«ГРУБІШІ ТА МЕНШ ВИХОВАНІ НАРОДИ»

«ГРУБІШІ ТА МЕНШ ВИХОВАНІ НАРОДИ»

1751 року Ґотгольд Ефраїм Лессінґ, тоді молодий і маловідомий журналіст, надрукував у Берліні рецензію на книжку, яка щойно вийшла у Бреслау, «Polonia litterata», її написав поляк латиною та присвятив сучасній польській літературі. Лессінґ повідомляв, що Станіслав Понятовський (батько майбутнього короля Польщі) видав коментарі до «Історії Карла XII». Лессінґ також окремо вказав на польський переклад Вольтерової «Заїри», котрий мав невдовзі вийти друком. Згадавши про цей відгомін французького Просвітництва, Лессінґ відзначив поширення у тогочасній Польщі латиномовної літератури (вкупі з книжкою, що її він рецензував) і готовність польських авторів, «рівняючись (nacheifern) на інші країни, відроджувати свою мову». Та передусім публікація «Polonia litterata» «тим більше приверне увагу допитливої людини, бо вона знайомить нас із сучасним станом ученості у королівстві, що його надто багато людей досі вважають загрузлим у варварстві» 13. Лессінґ, котрого пізніше проголосять одним із гігантів німецького Просвітництва, засвідчив цією фразою виникнення загального зацікавлення Польщею та готовності визнати, що ця країна — не лише варварський край; вона варта похвали за те, що охоча наслідувати приклад інших країн. За доби Просвітництва це була класична концепція Східної Європи, котру розміщували десь поміж варварством і цивілізацією й оцінювали за нормами, встановленими у Західній Європі.

1758 року Лессінґ накидав основні ідеї п’єси під назвою «Гороскоп», якої так і не закінчив; її дія мала відбуватися на Поділлі, провінції України, що була частиною Речі Посполитої 14. На той час Лессінґ уже був добре відомим драматургом, який привернув до себе увагу 1755 року, написавши (151) «Міс Сара Сампсон», новаторську міщанську трагедію, де, на відміну від неокласичних п’єс, відсутні трафаретні аристократи або міфологічні герої. «Гороскоп» — це не буржуазна трагедія, її герої — підкреслено дворянського походження. Крім того, на відміну від «Міс Сари Сампсон», дія відбувалася далеко від Англії, на Поділлі XV століття, а шляхетні персонажі були поляками й татарами. Задумуючи менш сучасну, за його власними стандартами, драму, Лессінґ шукав відповідне історично-географічне тло й знайшов його в Україні. До того ж гороскоп, що дав назву п’єсі, — Едіпове пророцтво, за яким Лукаш Опалінський колись уб’є свого батька, подільського воєводу Петруся Опалінського, — вимагав, аби драматична дія відбувалася там, де віра в забобони, пророцтва та гороскопи буде поштовхом для її розгортання. Україна була взірцевим вираженням Східної Європи, тому що, як виявив Вольтер, ідучи слідами Карла XII, вона явно не була ані Північчю, ані Сходом, вона могла бути лише Східною Європою.

Головну героїню п’єси — Ганну Массальську зі Львова викрадають (weggeschleppt) татари, а потім вона закохується в одного з них на ім’я Зузі. Коли згодом Ганну рятують батько і син Опалінські, вони обоє одразу ж у неї закохуються, наближаючи свою Едіпову долю. Тим часом Зузі переслідує їх, видаючи себе за поляка, й лише його співвітчизник Амру впізнає в ньому татарина. Єдиний герой західноєвропейського походження — англійський лікар Конор у палаці Сталінських, котрий уособлює науку в країні забобонів. Хоча 1751 року Лессінґ відмежувався від тих, хто вважав Польщу «загрузлою у варварстві», наявні фраґменти «Гороскопу» не заперечують цього погляду. Прикордонні сутички між поляками й татарами, укупі із захопленням полонених і визволенням, ставили знак рівності між двома сторонами. І коли польські прізвища (Опалінський чи Массальська) принаймні звучали правдоподібно, то татари дістали цілком кумедні прізвиська на кшталт «Зузі» чи «Амру». Кохання Ганни до Зузі, як здавалося, не вимагало від неї ніякої поблажливості до татарина, і союзові двох закоханих заважала лише війна між їхніми народами, а не цивілізаційна прірва між ними. Навіть більше, в палаці Опалінських Зузі міг легко видавати себе за поляка. І поляки і татари (152) належали до Східної Європи, де кілька десятків років тому їх винайшов (та залишив) Вольтер, назвавши відповідно сарматами й скіфами. Наче споріднені види у таблицях Ліннея, поляки і татари в драмі Лессінґа не мусили спарюватися, попри зоологічну спорідненість між ними.

У 1732 році в «Заїрі» Вольтер звернувся до теми трагічного кохання християнки та мусульманина-султана у середньовічному Єрусалимі, а 1779 року вже Лессінґ у «Натані Мудрому» з великим успіхом оспівав драматичне кохання єврейки і християнина-хрестоносця, знов-таки в Єрусалимі. Проте у «Гороскопі», чітко не розмежовуючи різні релігії, такий просвічений драматург, як Лессінґ, не зміг дати раду мереживу передбачених зірками трагічних суперечностей між нещасними закоханими, а також між батьками й дітьми. «Гороскоп» 1758 року лишився тільки фраґментарною чернеткою неокласицистичної розповіді про забобони й насильство на кордонах Європи, про Едіпа в Україні. У 1769 році Гердер, вочевидь, керувався цією ж логікою, коли, описуючи «дикі народи» Східної Європи, пророкував, що «Україна стане новою Грецією» 15. Саме ця непевність розташування між дикістю і варварством, з одного боку, й наслідуванням та цивілізацією — з іншого, робили Східну Європу з її суперечливими зв’язками менш вдалим тлом для драм Лессінґа, ніж Єрусалим, що однозначно належав Сходові.

У 1760 році Вольтер написав невеличкий діалог у віршах, де підкреслював потенційну роль Східної Європи у фантазіях просвітницької літератури. Він назвав його «Росіянин у Парижі» й анотував як «невеличку поему александрійським віршем, що її склав 1760 року, в місяці травні, в Парижі, пан Іван Алетов, секретар російського посольства». Цю вигадану постать описано у вступі: «Як відомо в усіх-усюдах, пан Алетов, вивчивши французьку в своєму рідному Архангельську, практикувався у словесності з неймовірною ретельністю й досяг ще неймовірніших успіхів». Ця маленька поема вийшла друком хронологічно точнісінько саме між двома великими томами Вольтерової «Історії Петра Великого». Коли ті два томи були твором француза, який пише про Росію, то ця поема вводила новий літературний засіб, описуючи події з погляду вигаданого російського героя. Діалог (153) відбувався між «парижанином» та «росіянином», причому перший вітав співрозмовника поетичною похвалою Петрові Великому, який «створив мистецтва, манери й закони» в Росії; росіянин на це відповідав, що прибув до Парижа «просвітити себе, навчитися від вас». Його опис себе і Росії цілком збігався з формулами Просвітництва, і це не дивно, адже сам Вольтер брав участь у створенні цих формул:

Приїхав вчитись я на Сени берегах,

Я дикий скіф, що мчить в Афіни по степах,

З цікавістю й страхом благаю вас тому

З-перед моїх очей розвіяти пітьму.

(Je viens pour me former sur les bords de la Seine;

C’est un Scythe grossier voyageant dans Ath?ne

Qui vous conjure ici, timide et curieux,

De dissiper la nuit qui couvre encor ses yeux) 16.

(Переклад Дзвенислави Матіяш).

На таке скромне прохання самозваного скіфа афінянин-парижанин відповідав з подивом: «Чого ти можеш навчитися на берегах Заходу?» Франція вже не країна Мольєра, вона опустилася так низько, що навіть захоплюється Руссо; коли росіянин насправді шукає просвітництва, він повинен почекати, доки здоровий глузд повернеться до Парижа. Літературний засіб вигаданого російського погляду тут ставав знаряддям культурної критики та осуду французької культури.

Втім, наймасштабнішою тогочасною літературною спробою зіставити Східну та Західну Європи, де було застосовано цей засіб, стали «Польські листи» — твір Жана-Поля Марата, написаний у 1770-х роках. Основним взірцем для Марата були «Перські листи» (1721) Монтеск’є. Лессінґ використовував Східну Європу як альтернативу Сходові у зображенні драматичного тла своїх творів, а Марат спробував зробити те саме, споглядаючи події очима не перса, а поляка. Монтеск’є фактично започаткував Просвітництво, вигадавши перса Узбека, що мандрує Францією, критично аналізуючи суспільство, релігію й цивілізацію Франції з погляду Сходу. Цей шедевр мав величезне значення і, зрозуміло, сподобався молодому Маратові, який ненавидів ancien r?gime набагато (154) більше, ніж це міг собі дозволити Монтеск’є. Марат вигадав поляка, котрий подорожує Західною Європою, Францією, Англією, Голландією та Швейцарією, і описав його пригоди у двох грубезних томах не вельми ориґінальних міркувань, виданих лише у XX столітті як літературний курйоз. Майбутній революціонер і «друг народу», котрому судилося зустріти смерть у власній купелі 1793 року, був натхненним філософом та вченим-просвітителем. Він видав двотомний «Філософський дослід про людину» (1773) та «Кайдани свободи» (1774), а потім присвятив себе дослідженням оптики й електрики, а також винайшов підозріло дієві ліки від туберкульозу. Його зацікавлення Польщею відбилось не лише у «Польських листах», а й у романтичній повісті в листах із польським тлом «Пригодах молодого графа Потовського». Цю повість також не було опубліковано за життя Марата, хоча вона й провіщала тріумфальне вторгнення романтичних пригод з польським колоритом до французької літератури 1780-х, починаючи з «Любовних походеньок кавалера де Фоблаза» Жана-Батіста Люве де Кувре.

У «Польських листах» Марат вкладає своє незадоволення старим режимом в уста польського шляхтича на ім’я Камія, котрий пише до Кракова своєму приятелеві на ім’я Шава. Виправлення в рукописі свідчать, що Марат добряче намучився, вибираючи ім’я своєму польському героєві, й нарешті зважився назвати його «Камія» замість «Пуського», яке, своєю чергою, заступало початкове «Собеський». Такі поверхово східні імена, як Камія та Шава, не вельми відрізняються від Лессінґових татар Зузі та Амру. «Перські листи» Монтеск’є містили не лише листи з Франції, але й листи у відповідь з Персії, які шокували читачів розповідями про гарем героя в Ісфагані, його дружин та євнухів-невільників. Монтеск’є із запалом заповзявся конструювати погляд вигаданого мусульманина-перса. А у творі Марата фактично немає листів з Польщі; читач не знайде там ані звісток з дому героя, ані згадки про його польське походження, ані деталей, що відрізняли б його погляд від погляду збентеженого француза часів Просвітництва, наприклад, самого Марата. Марат усвідомлював цю проблему і вклав до уст Камії малопереконливе формальне виправдання, яке скидалося на фіґовий лист: (155) «Ти, певно, будеш здивований, що я не порівнював нашу країну з іншими; але я навмисно уникав паралелей. Людина навряд чи може бути безстороннім суддею, коли йдеться про її країну» 17. Справжніх причин відсутності таких порівнянь, мабуть, декілька: Марат був кепським писакою; він нічого не знав про Польщу; зрештою, східноєвропейський погляд було набагато важче відокремити від західноєвропейського, ніж погляди француза від поглядів перса.

Польський герой Марата одразу погодився із загальними уявленнями Західної Європи про себе, оголосивши у першому листі свій намір «подорожувати цивілізованими країнами Європи». З позиції «грубіших та менш вихованих націй» він засуджує фальшиву французьку ввічливість. Було кілька моментів, де відчувалося, що Камія пародіює свідчення західних мандрівників Східною Європою, коли, наприклад, він шкодував, що «люди, так обдаровані природою», напевно, дуже легковажні й розбещені, якщо з-поміж них, незважаючи на родючі ґрунти та чудовий клімат, дуже багато бідних» 18. Ще на початку мандрівки Камія відмовився від польського вбрання й вирушив до французького кравця, хоча сам вважає французький стрій «сміховинним», особливо через те, що він затісний, «наче пута». Камія вигукнув: «Яка (велика) різниця між цим і чудовим легким одягом поляків!» У перевдягненому Камії сторонній спостерігач, як і читач його листів, не зміг би упізнати поляка.

А вирушивши з Франції до Англії та Голландії, Камія остаточно заговорив як француз епохи Просвітництва. Англійці видалися йому «холодними, нудними, тверезими», захоплювався він лише їхнім державним устроєм, що ґрунтувався на «мудро обмеженій владі». Він одразу помітив, що англійці «вважають свою націю вищою за будь-яку іншу в цілому світі», але, ближче запізнавшись із ними, він відмовився від «цієї безглуздої звички дивитися на них як на досконалих істот!» 19. У Нідерландах Камія виявив, що «у голландців огидні манери» і вони «нічого не знають про ввічливість та суспільні норми». З погляду французької цивілізації він піддав критиці голландську комерцію: «…Ці люди думають лише про гроші, говорять лише про гроші та люблять лише гроші» 20. (156)

Отож Марат використав свого поляка для нещадної критики західноєвропейських цінностей, і, незважаючи на те, що «Польські листи» так і не вийшли друком, його літературні засоби сформували стійку конвенцію літератури XIX століття. Після повстання Костюшка в 1794 році, після антиросійських повстань 1830-го і 1863 років польський еміґрант, принаймні у літературі, став привабливим романтичним героєм. На початку століття, 1803 року, коли міс Джейн Портер опублікувала «Тадеуша Варшавського» (перше з численних видань цієї книжки), з’являється тип польського героя у Західній Європі. Граф Тадеуш Собеський, що його прізвище відкинув Марат, а ім’я неминуче асоціювалося з Костюшком, виявився єдиним справжнім джентльменом в англійському аристократичному товаристві й завоював серця авторки, героїні та читачів. У 1847 році Бальзак увів до «Людської комедії» графа Венцеслава Стейнбока, що його порятувала від самогубства злостива кузина Бетта. Передсмертна записка свідчила про національний розпач і цитувала Костюшка: «Finis Poloniae!» (20).

1872 року Джордж Еліот у романі «Мідлмарч» створила образ Віла Ладислава, онука польського еміґранта, можливо навіть Тадеуша Варшавського з роману міс Портер. Для Еліот Віл виявився єдиним чоловіком, гідним руки натхненної героїні Доротеї, яка наприкінці роману стає «місіс Ладислав». У 1871 році Луїза Мей Олкотт опублікувала особисті спогади та літературну сповідь. Вона згадувала, як шість років тому в Парижі заприязнилася з польським юнаком, котрий воював проти Росії у 1863 році: «Найкращим, найдорожчим з усього гурту моїх хлопців був польський хлопчина Ладислав Вишневський — кілька разів гикнувши та чхнувши, ви зможете добре вимовити це ім’я» 21. Вона називала його просто «Ладі», проте у «Маленьких жінках» 1868 року вкотре змінила його ім’я на Лорі й зробила літературним приятелем Джо.

Польський герой із твору Марата так і не дістався Америки, провівши більшу частину другого тому «Польських листів» у горах Швейцарії, де мудрий пустельник навчав його філософії скептицизму. Камія дізнався, що будь-яка мораль відносна: від Китаю до Риму, від Франції до давньої Греції, (157) від Константинополя до Індії вона дуже відрізняється. Навіть заборона кровозмішення — Марат, як і маркіз де Сад, підбурював до цієї підривної думки — не мала «жодних підстав у Природі». «Китаєць, татарин, африканець чи європеєць» міряють один і той самий об’єкт кожен на свій копил. Якщо моральні норми виявилися підозріло різними, то суспільства й уряди в цілому світі засмучують своєю одноманітністю. Скептик не бачить жодних відмінностей між Західною Європою та Європою Східною, позаяк «у Греції, Італії, Польщі, Англії та Франції під іменами ілота, кріпака чи негідника ви побачите мільйони поневолених людей». Зникала навіть відмінність між Європою і Сходом, коли «цілі нації в Азії, Африці та Європі є рабами на службі в жадоби однієї людини!». Камію спантеличило це вчення, тому він спитав себе: «І чому це я захотів залишити домівку?» Втім, згодом він зустрів ще мудрішого філософа, який переконав його, що всю мораль можна звести до простої максими: «Підкоряйся законам своєї країни» 22. Дізнавшись, що Камія був польським князем, який мандрував інкоґніто, цей лояльний філософ відправив його додому, наказавши використати з користю все, чого він навчився під час мандрів:

Устрій твоєї країни дуже недосконалий, він успадкований від варварських племен і є ганьбою цілого людства. Коли народ стогне під таким тяжким ярмом, великим щастям для нього буде добрий і просвічений государ (…). М’якістю свого правління дай підданцям відчути себе вільними, знищивши огидні кайдани рабства 23.

Маратів польський мандрівник у Західній Європі усвідомив варварство своєї батьківщини, викоренити яке мусить просвічений володар.

Поза сумнівом, засудження «огидних кайданів рабства» у Польщі також містило приховане засудження французького суспільства, адже, як зазначив у «Суспільному договорі» Руссо, люди «скрізь у кайданах» (21).

Марат наприкінці «Польських листів» навіть попереджав про прихід «бурі», що (158) знесе тиранічні уряди й накличе «гнів на приречені голови міністрів» 24. Та попри це, революціонер Марат, який невдовзі радітиме купі голів на ґільйотині, зміг зручно нав’язати Східній Європі шляхетний уряд просвіченого князя. Вольтер гадав, що Східна Європа потребує дисципліни й сильної руки Карла чи Петра; Марат вважав, що Польщі годиться монарше правління. Відсталість Східної Європи дозволяла мріяти про тверду владу навіть тим західноєвропейцям, котрі у себе вдома були запеклими критиками її основ.