3. Кунінґана Гельґа та її син Святослав

3. Кунінґана Гельґа та її син Святослав

Кунінґана Гельґа (за літописом – Ольга), була, за деякими не надто певними переказами, – з народу ругів; балто-ґерманів, що пов’язані найбільше з островом Рюген, але встигли й порядно помандрувати – від римського Норікуму та по Білу Русь. Вони, кажуть, користуючись метушнею отого «переселення народів», спробували були й собі заснуватися у Норікумі, організувавши там своє королівство, та, прочувши про це, король Італії Одоакер (476–493), розгромив їх у короткому поході, викинувши геть. Зауважимо, що до інших нових народів, він так вороже не ставився.

«Королевою ругів», до речі, іменує Ольга сама себе, у посольстві, висланному 959 до Оттона I в Аахені. Призначення його було запросити до Києва єпископа Адальберта для заснування там єпископату. Він і дійсно приїздив, але здається – без видимих наслідків.

Коли Ольга одружилася з Ігорем 903, їй було якнайменше 15 років, приймемо це; бо, як було більше – все буде відповідно гірше. Тоді вона почала правити, по смерті Ігора 945, у віці принаймні 57 років. Але, літописець, описуючи смерть Святослава 972 на Порогах, пише, що всього він княжив 28 років. Тобто – ще за рік до смерті Ігора в Іскоростені 945 (!), – уже був князем. Але, чи ж княжила тоді взагалі Ольга? До того, літописець пише нам, дослівно, що підчас убивства Ігора: «Ольга же бяше в Киевъ съ сыномъ своимъ детьскомъ Святославомъ». А, як йому було тоді, скажімо, сім (?) років, то тоді народила вона його у віці 50 років!

Підкреслимо, що про інших її дітей літописець нічого не згадує, а уперше в 50 років – не народжують. Та, як і сталося таке щось, то це тоді слід би зазначити особливо.

Втім, совєцький історик Б. Ґрєков (Киевская Русь, Москва, 1953, с. 467) вважає, що Святослав загинув у віці десь 35 років, а значить народився 937, тобто, коли його матері Ользі було вже 49 (якнайменше!) років. А враховуючи й свідоцтво літописця, що княжив усього 28 років, то вийде, що княжити почав семи років.

Ніяк не ліпше йде воно й далі. Десь року 955 (сучасні історики вважають, що це було 957) Ольга, кажуть, побувала у Константинополі та навіть прийняла там християнство, та ніби – від самого імператора. Після чого той, як пише літописець… запропонував їй руку та серце. Ольга на це слушно відмовила, бо, як він став її хрещеним батьком, то це було абсолютно неможливо; незгодне з правилами церкви. Добре, хай буде, ще один анекдот. Але, зверніть увагу, вона й словом не прохопилася, що їй уже під сімдесят років, вік не юнацький, та для нареченої вона дещо підстаркувата…

А імператором у Візантії був на той час Константінос VII, прозваний Порфірогенетес (905–959, кайсарос із 913), молодший від Ольги принаймні на 17 років; от такі воно справи. Втім, кажуть, що про прийом кунінґани ругів у Константинополі 9 вересня 957 – згадує, ніби, сам кайсарос Константінос у своєму «Описі царського церемоніалу» (є російський переклад 1934). Так твердить примітка до «Повесті» видання 1990.

Отже, ствердимо, що й тут кінці з кінцями дещо не сходяться, та як на це не звернув уваги літописець, людина, від якої – як ми бачили вище, годі чогось і вимагати, то все це тисячу років по ньому переписували люди письменні (а навіть – і при дипломах), а належної уваги на цю плутанину – так і не звернули; а з них вже – можна й спитати.

За офіційною історією Ольга правила 19 років – термін чималий, але, – не чуємо від літописця про якісь видатні події, походи на інші народи, чи таке щось; втім, її ім’я не пригадується й підчас правління Ігора, вона, наче, перебуває у його тіні. Але, понад усе турбує її помста деревлянам, де вона проявляє, часом, нежіночу спритність, жорстокість та підступність.

Чи так він уже був дорогий для неї, отой її Ігор, миршавий та клішоногий нащадок Рюрика, так відмінний від свого попередника Олега? – важко сказати щось певне, але…

Деревляни, вирішивши замиритись, відправили до Києва посольство з 20-и можних, з пропозицією – одружитись Ользі з їх князем. Приставши в Києві (вони сплили човном до Прип’яті, а звідти Дніпром), вони ведуть бесіду з Ольгою, яка відповідає їм, що добре, як їй свого князя не воскресити, то хоче вона їх почестити. Отже, нехай другого дня не йдуть та не їдуть до неї, а хай вимагають вищої почесті, – щоб їх просто у човні до неї принесли, вона про це розпорядиться. А сама наказала за ніч вирити глибоку яму біля терема, та й укинути послів туди, разом із човном, засипати живцем; так і сталося. А до деревлян послала людей, передавши, що вийти за їхнього князя згодна, але… Хай пришлють кращих мужів своїх, бо інакше її кияни не відпустять. Кращих людей надіслали, а вона повела їх до лазні, яку потім зачинила та підпалила; «и ту изгоръша вси». Та знову відправила деревлянам послання: мовляв, вже іду до вас та зустрічайте мене під городом, готуйте меди, – поплачуся на могилі. А підчас тризни повеліла дружині убити деревлян, як пише літописець, чомусь рівно 5000. А потім повернулась додому, зібрати військо проти них.

Коли вона 946 стала з військом під Іскоростенем, з нею вже був Святослав, що сидів на коні та навіть символічно метнув списа в напрямку деревлян. Але той, як твердить літописець, тільки що пролетів між вухами коня, та й упав йому в ноги: «бо вельми детеск», як продовжує наполягати літописець. Коли б йому було хоч десять років, то певно, що спис упав би дещо далі; скільки ж йому могло бути років? – чи ж вона дійсно народила його, коли їй було за п’ятдесят?

Простоявши під Іскоростенем «лето цело» (рік?) та не в стані взяти міста, Ольга йде на новий підступ.

Вона каже, що хоче з ними замиритись, та на знак замирення вимагає небагато данини: по три голуби та по три горобці з двору. А отримавши їх, наказує прив’язати до кожного ниткою якусь там запальничку. Вони ж ніби, спокійно прямуючи до своїх гнізд – підпалюють городські стріхи, та… місто й згорає. А вона, добивши деревлян, – відбуває нарешті додому. То – знову ж, байки для недоумків, бо самозапалювальні речовини Ользі не були відомі, а звичайний вогонь, – раніше спалить нитку та упаде, ніж щось там десь підпалить. Не вірите – перевірте самі.

Звичайно в таких випадках, не кажучи про катапульти, користувалися звичайними стрілами, примотуючи до них віхоть, що горить. Як зустрічний вітер його не встигав загасити, він долітав, але подальше залежало від того, куди упаде стріла, аби на щось горюче. Бо, як просто на землю, то знову – нічого з неї не буде.

Кунінґана Гельґа, у християнстві – Олена, померла 969, у віці десь за 80 років, нічим примітним, окрім помсти деревлянам себе до історії не записавши. Чим же пояснюється така її популярність у істориків? Мабуть тим, що вона першою з київських можновладців, прийняла християнство; саме це й створило їй потрібну рекламу.

Святослав, син Гельґи, став князем 964. Він поважав матір, але категорично відхиляв усі її намагання охрестити і його. Він уважав релігійну приналежність – справою особистою та не заперечував, як хрестився хтось із його людей, але сам на це не йшов. А це свідчить як не про політичну прозірливість то про здоровий глузд, принаймні.

Загальні відомості про його ментальність можуть доставити деякі непрямі свідоцтва. Бо, коли він воював із греками та потім замирювався з кайсаросом Іоанном Цімісхіосом у Доростолі 971, його опис із власних очей полишив нам Лев Диякон. Він пише:

На вигляд він був такий: середній на зріст, ні високий, ні надто малий, з густими бровами, блакитними очима, рівним дещо сплощеним носом, із голеною бородою та густим довгим звисаючим з верхньої губи волоссям. Голова у нього була зовсім голою, лише на сторону звисав лок волосся, що означав знатність роду; шия товста, плечі широкі та досить стрункий стан. Він здавався похмурим та суворим. В одному вусі висіла золота серга, прикрашена двома перлинами та рубіном між ними. Одежу мав білу, нічим, окрім чистоти від інших не відмінну.

Так пише нам Лев Диякон.

А все це, одне в одне, нагадує опис зовнішності великого Аттіли (ну, крім блакитних очей, ясна річ), складений раніше ретором Пріскосом. Отже, якщо Лев Диякон, спрощуючи собі справу, не переписав цей опис у Пріскоса (чого теж не можна цілковито виключати), то опис переконливо свідчить нам, що Святослав мав бути щирим шанувальником великого Аттіли, бо ретельно наслідував його зовнішність. А значить, – мусив наслідувати і його приклад.

Це абсолютно підтверджує його наступна військова діяльність, коли він, із повним знанням справи, намагався поширити межі Київської України до минулих, на заході та сході. Намагаючись, як знову прихопити Дакію, так і відновити суверенітет над Леведією. Хоч і успів тільки в останньому. Для цього він зробив усе, що міг, та міг би зробити непорівняно більше, якби не пішло у непам’ять саме поняття озброєного народу, яким завжди трималися каганати.

Незворотньо пройшли часи Белембера або Аттіли. Бо дружинами можуть воювати вікінги у далеких виправах, та не голови держав. Саме цей брак людей весь час некав Святослава, заважаючи йому проявити свій військовий ґеній.

Починає він свою діяльність з походу на хозарів 965, про висліди якого літописець всього й пише:

… одолъ Святославъ Козаромъ и городъ ихъ Белую Вежю взя. И Ясы победи и Касогы, и приде къ Киеву.

Похід цей був насправді важливий, бо спаливши хозарську військову базу Саркел на Дону, та побудувавши там власний опорний пункт Білу Вежу, – Святослав відновив Київський суверенітет над усією Леведією – колишнім Гунмарком, що триста років перебував під владою хозарів; відновив цілісність України.

Але, з приводу цієї виправи на хозарів – є інші опінії. Так, совєцький історик роз’яснює нам, що:

Війна закінчилася розгромом хозарського царства. Той же Ібн Хаукаль повідомляє про взяття та зруйнування росіянами (так, так – «русскими», О. Б.) хозарських укріплених міст – Саркела, Ітіля та Семендера. Хозарський каганат припинив свого існування.

(Б. А. Греков, Киевская Русь, Москва, 1953, с. 460)

І далі:

Наш літописець дуже коротко розповідає, як Святослав розбив хозарів, зруйнував їх столицю, пішов далі у їх володіння, на Північний Кавказ та там завоював ясів та касогів, тобто, осетин та черкесів.

(теж там)

Ми не випадково навели останні посилання, – продемонстрували совєцьку техніку ескалації брехні. Літописець пише, що «городъ ихъ Белую Вежю взя», а у історика це – «зруйнував їх столицю». Яка, всі знають, була на той час в Ітілі. «Завоював ясів та касогів», тобто, – приєднав до власної держави, чи не так? А літописець всього написав, що він їх «переміг» (победи). А тоді й не дивно, що по цьому можна й заявити, що «Хозарський каганат припинив свого існування». Крапка…

Ворожість до давно зниклих хозарів, яка тут ясно простежується, може видатися дивною, хоч важко її не помітити. Втім, як і в усій совєцькій історіографії. Питання це, щоправда, не має відношення до справжньої історії, але є настільки важливе взагалі, що його гріх не з’ясувати до кінця.

Думається, такий спалах ненависті до хозарів через мало не тисячу років, – вичерпно пояснюється імперською ментальністю, одвічно запаленим імперським себелюбством. Саме це, мабуть, і є причиною нестриманого прагнення до власного ідеалу. Виходить із переконання, що як «в чєловєкє должно бить всє красіво»: національність, партійність, родичі тощо, – так само має бути й у імперії. Живому втіленні державницької ідеї; все – тільки «красіво»: не грабування та нищення, а – «освобождєніє», або ж, принаймні, «добровольноє прісоєдінєніє».

Бо, справа в тому, що від хозарів залежали колись і слов’яни – «прєдкі русскіх», та вони їх навіть обкладали даниною. Невеличкою, по вивірці з двору (на рік), але – як же насмілювалися! Бо, одна справа, як тобою, нічим отією худобою, торгують свої: «ви наші отци, ми ваші дєті», а зовсім інша, як обкладає отією вивіркою якийсь нахабний чужинець. От це вже без покарання, полишити не можна. Адже, воістину немає на світі більш розпаленого себелюбства, ніж у того імперського сміття, збіганини без роду-племені…

Про це писав колись іще, пам’ятаєте? – прудкий «слуга царю» – Пушкін, якого власна теща почесно іменувала «лєший арапской»: «Как ныне сбирается вещий Олег /отмстить неразумным хазарам. / Их села и нивы за буйный набег, / обрек он мечам и пожарам». «Буйный набег», – то, мабуть отой – за вивіркою…

До того, мав би й знати цей амбіційний співець імперства, що ті хозари були кочовиками, не було у них «сел и нив», були юрти та пасовиська, та… Такі вони всі, оті самозакохані невігласи, «слугі царю і отєчєству».

Але, як бачимо, – совєцькі пішли значно далі.

То й розберемось, – а як воно було насправді? – Чи ж дійсно Святослав одним походом завалив цілий каганат разом? Подумаємо.

Відстань від Києва до Саркелу, ближчого хозарського міста, становить десь 600 км; така сама й відстань до Дунаю, де він воював по тому. Але – різниця істотна. Шлях на Дунай пролягає здавна заселеними та контрольованими теренами, але тут… За Дніпром починаються степи Леведії, де хазяйнують, як не кипчаки, то печеніги. Отже, відправлятися туди великою армією – неможливо. З тієї причини, що не було вже таких армій, не часи Аттіли, а крім того – треба буде спочатку пробитись через половців та печенігів. Таким чином, єдиний вихід, це піти з невеликою, десь на пару тисяч, кінною дружиною, швидкою та рухливою. А з такою, можна увійти несподівано до міста, попалити, пограбувати, але закріпитись надовго, – вже неможливо. Отже, похід Святослава 965 – то був швидкий кінний рейд, за якого вдалося нагнати жаху на Ітіль та Семендр, відбитися від ясів та касогів, але… нічого неможливо було завоювати.

Отже, Святослав, хоч і поскуб Хозарський каганат, але не зруйнував його, жодною мірою; що би там не писав про це Ібн Хаукаль.

А цей останній, разом із іншими арабами, – мав усі підстави ненавидіти Хозарат і бажати йому загибелі. Чому саме так, з’ясовується в Доп. 2.

Але, як успіхи Святослава на сході були всім очевидні, та завершилися принаймні формальним поверненням Леведії під суверенітет Києва, полегшуючи наступну колоніальну експансію на схід, – на заході справи розгорталися істотно гірше.

Там експансія Києва була спрямована на Дакію, що була колись частиною Скитії, та далі – за береги Дунаю. Туди, на другий великий торгівельний шлях Європи, князь і спрямовує свою увагу. Очевидно, в немалому ступені завдяки тому, що перший – стару «Дорогу до Міклаґарду», водний шлях від Скандинавії до Чорного моря, – втримати Києву було вже не по силах. Заважали потужні степовики, кипчаки та печеніги, з якими було назавжди утрачено спільну мову. Цю згубну ворожнечу, якої не знали Скитія та Гунський каганат, – назавжди закріпить, ось-ось, візантійське християнство, невігласне та непримиренне.

Намагання відновити військовий тиск часів Аттіли на імперію, – починаються відразу по закінченні більш-менш удалого походу на Хозарський каганат. Конунг Святослав, що схилявся перед пам’яттю великого Аттіли, навіть наслідуючи його зовнішність, – був його здібним учнем, але… На здавна обжитому та населеному заході – мало було дружини; навіть і доброї, рухливої та дисциплінованої. Потрібна була армія. А її більше не було.

Відносини Святослава з ромеями варті окремого розгляду, а оскільки кампанії проти них передувала війна з болгарами, то не вадить нагадати, чим була на той час Болгарія.

Коли хан Аспарух, син Кубрата з дому Аттіли, не забажав терпіти владу Хозарату над Леведією та вивів південних булгар на терени імперії, до Мезії, – імператор ромеїв був вимушений вже через рік визнати нову державу дипломатично. Бо, за прихідцями на землі, сувереном яких він колись був, – стояв могутній колись каганат гунів, переможений у світовій війні 610–629, але – ще живий та потужний. Однак, хижа імперія ромеїв ніколи не визнавала цього в принципі, та навіть, коли потуга на півночі послабне остаточно, – все одно загарбає Болгарію; хоч тільки на час. Отже, не дивно, що перша торгівельна угода між ними укладається тільки 716.

Тим часом, болгари поширюють свої володіння на захід та на північ за ханів Крума (802–814) та Омуртага (816–841), – аж до Тиси та Дністра. Християнство приймає врешті цар (хан) Борис I (852–888): це стає 865 року. З тих часів остаточно заникають, як тенгеріанство, так і тюркська мова, що замінюється на слов’янську, – мову більшості населення (?); чи релігійну?

Найбільшого поширення Болгарія сягає за царя Сімеона I (893–927) – велика держава від Чорного моря по Адрію, обіймаючи терени сьогоднішніх Басарабії, Румунії, Югославії, Боснії, Македонії, Болгарії, та Албанії; з новими теренами, зрозуміло, входять до неї й нові народи.

Отже, це не уп’ятеро менша сучасна Болгарія, це мало не великодержава. Заснована, до того ж, на власноруч відвойованому шматі імперії, як Еспанія ґотів або держава Теодоріха в Італії; або – як встане згодом у центрі Європи держава мадярів з тої ж Леведії. Агресія проти імперії – то не агресія, то справедливість. А тому Візантія, поступово послаблюючи її де тільки можна та розкладаючи зсередини, – не надто наважується ще один на один воювати проти держави болгар. Та, почувши про успіхи Святослава проти хозарів, – відправляє до Києва посольство з багатими подарунками. І з намовою, якось допомогти воювати з болгарами.

Як змогла, допомогла переконати Святослава його мати, конунгіна Ольга; зачарована масштабами ромейської підступності не менше, ніж ромейським християнством. Бо й сама була не абиякою майстринею підступності: єдине, що розуміла. Адже, саме у лицемірному ромейському християнстві знайшла себе зрадницька та безжальна душа цієї жінки, що за своє довге життя не заплямувала себе жодним добрим вчинком.

Слід гадати, що Святослав дав себе намовити не без опору, бо не любив ромеїв, так само, як їх марне християнство.

Святослав пройшов берегом до Дунаю та зайняв болгарський Переяславець на гирлі, у Доброґеї, що було не надто дивно, бо ромеї оцінили його військо десь на 60 000. По цьому почав снувати утопійні плани перенесення столиці з Києва, тощо. Але, не натхненні його успіхами ромеї злякалися надто енергійного союзника та підмовили печенігів учинити облогу Києва. Святославові ж прийшлося терміново повернутись додому, аби захистити ту столицю, яку ще мав. Нагадаємо, що то був перший та чи не єдиний союз Києва з Візантією (як і її з печенігами).

* * *

Поховавши 969 матір та розв’язавши собі руки, розсадивши синів: Ярополка у Києві, Олега в Іскоростені, а Володимира відправивши до Новгороду, – Святослав нарешті повністю віддає себе «грецькому питанню». Він повертається 970 до Болгарії, але вже не супротивником болгар, а їх союзником. Якому, однак, після такої крутої зміни пріоритетів, – могли тепер і не надто довіряти болгари. Він сміливо пішов на південь, сміливо погромив ромеїв під Філіпополем у Тракії та під Адріанополем, вже й зовсім недалеко столиці. Але, новий імператор, Іоанніс I Цімісхіос (969–976), – за два роки поправив справи імперії: замирився з болгарами та оточив Святослава з військом у Доростолі (Сілістра на Дунаї); та, після облоги, яка протривала три місяці, що було аж занадто для нетерплячого Святослава, – примусив теж укласти мир. Він був невигідний, обмежував права Києва на півдні, особливо в Криму. Війна не принесла позитивних наслідків. Зате розповіді про неї по літописах – аж понад барвисті. Ніби, коли Святослав останнім напруженням сил узяв Переяславець, він попередив ромеїв за своїм сталим звичаєм – «Іду на ви!», а тоді… Отут і сталося непередбачене. Хитрі греки відповіли Святославові, що їх замало, та стати проти нього вони недужі, і запропонували данину – певну суму золота на кожного воїна. Та й запитали Святослава, скільки грошей готувати? – скільки ж у нього є людей? Літописець пише нам: «И рече имъ Святославъ: «есть насъ 20 тысящъ», и прирече 10 тысящъ; бъ бо Руси 10 тысящъ толко». А греки, прочувши про це – зібрали на нього аж 100 тисяч війська. Тут дещо зупинимось. Бо досить вже своєрідно це все виглядає. Як лицар без вади, що чесно попереджує своїх супротивників (тільки подумати)! «Іду на Ви!», – вимушений брехати. Кепські були, видно, з цим справи у державі Київській, бо померла шана, яка давала можливість, що Белемберові, що Аттілі, – мати стільки війська, скільки їм заманеться; а власне – скільки потрібно. Бо візантійські джерела пригадують навіть про трупи озброєних жінок, на полі бою, які воювали разом зі Святославом. Що то були за амазонки, ми так і не знаємо. Значить і йому, великому воїнові, не вдалося подолати стіни недовіри та ворожнечі, що стала поміж київським народом та нащадками Рюрика. Далі в літописі йде барвистий опис повної перемоги Святослава над удесятеро сильнішими ромеями та зовсім вже дитинча розповідь про те, як греки принесли данину шовками, на які князь і не глянув, а наказав сховати, та другу данину – мечами, якими він став так милуватись, що вони й зовсім настрахалися: ба, який войовничий! – та й уклали з ним мир у Доростолі. Отой самий, з кайсаросом Іоаннісом Цімісхіосом, коли Лев Диякон мав нагоду описати нам конунга Святослава. Та от, на жаль, наведений у літописі ж текст мирної угоди – не свідчить про успіхи кампанії; свідчить радше про те, що барвисті описи літописця, то лише чергові байки та буйди. Бо там князь Київський не отримує від ромеїв жодних поступок, навпаки, лише сам урочисто зобов’язується ніколи не нападати на імперію, або на її Кримські землі, ні на болгар. Поґотів, зобов’язується ставитись на бік кайсароса, як на того хтось нападе. Отже, самі клятви та зобов’язання; та – без жодних прибутків для себе.

А це й ставить під сумнів оту розписувану вище перемогу 10 тисяч Святослава над 100 тисячами греків: дурниці це все. Отже, із походу на Візантію Святослав повертається ні з чим.

То був останній рік життя великого воїна, відданого шанувальника Аттіли. По дорозі додому він чогось змушений був затриматись біля порогів, перезимував там із великими труднощами, голодуючи. А навесні на нього напало печенізьке військо Курян-хана. То було вже не стотисячне грецьке військо і Святослав не зміг їм протистояти, убитий в бою. Верхівку його черепа Курян-хан наказав оправити в золото та зробити пам’ятного келиха. Саме так, як іще перед нашою ерою вчинила Томіріс-хатун із головою імператора Кіра Великого, Ахайменіда. Або, вже у часи кагана Бояна – ланґобард Альбоїн із черепом ґепіда Кунімунда…