«ЦІ НАПІВДИКУНИ»

«ЦІ НАПІВДИКУНИ»

1784 року граф Луї-Філіпп де Сеґюр, призначений надзвичайним і повноважним послом Людовика XVI при дворі Катерини II у Санкт-Петербурзі, вирушив із Франції до Росії. Сеґюрові йшов тільки тридцять перший рік, і він завдячував цим призначенням батьку, котрий обіймав посаду військового міністра Франції. Зупинившися проїздом у Берліні, молодик удостоївся прийняття у Потсдамі на тоді вже старим і легендарним королем Фрідріхом II. Король помітив, що Сеґюр носив орден Цинцинната — відзнаку за військову службу під прапорами Джорджа Вашинґтона за часів американської війни за незалежність, і прокоментував це вголос. «Як могли ви так надовго забути всі паризькі насолоди, — саркастично запитав Фрідріх, — у країні, де цивілізація тільки починається?» Таке зверхнє ставлення до Америки було типовим для тогочасних уявлень про місцеположення цивілізації, й обоє парижанин і берлінець — усвідомлювали подвійне значення цього зауваження, бо воно стосувалося і попередньої американської, і поточної російської служби Сеґюра. Згідно з просвітницькими уявленнями, у Росії XVIII століття цивілізація щойно зароджувалася, а Сеґюр мав чудову нагоду поміркувати над цим протягом наступних п’яти років. Утім, це була тема для роздумів, яка його справді цікавила, — стадії та поступ цивілізації у відсталих країнах, — і він був готовий пожертвувати насолодами Парижа і знести незручності, аби пізнати землі, котрі у Фрідріха викликали лише сарказм. «Яким (48)шляхом ви думаєте їхати до Петербурґа — найкоротшим?» запитав король. Найкоротший і найзручніший шлях був морем. Найпряміший сухопутний пролягав уздовж Балтійського узбережжя. «Ні, Ваша Величносте, — відповів Сеґюр, я хочу їхати через Варшаву, щоб побачити Польщу». На це Фрідріх відповів: «Це цікава країна» 1.

І цікавість Сеґюра, котрий прагнув побачити Польщу, і сприйняття її як цікавої країни Фрідріхом свідчили, що протягом XVIII сторіччя міцнів інтерес як до Росії, так і до Польщі. У досвіді Сеґюра обидві країни пов’язувала його сухопутна подорож, що підкреслювала для нього та інших мандрівників їх належність до одного реґіону. У XVII столітті розвиток морських економічних маршрутів — арктичний шлях з Англії до Архангельська та балтійський із Голландії до Ґданська — приховували географічну близькість між Польщею та Росією. Залізничні сполучення XIX століття — між Варшавою і Санкт-Петербурґом і Варшавою та Москвою унаочнили їх географічну пов’язаність, але у XVIII столітті допитливість Сеґюра коштувала йому багато зусиль і часу. Начебто підбадьорюючи мандрівника, Фрідріх іронічно перелічив риси, що роблять Польщу цікавою для мандрівника: «Вільна країна, де народ у неволі, республіка під орудою короля, величезні землі, на яких майже ніхто не живе». Поляки були вправними вояками, але їхній армії бракувало дисципліни. Польські чоловіки — сміливці й лицарі, але, здається, твердістю вдачі й навіть героїзмом відзначаються польські жінки; тому на завершення Фрідріх глузливо кинув: «Їхні жінки — справжні чоловіки» 2. Крайність і парадокс були риторичними засобами, за допомоги яких він підкреслював «цікавість» Польщі, її абсурдного безладу та перекручення всіх тогочасних уявлень про суспільство, політику, демографію, лицарську доблесть та культурні ролі чоловіків і жінок на території цього краю. Абсурд був невіддільний від анархії, а анархія дала Фрідріхові привід ініціювати 1772 року поділ Польщі, подбавши, аби чималий шмат дістався Пруссії.

Привертає увагу те, що Фрідріх, намагаючись бути дотепним у своїх висновках та глузуванні над Польщею, не претендував на глибше розуміння цієї країни, не прагнув ані (49) окреслити, ані пояснити її гадану неповноцінність. Хоч як це парадоксально, розуміння Польщі в той час зводилося до підкреслення її незрозумілості й опису її безглуздих крайнощів, без будь-яких спроб збагнути їх. Сеґюр не мав жодних політичних планів щодо Польщі; він навіть назвав поділ 1772 року актом несправедливості. Проте його мандрівнича допитливість вилилася в подорожні спостереження, які своєю риторичною формою були напрочуд подібні до міркувань Фрідріха, котрий не залишав Берліна. Ба більше, Сеґюрові описи не лише Польщі, а й Росії написано в тому самому стилі зображення крайнощів. Такі формулювання, що злітали з вуст прусського короля та французького дипломата на адресу Польщі й Росії, позначали відкриття Східної Європи у XVIII столітті. Химерність Східної Європи, її відмінність від Європи Західної, її відсталість подавалися як інтелектуальна проблема нерозв’язаних крайнощів.

Коли мандрівник XX століття дивиться на подорож Сеґюра, в нього не виникає сумніву, що, перетнувши кордон Німеччини з Польщею, французький дипломат залишив Західну Європу й опинився у Східній. Проте Сеґюр не міг висловитися настільки чітко, адже у XVIII сторіччі сама ідея Східної Європи ще не сформувалася, вона лише розвивалася в свідомості й творах таких мандрівників, як він. Але в його звіті про п’ятсотмильну подорож з Берліна до Варшави впадає в око, наскільки гостро Сеґюр відчував, що перетинає кордон надзвичайної ваги, хоча, на відміну від нас, він не міг пояснити значення цього кордону за допомоги сучасного розрізнення між Західною Європою та Європою Східною.

Коли перетинаєш східну частину володінь короля Пруссії, складається враження, що залишаєш терен, на якому владарює уприємнена зусиллями мистецтв природа та довершена цивілізація. Око починають засмучувати посушливі пустирі та безкраї ліси.

Потрапивши до Польщі, переконуєшся, що Європа повністю лишилася позаду, а перед очима відкривається нове приголомшливе видовище: величезна країна, майже повністю вкрита хвойними лісами, вічно зеленими, але й вічно похмурими, серед яких вряди-годи трапляються оброблені лани, розкидані, наче острови в океані; злиденні, поневолені (50) мешканці; брудні села; хати, що мало відрізняються від дикунських халуп, — усе навіює думку, що мандрівник повернувся на десять сторіч у минуле, опинившись в оточенні орд гунів, скіфів, венедів, слов’ян і сарматів 3.

Очевидно, що Сеґюр переживав цей досвід як дещо більше за перетин кордону між двома королівствами. Він вийшов за межі довершеної цивілізації, повністю лишив Європу позаду, навіть здійснив мандрівку в часі, заблукавши за межі XVIII століття. Хоча Сеґюр згадав про десять сторіч, тобто тисячу років, і відзначив, що у Польщі «оживає феодалізм», схоже, що він вибився з історичного часу в епоху доісторичних халуп і варварських орд, які «своєю масою розчавили останні уламки Римської імперії»4. Його власні почуття повністю запанували над його спостереженнями, тож навіть дерева ожили й здавалися йому похмурими. Сеґюр казав Фрідріхові, що хоче лише «побачити Польщу», але його погляд зовсім не був пасивним: він перетворював краєвид, який не уприємнювали мистецтво й цивілізація. Він залишив позаду «терен», аби відкрити «нове видовище». Новим видовищем була Східна Європа, але він ще не міг так назвати його. Де він мандрував, куди потрапив? Це не була Європа, на його думку, але ж і не Азія, не Орієнт. Це був якийсь проміжний географічний простір, що не мав визначеного місця у часі або історії, де настільки перекручувалася природа, що подорож суходолом перетворювалася на плавання «океаном». Сеґюр обрав маршрут суходолом, але опинився у морі.

«Все в цій землі побудоване на крайнощах, — писав Сеґюр, вторуючи Фрідріхові, — пустки й палаци, рабство селян і розгульна свобода шляхти». Польща була «незбагненною мішаниною стародавніх і нових часів, монархічного й республіканського духу, феодального гонору й рівності, злиднів і багатства». Око мандрівника вишукувало крайнощі і витворювало з них цю неймовірну мішанину. В панських замках було «безліч слуг і коней, але майже не було меблів, східна розкіш і жодних побутових зручностей». Досхочу збіжжя, але обмаль грошей, і майже відсутня торгівля, якщо не враховувати «всюдисущу юрбу жадібних євреїв». Польська «пристрасть до війни» контрастувала з «відразою до дисципліни» 5. Сеґюр, як і Фрідріх, послуговувався формулами (51) крайнощів і суперечностей, що робили Польщу «цікавою» землею безглуздя й парадокса, країною розкоші без меблів.

«Такою була Польща і такі думки опанували мною, — писав Сеґюр про свою мандрівку, — коли, серед безлюддя кипарисових і соснових лісів, де легко уявити себе на краю світу, Варшава запропонувала себе моєму оку». Як Колумб, він повністю залишив позаду Європу, перетнув океан і опинився на краю світу. Здається, Польща розбурхала в ньому надмірні почуття, які спантеличили його, і не дала змоги збагнути значення власного відкриття, адже коли б він поміркованіше назвав її «краєм Європи», то підійшов би значно ближче до означення, яке ніяк не міг ухопити. Вигляд Варшави раптово перервав хід його думок, начебто польська реальність вторглася в його роздуми про Польщу. На взаємозв’язок між реальністю й роздумами вказує пасивність, із якою Варшава «запропонувала себе» його очам, і жвавість, із якою його очі здійснювали аналітичне перетворення побаченого: «По в’їзді я помітив ще більше таких виїмкових крайнощів: пишні маєтки і скромні хатини, палаци і курені». «Завершуючи картину», Сеґюр описав місце, де він сам зупинився: «щось на кшталт палацу, де одна половина сяє шляхетною вишуканістю, а друга є лише купою руїн й уламків — сумних наслідків пожежі» 6.

Сеґюрів погляд, який утілював його позірно невинний намір «побачити Польщу», не може не викликати підозри. Варшава мусила запропонувати себе його оку як своєрідна безпомічна жертва тих розгнузданих аналітичних енергій, які перетворили місто на руїну, тобто інтелектуальну руїну його внутрішніх суперечностей. На думку спадає Мішель Фуко та його історико-філософські міркування про погляд класичного аналізу, який перетворював бачення на знання, а знання — на владу. Цей погляд за правом народження належав Сеґюрові — французові епохи Просвітництва, але чомусь у Східній Європі всі операції його аналізу скособочилися. Замість того щоб вивести з елементів пояснення об’єкта, який вони утворюють, Сеґюрів і Фрідріхів аналіз робив свій об’єкт щоразу незбагненнішим, навіть сміхотворним. Коли такий аналіз сходить із вуст відверто саркастичного Фрідріха, в ньому легко впізнати інтелектуальну агресію, що доповнювала аґресію політичну- поділ Польщі. Фрідріхів погляд на карту Польщі спонукав його (52) задуматися про її територіальне розчленування з тою самою природністю й неминучістю, з якою сама ідея Польщі підштовхувала до риторичного аналізу. Варшава, зрештою, «запропонує себе» Пруссії під час остаточного поділу Польщі 1795 року. Сеґюрів погляд не означав ані завоювання, ані поділу: це був погляд інтелектуального панування, який виражав здивування, із яким Західна Європа відкривала Європу Східну.

Суперечності уміщувалися всередині інших суперечностей. Поділений на дві частини палац, де зупинився Сеґюр, — напіввишуканість, напіврумовище, — розташовувався у поділеному навпіл місті, з його палацами й халупами. А сама Варшава відбивала ще більші за розмахом суперечності всієї Польщі. Сеґюр зауважив: «Мистецтво, дух, грація, література й усі принади світського життя у Варшаві змагаються тут з тим, що зустрінеш у товариствах Відня, Лондона й Парижа; але в глушині манери і далі лишаються сарматськими» 7. Всередині Польщі розгортався конфлікт між цивілізацією та варварськими ордами, але водночас Сеґюр вказав кілька пунктів на карті, що натякали на ще масштабнішу супротилежність, навіть на змагання, між різними частинами європейського континенту. Відень, Париж і Лондон були столицями тієї Європи, яку Сеґюр залишив позаду, в’їжджаючи в Польщу, — столицями Європи Західної.

У Варшаві Сеґюрові наполегливо радили відкласти від’їзд до Санкт-Петербурґа через початок заметілей зими 1784–1785 років. Він не став чекати, але згодом пошкодував про це. Сеґюр міг проїхати по снігу лише на легких санях, а тому залишив багаж по дорозі десь між Білостоком і Ригою. Пізніше він дізнався, що всі його речі згоріли. Із властивою Східній Європі парадоксальністю «сніг і вогонь об’єдналися, аби покарати мене» 8. На останньому відтинку шляху між Ригою і Санкт-Петербурґом уже не обтяжений багажем Сеґюр заглибився у роздуми. Він думав про те, як йому холодно, а також про Петра Великого, що переміг природу, розтопивши «її вічну мерзлоту життєдайним теплом цивілізації». Тепло, що розтоплює вічну мерзлоту, було ще одним парадоксом, таким самим, як поєднання вогню та снігу, але Петрова «перемога над природою» стала просвітницьким штампом ще відколи Вольтер написав біографію російського царя. Вигляд Петербурґа знову перервав Сеґюрові роздуми, і він уже був готовий (53) привітати черговим традиційним спостереженням місто, «де колись не було нічого, крім безкраїх, незайманих і смердючих трясовин». Жоден мандрівник XVIII сторіччя не міг поглянути на Санкт-Петербурґ, не побачивши цих колишніх смердючих трясовин і не відчувши їх смороду. В Східній Європі образи багаторазово нашаровувалися один на одного, створюючи мішанину сторіч і краєвидів.

Сеґюр, звісно, був не першим французом у Санкт-Петербурзі. Він сам згадував знаменитий візит Дідро до Катерини за десять років перед ним. Він знав, що «багато відвідувачів та укладачів словників детально описали палаци, храми, численні канали і розкішні споруди» міста, яке він називав «столицею Півночі». Попри це, Сеґюр вважав за потрібне занотувати свої менш туристичні враження від міста. Тому коли прийшла весна і почав танути сніг, він описав місто, східні риси якого були виразнішими за його північне розташування. Форма його вражень та сама, що у нотатках про Варшаву та Польщу.

Вигляд Санкт-Петербурґа викликає подвійне зачудовання думки; тут злилися століття варварства і століття цивілізації, X і XVIII століття, азійські й європейські манери, незугарні скіфи й витончені європейці, блискуча, гордовита знать і закріпачений народ.

З одного боку, витончена мода, величне вбрання, пишні бенкети, розкішні свята й театри не поступаються тим, що прикрашають і тішать добірне товариство Парижа і Лондона. З другого боку, купці в азійських костюмах, слуги, кучери і довгобороді селяни, зодягнені в овечі шкури і хутряні шапки, довгі шкіряні рукавиці без пальців, із сокирами за широкими шкіряними поясами. Це вбрання й товсті вовняні стрічки, якими вони обмотують ноги, формуючи щось на кшталт неоковирного черевика, оживлюють перед вашими очима образи скіфів, даків, роксоланів і ґотів, котрі колись наганяли жах на римський світ. Здається, ніби всі ті напівдикі постаті з барельєфів Траянової колони в Римі оживають на ваших очах 9.

Очі Сеґюра, його нестримний погляд неминуче стають вашими очима, вашим поглядом, поглядом усіх мандрівників до Санкт-Петербурґа, навіть тих, що мандрували подумки, читаючи Сеґюрові спомини. Вони вийшли друком лише 1824 (54) року, коли Сеґюр уже був старим, але таки пригадав, як перед ним оживали скіфи, тож оживив їх також для вас.

Поза сумнівом, Польща й Росія в очах Сеґюра належали до однієї царини мішанини, в якій у фантастичних хитросплетіннях сполучалися континенти і епохи, варварство і цивілізація, тим самим ускладнюючи пошук відповідної назви для цієї царини. Навіть дикуни були напівдикунами й суперечили самі собі. І все-таки його враження від Росії були в певному сенсі живіші й чіткіші, ніж враження від Польщі. Варварські народи старовини неначе ожили, зійшовши з барельєфів другого століття у три виміри. Крім того, хоча вже у Польщі Сеґюр вважав, що залишив Європу позаду, саме Росію він однозначно визнав за альтернативу Європі, тобто за Азію. Обережні згадки про «східну розкіш» у Польщі перетворюються в Санкт-Петербурзі, «цій столиці Півночі», на виразний опис азійських манер та одягу. Коли Сеґюр мандрував від Варшави до Санкт-Петербурґа, він рухався радше на північ, ніж на схід, відчував, що залишив Європу, але розумів, що Азія в географічному сенсі слова ще не почалася. Він виявив певний проміжний терен. Фактично Росія лежала на двох континентах, і тогочасні карти ретельно відмежовували «Росію в Європі» від «Росії в Азії». Санкт-Петербурґ, безсумнівно, потрапляв у першу категорію, але проникливий погляд Сеґюра зауважив зону культурного взаємопроникнення на пограниччі між континентами. Подальша плутанина, поєднана з аналогічною плутаниною сторіч, уможливила появу Східної Європи перед очима Європи Західної, на дивному просторі між цивілізацією та варварством.

«Коли я прибув до Петербурґа, — писав Сеґюр (а це сталося 10 березня 1785 року), — в цій столиці під зовнішніми формами європейської цивілізації ще збереглося багато слідів передніших часів». Отож завданням допитливого погляду мандрівника було проникнення поза зовнішні форми, з’ясування заплутаної істини, прочитання палімпсесту сторіч. Сеґюр виявив, що «це розрізнення оприявнюється» «лише якщо уважно придивитися». «На поверхні ця відмінність невідчутна; за півстоліття всі вони навчилися наслідувати чужоземців — в одязі, помешканні, внутрішньому начинні, споживанні їжі, світських раутах, привітаннях, балах і званих (55) обідах, виконуючи ці дії не гірше французів, англійців і німців» 10. Тут Сеґюр, ясна річ, має на увазі не скіфів у овечих шкурах, а петербурзьке шляхетне товариство з його шикарними бенкетами та розкішними святами. Наслідування цим шляхетним товариством чужоземців Сеґюр оцінював за критеріями сучасної йому «цивільності» — однієї з ознак «цивілізації» у західноєвропейських країнах — Франції, Англії та Німеччині. Норберт Еліас в «Історії манер» дослідив споживання їжі, поведінку в товаристві та способи привітання, дійшовши висновку, що саме ці речі були вузловими в цих країнах для самовизначення еліти саме як еліти на противагу решті суспільства. Сеґюр, сам представник високої аристократії, тепер по-новому використовує кодекс цивільності, роблячи його мірилом відмінності між різними народами з різних країн. Хай собі Варшава змагається з Віднем, Лондоном і Парижем, а росіяни наслідують еліти Франції, Англії та Німеччини, але ретельне «обстеження» неминуче з’ясує невідчутні на поверхні відмінності між зовнішніми формами й переднішими часами.

«Лише розмова і знання деяких внутрішніх деталей позначали межу між старовинним московитом і сучасним росіянином», — стверджував Сеґюр 11. Точнісінько так само у Франції XVIII сторіччя аристократ міг розпізнати за бездоганними манерами буржуа. Особисті зустрічі мандрівника, розмови, в яких Сеґюр користувався перевагою розмовляти рідною французькою мовою, унаочнювали неприступні поглядові приховані деталі. За часів ancien r?gime (12) цивільність полягала в дотриманні правил та підтриманні відповідної зовнішності у звичаях і манерах, доступних здібному наслідувачеві, але відкриття Східної Європи спонукало провести сучасніший тип розрізнення, опертий на ідеї засадничого характеру. Росіяни були «позначені», тому Сеґюр не дозволяв їм утекти від своєї ідентичності.

Виявлення ним «старовинного московита» навіть у Санкт-Петербурзі містило натяк на Московське царство, яке передувало Петрові та Катерині. Тому не дивно, що саме візит до Москви мав остаточно підтвердити формулу, що вже (56) утвердилася у Петербурзі, а ще раніше — у Польщі. У червні 1785 року в складі почту Катерини Сеґюр відвідав Москву, «цю мішанину халуп простолюду, багатих купецьких кам’яниць, величних палаців пихатої та численної знаті, цей неспокійний народ, у якому втілювалися супротилежні манери, різні епохи, дикі й цивілізовані народи, європейські світські товариства й азійські базари» 12. В Москві «східні» ознаки Росії, її розташування між Європою та Азією були ще очевидніші й затирали традиційне ототожнення Росії з Північчю. Проте, пишучи спогади у XIX столітті, Сеґюр усвідомлював, що тієї Москви, яку він колись знав, уже немає, бо «полум’я поглинуло більшу її частину» 13. Адже за час, що минув від мандрівки Сеґюра Росією до написання споминів, французькі війська Наполеона переможно увійшли в Москву, залишили її під заграву вогню і принижені повернулися додому.

Сам Сеґюр виїхав із Росії 1789 року, коли у Франції вибухнула революція. Спершу він залишався на дипломатичній службі як знатний громадянин завдяки таким доказам своєї прихильності до свободи, як орден Цинцинната за участь в американській війні за незалежність. Але врешті-решт його разом з батьком, як і багатьох інших аристократів, заарештували, і він мало не опинився на ґільйотині. Вцілівши попри всі жарти долі, Сеґюр почав нову, надзвичайно успішну кар’єру протягом наполеонівського періоду, ставши членом державної ради, сенатором і головним церемоніймейстером. Лише після Ватерлоо він був вилучений із державного життя, тож знайшов час для написання спогадів. Вони здебільшого відображають безпосередній живий досвід мандрівника, Сеґюр, мабуть, користувався своїми подорожніми нотатками й матеріалами того часу. І все-таки, з часу його подорожі до Росії змінилося ціле покоління. Іноді він підкреслює цю прірву, особливо коли розмірковує про Москву:

Я не говоритиму багато про Москву: саме це слово викликає надто гіркі спогади. Крім того, цю велику й прекрасну столицю описували безліч разів; мало в якій з наших родин не знайдеться вояк, вкритий славою і ранами, чиї оповіді знайомлять нас із палацами, садами, храмами, халупами, куренями, полями, Кремлем, Китай-городом, позолоченими куполами церков, з дивакуватим (57) видовищем розкиданих тут і там палаців чи маєтків, оточених належними їм селами 14.

Побачене подорожнім, у такий спосіб, нічим не відрізнялося від побаченого ветеранами Наполеона, славними вояками, що розповідають про ту химерну мішанину під назвою Москва. І справді, між інтелектуальним завоюванням допитливого мандрівника, його аналітичним поглядом і реальністю збройного завоювання існував зв’язок. Зокрема, син Сеґюра Філіп-Поль брав участь у російському поході Наполеона й залишив про неї яскраві спогади, що стали одним із джерел для «Війни і миру» Толстого.

Коли Сеґюр був у Росії повноважним послом, його головний обов’язок полягав у веденні переговорів щодо комерційної угоди, за якою Франція мала отримати частку в торгівлі з Росією, що в ній на той час домінувала Англія. Тут відчувається присмак економічного імперіалізму, але навіть сам Сеґюр не вважав свою місію дуже важливою дипломатичною справою. «Моя роль, здається, зводилася до ролі уважного спостерігача при дворі, на який ми не мали впливу», — зізнавався він 15. Та все-таки уважність спостерігача ніколи не є політично безневинною. Росія й Польща «запропонували себе» очам Сеґюра, а війська Наполеона через якийсь час прийняли цю пропозицію. Мандрівники XVIII сторіччя, відкриваючи Східну Європу між цивілізацією та варварством, між Європою та Азією, допомогли привернути погляд Західної Європи до її суперечностей.