«КІНСЬКЕ М’ЯСО Й КОБИЛЯЧЕ МОЛОКО»

«КІНСЬКЕ М’ЯСО Й КОБИЛЯЧЕ МОЛОКО»

Статтю про Росію в чотирнадцятому томі «Енциклопедії» поміщено під рубрикою «сучасна географія». Розпочинається вона тим, що розташовує Росію на двох континентах: «…Величезні землі, що утворюють цю велику імперію, (лежать) і в Європі, і в Азії». Незважаючи на цей чіткий поділ, Жокур описує Росію одночасно як азійську і як європейську країну, й попри означені принципи «сучасної географії» майже одразу береться за проблему давніх слов’ян. Покликаючись на опис Росії у допіру виданому першому томі книжки Вольтера про Петра, Жокур побіжно оглянув провінції імперії, назвавши Новгород найдавнішим поселенням слов’ян. «Але звідки вони з’явилися, ці слов’яни, — дивувався він слідом за Вольтером, — чия мова поширилася на північному сході Європи?» 119. Ані Жокур, ані Вольтер не могли відповісти на це питання, проте важливо, що вони розмістили тогочасних слов’ян «на північному сході Європи», вже на крок далі від традиційної «Півночі» і кроком ближче до сучасної концепції Східної Європи.

Пояснюючи значення постаті Петра, Жокур робив виразний східний наголос, майже дослівно цитуючи Вольтера: «До царя Петра звичаї, одяг і традиції у Росії завжди більше нагадували Азію, ніж християнську Європу». Жокур знаходить у (276) минувшині подібності між устроєм Росії і Туреччини, порівнює стрільців з яничарами, припускаючи, що царський титул «походить радше від перських шахів, ніж від цезарів Риму» 120. Щодо комерції, то «у світі лише російський народ має торгові контакти з Китаєм суходолом», а щодо громадських лазень, то «вони так само поширені серед росіян, як і серед турків». І саме Петро схилив Росію до Європи:

За царювання Петра російські люди, що цінували Європу («qui tient ? l’Europe») й жили у великих містах, набули цивілізованості, схильності до комерції, інтересу до наук і мистецтв, любові до вистав та ориґінальних новацій. Велика людина, котра започаткувала ці зміни, на щастя, народилася у сприятливий для них час. Він запровадив у своїх володіннях мистецтва, які вже сягнули досконалості в його сусідів. З’ясувалося, що серед його підданців уже були люди, готові сприйняти їх; ці мистецтва за п’ятдесят років досягли успіхів більших, ніж деінде. Проте вони ще не пустили настільки глибоких коренів, аби певний період варварства не міг зруйнувати цю чудову споруду, зведену в малолюдній та деспотичній імперії, яка ніколи не знала доброчинного впливу природи 121.

Для Росії стати цивілізованою означало зробити європейський вибір, і цей вибір мав зробити не лише Петро, але й цілий російський народ, цього очікували мистецтва й науки цивілізації, що їх удосконалили його сусіди. Східна Європа з такими сусідами, з одного боку, й численними азійськими впливами, з другого, могла або обрати рух до цивілізації, або повернутися до варварства.

Найпотужнішим джерелом східного впливу на Росію, яке вважалося однозначно варварським, були татари. Час Просвітництва міг визнати Китай, Персію і Туреччину за своєрідні східні цивілізації, але татари намарно чекали такої поступки. Якщо Росія належала до Татарської імперії за часів хана Батия, то Татарія належала до Російської імперії за часів Петра. Хоча вони й помінялися місцями, татари і далі впливали на баланс сил між Європою та Азією, цивілізацією та варварством. Стаття Жокура в п’ятнадцятому томі про незмінне татарське варварство була необхідним додатком до його статті (277) у чотирнадцятому томі про розвиток цивілізації в росіян. У цьому випадку увага зосереджувалася не на території, а на народі, позаяк після великої статті про татар ішла лише коротка згадка про Татарію; і народ, і країна описувалися як об’єкти «сучасної географії». Залежно від політичної належності Татарія поділялася на три частини: китайську, російську та самостійну. Окремі примітки стосувалися Кримської Татарії та Малої Татарії; ці терміни подеколи вживалися як синоніми на позначення Кримського півострова й земель Північного Причорномор’я, на відміну від Великої Татарії, яка, подібно до таємничих стародавніх царств Великої Болгарії та Великої Угорщини, розташовувалася в Азії 122.

Наприкінці XVII століття Велику Татарію ще можна було знайти на картах. У «Новому вступі до географії» Сансона (1695 рік) карта світу зображувала «Московію» як окреме утворення між «Європою» на заході і «Великою Татарією» на сході. Проте «Мала Татарія» з’явилася на карті Європи як частина «Туреччини в Європі» («Turquie en Europe») 123. Карта Європи Ґійома Деліля, опублікована 1700 року в Парижі, вже розрізняла «Європейську Московію» та «Азійську Московію», подібно до «Європейської Туреччини» і «Туреччини Азійської». На голландській карті Європи Цюрнера (1712 рік) на краю континенту з’являється назва «Сибір», яка впродовж сторіччя поступово витісняє Велику Татарію з карти північної Азії 124. У 1730 році в Стокгольмі Штраленберґ на своїй карті «північно-східної частини Європи та Азії» пообіцяв детальніший опис «Росії, Сибіру й Великої Татарії». Після того як абат Жан Шапп д’Отрош видав 1768 року в Парижі «Подорож до Сибіру», Сибір стає самостійним предметом опису. Отже, якщо протягом XVIII століття «Велика Татарія» ставала дедалі менш важливою географічною концепцією, то «Мала Татарія», разом із Кримом, збереглася на карті світу і, що найважливіше, на карті Європи. Хоча вона формально залежала від Константинополя, її часто забарвлювали окремим кольором, як на карті Цюрнера 1712 року. А згодом, коли Велика Татарія у сучасній географії перетворилася на Сибір, Мала Татарія стала Кримом.

Коли Жокур писав статті для «Енциклопедії», географія Татарії цікавила його набагато менше, ніж етнографія татар. (278) Він описав їх як «народи, що заселяють майже всю північну Азію», зіґнорувавши їхню присутність на півдні Європи. Опісля, у дусі Ліннея, він подав класифікацію, за якою татари поділялися на п’ятнадцять основних «народів», перелічених за абеткою. Барабинські татари були розміщені у Великій Татарії, а буджацькі татари, звісно, проживали в Європі, на західному узбережжі Чорного моря, поблизу гирла Дунаю. Калмики не мали «постійного осідку, а жили у повстяних наметах, які вони розбивають і складають в одну мить, на території від Монголії до Волги» 125.

Кримські татари, за Жокуром, скидалися на калмиків, «але вони не такі потворні». Вони невисокі на зріст і кремезні, зі «засмаленою шкірою (teint br?l?), напіввідкритими свинячими оченятами (yeux de porc), пласколиці, з маленьким ротом, білими, наче слонова кістка, зубами і майже безбороді». Вочевидь, Жокур намагався схарактеризувати їх як окрему расу, до того ж вельми непривабливу. Для повноти цього відразливого образу кримських татар залишалося повідомити, що «кінське м’ясо й кобиляче молоко — їхні улюблені ласощі» 126. Коли Робер-де-Воґонді майже одночасно, 1762 року, опублікував у Парижі «Новий кишеньковий атлас», одна мапа в цьому атласі була присвячена кольору шкіри. Вона показувала, що вся Європа заселена білою расою. Ще одна мапа — мапа типів обличчя — показувала, що всі мешканці Малої Татарії «з пласкими обличчями й вузькими очима» расово відрізнялися від європейців 127. Жокур, котрий під час написання «Розмаїтості людського роду» чимало позичив з Бюффонової «Природничої історії», дотримувався просвітницьких уявлень про расові характеристики, доводячи, що кримські татари, хоч і мешкали в Європі, залишалися чужинцями з Азії.

Черкеські татари жили на узбережжі Каспійського моря навколо гирла Волги, але Жокур не зауважує, що вони також були мешканцями Європи. Їхні «мова, звичаї, нахили й навіть зовнішність» зраджували в них татар. Щодо зовнішності, то вони «досить потворні», хоча їхні жінки вважалися красунями, як колись виявив Сеґюр. Чоловікам робили обрізання, і вони «дотримувалися деяких інших мусульманських обрядів». Дагестанські татари жили навколо Каспійського моря, і їм випало бути «найпотворнішими з усіх (279) мусульманських татар». Шкіра в них «дуже смаглява (fort basane)». Монгольські татари «населяють найбільшу частину Великої Татарії», на схід від калмиків аж до самого «Східного моря». Ногайські татари, котрі жили на Волзі й Каспії, скидалися на дагестанських татар, «за винятком того, що вони мали зморшкуваті обличчя, наче у старих бабів». Узбецьких татар, останніх у абетковому переліку, Жокур розмістив у Великій Бухарі, «величезній провінції Великої Татарії» 128.

Порівнюючи історію татар з історією інших варварів, Жокур зауважив, що ґоти, які підкорили Римську імперію, принесли монархію та свободу, а татари, хоч би кого вони захопили, приносили із собою лише рабство та деспотизм. Утім, масштаби їхніх завоювань «вражають уяву». «Для людської природи принизливо, що ці варварські народи підкорили майже всю нашу півкулю» і що «цей люд, такий огидний на вигляд (vilain de figure)», став «володарем всесвіту». Жокур натякав на часи Чингісхана, при дворі якого «можна було бачити суміш татарського варварства й азійської розкоші» та «давні скіфські колісниці, що їх і досі використовують кримські татари». Жокур «бачив» татар як мішанину варварів, що вражали Західну Європу, але він таки міг розташувати їх за абеткою від башкирів до узбеків, близьких за мовою, звичаями, схильностями й зовнішністю. Але те, що так багато цих народів жили в Європі, властиво у Східній Європі, було набагато більшою проблемою. «Це величезне вмістилище неосвічених, сильних і войовничих людей вивергало свої потоки, що розсіялися майже по всій нашій півкулі», — писав Жокур. Він запевнив своїх читачів, що татари і досі воюють за допомоги луків і стріл, тому цивілізація у безпеці: «Не слід більше боятися великих переселень цих народів, рафіновані народи захищені від нападів цих варварів» 129. Насправді переселення, потоки й виверження були тут ні до чого, позаяк татари вже жили в Європі, вздовж Чорного і Каспійського морів, у гирлі Дунаю та в гирлі Волги. В 1944 році Сталін депортував 250 тисяч кримських татар — всіх до одного — до Сибіру й Центральної Азії; нині вони нарешті повертаються додому, до Криму, до Європи.

Саме Жокур написав для шостого тому «Енциклопедії» коротку статтю про європейський континент, ще перед тим, (280) як узявся до статтей про Угорщину, Польщу, Росію і Татарію. Він географічно не визначив східного кордону континенту. Хоча Європа була «найменшою з чотирьох частин світу», вона вважалася найважливішою «завдяки своїй комерції, мореплавству, родючим землям, просвіченості й працьовитості своїх народів, знанню мистецтв, наук і професій, і передовсім завдяки християнству» 130. У наступних статтях Жокур писав про народи і країни Європи, які, за його критеріями, не досягли відповідного рівня цивілізації, а тому для цих народів перераховані чесноти Європи мали бути радше поштовхом до розвитку, ніж предметом самозамилування. Хоча всі ці географічні статті написав Жокур, поглиблюючи тематику Європи в «Енциклопедії», проте автором статті про географію в сьомому томі була інша людина — Робер-де-Воґонді, який разом із батьком видавав «Atlas Universel», член Нансійської академії Станіслава Лещинського. В цій статті згадувався Бошкович та його карта папських земель. Також там розповідалося про Петра Великого, котрий приніс у Росію «науки», зокрема й картографію. Згадувався Жозеф Деліль, який прибув до Росії скласти її атлас. «Початок нашого століття, — заявив Робер, цілком у дусі «Енциклопедії», — має вважатися епохою загального відновлення географії у Франції і відтак в усіх інших європейських землях, яким Франція, здається, подала приклад» 131. У XVIII столітті географія була одним із засобів панування: вона встановлювала ієрархію між Францією й іншими європейськими країнами та рештою світу. Як в атласі, так і в «Енциклопедії» географія встановлювала межі Східної Європи та укладала її карту в свідомості Просвітництва.