», він сам послуговувався мовою західної поблажливості, зводячи концепцію Східної Європи до постаті «дикуна, що лише ступив на шлях цивілізування».

Мандрівник, який відкривав Східну Європу, справді міг у ході своєї подорожі спостерігати за тим, як дикуни «ступали на шлях цивілізування». Спостерігати він міг не лише на прикладі поодиноких дикунів, а й споглядаючи найширшу панораму суспільства та природи. У вересні Кокс вирушив з Москви до Санкт-Петербурґа, прямуючи на північний захід. Він минав пастухів, що «одягом і манерами скидалися на кочові орди татар». Він заходив до хат, де люди падали долілиць перед іконами «святих, невправно нашкрябаних на дереві, що більше нагадували калмицького ідола, ніж людську голову». Іноді мешканці падали долілиць навіть перед Коксом та його супутниками, яких часто «приголомшував цей прояв східної пошани» 41. Саме ці калмицькі й татарські образи, що зустрічалися на шляху до Санкт-Петербурґа і нагадували про вірменина в Москві, перетворювали на нісенітницю будь-які спроби подорожніх географічно точно означити свої враження. Так само, як згадки про давніх скіфів і сарматів ламали конвенції часу й історії, порівняння з татарами (70) і калмиками суперечили географії, породжуючи невпорядкований антропологічний простір, населений недбало класифікованими примітивними народами.

Місцевість, яку минали мандрівники, «подекуди була суцільним багновищем», а дорога часто зникала, тож «рух екіпажа перетворився на неперервну тряску». Росія не витримала найпростішого тесту на цивілізованість, тесту колесом: «Погані дороги зламали наше нове колесо, зроблене абияк і вже потріскане; ми зупинилися, щоби його полагодити. Втім, ремонт виявився так само ненадійним, позаяк невдовзі воно знову зламалося». Такі «технічні» проблеми перетворювали мандрівку з Москви до Петербурґа на «видимий» поступ від варварства до цивілізації, показуючи, що очікує на російських селян із сокирами й вірменського дикуна з його луком із бичачого рогу.

Відсталість російських селян у галузі технічних умінь порівняно з іншими європейськими народами помітить навіть невтаємничений спостерігач. Мірою наближення до Петербурґа, ближче до цивілізованих частин Європи, села ставали дедалі ліпше облаштовані різними побутовими зручностями, селяни краще володіли технічними уміннями. (…| Дерево рідше обтісувалося сокирою, і нам частіше траплялися ями для пиляння колод на дошки, які ми спочатку вважали небаченою рідкістю; хати ставали просторішими і зручнішими, з більшими вікнами й димарями; меблів також було більше. (…) Втім, цей поступ до цивілізації дуже незначний, і ми зауважили чимало прикладів найгрубішого варварства 42.

Наявність меблів і використання сокир були важливими сигналами, позаяк робили рівень цивілізованості безпосередньо видимим навіть для «невтаємниченого спостерігача». Сеґюр у самому Санкт-Петербурзі виявив, що «зовнішні форми європейської цивілізації» приховували непомітні на поверхні залишки варварства. Проте Кокс ще на шляху до Петербурґа побачив навіть на поверхні «найгрубіше варварство». По суті, у своїх спостереженнях він неявно уклав шкалу відносної цивілізованості, схему розвитку від найгрубішого варварства до звичайної відсталості, яка помалу наближалася (71) й уподібнювалася до самої цивілізації. Російське «просування до цивілізації» відображалося у «просуванні» самого Кокса до Петербурґа, подорожі на північний захід. Рівень цивілізації у Росії він вимірював за рівнем «інших європейських народів», що заселяли «цивілізовані частини Європи». Отже, свідомість Просвітництва містила в собі карту поширення цивілізації в Європі.

Новгород одразу викликав у мандрівника великі сподівання, бо «з невеликої відстані це місто було захопливим видовищем». Але він виявився ще одним потьомкінським селом, де «наші сподівання зовсім не виправдалися», і Кокс відреаґував на це так, як у Кракові та Варшаві: «Жодне інше місце не сповнювало мене такими сумними роздумами про колишню велич». У Новгороді Кокс був змушений висісти з остаточно поламаного екіпажа й подорожувати до Петербурґа у російській будці, кибитці, котра виявилася надзвичайно незручною. «Місцевість, якою ми їхали, не годилася, щоб привернути нашу увагу і тим самим полегшити наші страждання», — писав Кокс. Вони їхали «безпросвітною дорогою», що тяглася «похмурим і одноманітним» лісом. Потім він «зненацька» побачив оброблену землю, «хати, які пожвавлювали краєвид», а дорогу вже можна було порівнювати «з кращими трактами Англії». І ось у кінці зеленої алеї відкрилася «панорама Петербурґа, наша омріяна мета і завершення наших надривів» 43. Пункт призначення — цивілізація — з’явився на обрії.

У своїх роздумах про Санкт-Петербурґ Кокс одразу звертається до теми його недавнього заснування: «Прогулюючися столицею, я дивувався, що ще на початку цього століття на місці, де тепер стоїть Петербурґ, було багновище й кілька рибальських халуп». Перенесення столиці з Москви до Петербурґа за наказом Петра уподібнювалося в очах Кокса до власної щойно здійсненої мандрівки. Цар прагнув «внутрішньо покращити» Росію, «наближаючи столицю до цивілізованіших частин Європи», аби «реалізувати свій план цивілізування своїх підданців» 44. Отже, мандрівник мав змогу спостерігати за поступом не лише окремого «дикуна», але й усієї Росії. Проте поступ цивілізації міг зупинитися: «Якщо двір повернеться до Москви й послабить зв’язки (72)

Interior d’une habitation Russe pendant la nuit, «Внутрішній вигляд російського помешкання вночі», з Chappe d’Auteroche, Voyage en Siberie; Jmt. par ordre du Roi en 1761; contenant les moeurs, les usages des Russes, Paris, 1768, vol. І. Мандрівники бачать ознаки відсталості як у зовнішньому вигляді «хат», чи «халуп», так і у внутрішніх сценах домашнього життя Кокс у Росії скаржився на «задушливий сморід» і на те, що поруч спали «чоловіки, жінки і діти, без розрізнення статі й становища, часто майже без одягу» (З дозволу Гатонської бібліотеки Гарвардського університету.) (73)

з європейськими державами до того, як відбудеться значна зміна манер народу, тоді Росія швидко повернеться до початкового варварства». Цивілізація, яку Кокс пов’язував із географічним вектором, могла, на його думку, рухатися й у зворотному напрямку. Зокрема, Санкт-Петербурґ розміщувався в топографічно ненадійному місці, на «багновищі», у «низькій і заболоченій місцевості», де йому «загрожували повені», навіть «цілковите затоплення» 45.

Натоді будинки у Санкт-Петербурзі були обставлені, на думку Кокса, «так само вишукано, як і в Парижі чи Лондоні». Він бачив панн, що носили «високі зачіски за паризькою чи лондонською модою зими 1778 року». Для Кокса зовнішні прояви цивілізованості, як і відсталості й варварства, знову зводилися до стилю зачісок, а Санкт-Петербурґ ще мав витримати порівняння з двома європейськими столицями. Однак при дворі Кокс спромігся виявити «сліди азійської помпезності, поєднані з європейською витонченістю» 46. Зрештою, Кокс перебував у Східній Європі.

Цей факт був ще очевиднішим, коли він переводив погляд з аристократії та придворних на «простолюд за роботою». Він був вражений тим, що вони, «здавалося, не відчували морозу», навіть якщо «їхні бороди вкривалися памороззю». Схоже, що їхні овечі кожухи чудово захищали від холодної погоди, а голі шиї були «добре захищені бородою». Його здивувало, що жінки прали білизну в Неві, прорубуючи «сокирами» ополонки. Овчинні кожухи, бороди й сокири довершували картину. Кокс бачив кучерів і слуг, що чекали на морозі своїх господарів, розпалюючи багаття, аби не замерзнути. Ця сцена постала перед ним наче витвір митця: «Я зацікавлено спостерігав за мальовничими групками довгобородих росіян у азійському вбранні, що зібралися навколо багаття» 47.

Причиною мальовничості частково було вбрання, яке Кокс також зауважив на придворних маскарадах. Там «місцеві жителі низького походження з’явилися у вбранні своєї провінції», влаштувавши в такий спосіб «виставу тих костюмів, що їх тоді носили різні мешканці Російської імперії». Він спостерігав «таке розмаїття строкатих постатей, якого ніколи не вигадала б найбурхливіша фантазія на маскарадах в інших країнах». У Москві, що лежала між Азією (74) та Європою, відчуття «розмаїтості» створювала «сумбурна архітектура». У Санкт-Петербурзі «розмаїтість» досягалася завдяки одягові, і це наштовхувало Кокса на думку про Східну Європу як про дещо, чого «ніколи не вигадала б найбурхливіша фантазія на маскарадах в інших країнах», — мабуть, в Англії та Франції. Східна Європа могла бути чимось фантастичним або кумедним, проте, що найголовніше, вона була «винайдена», і честь цього винаходу належала Європі Західній. Її мальовничість не обмежувалася архітектурою й костюмами, а стосувалася раси тамтешніх людей. Тут також панувала «строкатість»: «Мандрівник, відвідуючи будинки російської знаті, буде вражений розмаїттям кольору шкіри і рис обличчя їхніх слуг і почту — тут є росіяни, фіни, саами, грузини, черкеси, поляки, татари та калмики» 48. Відтак мандрівник відкривав Східну Європу не лише в етнографічних деталях одягу й зачісок, але також у расових відмінностях рис обличчя й кольору шкіри. Навіть у Санкт-Петербурзі, ближче до «цивілізованих частин Європи», варто було лише перевести погляд з модних панн на їхніх слуг, аби збагнути, що Східна Європа була строкатим натовпом примітивних народів.