«СТЕРТІ З КАРТИ СВІТУ»
«СТЕРТІ З КАРТИ СВІТУ»
Хоча картографи наполягали, що в основі їхньої праці лежать математика й астрономія, насправді до картографії постійно втручалися аж ніяк не безсторонні сили. Впродовж XVIII сторіччя, ясна річ, війни і міждержавні угоди перекроювали карту Європи, особливо Східної, але, окрім цього, карти й атласи, подаючи географічні факти для загалу, здобували таким побитом владу над нею. Леді Крейвен хвалилася картами, «дуже добре накресленими та розфарбованими», але ані креслення, ані розфарбовування не були точними науками. Незважаючи на те, що завдяки друкові малюнки виглядали більш-менш стандартно, надруковані у XVIII столітті карти часто розфарбовували від руки, і робили це переважно не фахівці-картографи, що додавало (224) найнаочнішому з елементів карти певний присмак художньої довільності. Саме ті, хто розфарбовував карту, вирішували, де провести кордон між Європою та Азією і які території позначати як самостійні політичні утворення, і навіть коли їхній олівець намагався дотримуватися літери міжнародних угод, самі ж ці угоди можна було по-різному витлумачити. Навіть нанесені друкарським способом елементи карти: точне розташування міст відносно одне одного і відносно річок, узбереж, широт і довгот — все це сильно варіювалося у випадку Східної Європи, де картографія протягом XVIII сторіччя ще тільки працювала над точним описом. Роберів «Atlas Universe)» також скаржився на брак одностайності у випадку Туреччини: «Варто лише порівняти різні опубліковані карти цієї імперії, аби переконатися у тому, що вони настільки неподібні одна до одної, що довіряти їм не можна» 15.
Розширення російських володінь і скорочення турецьких вимагало прискіпливої уваги до мінливих кордонів, але щодо Східної Європи перед картографами постали ще дві проблеми: Угорщина початку XVIII століття й Польща кінця того-таки сторіччя. Карловицький мирний договір 1699 року зафіксував визволення Угорщини від османського панування (хоча Буда перейшла до Габсбурґів ще 1686 року), але картографи і далі позначали угорські землі тим самим кольором, що й решту територій Османської імперії. Це був наслідок не лише професійної інерції, але й цілком слушного питання: як географічно класифікувати нову Угорщину. Визволена Угорщина одразу потрапила під владу Габсбурґів, але у 1703–1711 роках повстанці під проводом Ференца Ракоці безуспішно намагалися вибороти для неї незалежність. Розфарбовуючи карти, тогочасні паризькі картографи радо визнали б урештірешт нереалізовану незалежність Угорщини — почасти через неприязнь Франції до Габсбурґів, почасти через те, що зафарбовувати Угорщину одним кольором із землями Священної Римської імперії німецької нації видавалося недоладним. «Atlas Universel» 1757 року захищав відому карту 1700 року, на якій Угорщину зображено частиною Османської Європи.
Нікому не спаде на думку звинувачувати покійного Ґійома Деліля, який 1700 року дозволив Угорщині залишитися (225) у складі європейських володінь турків, адже цей вправний географ добре знав, що Угорщина не належала до тієї імперії. Ці вади, або, радше, легкі недбалості, за які чіплятимуться тільки уїдливі й невлаштовані уми, слід приписати нашій великій зайнятості, що не завжди дозволяє нам перевірити, чи правильно зафарбовано карту 16.
Втім, така недбалість виявилася достатньо значною навіть через пів століття, аби викликати потребу в коментареві. Уїдливі коментарі невлаштованих умів, котрі перебували на філософському та картографічному марґінесі й могли щось розфарбовувати, навіть якщо й не допускалися до науки складання карт, лише підкреслювали владу картографів, адже саме вони подавали світ широкому загалові. Бажання зобразити Угорщину незалежною від Османів і Габсбурґів, нехай усупереч політичній реальності, отримало культурне обґрунтування завдяки ідеї XVIII століття про існування особливого простору поміж Європою та Сходом — Східної Європи.
Поділи Польщі 1772, 1793 і 1795 років обернулися для картографів кінця XVIII століття не меншим клопотом, ніж визволення Угорщини на початку сторіччя. Маршалл твердив, що на 1769 рік через воєнні операції карти втратили будь-яку достовірність, адже з них випливало, що він перебував у Польщі (навіть якщо він насправді був в Англії), незважаючи на те, що в місті, про яке йшлося, стояла «російська залога, російський уряд, одним словом, нічого польського». Поділ Польщі 1772 року залишився у громадській думці змовою монархів, що безладно кроїли карту, як це зображено у славнозвісній французькій карикатурі «Королівський пиріг», де Катерина, Фрідріх і Йосиф позначають свої територіальні претензії на великій карті Польщі, розгорнутій перед ними 17. Мистецтво управління державою за часів Просвітництва базувалося передовсім на математичних розрахунках балансу сил і взаємній домовленості щодо розширення володінь, тож монархи і державні діячі мусили ретельно студіювати географію.
А картографи мали вирішувати, наскільки швидко і вичерпно відображати на мапах ініціативи монархів — питання, особливо делікатне після 1795 року, коли третій поділ (226)остаточно знищив Польщу. Країни-учасниці поділу за таємною угодою 1797 року постановили, що навіть сама назва Польщі «має зникнути раз і назавжди», хоча ця постанова навряд чи зобов’язувала до чогось картографів Парижа й Амстердама 18. Фактично назва «Польща» залишалася на карті, навіть коли її розфарбовували відповідно до поділів. Хоч як це парадоксально, картографія, з одного боку, зображала Польщу як завойований і поділений простір, з другого — надавала можливість культурного опору поглиненню й ліквідації, зберігаючи її на картах і в свідомості. Томас Джефферсон писав про «країну, стерту з карти світу через розбрат серед її громадян», але сама ідея «стирання» навряд чи відповідала правилам друку й розфарбовування карт XVIII сторіччя. Як і сподівався Станіслав-Авґуст, працюючи над проектом атласу разом із Перте й Тардьє, науковий поступ географії ставав культурним захистом від дипломатичного ошуканства. Американська преса визнала це 1797 року, бідкаючись, що про Польщу «незабаром пам’ятатимуть лише історики, географи і журналісти» 19.
Окрім численних культурних і політичних перешкод, з якими стикались географи, намагаючися скласти докупи частини Східної Європи, прагнення «завершити європейську географію» також спрямовувало їхню увагу на проблему кордону між Європою та Азією. Щодо Константинополя сумнівів не виникало, але в Євразії можна було провести безліч меж, і не обов’язково там, де ми проводимо їх сьогодні вздовж Уралу до північного узбережжя Каспійського моря. На карті світу в Сансоновому «Новому вступі до географії», виданому в 1695 році, Московію зображено як щось окреме від Європи, а отже, як частину Азії. Проте «Географічна таблиця», наведена на наступній сторінці, однозначно залічувала Московію до Європи. Ця неузгодженість між зображенням і описом лише поглиблювалася на подальших сторінках, де спочатку бачимо карту Європи з Московією на її східних кордонах, а потім карту Азії, на західному кордоні якої знаходимо ту саму Московію. Вочевидь, дофінові пропонували вирішити це питання самотужки 20. У 1716 році паризький «Королівський альманах» зарахував до складу королівств Європи Польщу (але не Московію), а вже наступного року Московія (227) також потрапила до цього переліку 21. Впродовж XVIII століття Західна Європа мала привілей вирішувати, чим була Східна Європа з погляду географічного і культурного — Азією чи Європою.
Вагання з приводу європейської чи азійської належності Московії свідчили про сумніви щодо кордону між двома континентами. Це питання набувало особливої ваги, коли Східна Європа потрапляла в центр уваги, порушуючи глибоко заплутане питання. За стародавньою географією Птолемея кордон між Європою та Азією проходив уздовж Дону, що звався тоді Танаїсом і впадав до Азовського моря, яке, своєю чергою, через Керченську протоку з’єднувалося з Чорним морем. Така Європа, обмежена кордонами географічно відомого світу, була значно менша за ту, яку ми знаємо тепер. Лише в Італії доби Ренесансу і географічних відкриттів Фра Мауро на своїй карті світу 1459 року запропонував прийняти за розмежувальну лінію Волгу, зміщуючи кордон Європи від Чорного до Каспійського моря і наближаючи його до знайомих нам меж 22. Кордони, які проходили вздовж річок, що впадали до різних морів, в обох випадках були достатньо чіткі; проте далі на північ вони ставали розмитішими. Сиґізмунд фон Герберштейн відвідав Росію як посол Габсбурґів і 1549 року опублікував у Відні звіт, що став найінформативнішим і найпопулярнішим у XVI сторіччі описом Московії. «Якщо провести пряму лінію від гирла Танаїсу до його витоків, — міркував Герберштейн, — то Московія опиняється в Азії, а не в Європі» 23. Основним географічним джерелом Герберштейна, яке доповнювало його власні спостереження, був «Трактат про дві Сарматії», опублікований 1517 року латиною у Кракові, що витримав протягом XVI століття багато перекладів і перевидань. Польський автор Меховіта (Матвій Меховський) описував «Європейську Сарматію» як територію від Вісли до Дону, а «Азійську Сарматію» — як територію від Дону до Каспійського моря. Назва Сарматії походила зі стародавньої історії, а не з тогочасної географії, тоді як річки й моря витворювали розмитий континентальний кордон через неточність географічних знань. Меховіта вважав, що Волга впадала в Чорне море, а не в Каспійське. Герберштейн виправив його помилку 24. (228)
Для Петра вже на початку XVIII сторіччя необхідність провести кордон між двома симетричними частинами його володінь, Росією європейською і Росією азійською (із яких другій відводилася роль напівколонії), стала питанням державної політики й національної ідентичності. Радником Петра з питань географії був Василь Татищев, котрий запропонував Урал як розмежувальну лінію між двома континентами. Приблизно у той самий час із такою самою пропозицією виступив швед Філіпп Йоганн фон Штраленберґ, відтак між Штраленберґом і Татищевим почалася суперечка з приводу того, кому першому спала на думку ця ідея 25. Штраленберґ вважав питання кордону між двома континентами вузловою проблемою сучасної географії і був певний того, що він знайшов розв’язок: «Ось що треба сказати про кордон між Європою та Азією: хоча на деяких новітніх картах ним знехтували через непевність у тому, де саме його провести, я на своїй (карті) показав його так чітко, що відтепер він визначений назавжди» 26. Втім, протягом XVIII століття Урал був лише однією з можливих географічних розмежувальних ліній між Європою та Азією. 1747 року німецький географ Йоганн Ґеорґ Ґмелін вийшов за межі Уралу й провів континентальну межу по річці Єнісей у Сибіру 27.
Упродовж століття завдяки картам Європи європейські кордони розширювалися все далі на схід, що також відбивало поступ географічних знань. Чорне море у правому нижньому кутку відкривало можливість для вужчого розуміння європейського континенту, а поява в тому самому кутку Каспію давала змогу розширити межі Європи. На карті 1720 року, яку видав у Нюрнберґу Йоганн-Батіст Гоманн, Європа простягалася лише до Дону й Азовського моря. Каспійське море на карту не потрапило, але далі на північ Російська імперія тяглася аж до краю карти, яка, щоправда, не позначала кордону між Європою та Азією. На карті Луї-Шарля Десноса, опублікованій 1772 року в Парижі, з’являється північно-східне узбережжя Каспійського моря, але чіткої межі між континентами не зазначено, тим самим натякалося, що Європа може простягатися аж до Уралу 28. (228)
Частина «Європи» Ґійома Деліля, Париж, 1700 рік, на основі даних Королівської академії наук. Карта підкреслює розрізнення Московії європейської і Московії азійської, Туреччини європейської та Туреччини азійської. Європейська Туреччина й європейська Московія разом з Польщею на цій карті охоплюють географічну основу того, що протягом XVIII століття назвуть Східною Європою. Кордон досить звуженої Європи починається на Дону і звідти кривою лінією іде загалом на північ. 1757 року Роберів «Atlas Universel» згадував карту Деліля 1700 року і зауважував, що «нікому не спаде на думку звинувачувати покійного Ґійома Деліля, який 1700 року дозволив Угорщині залишитися у складі європейських володінь турків, адже цей вправний географ добре знав, що Угорщина не належала до тієї імперії», отже, не було причин картати його за «ці вади, або, радше, легкі недбалості». (З Гарвардського зібрання карт, Гарвардський університет.) (230)
Там, де континентальний кордон позначали, його зазвичай не проводили за допомоги спеціальної лінії, а відображали кольором, тож він лишався відкритим для тлумачень. Карта Ґійома Деліля 1700 року відокремлювала «Московію європейську» від «Московії азійської» зміною кольору вздовж лінії на північ від Дону до Білого моря, приблизно на 40 градусах східної довготи, пропонуючи вузьке трактування Європи. Нюрнберзька карта Гааса 1743 року розширювала межі континенту, зафарбувавши територію до гирла Дону на півдні, а далі більш-менш по діагоналі, перетинаючи меридіани, до самої Нової Землі на півночі на 60 градусі східної довготи 29. «Atlas Universel», виданий 1757 року, містив карту світу із зображенням цілої Євразії, причому Європа (обмежена зеленим кольором) і Азія (червоним) були розділені діагоналлю з південного заходу на північний схід 30.
Цей діагональний поділ був компромісом між можливими кордонами уздовж меридіанів: прямо на північ від Азовського моря або прямо на північ від Каспійського моря. Водночас діагональ була зручним культурним інструментом, адже передбачала менш суворий поділ на Схід і Захід і сприяла появі невизначеного образу Східної Європи. У XVIII столітті з’ясувалося, що Європа тягнеться далеко на схід, і східні землі чекають на опис і оволодіння. Азія також залишалася поряд, а кордон між двома континентами виявився мінливим і прозорим. Вольтерів «Петро Великий» 1759 року містив опис провінцій імперії та попереджав про те, що «кордони Європи й Азії там досі розпливчасті», тож «ніхто не знає, де закінчується Європа й починається Азія» 31. 1787 року в Криму принц де Лінь тішив себе, що Азія зовсім поруч: його східні фантазії живила традиція цілковитої географічної невизначеності.