«РОЗПЛУТАТИ МІШАНИНУ»

«РОЗПЛУТАТИ МІШАНИНУ»

Барон де Тотт був найвідомішим чужоземцем, котрий побував в Османській імперії протягом XVIII сторіччя, ставши об’єктом кпинів з боку Вольтера і суперництва — з боку барона Мюнхгаузена; проте коли Рюльєр досліджував турків і татар, він використовував у архівах французького Міністерства зовнішніх справ не лише повідомлення Тотта, а й Шарля де Пейсоннеля. В 1755 році, коли Пейсоннель вирушив до Криму яко французький консул, Тотта відіслали до Константинополя. Вони не лише одночасно перебували на дипломатичній службі, але й сфери їхньої діяльності дещо перетиналися, позаяк Крим тоді все ще був політично пов’язаний із Османською імперією. Проте Тотт передусім цікавився військовими справами й здобув міжнародний ореол таємничості яко консультант при османській артилерії, тоді як Пейсоннель займався менш вибухонебезпечними речами. Він віддавав перевагу археології над артилерією і використав своє перебування у Криму, аби спокійно вивчати стародавню історію Східної Європи. Яко консул він спершу зацікавився чорноморською торгівлею і 1755 року надіслав до Міністерства зовнішніх справ власні «Нотатки про громадський, політичний та військовий стан Малої Татарії» 1. Однак уже 1765 року Пейсоннель передав королівській Академії написів і красного письменства свої «Історико-географічні спостереження за варварськими народами, що населяли береги Дунаю і Чорного моря», де його знання про сучасний Крим хронологічно зміщувалися і географічно розтягувалися, стаючи основою для (404) вивчення стародавньої історії значно ширшого реґіону. Перший розділ був вступом до географії дунайського басейну — «земель, що завжди були місцем зустрічі й притулком для всіх варварів, які збиралися у цьому реґіоні, аби розселитися звідси не лише на сусідні країни, а й по всій Європі, аж до найвіддаленіших районів Азії та Африки». Потім Пейсоннель пообіцяв «розплутати надзвичайну мішанину», що виникла через цей наплив варварів, котрі рухалися в усіх напрямках 2. Тож роль, яку він обрав для себе, досліджуючи стародавню історію та географію, відповідала тій ролі, яку Вольтер приписав імперській політиці Катерини, а саме — «розплутування» хаосу.

Пейсоннель окреслив два основних напрямки варварських вторгнень. Він виділив «Barbares Orientaux» *, до яких належали перш за все скіфи, що рухалися зі сходу на захід, і «Barbares Septentrionaux» **, якими були передусім слов’яни, що прямували з півночі на південь. Він цитував Плінія, аби довести за допомоги таксономії, що «до східних скіфів слід зарахувати всіх варварів, що посунули на захід, ім’ям даків, ґетів і сарматів». Вони походили з «Азійської Скіфії», географічно означеної також яко «велика Татарія», тобто Центральна Азія і Сибір. Сам Пейсоннель особисто знав лише «Малу Татарію» — Крим та узбережжя Чорного моря. «Беручи участь у воєнній кампанії разом із кримським ханом 1758 року, я мав нагоду помандрувати уздовж цілого узбережжя», — писав він, побачивши, що в цьому реґіоні можна знайти етнографічні матеріали для написання стародавньої історії варварських вторгнень:

* Східних варварів (фр.).

** Північних варварів (фр.).

Саме у цих країнах, що лежать навколо Чорного моря, можна знайти сліди народів Колхіди й Азійської Скіфії — гунів, аварів, аланів, угорських турків, болгар, печенігів та інших, що за різних часів з’являлися тут і здійснювали набіги на береги Дунаю, куди ще раніше вторгалися ґали, вандали, бастарни, ґоти, ґепіди, слов’яни, хорвати, серби 3.

Вочевидь, Пейсоннель переконався, що коли йдеться про встановлення варварських племен Східної Європи, (405) то око антрополога допоможе йому реконструювати стародавню історію з класичних джерел.

Це переконання видається дедалі важливішим, якщо взяти до уваги, що багато тогочасних мандрівників Східною Європою часто відчували таке завалення хронології між сучасними спостереженнями та варварською передісторією. Через двадцять років після виходу праці Пейсоннеля Сеґюр перетнув кордони Польщі й зауважив, що «опинився серед орд гунів, скіфів, венедів, слов’ян і сарматів». Пізніше, у Росії, він виявив, що селяни «оживлюють перед вашими очима образи скіфів, даків, роксоланів і ґотів, котрі колись наганяли жах на римський світ». Можна припустити, що Сеґюр використовує перерахування цих народів як літературний прийом, аби передати відчуття варварства; але, на відміну від нього, Пейсоннель вважав власні пошуки «слідів» давніх народів радше науковими, ніж літературними. Зіставлення вражень Сеґюра і Пейсоннеля — при тому, що вони обидва відкрили давніх варварів у сучасній Східній Європі — свідчить, що межа між літературним образом й антропологічним дослідженням ледь вловлювалася. Східна Європа була саме тим місцем, де ці сліди лежали на поверхні й де стародавня історія переходила в антропологію. В Пейсоннеля, й особливо в Ґіббона, категорії стародавньої історії, котрі описували варварів Східної Європи, не лише відповідали враженням сучасних мандрівників, а й безпосередньо увійшли до наукового апарату нової суспільної науки — антропології, що найкраще відбилось у відкритті слов’ян Гердером. Хоча слов’яни Пейсоннеля і Сеґюра були лише одним з-поміж численних варварських народів, саме вони стали найсуттєвішим етнографічним складником новочасної ідеї Східної Європи.

Пейсоннель, розплутуючи клубок варварських вторгнень, намагався з’ясувати, в якому напрямку вони рухалися — на захід, як скіфи, чи на південь, як слов’яни. Саме така «рухлива» фізична географія ускладнювала етнографічну класифікацію народів. Наприклад, булгари були «східними скіфами», що прийшли з-за Волги до «Понтійської Скіфії» на Чорному морі. А гуни — «істинними слов’янськими, або сарматськими, скіфами» 4. Вони походили з «Європейської Сарматії» на Дону, тож «їх не слід плутати з угорцями», (406) які пізніше прийшли з Туркестану. Класифікуючи гунів, Пейсоннель користувався стародавніми джерелами й сучасними антропологічними спостереженнями:

Описи, що їх залишили нам поет і історик про ці народи, напрочуд нагадують теперішніх татар, особливо ноґайців, надзвичайно потворних і брудних, спритних, невтомних, і завжди — на коні. (…) Хоча можна зауважити між цими двома народами цілковиту подібність звичаїв і хоча в далекому минулому вони, можливо, мали спільних предків, їх необхідно таки розглядати яко два різні народи, оскільки їхні мови не мають між собою найменшої подібності. Гуни належали до слов’янських, або сарматських, скіфів, а ноґайці — до скіфів татарських і черкеських 5.

У цьому випадку мова не дозволила пов’язати стародавніх варварів із сучасними, хоч методологія Пейсоннеля спонукала до пошуку таких зв’язків.

У розділі, присвяченому «Першій появі авар і слов’ян, або славонців, на цьому боці Дунаю», Пейсоннель визнав, що його дратує чисельність і розмаїття варварів, запитуючи, «як розплутати мішанину цих народів». До VI століття береги Дунаю були помережані «залишками всіх тих варварських племен, котрі жили в Панонії» і які «настільки перемішалися, що було б важко, навіть якби ми жили за їхніх часів, визначити, які з тих народів були предками аварів» 6. Уже тоді Східна Європа була тереном етнографічних уламків, і Пейсоннель, досліджуючи їх сліди у XVIII сторіччі, вважав, що його власна розгубленість відбиває мішанину цих племен у минулому. Адже його намір «розплутування» мішанини справді передбачав існування такої плутанини, причому його ж власні дослідження парадоксально її побільшували. Волохи видалися особливо заплутаними: «Ці народи слід розглядати яко мішанину римлян і греків з даками, ґетами, ґепідами, язиґами, сарматами, саксонцями, ґотами, гунами, аварами, слов’янами, печенігами, тюрками і всіма східними й північними варварами, що послідовно завойовували ту країну, яку молдавани й волохи населяють тепер». Він сам відвідав Волощину й був «надзвичайно вражений», коли почув, як селянин називає її «римською країною», тобто Румунією 7. В східноєвропейській (407) мішанини Пейсоннеля для таких простих відповідей не знаходилося місця.

Тогочасні мапи стародавнього світу були менш туманні, ніж уявлення Пейсоннеля, бо вони мусили досягти хоч якоїсь графічної наочності. В Роберовому «Atlas Universel» 1757 року на мапі Римської імперії зображено на схід від «Германії» широку смугу «Германо-Сарматії», що простягалася через усю Східну Європу від Балтики до Чорного моря. Ще далі на схід, на території сучасної Росії, лежала власне «Сарматія», а у північному Причорномор’ї — «Мала Скіфія». На мапі імперії Карла Великого вказано народи і землі, де вони жили, причому східний кордон імперії заселяли самі «склавіни» та «гуни» 8. У «Стародавній географії» д’Анвілля, виданій 1771 року, землі Східної Європи позначено яко Сарматію, а трохи далі на схід від них лежить «Скіфія» 9.

Стародавня історія Пейсоннеля гірше надавалася до картографування, позаяк описувала географію в русі, зокрема вторгнення різних варварських племен. Основна схема цих етнографічних сил поставала у вигляді вектора руху східних варварів, передовсім скіфів, і пізніше — вектора руху північних варварів, тобто слов’ян. Скіфів у XVIII столітті знаходили скрізь у Східній Європі, вони визначали її варварські риси, які, врешті-решт, асоціювалися із сучасними татарами. Скіфи були відомі тією важливою роллю, яку відводив їм Геродот у своїй четвертій книзі «Історії», де, зокрема, згадувалося, як вони протистояли персам, приносили у жертву бранців, пили кров своїх убитих ворогів тощо. Франсуа Артоґ припустив, що для Геродота і греків скіфи були втіленням культурної «іншості», а подальші суперечності античної географії перетворили Геродотових скіфів на «народ, що живе поміж двома різними світами, на кордонах між Азією та Європою» 10. Таке розташування робило скіфів особливо зручним матеріалом для конструювання Східної Європи у XVIII сторіччі. Хоча їх використовували й для інших цілей, наприклад, у Вольтеровій трагедії «Скіфи», написаній 1767 року, вони втілювали громадян Женеви. Але навіть тоді Вольтер не міг позбутися асоціацій зі Східною Європою, і, надіславши п’єсу до Угорщини Яношеві Фекете, писав: «Нащадок гунів хоче побачити мою скіфську драму». Попри те, що ототожнення стародавніх (408) скіфів із сучасними татарами вважалося цілком переконливим, просвітницька етнографія, зрештою, усвідомила, що ще важливішу роль у поєднанні минулого і сучасного Східної Європи відігравали слов’яни. В античних джерелах слов’яни згадувалися як один з варварських народів, але в сучасному світі вони репрезентували розгалужену мовну групу, що пов’язувала різні країни Східної Європи. Пейсоннель підкреслив їхнє значення, помістивши у передмові до своєї книжки нарис про походження слов’янської мови. Вольтер, зацікавившись цією книжкою після її виходу 1765 року, жартома заявив, що має намір «добре вивчити давню слов’янську мову» 11.

У своїй лінґвістичній передмові Пейсоннель насамперед намагався довести, що слов’янська мова була не рідною мовою мешканців Адріатичної Іллірії, а принесеною туди варварами-завойовниками з-за Дунаю. Ці завоювання окреслили межі слов’янського мовного простору у стародавній історії, їх можна зауважити і в сучасному світі: «В Європі цією мовою розмовляють у Далмації, Лібурнії (або Хорватії), що є західною частиною Іллірії, в Західній Македонії, в Епірі, Боснії, Сербії, Болгарії, Росії, Московії, Богемії, Польщі, Сілезії; вона також жива ще в деяких азійських країнах». В усіх цих країнах, на думку Пейсоннеля, розмовляли спорідненими діалектами однієї мови; щоправда, дослідник вилучив угорську мову зі слов’янської мовної групи, пов’язуючи її корені з татарською або турецькою і вважаючи, що виникла вона у Сибіру. Лінґвістичні пошуки походження слов’янської мови також перетворювалися на «розплутування» Східної Європи; адже так багато народів, «об’єднаних під іменем слов’ян, або славонців, витісняли й заступали один одного», що все легко «мішалося й переплутувалося». Пейсоннель був готовий «розплутати хаос настільки, наскільки дозволятимуть мої дослідження слов’янської мови» 12. Це було незмінною формулою дослідників Східної Європи XVIII століття; і хоча мова могла стати, і справді була, ключем до заплутаного коду, Пейсоннель, шукаючи коренів слов’янської мови, перемістив її на інший рівень контекстуального хаосу. Покликаючись на Тацита, він завершує ці пошуки безглуздо широким відсиланням до стародавніх сарматів, «котрі внаслідок численних набігів заселили, під загальним ім’ям слов’ян, Польщу, Росію, (409) Моравію, Угорщину й усі інші землі, де їхня мова живе до сьогодні» 13. Назва «Сарматія», що охоплювала землі Східної Європи у «Стародавній географії» д’Анвілля, також слугувала загальною назвою цього терену в етнографічних викладах Пейсоннеля.

Лінґвістичну схему Східної Європи Пейсоннель зобразив у вигляді концентричних кіл. У центрі опинилися Угорщина й Семигород, де говорили угорською мовою, «що походила від варварів Туркестану». Потім ішло коло, а радше півколо, Молдавії та Волощини (що дугою оточували Семигород), де розмовляли «своєрідною латиною, зіпсутою мішаниною всіх варварських мов, які одна за одною стікалися до цих країн». Слов’янська мова утворювала останнє і найбільше коло, котре обрамлювало решту й визначало обшир Східної Європи. Це викривлення географії геометрією свідчило, наскільки ефективно мова могла правити за аналітичний критерій для конструювання цілісного простору. Пейсоннель також запропонував «Нове зображення слов’янських народів», невимушено й легко розплутуючи той хаос, який він сам так сумлінно нагромаджував: «Більше немає потреби зважати на різне походження цих народів, що за минулих сторіч здійснили всі ті набіги, про які я досить детально розповів; всіх їх тепер треба вважати слов’янами» 14. Вочевидь, Східна Європа утворювалася завдяки поглядові спостерігача і була справою фокусу, зосередження уваги; чи, можливо, після винайдення лінґвістичного критерію вона стала справою слуху.

Якщо Пейсоннель зрозумів, що слов’янська мова може стати структуротворним елементом Східної Європи, то П’єр-Шарль Левек був першим французом, який усвідомив, що для написання стародавньої або нової історії цього реґіону слід досконало знати цю мову. Його «Історію Росії» було опубліковано 1792 року в Парижі, коли Рюльєр розпочав публічні читання фраґментів зі своєї історії Польщі. Праці їх обох про Росію та Польщу стали історичними шедеврами французького Просвітництва і зберегли своє значення впродовж XIX століття. Якщо книга Рюльєра нарешті побачила світ 1807 року, коли Наполеон створив Велике князівство Варшавське, то працю Левека було перевидано 1800-го й 1812 років, у рік смерті автора й вторгнення Наполеона (410) до Росії. Але коли Польща Рюльєра — результат наукових досліджень у Парижі, то Левек працював безпосередньо в Росії. Він вирушив туди 1773 року, одночасно з Дідро, навіть з його рекомендацією, але повернувся до Парижа набагато пізніше за філософа, 1780 року. Левек викладав літературу у кадетському корпусі в Санкт-Петербурзі і водночас займався наукою, ставши найвидатнішим французьким славістом свого сторіччя. У передмові до «Історії Росії» він сам високо оцінив свої академічні заслуги:

Даремно француз ставитиме собі за мету написати історію Росії, не покидаючи Парижа або задовольняючись розшуками у наших найбільших книгозбірнях. (…) Слід їхати до Росії, там приректи себе на кілька років нудних і впертих досліджень, вивчити не лише сучасну російську мову, а також давню слов’яно-руську, що нею написано всі літописи. (…) Саме так я і зробив 15.

Таке підготовляння не лише дало Левеку змогу написати повну історію Росії, але також додати до неї особливий вступ про «Слов’янську старожитність». Мовний простір, що його описав Пейсоннель з такими труднощами, у Левека здобуває певну культурну тяглість завдяки дослідженням релігійної міфології.

Рюльєрові в «Анархії в Польщі» нічого було сказати про стародавню історію, тож він просто назвав поляків і росіян частинами одного народу, «який під спільним іменем словенів, або слов’ян, розійшовся дванадцять сторіч тому по всьому сходу Європи». А Левек у своїй «Історії Росії» мав що сказати. Він не ототожнював росіян зі слов’янами, але припустив, що завдяки подібності мови, звичаїв, а також під впливом стародавніх джерел «їх почали плутати зі слов’янами». Навіть більше, самих слов’ян «древні плутали зі скіфами». Левек вважав, що слов’яни «прийшли зі Сходу» й заселили Росію, що відтак стала «їхнім першим осідком в Європі». Вони могли ринути на Римську імперію яко «північні» варвари, але, на думку Левека, за походженням належали, безперечно, до «східних» варварів. Племена, що колись підкорили імперію, були предками тих, хто «тепер населяє Богемію, Болгарію, Сербію, Далмацію, частину Угорщини», (411) навіть Померанію та Сілезію у Німеччині, а ті, хто лишився у Росії та Польщі, розділилися на племена: «Ляхи на берегах Вісли, поляни на берегах Дніпра, полочани на берегах Полоти, що впадає у Двіну, дреговичі між Двіною і Прип’яттю» 16. Так виглядала стародавня антропологія, структурована за географічними ознаками реґіону.

«Загалом вважають, — вів далі Левек, — що Петро І, зійшовши на трон, бачив навколо себе лише пустелю, заселену дикими звірами, яких він спромігся перетворити на людей» 17. Простежуючи російську історію аж від доісторичних племен стародавніх слов’ян, Левек переходив до викладу історії часів Петра та Катерини II, а не починав з них. При цьому він пропонував ширші погляди, ніж у старшого покоління просвітителів, особливо Вольтера. Але сила традиційних уявлень була такою, що коли в часописі Ґрімма рецензували «Історію Росії» Левека, оглядач не втримався від позіхання: «Неважко побачити, що в стародавній історії Росії мало цікавого, адже ці ранні епохи пропонують лише пам’ятки війни і диких звичаїв» 18. Фактично вже тоді, коли історіографія стала чутливішою до ранніх періодів історії Східної Європи, парадигма Петра-деміурга все ще викликала захоплення, навіть поза цариною історії Росії. «Загальна історія Угорщини» Клода-Луї де Сасі, видана 1780 року, майже одночасно з «Історією Росії» Левека, припонувала виклад «від перших завоювань гунів до наших днів». Подаючи Угорщину і Францію як опозиції «на двох кінцях Європи», Сасі несвідомо прийняв поділ континенту на Східну і Західну Європу. Відтак було цілком природно стверджувати, що правління Марії-Терези, котра померла 1780 року, стало для Угорщини «епохою революції, подібною до епохи Петра Великого в Росії». Ця «революція» провістила початок цивілізації: «Корисні ремесла почали процвітати у цій країні, навіть науки почали випромінювати добротворне напівсвітло (demi-jour)» 19. Вживання слова «demi-jour» чудово ілюструвало те, що Східна Європа перебуває десь посередині між пітьмою варварства й світлом цивілізації. Завдяки цій концепції історія стародавніх набігів варварів, укупі з гунами, слов’янами, скіфами та сарматами, стала невід’ємною частиною концепції Східної Європи у свідомості Просвітництва. (412)