«ЗВИЧАЇ ТУБІЛЬЦІВ»

«ЗВИЧАЇ ТУБІЛЬЦІВ»

Мандрівник Східною Європою мимоволі ставав учасником жорстоких утисків і рабства. Цю участь зумовлювала сама природа подорожі: потрібно було діставати харч, знаходити місце для ночівлі й транспорт та захищати себе. Це стосувалось як Російської, так і Османської імперій. У 1778 році Кокс та його супутники вирушили в одноденну мандрівку з Москви до Свято-Троїцької лаври, але «в чужих краях постійно виникають перепони, неочікувані для тих, хто недостатньо знає звичаї тубільців», а відтак на мандрівку пішло три дні замість запланованого одного. Проблема полягала в тому, що хоча мандрівникам офіційно було дозволено наймати поштових коней за символічну плату, вони хутко зрозуміли, що «на чужинця чатують нескінченні затримки, коли його не супроводжує російський солдат, який підганяє поштових службовців» 62. Хоча вони й вимахували офіційним папером, ніхто не поспішав дати їм коней. Плануючи виїхати о п’ятій ранку, мандрівники вирушили через дев’ять годин і проїхали лише чотири милі із сорока, після чого візники відмовилися везти їх далі.

Даремно ми показували ордер на коней; вони заявили, що він дозволяв нам брати коней тільки від одного села до іншого, тож без зайвих церемоній повернулися до Москви. Ми втратили ще дві години, і наш перекладач-богемець довго щось пояснював каліченою російською, перш ніж ми змогли переконати мешканців дати нам коней, після чого нас знову висадили в іншому селі, на відстані трьох миль від попереднього, де все повторилося спочатку: суперечки, погрози й обіцянки. Так майже до півночі ми сперечалися, рухаючись від села до села, що рясно вкривають цю частину країни 63.

Перед нами комічна ситуація, в основі якої лежить спроба дістати коней в Росії. Вона нагадує спроби Тотта дістати харчі в Молдавії за десять років перед тим. В обох комедіях з’являється елемент фарсу, коли місцеві мешканці свідомо відмовляються розуміти подорожніх. У випадку з Коксом безнадійні спроби перекладача-богемця порозумітися з (123) селянами ґрунтуються на позірній подібності чеської та російської мов. Справжнім доказом комедійності ситуації стала її щаслива розв’язка, аналогічна тій, яка спіткала Кокса в Молдавії.

Наступного дня на півдорозі до монастиря подорожні зустріли російського сержанта, якого їм на порятунок вислав російський князь, і жодних проблем з кіньми вже не виникало.

Наш приятель сержант виявився напрочуд добрим агентом. Як тільки селяни починали сперечатися, він негайно розганяв їх палицею, красномовнішою за найпатетичніші випрохування. Мужики, безперечно, були привчені до такої риторики і зносили її терпляче, з добрим гумором; а сівши на козли, починали свистіти й співати своїх народних пісень, наче і не було нічого 64.

Тобто сержант відігравав таку саму роль, що й мікмандар в Османській імперії, і Кокс визнав, що «досвід попереднього дня навчив нас цінувати цього військового помічника» 65. Кокс дістав той самий урок, що й Тотт, і міг дивитися на побиття візників з такою ж байдужістю, іронічно пишучи про «красномовство» палиці і зауваживши бадьорий «добрий настрій», з яким селяни мало не вітали побої, навіть насвистували й співали.

Коли Кокс невдовзі виїхав з Москви у довшу подорож до Санкт-Петербурґа, він не забув уроку про особливості російської транспортної системи і нагадував своїм читачам:

І справді, як я зауважив раніше, чужоземцеві, котрий хоче подорожувати не зволікаючи, слід не лише дістати паспорт, а й також знайти російського солдата, який не сперечатиметься із селянами і не чекатиме, поки візьметься до роботи повільний поштмейстер, а швидко вирішить справу за допомоги своєї палиці 66.

Цей важливий урок не просто полегшував пересування, але й за словами самого Кокса, дозволяв просвітити «тих, хто не надто добре знається на звичаях тубільців». Кокс ділився з читачами своїм знанням про росіян, схожим на Тоттів досвід із молдаванами, особливо відзначаючи любов цих народів до (124) тілесних покарань. Удруге згадуючи про побиття, Кокс знову пише про «схильність тубільців до співів», позаяк «навіть ті селяни, що були кучерами й форейторами, тільки-но бралися за свою справу, відразу починали наспівувати» 67. Виглядало так, нібито їх били, аби змусити саме співати, а не їхати.

Кокс чудово розумів, чому він не міг одержати коней без допомоги солдата: «Плата за найм цих коней настільки незначна, що власники могли використовувати їх з більшим зиском на інших роботах» 68. Натомість Тотт вдався до довгих пасажів, у яких засвідчував свою готовність платити, аби побої не були потрактовані як результат його скнарості. Інші мандрівники відверто писали, що із задоволенням користувалися фінансовими перевагами, якщо їм вдавалося втиснутися в місцеву соціоекономічну систему, яка не ґарантувала селянам ніякої майнової безпеки. Подорожуючи 1794 року Угорщиною, Гоффманнсеґ радо заощаджував гроші: «Коли мандрівник має ордер від органів влади, кожне село зобов’язане надати йому коней. Отож, якщо ви знайомі з якимось впливовим чиновником і він може виписати вам такий ордер, ви маєте змогу подорожувати вельми дешево» 69.

Коли заради зручності мандрівників належало вдатися до насильства, то з цим було легше миритися, якщо бив хтось інший — турецький мікмандар або російський сержант. Мандрівник міг переконати себе, що насильство було природним для соціальних відносин у цих країнах і просто відображало «звичаї тубільців». Салаберрі, прямуючи 1791 року через Угорщину до Волощини, збирався заночувати в Луґожі, поблизу Тімішоари.

У Луґожі ми послали наші подорожні папери до комісара округи, який переправив їх до окружного судді. Останній був на балу і повернувся лише за дві години. Комісар декілька разів ударив його кийком, суддя наказав побити пандура, пандур — селян, а ті, своєю чергою, били коней. Voil?! коли підрахувати, то з нагоди нашого прибуття в Луґожі було роздано близько п’ятдесяти ударів кийком (a notre occasion) 70.

Мандрівники почувалися повністю непричетними до побоїв, яким вони лише дали привід, і розважалися (125) комічним боком цього видовища. Кількість ударів, що їх порахував Салаберрі — voil?, — сприймалася як пародійне засвідчення ваготи мандрівників. Трохи згодом Салаберрі побачив валаського боярина, котрий лупцював свого слугу, який мусив приготувати для мандрівників кімнату, запалити світло та принести соломи на постіль. Французький маркіз без найменшого обурення повідомив про наслідки покари: «Раб не став ані сумнішим, ані сумліннішим, адже тут побиття — це єдиний спосіб щось вимагати» 71. Волохи були схожі на молдаван Тотта, а побиття навряд чи вимагало додаткових пояснень, адже Салаберрі достатньо вивчив Східну Європу, щоби ототожнити слугу з невільником.

Тілесні покарання, до яких вдавалися самі мандрівники, наприклад Казанова, котрий побив Заїру, офіційні провідники, як-от Тоттів мікмандар чи сержант Кокса, й місцеві пани на кшталт валаського боярина, трактувалися як яскравий прояв східноєвропейського рабства. Водночас Кокс дуже цікавився в’язницями й карною системою загалом, тож він пильно придивлявся до тілесних покарань як засобу реалізації публічного права та порядку. Попередниця Катерини, імператриця Єлизавета, скасувала смертну кару в Росії, а сама Катерина скасувала тортури, Вольтер у Франції й Вільям Блекстоун в Англії сприйняли це за знак доброчинного впливу Просвітництва на карне законодавство. Проте Кокс не поспішав визнавати досягнень Росії у цій справі і започаткував довгочасний дискурс осуду покарання каторжною працею й заслання до Сибіру: «Навіть найдоброчинніша людина, ймовірно, не буде в захваті від скасування смертної кари, коли зверне увагу на те, що, хоча за буквою карних законів лиходіїв у Росії не засуджують до страти, багато з них приречені на загибель через покарання майже напевно, а часом і неприховано смертельні, що глузливо обіцяють надію на життя, але насправді лише подовжують вмирання» 72. Такі міркування майже незмінно повторювалися у XIX і XX століттях.

Менш прийнятним з погляду сучасних звичаїв був докладний опис публічного покарання у Санкт-Петербурзі, в якому батіг ставав символом російського варварства. Оповідь починається як звичайний день із життя туриста: (126)

«Supplice du Grand Knout» («Покарання великим батогом») з книги Шаппа д’Отроша «Подорож до Сибіру за наказом короля в 1761 році з нотатками про звичаї та норови росіян» (Paris, 1768, vol. І). Тілесне покарання батогом ілюструє «традиції та звичаї росіян», що їх дослідив мандрівник XVIII століття; роль росіян, глядачів, зображених на ґравюрі, виявляється ще одним свідченням варварства, хоча тіло покараного злочинця виставляли на огляд зацікавленої просвіченої публіки навіть у Франції. (З дозволу Гатонської бібліотеки Гарвардського університету.) (127)

«Supplice du Knout Ordinaire» («Покарання звичайним батогом») з книги Шаппа д’Отроша «Подорож до Сибіру» (vol. І), де погляд російських глядачів, зображених на ґравюрі, зустрічаючись із поглядом французьких глядачів, що дивляться на ґравюру, породжує порнографію варварства в час зустрічі Східної Європи із Західною Європою. Російський «кнут» був також детально описаний у «Жульєтті» маркіза де Сада. (З дозволу Гатонської бібліотеки Гарвардського університету.) (128)

Одного ранку, коли я прогулювався вулицями Петербурґа, поблизу ринку я зауважив велику юрбу людей і, запитавши, в чому справа, дізнався, що всі вони зібралися, аби подивитися, як каратимуть батогом переступника, звинуваченого у вбивстві. Хоча я аж затремтів від думки про те, щоби стати свідком агонії ближнього, все ж цікавість взяла гору над почуттями. Я прослизнув крізь юрбу і виліз на дах дерев’яної хати, звідки у всіх деталях відкривалася панорама цього жахливого видовища 73.

Придушення Коксом природного «тремтіння» скидалося на інші засоби, за допомоги яких мандрівники позбувалися докорів «упертої гуманності», коли вже потрапляли до світу рабства й тілесних покарань. Зацікавленого читача теж запрошують оцінити картину, змальовану з натуралістичними деталями й вивірену до останнього міліметра.

Кат тримав у руці батіг: це важкий ремінь завтовшки з п’ятишилінґову монету та завширшки у три чверті дюйма, прив’язаний до щільно плетеного прута, що залізним кільцем сполучався з маленьким шматочком шкіри, прикріпленої до короткої дерев’яної ручки.

Кат (…) вдарив пласким кінцем батога впоперек голої спини злочинця, рухаючись на шість або сім дюймів від шиї до пояса. Він почав з правого рамена і завдавав ударів паралельно один одному до самого лівого рамена, не зупиняючись, доки не вдарив триста тридцять три рази — кількість, зазначена у вироку 74.

Кокс додав, що насамкінець ніздрі злочинця розірвали щипцями, а на обличчі поставили тавро. Тепер його можна було висилати на сибірські копальні.

З даху Кокс не побачив «жахів» Сибіру, а отже, не міг виміряти й описати їх з тою самою науковою точністю, що й застосування батога. Фуко описав реформу покарань у XVIII столітті як перехід від видовищної смертної кари царевбивці-невдахи Дам’єна в 1757 році, де щипці грали визначальну роль, до «просвіченішої» та «новочасної» в’язничної дисципліни з постійним наглядом за камерами і старанно розписаним розкладом дня. Видовище, що його Кокс спостерігав у Петербурзі, було типовим публічним (129) покаранням ancien r?gime (18), але його погляд просвітителя й мандрівника аналізував побиття під науковим кутом зору (Фуко називав би це «мікрофізикою» влади): товщина батога, перпендикулярність ударів, точна цифра в триста тридцять три тощо. Західноєвропейська цивілізація, що спостерігала з даху, проголосила свою вищість над східноєвропейським варварством, а разом з цим і над побитим тілом раба.

Кокс, здається, розумів, що його оповідь надто натуралістична, тож запропонував дещо неоковирне виправдання: «З огляду на те, що кілька авторів неправильно описали покарання батогом, я був особливо уважний до того, що потрапило в поле мого огляду». Попри це, важко не помітити хиже збудження Кокса, що описує оголену спину злочинця з такою самою брутальністю, з якою Казанова запрошував читача слідувати за його пальцями, що перевіряли незайманість тільки-но придбаної рабині. Втім, Заїра під час цієї перевірки стояла між стегнами Казанови, а Кокс спостерігав за екзекуцією з високого даху. Як міг він знати, що батіг був «завтовшки з п’ятишилінґову монету та завширшки три чверті дюйма»? У спеціальній примітці він запевняє читачів, що то були «точні розміри» батога, який він «добув» у Росії і «який відтоді став моєю власністю». Можна уявити, як Кокс у цьому місці відклав ручку, взяв батога до однієї руки, а вимірювальну стрічку — до другої:

Довжина батога 2 фути, ширина верхівки чверть дюйма, внизу половина. Товщина 1/8 дюйма. Довжина плетеного прута 2 фути, довжина кола — 2 й 1/2 дюйма. Діаметр кільця 1 і 3/8 дюйма. Довжина шкіряної пружини 1 і 1/2 дюйма. Довжина ручки 1 фут, 2 і 1/2 дюйма. Загальна довжина 5 футів, 5 і 3/8 дюйма. Вага 11 унцій 75.

Батіг сумлінно виміряли. Хоча ці дані потрапили лише до приміток, Кокс таки залишив їх у книжці, якщо хтось із читачів зацікавиться ними так, як він сам.

Книга вийшла 1784 року, саме тоді, коли маркіза де Сада перевели з Венсанської в’язниці до Бастилії. В «Історії Жульєтти» де Сад наділив свого героя у Сибіру пристрастю до (130) шмагання, твердячи, що «ця звичка настільки непоборна, що її жертви не можуть жити без побоїв». Сад також зобразив саму Катерину з батогом у руці й описав це знаряддя в садистичній примітці, майже пародіюючи примітку Кокса:

Батіг зроблено із бичого статевого члена; до нього приєднано три ремені з лосевої шкіри. Вже від першого удару починає сочитися кров: ці знаряддя незрівнянно корисні для тих, хто активно або пасивно полюбляє утіхи шмагання. Аби збільшити їх ефективність, до прутів можна приробити металеві наконечники, і це дозволяє здерти шкіру без жодних зусиль. Сотня ударів, завданих сильною рукою, вб’є будь-кого. Один такий батіг з більшою чи меншою кількістю металевих наконечників є в кожного похітливого росіянина 70.

І один такий самий батіг став власністю англійського священика Вільяма Кокса. Сеґюр привіз до Парижа портрет французької дівчини, зґвалтованої в Росії, і зображення калмицького хлопця, що був його особистим рабом. Кокс придбав у Східній Європі менш сентиментальний сувенір.