V. Секрети Московської імперії

V. Секрети Московської імперії

Минули сльотава осінь та сувора сніжна зима 2012–2013 року. Звичайно, автор не сидів увесь цей час склавши руки. За ці місяці вдалося дослідити багато тем із праці «Україна–Русь», але під ступитися до написання цього розділу не вдавалося. Хоча було цілком зрозуміло, який матеріал треба знайти і дослідити. Перша невдача спіткала в Інтернеті, де почав шукати матеріал про Саур–могилу під Медвином.

Що цікаво, в Інтернеті подається матеріал про кілька Саур–могил, навіть про Саур–могилу на території Ростовської області РФ, а от про Саур–могилу біля давнього Медвина — ані слова, хоча в переліку згадка про ту могилу є. І тут закралася тривожна думка, бо згадалися слова Віктора Івановича Куцевола, що оту Медвинську Саур–могилу дуже вже старалися зрівняти з землею. Навіщо?

Про цю Саур–могилу в Інтернеті вдалося знайти тільки таку інформацію: «Саур–могила, поблизу дороги на Красногородку, за 2 км. на захід від Медвина». Хоча, в тому ж таки Інтернеті вдалося знайти повідомлення, що про археологічні дослідження Медвина писав Б. М. Левченко «Археологічне минуле Медвина». Мене ж спіткала чергова невдача. У каталозі бібліотеки імені В. І. Вернадського тієї праці нема. Немає її і в Парламентській бібліотеці.

Зате із книги Лаврентія Похилевича довідався, що до 1864 року російські археологи уже розкопували Медвин, Саур–могилу і багато що на окупованій Україні. Ось як, сховавшись від цензури, про розкопку Саур–могили повідомив Л. І. Похилевич:

«Из окрестных урочищ памятны:

а) раскопанная могила Саур…,

а на север от нее Черкес–долина…» [36, с. 447].

Хотілося б одразу дати пояснення до цієї цитати. Назвавши могилу словом Саур», а не «Савур», Лаврентій Похилевич дав визначення приналежності могили. Могила мала татарське походження. Тому що слово «Саур» походить від татарського слова «сауир» — «круп коня». Тобто в могилі були поховані татари, скоріше, разом із ханом із знаменитої трійки — Кутлубугою. Тому що із 1363 року ім’я цього хана зникає зі сторінок історії Золотої Орди.

Як із литовсько–руських та польських хронік зникають згадки із 1363 року про литовського князя Коріята. Що, певно, теж загинув у Синьоводській битві і похований на старому християнському кладовищі села Бране Поле.

Український народ високі могили, які належать його давнім предкам, називає Савур–могилами.

До речі, Медвинську Саур–могилу могли розкопувати й раніше шукачі скарбів та пригод. Але від часів приєднання України до Московії (третій поділ Польщі, 1795 рік) на теренах імперії діяв надзвичайно жорсткий указ Катерини II про заборону самовільних археологічних розкопок. Тому Л. І. Похилевич у наведеній цитаті вів мову про розкопки Саур–могили саме у 1852–1863 роках імперськими археологами, інакше він не знав би про її татарське походження.

Автор розумів, що для розкриття секретів Синьоводської битви та місця її проведення треба вивчати, в першу чергу, археологічні матеріали Російської імперії, бо історичні матеріали, безсумнівно, і Польська, і Російська імперії знищили, в крайньому разі заховали до таємних сховищ. Обидві імперії зазіхали на землі України, тож були зацікавлені в приховуванні цього матеріалу від українських науковців. І цьому є надзвичайно цікавий приклад.

Польський історик Матей Стрийковський, вивчаючи старі історичні матеріали, які до наших часів, звичайно, не дійшли, у 1577 році написав наукове дослідження про Синьоводську битву. І хоча інша праця М. Стрийковського, де згадувалося про Синьоводську битву, в 1582 році виходила німецькою мовою у Кенігсберзі та вперше польською мовою, оте дослідження 1517 року було видано тільки через 400 років, 1978 року, після узгодження тексту з Москвою.

Отакими першоджерелами сьогодні ми змушені користуватися.

У 1846 році в Росії було створено «Русское Археологическое Общество» під керівництвом представника царської сім’ї з головною метою — взяти під контроль усі археологічні дослідження, які велися і повинні були вестися в імперії. «Общество» з дня свого заснування підпорядковувалося Міністерству освіти імперії і особисто Міністру — графу C. С. Уварову.

Знаючи, що книга Лаврентія Похилевича була видана у 1864 році і в ній автор уже згадував про розкопану Саур–могилу, я почав довгу, і на сьогоднішній день — незакінчену працю із розкриття прихованих Російською імперією таємниць Синьоводської битви. У першу чергу таємниці сучасних сіл Київської області — Медвина і Браного Поля. Почав вивчати матеріали археологічних досліджень, різних комісій та археологічних з’їздів, яких в імперії відбулося 15. І що цікаво: чим більше я вивчав археологічні матеріали, тим більше розумів, як Російська держава шалено приховувала все, що стосувалося Синьоводської битви, та місця, де вона відбулася. Вилучалося з друку геть усе, що могло вести до подальшого вивчення питання та встановлення місця її проведення. Усе робилося без будь–якого розголосу.

На мою переконливу думку, абсолютно всі російсько–імперські держслужбовці давали підпис про нерозголошення держтаємниць. До таких належали не тільки державні посадовці, а й професори, викладачі шкіл, вузів і гімназій, редактори, цензори тощо. І, звичайно, матеріали про Синьоводську битву та місце її проведення належали до найголовніших російських державних таємниць. Свідченням чого є той факт, що окупувавши, після третього поділу в 1795 році, Варшаву з її архівами, Російська держава так і не дозволила за часів царату (1795–1917 роки) опублікувати працю Матея Стрийковського. А друк тієї праці в 1978 році був вимушений. Не слід наводити пояснення, чому в Російській імперії, і царській, і більшовицькій, тема Синьоводської битви, її учасників та місця проведення належали до державних таємниць. Це зрозуміло усім.

Синьоводська битва передувала — Куликовській, яку московити вигадали і подавали за початок свого визволення. Оскільки Російська імперія вважала Україну та українців невід’ємною частиною своєї держави, то виходило, що імперія почала своє звільнення не з Куликовської битви, а з Синьоводської. Хоча Москва ще майже 350 років (до 1700 року) сплачувала данину чи то Золотій Орді, чи то Кримському ханству.

Тому Москві, мов кістка в горлі, була наша Синьоводська битва з татарами 1362 року. Щоби й далі «співати пісень» про вигадану Куликовську битву, московські владоможці докладали надзусиль та неабиякої спритності у приховуванні та замовчуванні Синьоводської битви.

Цікаво відзначити, що на перших порах очолювали цю роботу батько й син Уварови: міністр освіти імперії — Сергій Семенович Уваров (1786–1855) та його син, по суті, «головний археолог» імперії — Олексій Сергійович Уваров (1825–1884).

За книгою «Країна Моксель, або Московія» (другий том) ми пам’ятаємо, що О. С. Уваров у 1851 році за завданням міністра внутрішніх справ графа Л. О. Перовського з групою археологів розпочав розкопки курганів у Центральній Росії. І раптом, ні сіло ні впало, молодший О. С. Уваров опинився на теренах сучасної України, хоча його експедиція продовжувала виконувати державне доручення з розкопування курганів у Центральній Росії, а сам О. С. Уваров умовно продовжував очолювати ту археологічну експедицію. Пізніше, у 1872 році, О. С. Уваров як керівник експедиції опублікував результати розкопок 1851–1854 років у знаменитій праці «Меряне и их быт по курганным раскопкам».

Що ж трапилось, що молодий археолог раптом покинув місце праці та опинився на теренах сучасної України? Очевидно, не забаганка привела молодого чоловіка до цього рішення. Врешті йому б не дали дозвіл на нові археологічні розкопки. Виявляючи непокору та непослух, він би не зробив такої успішної кар’єри в імперії. Не забуваймо: «імператорами Росії у ті роки були Микола І (1825–1855) та Олександр II (1855–1881) — надзвичайно деспотичні й жорстокі люди.

На мою думку, після доповіді імператорові Миколі І міністрів Уварова С. С. і Перовського Л. О. про можливість несанкціонованої розкопки Медвинської Саур–могили, де поховані татари, полеглі у Синьоводській битві, та можливі жахливі наслідки для Російської науки від таких розкопок, було прийнято рішення — працювати на випередження: розкопати таємно під охороною Міністерства внутрішніх справ Медвинську Саур–могилу. І, звичайно, провести такі розкопки повинна була абсолютно надійна людина. Такою людиною був Олексій Уваров — син одного з міністрів.

Автор говорить не тільки про здогадки. Цьому є дуже цікавий доказ. У 1864 році вийшла праця Л. І. Похилевича «Сказание о населенных местностях Киевской губернии…», де чітко заявлено, що Медвинська Саур–могила на той рік уже була розкопана. Цитата з цієї праці наводилася раніше. Київський губернатор І. Фундуклей у своїй праці «Обозрение могил, валов и городищ Киевской губернии», 1848 року видання, Медвинську Саур–могилу не згадує жодним словом, а київський професор В. Б. Антонович у праці «Археологическая карта Киевской губернии», виданій у 1895 році, відносить ту могилу до розкопаних.

Як бачимо, між 1848 і 1864 роками Медвинську Саур–могилу таки розкопували.

Велика Радянська Енциклопедія щодо приїзду молодшого Уварова на територію України говорить таке: «Уваров Алексей Сергеевич… русский археолог, граф, сын С. С. Уварова. Один из основателей Русского археологического общества, Моск(овского) археол(огического) об(щест)ва и Историч(еского) музея в Москве, один из организаторов археол(огических) съездов в России. В 1851–1854 раскапывал курганы во Владимирской и Московской губерниях). В 1853–1854 гг. производил раскопки в Ольвии, Херсонесе, Неаполе Скифском» [25, т. 26, с. 438].

Надзвичайно сильно брехали російські владоможці, приховуючи свої брудні вчинки. Тому й попадалися. Справа в тому, що у 1853 році розпочалася війна Росії з «коалицией Великобритании, Франции, Турции и Сардинии…», і коаліційний військовий флот увійшов до Чорного моря. Тому уряд Росії під час війни фінансувати експедицію археологів «в Херсонесе и Ольвии» не міг.

Під прикриттям воєнного стану в країні та під охороною жандармів, за багато сотень кілометрів від місця бойових дій, О. С. Уваров розкопав Медвинську Саур–могилу, а імперія приховала все те від світу.

Звичайно, прості люди Медвина, Браного Поля і навколишніх сіл не звернули особливої уваги на розкопки 1853–1854 років. А от високоосвічена людина свого часу — священик Лаврентій Похилевич звернув увагу на ту працю і в своїй книзі дуже обережно зробив натяк на розкопки. Отак державна таємниця Російської імперії про розкопки Медвинської Саур–могили у 1853–1854 роках стала відома нам.

Прошу звернути увагу: за свідченням Л. І. Похилевича, уже в 1859 році із церков Медвина вилучили геть усі церковні документи та спалили. І хоча священик Похилевич пише, що то був наказ місцевої губернської влади, проте, зрозуміло, що місцева влада не мала аж ніякого права посягати на церковні документи без прямої вказівки царської влади.

Але найцікавіше трапилось, коли автор даної праці у Парламентській бібліотеці попрохав жіночку–бібліографа подивитися, де можна знайти працю Б. М. Левченка «Археологічне минуле Медвина». Виявилося, що ця стаття друкувалася тільки раз у харківському журналі «Краєзнавство» № 1–5 у 1930 році. В Інтернеті журнал «Краєзнавство» наведено із 1929 року, притому 1930 рік вилучено. Немає!

Я не хочу стверджувати, що саме у тій статті приховано ключ до розгадки таємниць Синьоводської битви, бо й за більшовицької імперії медвинці неодноразово заливали більшовикам сала за шкіру — за що ті їх люто ненавиділи. Та цей постійний «біг на випередження», оці постійні збіги мене неабияк стурбували. Я зрозумів діяння імперії, яка винищувала геть усе, що було пов’язане з Медвином, Браним Полем та Синьоводською битвою.

Вивчаючи праці Л. Похилевича, В. Антоновича та Івана Фундуклея, автор вирішив все ж таки дізнатися, чи знав у 1848 році «Киевский гражданский губернатор Иван Фундуклей», видаючи свою книгу, про існування Медвинської Саур–могили і чому саме її не включив до своєї досить–таки фундаментальної праці? Звичайно, прямої відповіді на ці питання Київський губернатор не дав. Але відповіді на питання книга Івана Фундуклея дає чіткі та однозначні.

У праці Київський губернатор Фундуклей зазначив:

«Козак, взятый в плен, просится взойти на Савор–могилу, чтобы взглянуть еще раз на свою Украину» [115, с. 100].

І далі пояснює щодо наведених у книзі тисяч могил: «Не должно также смешивать могил–памятников, о которых мы здесь говорили, с обыкновенными могилами на полях сражений, между коими могут встречаться могилы и возвышеннее, чем оне вообще бывают, — например над каким–нибудь особенно знаменитым лицом, или с общими гробовицами, где похоронены многия жертвы войны» [115, с. 100].

Отож, київський губернатор Іван Фундуклей знав про існування Саур–могили біля Медвина, але зараховував її, як і всі навколо неї кургани, до бойових курганів «на полях сражений». Чому й не згадував у своїй праці.

До речі, Микола Василенко, що пережив трагедію більшовицького погрому Медвина у 1920 році та написав про ті події спогади «Мова про пережите», був такої ж думки про походження Саур–могили та навколишніх курганів. Послухаємо:

«На захід від Медвина багато могил як свідків колишніх страшних боїв. З однієї з таких могил в ясний чистий день можна було бачити золотоверху Київську лавру, яка від Медвина в прямому напрямку коло 100 верст. Ту могилу медвинці величали Саур–могилою» [117, с. 39].

Тобто у XIX столітті як історики, так і Київський губернатор Іван Фундуклей знали про приналежність Медвинської Саур–могили до «обыкновенных могил на полях сражений». А поскільки історія та походження тієї могили не цікавили Київського губернатора Фундуклея, священика Похилевича та історика–професора Антоновича, то слід вважати, що вони знали про належність могили до ворожих — татарських. Чому й мовчали.

Зазначимо: головуючий на Першому Археологічному з’їзді знаменитий Олексій Сергійович Уваров серед багатьох питань з’їзду оголосив і таке:

«Составление археологических карт, чертежей и т. п…, на которой были бы обозначены лишь места битв, с указанием когда и с кем они происходили, а так же раскопок, если такия были произведены» [130, с. XV].

Та рішення з цього питання на з’їзді не було прийнято, а запропоновано Московському і Петербурзькому археологічним товариствам оприлюднити своє рішення. Що вони й вчинили. Оскільки ж з’їзд одночасно вирішив питання: «Какие реестры или другого рода описания должны быть… составлены? Что из этих описаний подлежит изданию в свет и что должно быть предметом секретных отделов архивов?» [130, с. LV], то зрозуміло, що матеріали про Медвинську Саур–могилу потрапили до «секретных отделов архивов».

Отож, матеріали розкопок 1853–1854 років графом О. С. Уваровим Медвинскої Саур–могили та навколишніх курганів досі зберігаються в московських таємних архівах. Незгодним з моїми дослідженнями пропоную поставити собі прості питання і дати на них відповіді:

1. Яку для держави небезпеку може нести археологічне минуле?

2. Чому Російська імперія боялася археологічних розкопок на своїх теренах?

3. Була чи ні небезпечною для російської історичної науки правда про Синьоводську битву?