«ЦЕ ПОГРАНИЧЧЯ ЄВРОПИ»

«ЦЕ ПОГРАНИЧЧЯ ЄВРОПИ»

Як і багато інших великих ідей епохи Просвітництва, ідея Східної Європи значною мірою завдячує своїм виникненням Вольтерові. Його славнозвісне зацікавлення Росією втілилося у напрочуд некритичній «Історії Російської імперії за Петра Великого», виданій у двох томах 1759-го і 1763 років. Згодом, у 1760-1770-х, у сповненому взаємними вихваляннями листуванні з Катериною постав образ видатної покровительки Просвітництва. Проте Вольтер набагато раніше створив власну карту Східної Європи. 1731 року, відстежуючи у своїй неймовірно популярній «Історії Карла XII» шлях шведського короля у його завойовницьких виправах, філософ зобразив поруч Польщу й Росію, Україну й Крим — землі, чию понятійну спорідненість лише починали натоді усвідомлювати. Його твір переклали багатьма мовами й неодноразово перевидавали. Запрошуючи читача піти слідом за відважним полководцем через малозвідані землі, Вольтер став першим мандрівником епохи Просвітництва, котрий відвідав Східну Європу.

Ця подорож, звісно, була мандрівкою в минувшину, адже Карл розпочав воєнні походи 1700 року, коли Вольтерові виповнилося шість років, а помер 1718 року, коли Вольтер уперше виступив під своїм, тоді ще нікому невідомим, творчим псевдонімом. До того ж подорож, подана нібито в щоденнику мандрівника, була не його власною і суто уявною. Попри увесь інтерес до Росії й пізнішу відданість Катерині, Вольтер ніколи не бував східніше Берліна, де зустрічався з Фрідріхом II. (144) Та попри це, Вольтерова «Історія Карла XII» надзвичайно вплинула на картографування Східної Європи в уяві Просвітництва й засвідчила, що філософ може вивчати ті землі за допомоги такого необтяжливого подорожнього спорядження, як багата уява. Так само мандрівники, які насправді відвідували Східну Європу, попадалися на вудку усталених філософських упереджень, тож образ, який поставав із їхніх свідчень, часто бував зумовлений елементами уяви. Східну Європу творили спільними інтелектуальними зусиллями мандрівники з багатою уявою і ті, хто мандрував просто у власній уяві.

Карл залишив Швецію в 1700 році, перетнув Балтійське море й переміг Петра Великого під Нарвою. Відтак Вольтер почав свою розповідь про Східну Європу з викладу «дуже цікавих особливостей» Росії. Насамперед він допомагає своїм читачам уявити географічне розташування цієї країни та рівень її цивілізації:

Московія, або Росія, розташована на півночі Азії та Європи: від кордонів Китаю вона простягається на півтори тисячі льє до кордонів Польщі та Швеції. Проте до правління царя Петра ця величезна країна була майже незнана Європі. Московити були менш цивілізовані, ніж мексиканці перед приходом Кортеса; вони народжувалися рабами панів — таких самих варварів, як і вони самі. Вони скніли у невігластві, без мистецтв і навіть без потреби в них, що гальмувало розвиток будь-яких промислів 1.

Вольтер наголосив на тому, що Росія розташована на двох континентах, Європі та Азії. Відповідно до географічних умовностей свого часу він розміщував її європейську частину на півночі Європи, хоча вже наприкінці XVII століття завоювання Петра завели його до берегів Чорного моря. В іншому місці книжки Вольтер запропонував інше означення Росії, яка тягнеться «від берегів Каспійського аж до Балтійського моря», зауваживши, що «ця велетенська частина континенту все ще містить великі пустища» 2. Проте оскільки ця «велетенська частина» простягалася від Каспійського моря до Балтійського, вона, очевидно, мала би бути описана як схід Європи. В 1731 році Вольтер уже грався з альтернативою традиційному поділові Європи на північну й південну. (145)

Поза сумнівом, Вольтер знав, що частина Росії лежить у Європі, але це не завадило йому написати дещо парадоксальну фразу, мовляв, ця країна «майже незнана Європі». У такий спосіб він передбачав можливість існування двох Європ: тієї, котра «знала», що й до чого, як барон Тотт навчився «знати» молдаван, та другої Європи, що чекала на те, аби про неї «дізналися». Тією другою Європою була Східна Європа, а Вольтер прирівняв предикат «майже незнана» із предикатом «менш цивілізована». Його аналогія з Кортесом і мексиканцями, як і Річардсонова аналогія з перуанцями, котрі чекали приходу іберійців, щоб «стати людьми», натякала на існування темного боку винайдення Східної Європи. Сам Вольтер, слідуючи за Карлом XII, ставав філософським Кортесом Східної Європи, винаходячи її для просвіченої публіки.

Після битви під Нарвою Вольтер попрямував за Карлом до Польщі, королем якої став польський клієнт шведського короля Станіслав Лещинський. Останній, після вигнання з Польщі, оселився у Західній Європі як герцоґ Лотаринзький, віддав свою доньку за французького короля Людовика XV і став покровителем Просвітництва, а часом і самого Вольтера. Такою була лінія спадковості, що тяглася від Карла через його клієнта Лещинського до клієнта останнього — Вольтера; таким був особистий ланцюжок, який поєднував шведського короля та французького філософа, кожен з яких у свій спосіб прагнув опанувати Східною Європою. Для Вольтера взагалі не існувало Польщі на сучасних картах, на яких її позначали як «частину давньої Сарматії». Він описував поляків під час засідання сейму «з шаблею в руці, як у давніх сарматів». Вольтер навіть спромігся їх «побачити» й показати своїм читачам: «У польських вояків дотепер можна побачити характер давніх сарматів, їхніх предків, — той самий брак дисципліни та шаленство під час нападу» 3. Польська шляхта справді часто називала себе сарматами, підкреслюючи свою кастову й культурну окремішність, але Вольтер уживав цю назву в зовсім іншому сенсі. Переносячи поляків у давню історію й повністю ототожнюючи їх із далекими «предками», він діставав змогу зарахувати Польщу до антропологічно нижчого ґатунку цивілізації. (146)

Після Росії та Польщі Карл «заглибився (s’enfoncer) в Україну». Для Карла це був доленосний стратегічний маневр, який зрештою призвів до розгрому під Полтавою, але для Вольтера він став важливим інтелектуальним проривом. Заглибившись в Україну, Карл опинився на землях, знаних йому ще менше, ніж Росія та Польща, а отже, ще менш цивілізованих, і, найважливіше, землях, які губилися на півдні карти Європи. Після того як Вольтер рушив за Карлом в Україну, вже не можна було вдавати, що ця книжка про «Північ» Європи. Україна у Вольтера — це «земля козаків, розташована між Малою Татарією, Польщею та Московією», а це угруповання земель можна було означати тільки як Східну Європу. Особливості України він раз у раз пояснював посиланнями на сусідні країни: вона політично вразлива, позаяк «оточена Московією, володіннями Великого Султана та Польщею»; вона відстала у сільськогосподарському розвитку через «спустошення» татарами й молдаванами — «розбійницькими народами» 4.

Україна, за Вольтером, була «незнаною землею» в тому самому парадоксальному сенсі, що й Росія до Петра, і належала до того самого двозначного регістру: незнана Європі частина Європи. Вольтер намагався зробити її знаною, розташувавши в оточенні сусідів — Польщі, Росії, Молдавії, Татарії і Туреччини. Шукаючи означення одній країні, він мусив означити «цю велетенську частину континенту». Вольтер скористався методом свого сучасника, великого шведського натураліста доби Просвітництва Карла Ліннея, який у праці «Systema Naturae» (1735 рік) окреслював окремі види, розміщуючи їх у таблицях поряд зі спорідненими видами. Мішель Фуко вважав цей метод суттю епістемології XVIII сторіччя, де «всі позначення виконуються через з’ясування співвідношення з усіма іншими можливими позначеннями» 5. Коли справа доходила до називання географічних теренів, такий метод спонукав Вольтера до ментального переукладення мапи Європи, створення нової таблиці відносин, де «північно-південну» вісь заступила «східно-західна». Він поєднав ті землі, які Карл XII мріяв завоювати, землі, які приваблювали чужоземні армії та місцевих розбійників, землі, які чекали на своє відкриття мандрівниками-пройдисвітами та чужоземними філософами. (147) Таке поєднання мало сенс для французів, позаяк у їхніх очах ці землі об’єднувала їхня повсюдна відсталість.

Карл довів своє військо «до східного краю України», до східного краю самої Європи, де Вольтер виявив запорозьких козаків, «найдивніший народ на землі». Він описав запорожців як «ватагу давніх русів, поляків і татар». Їхня релігія — «щось на кшталт християнства»; їхнє господарство, звісно, тримається на «розбої»; їхня політична система передбачає обрання вожака, якому згодом перерізали горлянку. Втім, найдивовижнішим був спосіб, у який вони поповнювали свої ряди: «Вони не терплять поруч себе жодних жінок, тому просто забирають усіх дітей на двадцять або тридцять льє навколо й виховують їх за своїми звичаями (moeurs)» 6. Ця химерна концепція приводила до висновків у дусі Ліннея, адже шведський натураліст вважав статеве відтворення популяції ключем для означення окремих видів. Вольтер уявляв запорожців як народ, котрий не розмножується статевим шляхом, дивну і неприродну мішанину давніх племен. Попри це, вони таки могли дещо передати дітям, яких вони забирали від матерів: свої moeurs, тобто манери і звичаї. Вольтер припускав, що навіть розбійники-горлорізи мають якісь манери, хай навіть дивні й примітивні. Саме за допомоги цього поняття Вольтер оцінюватиме всю всесвітню історію в «Досліді про всесвітню історію та про звичаї й дух народів від Карла Великого до Людовика XIV» 1756 року. Тож коли він писав «Історію Карла XII», манери вже правили за мірило для встановлення рівня цивілізації.

Карл перетнув Україну впродовж «незабутньої зими 1709 року — ще жахливішої на цьому пограниччі Європи, ніж у нас у Франції». Вольтер усвідомлював, що у своїй історії він ставав першопрохідцем «пограниччя Європи», східного пограниччя, і в той же час він відчував, що Україна, попри всю свою дивовижність, була частиною Європи, позаяк вона пережила таку саму незабутню зиму, як і «ми» — у Франції. Спільний європейський досвід пов’язував запорожців із самим Вольтером; він пам’ятав зиму 1709 року, коли йому було 15 років. Для Карла Україна була «незнаною землею», як і для молодого Вольтера, з тією різницею, що 1709 року Карл побував там насправді, а оскільки ця земля була «незнаною», він не (148)знав шляху по ній. «Карл заглибився у ці загублені землі (ces pays perdus), не будучи впевненим у своєму шляху», — писав Вольтер, трохи граючись двозначністю слів 7. Загубився, звісно, сам Карл, але за допомоги кмітливо вигаданої літературної перестановки Вольтер вправно поставив ситуацію догори ногами, й загубленою виявилася Україна, pays perdus. Загублені землі Східної Європи чекали на першовідкривачів — завойовника Карла й філософа Вольтера. Вольтер, оголосивши ці землі загубленими, міг дозволити собі приємність їх відкрити, проаналізувати, класифікувати й позначити на карті у належному стосунку до Західної Європи.

Карл зазнав поразки від Петра під Полтавою й утік ще далі на південь, завершивши перетин Східної Європи від Балтики до Чорного моря. Він знайшов притулок як гість, а фактично як в’язень, в османського султана у Бендерах на Дністрі, між Татарією та Молдавією. Вольтер описав Крим, котрий був колись торговим центром стародавніх греків, потім середньовічних ґенуезців, а за його часів перетворився на самі руїни серед «спустошення й варварства». Татари були варварами, проте вони гостинно прийняли Карла XII: «Від скіфів, своїх предків, успадкували вони непохитну повагу до гостя» 8. Як і раніше поляко-сармати, що їх змалював Вольтер, татаро-скіфи залишилися варварами зі старовинного світу. Ця формула виявилася настільки успішною, що пів століття по тому Кокс і Сеґюр знаходили скіфів по всій Східній Європі.

Султан переправив Карла з Бендер до Демотики у Фракії, під Адріанополем. Король усе ще перебував в Європі, так ніколи й не потрапивши на Схід; 1714 року він повернувся до Швеції. Перед Полтавою Вольтерові здавалося, що Карл міг зруйнувати турецьку та перську імперії; якби він це зробив, то Вольтерова історія перетворилася б на працю з орієнталізму 9. Натомість останню зупинку вони разом із Карлом зробили «у Демотиці, у бездіяльності та забутті (l’oubli)». Читач мав усі підстави заплутатися: чи це Карл, чи Демотика були загублені у забутті, а Вольтер лише посилив цю двозначність подальшим парадоксом: «Уся Європа вважала його мертвим». Звісно, цього не могло бути, адже Карл перебував у Демотиці, а Демотика була частиною Європи. Це забуття (oubli), здавалося, зачепило й самого Вольтера, який забув (149) простий географічний факт. Східна Європа залишалася загубленою навіть після того, як її винайшли, але Демотику після Карла та Вольтера вже просто неможливо було забути. У 1791 році, коли Салаберрі долав останній відтинок шляху від Адріанополя до Константинополя, він проминув Демотику і згадав, що там деякий час жив Карл XII 10.

Карл зміг підкорити Східну Європу, бо запровадив у своїх військах «дисципліну, аби зробити їх непереможними». Петро спромігся зупинити Карла під Полтавою, застосовуючи той самий засіб: «запровадивши дисципліну у своїх військах». Фуко висловив припущення, що «дисципліна» була непривабливим зворотним боком просвіченої цивілізації XVIII сторіччя, «цілим набором інструментів, технік, методів, рівнів застосування та цілей» (19) для дієвішої реалізації влади. Вольтер, пояснюючи успіхи Карла чи Петра у Східній Європі, постійно згадує дисципліну.

В польських вояків було «так само мало дисципліни», як у давніх сарматів. Петро пропонував «дисциплінувати українських козаків» 11. Народи Східної Європи належало не лише відкрити, а й дисциплінувати; Петро і Карл як майстри дисципліни намагалися приборкати енергію, яка гаялася на розбій. Карл спробував і програв, але Петро і його наступники від Катерини до Сталіна досягли неабияких успіхів в опануванні Східної Європи. Вольтерова «Історія Карла XII» описувала землі та народи Східної Європи, означивши стосунок, в якому вони перебували щодо Європи Західної (відсталість), одне до одного (схожість) і щодо своїх давніх предків (тотожність). Ці стосунки закладали філософські підвалини уявлень про Східну Європу впродовж XVIII сторіччя. «Я подав тут загальний огляд природних тіл, — писав Лінней у своїй «Systema Naturae», щоб допитливий читач за допомоги цієї географічної таблиці міг спрямувати свій шлях цими просторими царствами» 12. Якщо Ліннеєві йшлося про царства мінералів, рослин і тварин, то Вольтер пропонував допомогу тим читачам, які збиралися відвідувати царства іншого ґатунку. Формули його уявної мандрівки виринатимуть протягом століття в оповідях (150) мандрівників, котрі насправді побували у Східній Європі, навіть тих, хто хотів спростувати або переглянути винесений ним присуд. Водночас допитливі читачі та кабінетні мандрівники часів старого режиму впевнено визначали рівень власної просвіченої цивілізації, коли разом зі своїм провідником Вольтером уявляли Східну Європу.