Доповнення 2 Еліта імперії

Доповнення 2

Еліта імперії

У суспільстві імперії, яке ми (за образом російського письменника) схематично окреслили – в першому наближенні, як одновимірну ієрархію, – низхідну лінію холопів (зверху), або висхідну лінію панів (знизу); справи насправді є дещо більш складними. Бо є тут деяка, так би мовити, й позема структура: подібних одновимірних ієрархій багацько та вони ще й галужаться, хоч усі й сходяться до особи самодержця.

Але, завжди існує якась певна кількість можних, задіяних у різних одновимірних ієрархіях, але вищих від певного рівня; вони, скажімо так, «прібліжєни к государю» та від них уже щось там залежить. Одне слово – еліта держави: боярство. Саме про таких дещо зневажливо відгукнувся російський історик, зауваживши, що:

Пєтр служив своїй російській батьківщині, але служити Петрові ще не значило служити Росії. Ідея батьківщини була для його слуг надто високою, не по їх громадянському рості. Ближчі до Пєтра люди були не діячі реформи, а його особисті дворові слуги.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1958, т. 4, с. 253)

Це, якщо хочете, варіації у суто місцевому густі, але в Європі в цілому це була замкнена каста, люди якої були, ще за Середньовіччя, записані до «Ґотського альманаху» та записані у ньому звання – наслідувалися спадково. Лише зрідка доповнюючись висуванцями, які особливо вислужилися у чомусь перед народом. А власне – перед королями або імператорами.

В Росії, з її відсутністю (аж до відносно недавніх часів) законів та відповідно незмірно більшим відсотком свавілля (рабство!), останній – висуванський елемент, – мало не домінував: ота дорога «із ґрязі в князі» – була значно ширшою та коротшою, ніж будь-де у світі.

А тому, як у Європі аристократія була переважно національною, то в Росії було радше навпаки. Це був типовий імперський набрід, хоч із представників підкорених народів, список яких постійно поповнювався, а хоч і з представників сусідніх держав. Російський історик свідчить нам, наприклад, що: досліджуючи так звані «родословниє кнігі» боярських родин Московської держави, – можна прийти до наступних висновків:

На кінець XVI ст. по цих книгах на московській службі можна було нарахувати до 200 родовитих сімей. Виключивши з цього числа прізвища тих, що заснувалися у Москві ще перед Іваном III, ми знайдемо, що більше 150 родин увійшло до історії московського боярства з половини XV ст. За походженням своїм це боярство є дуже строкате. Старі його родословні книги створюють враження каталогу російського етнографічного музею. Вся російська рівнина з усіма своїми окраями була представлена цим боярством в усій повноті та строкатості свого різноплеменного складу, з усіма своїми російськими, німецькими, грецькими, литовськими, навіть татарськими та фінськими елементами.

(теж там, т. 2, с. 140)

Тут не знаходимо жодних кількісних оцінок, але слова «етнографічний музей» – з боку історика – зобов’язують. Однак, теж там, але дещо нижче, ми знаходимо й більш ретельний аналіз отих родословних, цього разу, щоправда, пізніше, у передпетровські часи правління «царєвни Софьі»:

За таким підрахунком прізвищ російських, тобто великоруських, виявляється 33 %, походження польсько-литовського, тобто в значному ступені західно-руського – 24 %, походження татарського та взагалі східного – 17 % і 1 % полишається невизначеним.

(теж там, с. 206).

З отим «западно-русскім» – полишимо на совісті автора. Адже, ні його історії, ні йому, – не потрібно акцентуватись на тому, що Росія пішла бути саме зі сходу, з Владіміра, Мурома та Суздаля, а все західне – то лише продукт наступної аґресії. Та й щодо отих 33 % «вєлікорусскіх» – аж ніяк не можна мати певності. Бо перебрехування чогось там, хай і повністю безглузде, та додача універсального закінчення «-ов», – іще ніяк не ґарантували російського походження (далебі, – «вєлікорусского»).

Прикладів цього можна навести безліч. Бо ті ж петровські «боярє Шафірови» – то колишні жидівські Шапіро, які-небудь російські ж Буйносови, – від жида Бейнуса, Щеголєви – то колишні Шіг-Алєєви, а російські Кірсанови – від стовідсотково тюркського імені Кірсан; так само Турґєнєви – від монгольського «туреґен» – швидкий, (звідти ж походить назва таргана). Добре відомо, що російські Карамзіни – то лише татарські Кара-Мурзіни. Ряд «російських» прізвищ – є перекладами: Златогорови – то колишні Ґольдберґи, Золотови – Ґольдмани, Сереброви або Серебряниє – то Зільбермани, Нємцови – Дейчі, Соболєви – Цобелі і т. п. Такий список можна було би тягнути в нескінченність.

Таке постійне поповнення правлячої еліти Бог зна ким та Бог зна чим, особливо посилювалося в такі епохи «оновлення», як епоха Пєтра I, та часом викликало незадоволення вже устаткованої, старої еліти. Яка вже давно змінила прізвища на зросійщені, придумала собі належну родословну (неодмінно – від Рюрика), та – не тільки. За кілька поколінь навіть сама увірувала в неї.

Як виникали подібні родоводи, ми добре знаємо з прикладу Івана III, який після падіння Візантії 1453 полишився «єдіним ґосударєм правой вєри на зємлє», та вирішив із цієї нагоди продовжити свій рід та родовід – далі, за Рюрика. Був собі, мовляв, такий усім відомий римський (так, так, обов’язково, з того, іще першого Риму) імператор Авґуст, а у того імператора Авґуста був рідний брат Прус (звісно, такого ніколи не було), а вже від того брата Пруса згодом пішов бути Рюрик. А вже від Рюрика, через недолугого Ігора – пішли й князі Московські, а від них уже й Іван III – «єдіний православний ґосударь на зємлє».

Вся ця дурна бовканина наводить на думку, що й отого Рюрика взагалі ніколи не було; а, як і був – то до всього поостаннього жодного відношення не мав, але… Це вже не є предметом нашого дослідження.

Ми тут, трошки розберемо, з усіх боків, чи не найбільш типову, для російської історії (як її еліти), очевидно – не більше, фігуру подібного Пєтрового висуванця: в минулому – московського базарного пройдисвіта, а потім «свєтлєйшєго князя» Мєншікова. Саме з тієї простої причини, – що з більшої грязі – неможливо зробити ще більшого князя: приклад чи не унікальний.

* * *

Його правдиве походження, як це звичайно буває у Росії, – «покрито мраком нєізвєстності». За народними переказами він був звичайним дрібним базарним крадієм, але своєчасно поміняв фах (але ніяк не пристрасть красти), записавшися до того «потєшного» спочатку Преображенского полку, та хутко ставши «дєньщіком» самого Пєтра Міхайлова, майбутнього царя. Подейкують, що їх зв’язок далеко не вичерпувався «мужской дружбой». Тут, однак, потрібне деяке роз’яснення. Наш час, який – як не дивно, нагадує передодень падіння Римської імперії, – знаменний евфемізмами: для колишніх сексусальних збоченців уведено дипломатичного терміну «сексуальної орієнтації»; однієї, другої або навіть іще якоїсь. Головне, щоб «нетрадиційної». Не чужим був цій сучасній широті поглядів і молодий Пєтр I, – «рєформатор». Чи не з цього, бува, розпочав він свої «рєформи»? Бо він, так твердять сучасники, був орієнтований в цьому, так би мовити, на всі 360 градусів, та з юним Сашкой Мєншіковим його пов’язувало, можливо, дещо більше, ніж тільки ота «мужская дружба». Поготів, обидва були бажаними гістьми французького педераста Франца Лефорта, який утримував невідомої «орієнтації» кубло у Німецькій слободі. Це ж на честь цього покидька, цілий район Москви й досі називається Лефортово.

З цього й починається несамовита кар’єра цього колишнього дрібного базарного «ворішкі», який з часом виростає на доброго «вора», та ще й якого! – космічних масштабів.

Він, треба віддати йому належне, міг мінятися, ставати ким завгодно, – князем, фельдмаршалом чи генералісімусом, але завжди був вірний своєму покликанню, – красти та хабарити. Завжди залишався тим, чим народився на світ – типовим «ворюґой». Він же, цікава історична подробиця, полишив по собі, коли його остаточно взяли за шкіру, ні багато, ні мало, а – наступне: головного російського багатства – рабів, «душ крепостних», – 90 000; міст (!) – 6; коштовностей (ювелів) – більше, як на 1 млн. карбованців; золотого посуду – десь більше півтори тони, срібного – ще набагато більше; грошей (готівкою) вигребли – десь 4 млн. карбованців.

З подальших російських (ну, й наших – зрозуміло) «ворюґ» державного масштабу, зазначимо це, – він перший почав тримати накрадене за кордоном: на час його падіння в Лондонських банках він мав рахунків десь майже на 10 млн. карбованців.

От так накрався був «свєтлєйшій», вірний «слуга царю Пєтру».

Але, бували й неприємності. Бо, були люди, що цілком серйозно сприйняли заклик Пєтра: «доносіть о малєйшєм ущєрблєніі інтєрєсов ґосударства». Неприємності почалися, так здається, з так званої «Почепської справи» в Україні, де Мєншіков був звинувачений у присвоєнні чужих земель та незаконних поборах. Почеп із його околицями, містечко на Полтавщині, було пожалуване «свєтлєйшєму» злочинцеві його царем іще 1708, за знищення Батурина та терор проти України та українців. Князь заснувався там та почав систематично збільшувати свої «володіння», які так само ніколи не були його, як ніколи не були цареві, прихоплюючи землі сусідів; кого обкладаючи поборами, а кого й закріпачуючи.

Скарги посипалися з самого початку, але якось доповзли Сенату лише 1717. Почали надсилатися комісії, які від’їздили переобтяжені хабарами та позеленілі від багатоденного пияцтва, та… справа не рушала з місця. Навіть коли нею зайнявся особисто 1720 гетьман Скоропадський.

Цар дивився на те, що його найближчий поплічник «нєчіст на руку», – загалом крізь пальці, але… І йому 1710 увірвався був терпець. Він створив урядову комісію під князем Васілієм Долґоруковим для розслідування незаконних дій Мєншікова та інших казнокрадів, які непомірно – на погляд царя, наживалися на поставках продовольства армії (згодом це стане в Росії найбільш прибутковою справою). Виником розслідування стала вимога «свєтлєйшєму» повернути до казни десь аж 145 тисяч карбованців. Повертати він – і не думав. Потім, за новим доносом, його зобов’язали повернути ще 1 млн. карбованців. Але Мєншіков репетував щосили, відстоюючи свою абсолютну чесність. В цьому йому всіляко допомагала «ґосудариня» Єкатєріна I, його колишня коханка; благоволив крадієві й цар. Так, замість того, щоб побороти Мєншікова, 1718 попадає «в опалу» сам слідчий, князь В. Долґорукій.

Слідство продовжувалося й потім, робились нові нарахування: 162 тисячі, потім іще 285, потім іще 100 тисяч.

Та, все марно, всі крадіжки прикривав цар.

Під усе останнє був і родовід «свєтлєйшеґо ворюґі». Першим (чи ні?) заплямував себе брехнею цар, «вєлікій рєформатор» Пєтр I. При наданні дрібному базарному крадійкові «княжєского званія», він особисто вручив йому диплом, де чорним на білому значилося, ніби новий князь походить не з московського базару, а «із фаміліі блаґородной літовской». Це визначило подальший шлях пошуків, та є ще цікавіший документ від 1707, укладений, ні більше, ні менше, як цілим «З’їздом литовської шляхти». Про те, що цей всім відомий покидьок без роду-племені, – є насправді роду-племені, бо є «нашої батьківщини князівства Литовського сином».

Під цією завідомою брехнею підписалося мало не півсотні (46) «наізнатнєйшіх шляхтічєй». Цікаво, хто ж це були, оті «наізнатнейшіє»?

Походив він, за цією версією, з роду таких собі Менжиків, поріднених з литовськими королями, а ще раніше – з князями ободритів, а з цих спільних предків вийшов і рід Рюрика. Просто і красиво. Нічим з отим «братом Прусом».

А потім, року 1664, підчас російсько-польської війни, його батько – Даніла Мєнжик, – потрапив до російського полону та прийнявши російське прізвище Мєншіков – пішов служити цареві Алєксєю Міхайловічу, батькові царя Пєтра.

От така, як бачите, нескладна історія. Ні в чому не гірша від родоводу Івана III від Авґустова брата Пруса, який ніколи не існував. А тому можна й не мати великого сумніву, що подібне благородне походження було в російському дворянстві не виключенням, а радше правилом.

Історія відмітила, шкода, що знатний помічник реформатора не умів ні писати, ні читати. З цього приводу зауважимо, що сучасні його апологети, оті самі – від «узятого штурмом Батурина», – задають риторичне запитання, та самі на нього й відповідають; це цікаво.

Як могла неписьменна людина вирішувати справи настільки великого масштабу? Його відрізняли: неабиякий розум, чіпка пам’ять, здатність тримати в голові всі подробиці багаточисленних вказівок, розпоряджень та обов’язків; його виручав здоровий глузд, що заміняв йому ученість та освіту.

(И. А. Заичкин, И. Н. Почкаев, Русская история, Москва, 1992, с. 666).

Навчитись читати та писати може за кілька тижнів мала дитина. Може й дорослий, як це робили свого часу, за кілька місяців мільйони людей. А коли не може – то не може: розуму не вистачає. Та й уся діяльність «свєтлєйшєго» аж ніяк не свідчить про великий розум. Грабувати та ґвалтувати – то одне, а от будувати… Звернімося знову до історика. Ідеться про побудову обходного Ладозького каналу. Він мав ціллю поєднати Волхов та Нєву, в обхід Ладозького озера. Отже, читаємо:

Пєтр сам з інженерами оглянув місцевість поміж Ладогою та Шліссельбурґом і доручив справу Мєншікову, який ні на чому не розумівся, але до всього ліз. Мєншіков з товаришем своїм повів справу так, що витратив більше 2 млн. карбованців, без толку риючись у землі, виморив поганими харчами та хворобами тисячі робітників і нічого не вдіяв. Пєтр передав тоді роботи досвідченому інженерові Мініху, що поступив на російську службу, та він і закінчив споруду на 100 верст уже по смерті Пєтра.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1958, т. 4, с. 124)

Адже, підкреслимо, тут ясно пишеться: «який ні на чому не розумівся, але до всього ліз»; чи це хоч у чомусь співпадає з тим, що ми чули попередньо? – в жодному разі. Отже, ще раз, умів: красти, грабувати та ґвалтувати, але не будувати. Як щось і умів, так це, як будь-який шахрай, – використовувати інших для своїх потреб. Та, наслідуючи свого патрона – ліз до всіх дірок, де тільки чув наживу.

Але, попри це, коли Пєтром I була споруджена й Російська Акадємія Наук – першим її академіком з неіноземців, – став саме неписьменний князь А. Д. Мєншіков.

Досвідчений читач, особливо з тих, що не забули ще совєцьких часів, – може й нерозважливо хмикнути: подумаєш, а хіба до совєцьких академіків завжди обирали таких вже розумних та освічених? – часом аби у «вєдомості» на отримання академічних грошей міг розписатися. Правильно, розумні та освічені частіше ставали відомі, коли потрапляли туди, де їм було в СССР природнє місце, – за ґрати. Але, все ж таки – дати академіка неписьменному, це рекорд, неперевершений і досі.

А з цього приводу не забаримося нагадати й дещо, не надто відоме широкому загалові.

* * *

В Росії традиційно таврували «ґнілой Запад», а самі нестямно заздрили йому та тягнули від нього все, що тільки могли. Навіть до отих іноземних пройдисвітів, руками яких творилася традиційна ж російська аґресія. А для того вже інші створили своє упередження, в особі «просвєщєнного Запада», – мало не ідеалу людських якостей.

Однак, цей ідеал на наших очах незворотньо втратив обличчя, приплющивши очі на бестіальні масові злочини червоних, від російських злочинів проти людства в Україні – та до злочинів червоних кхмерів у Камбоджі над власним народом. Не явивши всьому іншому, не західному світові, – ні розуму, ні справедливості.

А остаточно скомпроментував себе, коли по війні – у Нюрнберзі, – запросив більших злочинців – судити менших: сталінізм – судити гітлерізм. Бо, злочинство у XX ст. міряється вже мільйонами жертв, а тих мільйонів на рахунку червоних було в кілька разів більше, ніж на рахунку брунатних.

Але, насправді нічого нового в цьому не було. Незворотньо скомпроментував себе «просвічений Захід» іще тоді, на початку свого «Віку Просвіти», обравши царя Пєтра (що хоч і з помилками, але умів якось-такось писати) членом французької Академії 1717.

Однак, уславлені своєю цивілізованістю англійці й тут випередили всіх інших, обравши членом свого Королівського Товариства, та ще на три роки раніше, неписьменного та нечистого на руку князя Мєншікова. Обробилися, можна сказати, по самі вуха; та за всіма правилами. А руку до цього приклав сам сер Айзек Ньютон, який відкрив закон всесвітнього тяжіння і заклав основи класичної механіки та діференційного числення. Правдоподібно, що «світлєйшій» за всю історію Королівського Товариства, був єдиним його членом, що не лише не умів писати, але навіть читати.

Не відмовимо собі в приємності навести повний текст документа, яким сповістили про цю унікальну в історії подію, – самого інтересанта. Помилуємося:

Могутнішому та достойнішому володареві, панові Алєксандру Мєншікову, князеві Римської та Російської імперій, повелителю Оранієнбурга і першому в радах його Імператорської Величності, маршалові, управителю підкорених країв, кавалеру ордена Слова та великого ордена Чорного Орла і т. п. … Айзек Ньютон передає свої вітання.

Оскільки Королівському Товаристві стало відомо, що Його Царська Величність імператор із найбільшою запопадливістю розвиває по своїх володіннях мистецтва та науки, та що Ви служінням Вашим допомагаєте Йому не лише в управлінні справами військовими та громадянськими, але перед усім також і в розповсюдженні добрих книг та наук, остільки всі ми переповнились радістю, коли англійські неґоціанти дали знати нам, що Ваша Зверхність за найвищою освіченістю та завдяки особливому прагненню до наук, а також внаслідок любові до народу нашого – бажали би приєднатися до нашого Товариства. В той час, за звичаєм, ми припинили збиратись до кінця літа та осени. Але, почувши про попереднє, ми зібралися аби обрати Вашу Зверхність, при цьому були ми одноголосні. І тепер, користуючись з перших же зборів, ми підтверджуємо це обрання дипломом, скріпленим печаткою Товариства. Товариство також дало доручення своєму секретареві переслати до Вас диплом та сповістити про обрання. Бувайте здорові.

Складено в Лондоні 25 жовтня 1714.

(цит. за Н. Павленко, Александр Данилович Меншиков, Москва, 1983, с. 80)

Так, добре написане; особливо оте – «Ваша Зверхність за найвищою освіченістю та завдяки особливому прагненню до наук…»; ну, і так далі. Вражає загальна підлесливість листа, нічим не виправдана і не викликана обставинами; враження цуценяти, що вдивляється у вічі, шалено мотаючи хвостом. Чи сер Айзек не знав, що його новий член Королівського Товариства – був звичайним неписьменним мурлом? – чи думав, що це абсольвент якогось там російського Оксфорду? Так, треба було знати; так, не треба було думати.

Ой, сере Айзеку, сере Айзеку… Займалися би ви краще отим своїм уславленим яблуком… Або виховували би свою кішку з її кошенятком; або обчислювали би, з точністю до дня, скільки їх усього прошло з отого Створення Світу. Все було би ліпше для вашої репутації…

* * *

Російський історик, розпочинаючи історію наступної блискучої епохи Єкатєріни, коротко описує нам те, що вона застала в Росії, двір її попередниці Єлізавєти I. Він пише:

Розмовляти пристойно поміж себе їм не було про що; показати свій розум вони могли лише у взаємному злослів’ї; починати про науку, мистецтво або щось подібне, поберегалися, бо були повними невігласами; половина цього товариства, за словами Єкатєріни, правдоподібно, ледь уміла читати та хіба третина уміла писати. Це була одностройна придворна льокайська, звичаями та поняттями мало порізнена від ліврейної, незважаючи на присутність серед неї гучних старих імен, титулованих як простих.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1958, т. 5, с. 11)

Що ж тут, власне, до цього додати? Можна тільки гадати, яким набродом була Пєтровська еліта, яка далеко передувала описуваним часам, всі оці «птєнци ґнєзда Пєтрова».