IV. Русь: 1320–1360 роки

IV. Русь: 1320–1360 роки

Роки 1320–1360–ті в українській історичній науці надзвичайно затаємничені. І не тому, що вони якісь особливі. Ні! Вони є ключем до розуміння того, як різко змінилася доля українського народу та його держави саме у ті роки.

Як пам’ятаємо, руські (українські) полки у протистоянні ханів Тохти та Ногая виступали на боці першого. Ми про те говорили вище досить детально. Таке рішення українських князів цілком мотивоване: усі негаразди, які творили татари напередодні 1300 року на українських теренах, в першу чергу були пов’язані з володарем сусіднього золотоординського улусу Ногаєм.

Пам’ятаємо, що Польське королівство і Литва в ті роки особливої дружби з татарами Золотої Орди не водили. Та слід звернути увагу, що Польське королівство, після розгрому воєнного походу на Золоту Орду молодшого сина Ногая — Турая, прийняло на постійне поселення одного із онуків Ногая, Каракисека. Таким чином, польський король у боротьбі хана Тохти з родом Ногая став на бік останніх. Послухаємо: «В том же году.. (701 год = 6 сент. 1301–25 август. 1302 г.)… бежал Каракисек, сын Джеки, сына Ногая. Вместе с ним убежали два родственника его, Джериктемир и Юлукутлу. Это (произошло) оттого,что когда Токта убил брата своего Сарайбугу и сына Ногая, Турая, то Бурлюк послал требовать (к себе) Каракисека. Тогда последний и оба упомянутых лица бежали. Бегство забросило их в страну Шешимен, в местность, называемую Будуль, поблизости от Кракова. Вместе с ним отправилось до 3000 всадников. Шешимен и соратники его приняли их у себя, и они остались у них… прокармливая себя мечами (своими) до нашего времени» [3, с. 119].

Тобто онук хана Ногая з 3000 вершниками в кінці 1301 року втік до Польщі. Зрозуміло — разом з воїнами та Каракисеком до польського королівства перебралися їхні сім’ї, що разом складало до 20 тисяч татар переважно з роду мангитів. Це був не перший і не останній перехід золотоординців до Польського королівства, які, вливаючись до польської нації, служили їй «мечами (своими)».

Навіщо автор навів саме цей приклад?

Справа в тому, що за свідченням літописів та польських хронік, у 1301 році помер син Данила Галицького — Лев — великий князь Галицько–Волинського князівства. До влади у князівстві прийшов син Лева — Юрій, якого родинні зв’язки все більше та більше поєднували з польською короною і відштовхували від союзу із Золотою Ордою.

Нагадаємо, що дружиною Юрія була донька польського короля Казимира — Єфимія, сестра Анастасія була заміжня за польським князем Земовитом, а донька Марія — за польським князем Тройденом.

Тому цілком закономірно, що з приходом до влади у великому Галицько–Волинському князівстві у 1308 році князів (синів Юрія І) Андрія і Лева, політика князівства стала — пропольською. Тим більше, що до влади в Золотій Орді в 1312 році прийшов хан Узбек, батько якого Тогрилча був знищений попереднім ханом Тохтою, і Узбек розпочав новий тиск на Русь.

Якщо за часів хана Тохти у Золотій Орді ще пам’ятали протистояння з ханом Ногаєм та послуги руських (українських) полків у тому протистоянні, то в часи хана Узбека допомога руських князів Тохті уже сприймалася неоднозначно. Тоді як надання польським королем допомоги онуку хана Ногая сприймалося як протидія Тохті.

Польські королі повною мірою скористалися саме такими настроями золотоординського керівництва. Зберігаючи нормальні стосунки з Золотою Ордою, польська королівська верхівка, маючи вплив на князів Андрія і Лева Великого Галицько–Волинського князівства та на литовських князів, постійно штовхала одних і других до протистояння з Ордою.

Із 1319 по 1361 рік руські (українські) та литовські князі перебували у постійних війнах та сутичках із порубіжним (і не тільки) військом, тоді як із 1319 по 1361 рік історія не зафіксувала жодного воєнного походу Золотої Орди на Польське королівство. Велика Радянська Енциклопедія (третє видання) розповіла ось таке:

«Джанибек… хан Золотой Орды в 1342–1357, сын и преемник хана Узбека… Активно вмешивался во внутр(енние) дела рус. князей и Литвы» [25, т. 8, с. 192].

А «Історія Русів» повідомила:

«Тому Гедимін Князь року 1320–го, прийшовши в межі… (Руські. — В. Б.) з воїнством своїм Литовським, з’єднаним з Руським, що перебувало під орудою воєвод Руських Пренцеслава, Світольда і Блуда та Полковників Громвала, Турнила, Перунада, Ладима й інших, вигнали з… (Руської землі. — В. Б.) Татар, перемігши їх у трьох битвах і на останній, головній, над річкою Ірпінь, де убиті Тимур і Дивлат, князі Татарські, Принци Ханські» [2, с. 41].

Зазначимо: князі Великого Галицько–Волинського князівства Андрій і Лев майже постійно виступали проти ординців у союзі з литовськими князями. На думку автора, скоріше за все, у знаменитій Ірпінській битві, яка відбулася у 1323 році, загинули праонуки великого Данила Галицького — Андрій і Лев. Є ще одне свідчення із Никоновського Літопису, де московський князь Семен скаржився ханові Золотої Орди Джанібеку на дії литовського князя Ольгерда. Послухаємо:

«Олгерд улусы твои все высек и в полон вывел, а еще хощет и нас всех (московитів. — В. Б.) вывести к себе в полон; а твои улус пусть до конца сотворити: и тако убагатев Олгерд Гедиминович хощет тебе противен быти» [21, с. 192].

Ще раз звернімо увагу, що порубіжні землі від Смоленська до Москви, які в сорокових роках XIV століття перебирав до своїх рук князь Ольгерд, раніше підпорядковувалися особисто ханові Золотої Орди, але були заселені татарами ілів різних улусів. Кожен хан золотоординського улусу тримав у цих землях свої сотні й тисячі для захисту кордонів держави ще з часів хана Батия. Ті різноулусні шматки території Золотої Орди належали до так званих земель Західної Мещери. Саме про землі так званої Західної Мещери йтиметься у листах кримських ханів до московських князів на рубежі ХV–ХVІ століть.

Слід також звернути увагу, що князь Ольгерд усі зібрані податки з тих земель платив до казни Золотої Орди. Певно, існували й інші умови переходу тих земель до складу володінь князя Ольгерда. Зауважимо: у 80–ті роки, за часів хана Тохтамиша, питання Мещерських земель мало договірну базу, про що свідчить ярлик хана Тохтамиша до польського короля Ягайла 1392 року. Порозуміння до Великих Литовсько–Руських князів та ханів Золотої Орди прийшло пізніше, а в 1319–1340 роках між ними точилася боротьба.

Так, після захоплення Литовським князем Гедиміном Луцька, Володимира, Овруча, Києва та інших північних князівств Великого Галицько–Волинського князівства у 1319–1320 роках, що передувало золотоординському Походу на Велике князівство у 1322–1323 роках, всі північні землі сучасної України увійшли до нової держави, яка стала йменуватись Велике Литовсько–Руське князівство. На переконливу думку автора, то було вимушене рішення нащадків великого Данила Галицького. Вони розуміли: хан Узбек та його оточення обов’язково нанесуть удар по Великому князівству після того, як стали відроджуватися та посилюватися Київ, Овруч, Новгород–Сіверський, Путивль та інші. При цьому українські (руські) князі розуміли, що об’єднання сил з Литвою не несло їм окатоличення, зміни мови, традицій тощо.

Слід думати, що такі князі, як Великий Володимирський князь Андрій, Львівський князь Лев, Овруцький князь Андрій, Київський князь Іван–Володимир, Путивльський князь, Новгород–Сіверський князь та десятки інших йшли на такий крок цілком свідомо. Серед них був і молодший брат Великого князя Андрія Дмитро, якого польські й російські історики прозвали вигаданим прізвищем «Дедько» та віднесли до «бояр». І чомусь саме цей «боярин Дедько» довгих 26 років (з 1323 по 1349 рік) володів князівською вотчиною — Львовом та всією Галичиною і видавав накази, як звичайний князь. А головне, жоден князь із нащадків великого Данила Галицького, а їх було багато, не посягав цілих 26 років на родовий спадок. А потім, невідомо звідки, з’явився «приблудний князь» «Данило з Острога» у 1340 році та став захищати «боярський Львів» від польського короля Казимира разом із батьком Дмитром.

Суцільні винятки із правил!

Тому ще раз нагадуємо: з 1323 року, після смерті князя Лева II, у Львові на князівському престолі сидів молодший син князя Юрія — Дмитро. Саме князь Дмитро та його син Данило у 1340 році прогнали зі Львова польського короля Казимира, що грабував місто та Галичину. Але після смерті князя Дмитра у 1349 році, скориставшись відсутністю у Львові сина Дмитра — Данила, польський король Казимир знову зненацька напав та захопив Львів. Після того йому вдалося втримати Львів і Галичину за собою.

Прошу звернути увагу, що за свідченням першого ректора Київського університету професора М. Максимовича та десятка інших істориків: «Данило з Острога, князь Холмський (помер 1376 р.)» [65, с. 69].

Тобто «Князь Данило з Острога» посідав князівський стіл свого прадіда Данила Галицького у Холмі. Особисту спадщину батька, діда, прадіда, за правилами тих часів, успадковували молодші прямі нащадки. Тих правил у XIV столітті дотримувалися. Отож, у сина Данила Галицького — Лева був єдиний син Юрій, а в того — молодший син — Дмитро. А вже Дмитро мав сина «Данила з Острога».

Звичайно, родина Данила Галицького ніколи б не дозволила посісти предківський князівський стіл у Холмі чужому князю–зайді. Ці аксіоми слід поважати.

Отак отримали ще одне свідчення неперервності роду Данила Галицького у XIV столітті.

Скористаємося достовірною і надійною працею Лаврентія Похилевича «Сказания о населенных местностях Киевской губернии» 1864 року видання для визначення південного кордону Київського руського князівства після 1320 року. Ця праця Лаврентія Похилевича пройшла жорстку державну і церковну цензури, тому на сторінках книги зустріти щось антиросійське, недозволене неможливо. Що ж стверджувала російська, офіційна, історична думка станом на 1864 рік? Ось витяги із документованої праці «колезького асесора… чиновника Київської Духовної Консисторії Лаврентія Похилевича»:

«Белогородка местечко — древний Бєлгород, в 23–х верстах от Киева к западу на левом гористом берегу реки Ирпени… По разорении Киева и его окрестностей Монголо–Татарами Белгородка поступила в 1320 году под владение Литовцев вследствие победы Гедемина над Татарами при реке Ирпене» [36, с. 26].

«Богуславль местечко. Основание Богуславля относят к XI веку… В 1239 году, подобно другим городам, Богуславль разрушен монголами, а в 1320 году попал под власть Гедимина и с того времени находился под властью Литвы и Польши» [36, с. 436].

«Местечко Белая Церковь. Стоит на обширной равнине по обеим сторонам реки Роси… в 81 версте от Киева… В 1311 году князь Слуцкий… с Андреем Немировичем, на урочище Ротку поразил на голову Татар, потерявших здесь 8000 убитыми. Это была первая победа Западно–русских князей над Татарами, за которой следовала победа над ними Гедемина в 1320 году при Ирпене, близ Киева…» [36, с. 390].

Хоча російські та українські історики пізніше заперечили цю битву, мотивуючи тим, що Л. І. Похилевич переплутав 1511 з 1311 роком, та не забуваймо, що праця пройшла наукову цензуру.

І наостанку:

«Город Васильков, в 37–ми верстах от Києва, на левом берегу речки Стугны… Васильков вместе с Києвом испытывал одинаковые бедствия: завоевание Литвой (1320 года), состояние под игом Польши, грабежи и разорени от татар, запорожцев и поляков» [36, с. 375–376].

Як бачимо, Київ і Чернігів разом із Волинню після 1320 року входили до спільної єдиної держави. Кордон на Київщині, після 1320 року, між Великим Галицько–Волинським князівством та Золотою Ордою проходив між Васильковом і Білою Церквою та Богуславом і Таганчею.

В той час, коли Богуслав і Васильків належали до Великого князівства, Біла Церква, Таганча і Канів — входили до Золотої Орди. І так, певно, тривало до 1362 року.

Послухаємо Лаврентія Похилевича:

«Город Канев. Канев по–татарски означает место крови» [36, с. 425].

«Таганча — слово татарское, означающее треугольник. Из этого заключают, что село основано при татарском владычестве…» [36, с. 432].

А ось ще одна згадка про Білу Церкву:

«Под настоящим своим именем Белая Церковь упоминается очень рано польскими летописцами, именно в конце XIV века. Так Стрыйковский говорит, что «при Ольгерде Литовцы учинили свободными от Татар Торговицу, Белую–Церковь, Звенигород и все поля от Очакова до Киева и от Путивля до устья Дона» [36, с. 391].

Слід звернути увагу: на 1362 рік — рік приходу на Русь Литовського князя Ольгердата Синьоводської битви, Путивль, як і Київ, за описом польського хроніста Стрийковського, не звільнялися від татарського поневолення. Отож, на 1362 рік — уже були звільнені. І ще на одну річ прошу звернути увагу. Якщо на Правобережжі сучасної України (Русі) Золота Орда зуміла сягнути Канева — Білої Церкви (Кордон по річках Росі та Гнилому Тікичу), то на Лівобережній Україні татарські табуни та отари досягти річки Сейму і Путивля.

Збереглося надзвичайно мало історичних документів, які засвідчували б боротьбу українських (руських) князів з татарами проти захоплення ними нових земель та просування на північ. Хоча така боротьба, звичайно, мала місце. І чим далі татари Золотої Орди рухалися на північ, тим більше зростав опір.

Якщо навіть повірити історикам, що Лавреній Похилевич помилився з роком битви під Білою Церквою, то розгром ханом Золотої Орди Тохтою у 1300 році Ногая та участь у розгромі руських (українських) військ на боці хана свідчать про все більшу потугу Русі (України), і зрозуміло, що арабський історик Рукнеддін Бейбарс не помилявся.

Що ж стосується опору Золотій Орді з боку Київських, Чернігівських, Сіверських, Путивльських та інших князів, то слід мати на увазі, що вони повністю підпорядковувалися Великому Галицько–Волинському князівству і діяли, узгоджуючи свої вчинки з Великим князем, виходячи хоча б із особистої безпеки. І, як ми уже говорили раніше, цьому опору та протистоянню Орді є незаперечні свідчення, хоч би лист польського Короля Владислава Локетека, де віншишномовно назвав (Галицько–Волинських князів. — В. Б.) Андрія і Лева «непоборним щитом», який захищав Польщу від татар» [44, с. 102].

Це стосувалося й інших князів Русі (України).

Що цікаво, серед європейських документів збереглася «Книга знань про всі королівства, землі та володіння, які є у світі» — анонімний географічний трактат, який дійшов до нас у манускриптах останньої чверті XV століття. Автор, про якого відомо лише те, що він народився в Іспанії у 1304 р., подає «заочний» опис тогочасної ойкумени на підставі численних документальних джерел і подорожніх нотаток купців та мандрівників. Для українських науковців цей твір цікавий тим, що містить дані про галицько–волинські землі, які сягають… початку XIV ст(оліття).

Автор «Книги» нотує: «Залишивши Польське королівство, я прибув до королівства Львів, яке німці називають Лемберг, у якому нараховується п’ять великих міст. Перше називається Львів, друге — Київ, ще одне — Володимир, ще одне — Пінськ, ще одне — Сівер (Мова йде про Новгород–Сіверський. — В. Б.») [44, с. 158].

Я вважаю, що «Книга знань про всі королівства землі та володіння, які є у світі» могла бути написана тільки між 1323–1349 роками, коли у Львові князівський престол посідав правнук Данила Галицького — Дмитро. Як бачимо, ніякої «боярської ради» на чолі із вигаданим польськими істориками «Дмитром Дедьком» «Книга знань» не зафіксувала. Одночасно автор «Книги знань» не зафіксував зайняття польським королем Казимиром «Львівського королівства», що сталося у 1349 році.

Маємо ще одне пряме, беззаперечне свідчення про вигадану львівську «боярську раду» та «Дмитра Дедька». Коли фальшувальників української історії, як кажуть, ловлять за руку на місці злочину, тоді вчиняється надзвичайно простеньке дійство — джерело оголошується хибним, недостовірним, або просто замовчується. Так сталося в українській історіографії з «Книгою знань про всі королівства, землі та володіння, які є у світі». Вона забута, її замовчують.

Про існування цієї книги я знав давно. Та добратися до її сторінок не можу досі. Велика подяка професору О. В. Русіній, що, хоча б за її допомогою, мені вдалося краєм ока зазирнути до глибокого європейського джерела. До шановної Ольги Василівни є велике прохання: зробіть, будьте ласкаві, висновки із наведених нейтральних джерел. У незалежній Україні це зробити на часі.

Однак повернімося до Русі, у XIV століття.

Ще раз переконуємося: після 1300 року збільшився вплив Великих Галицько–Волинських князів на Київську та Сіверську землі. Згідно із свідченнями європейських істориків і мандрівників, у 40–х роках XIV століття, великий князь Галицько–Волинського князівства Дмитро Юрійович (за свідченням «Книги знань» — король. — В. Б.) тримав столицю у Львові і йому підпорядковувалися Галичина (Львів), Волинь (Володимир), Київщина (Київ), Сіверщина (Сівер) та вся сучасна Південна Білорусь (Пінськ).

Коли в 1319 році правлячі нащадки Данила Галицького —Андрій і Лев приймали рішення про спільні русько–литовські дії проти Золотої Орди та залучення до них, в першу чергу, Київської та Сіверської землі, молодший брат Дмитро, посідаючи у ті роки Холмський князівський престол, підтримував старших братів. Немає нічого дивного, що після загибелі старших братів Андрія та Лева у 1323 році в битві з татарами на річці Ірпінь, Дмитро посів Львівський князівський престол свого батька (Юрія) та діда (Лева І), а сина Данила залишив у Холмі. Не дивно й те, що до Володимира призначили на князівський престол одного із синів Гедиміна — Любарта у 1340 році. Бо католика Болеслава не сприймали ні Русь, ні Литва.

Ні Гедимін, ні Любарт не висвячувалися Папським Престолом на королівський титул і, звичайно, в Європі величатися королями не могли, тоді, коли Данило Галицький та його онук Юрій отримували корони із рук Папських кардиналів. Тому саме Дмитро (син Юрія І) був у 40–ві роки XIV століття спадкоємцем королівського престолу, а поскільки столицею володінь Дмитра Юрійовича був Львів, то він для європейців і був столицею держави.

Такому тлумаченню подій є докази у сучасній праці професора В. О. Русіної «Переділ давньоруської спадщини (1340–1380–ті рр.)» у книзі «Україна — хронологія розвитку». Послухаємо:

«Першим достеменно відомим нам представником Острозьких був батько Федора — князь Данило (Данилій), чиє ім’я фігурує в угоді, укладеній Любартом і королем Казимиром у 1366 р.» [44, с. 189].

Якщо вірити польській історії (як і російській), то якийсь, абсолютно невідомий князь, завіряє документи польського короля, коли поруч є угорський король та його брати й сини, керівники Ордену десятки литовських та польських князів та інші. Але що цікаво — Польщі та Литві потрібен був підпис саме Данила Острозького.

У чому річ?

А в тому, що в тих документах йшлося про спадок князя Данила — Руську (Українську) землю. Надзвичайно завбачливими були польські королі — розуміли ще в ті часи, що посягали на чуже.

Та коли Литва з Польщею об’єдналися унією, тобто Великий Литовський князь Ягайло прийняв католицьку віру та, одружившись із польською королевою Ядвігою, став одночасно ще й королем Польщі, картина різко змінилася. Українські (руські) князі не бажали прислуговувати католицькій Польщі. Українські (руські) князі мали підтримку з цього питання більшості литовських князів. А за одними й другими стояли люди. Назрівав конфлікт.

Ягайло виявився досить розумною й обережною людиною. Незважаючи на шалений тиск католицьких священиків, він відновив Велике Литовсько–Руське князівство, передавши в ньому владу своєму двоюрідному братові Вітовту, а ще до того почав загравати із спадкоємцем Руського князівства сином Данила — Федором. Данило на той час помер (1376 рік).

Ось як учинив Ягайло із своїм іншим двоюрідним братом Федором (Федотом) — сином Любарта (Волинського). Послухаємо професора О. В. Русіну:

«Великий князь (???) Любарт Гедимінович залишив по собі трьох синів — Федора (знаного також як Федот), Лазаря й Семена. Невдовзі згадки про двох останніх зникають з джерел, і Федір Любартович виступає як одноосібний спадкоємець Любарта… Як би там не було, невдовзі король Владислав–Ягайло починає систематично обмежувати права Любартового нащадка. Передовсім він виводить з–під його влади найвизначнішого з–поміж васалів — князя Федора Острозького. Потім відбирає у Федора (Федота. — В. Б.) Любартовича осереддя його володінь — Луцьк, передаючи його в управу тому–таки Федору Острозькому. Згодом син Любарта втрачає й решту батьківських земель—натомість Острозькі швидко ідуть угору. Походження цього князівського роду й досі остаточно не з’ясоване… середньовічні хроністи, плутаючись у власних побудовах, виводили їх то від Данила Галицького, то від легендарного володаря Києва князя Дмитра» [44, с. 188–189].

Мене завжди дивувала оця людська байдужість, сперта на мовби вимушену приреченість минулого. Бо ж добре відомо, що київський тисяцький Дмитро князем не був, а був лише тисяцьким Данила Галицького. То навіщо так зневажливо ставитися до нащадка ставного предка Данила Галицького — Федора Острозького? Не личить нам сьогодні тиражувати давно запущену польсько–російську брехню. Тим паче, що маємо можливість запитати себе: навіщо польсько–литовські королі повернули князям Острозьким, по суті, всі руські землі від Волині до Поділля? Невже вони не розуміли, що роблять?

Звичайно, розуміли. Але, певно, руські (українські) князі нагадали литовцю–католику, польському королю Ягайлові, на яких умовах об’єднувалися Русь з Литвою проти спільних ворогів. Згадаймо, як успішно стояло проти ворогів, після появи, Велике Литовсько–Руське князівство. Послухаємо прямих нащадків Золотої Орди — московитів:

«…Фактически же Литовско–Русское государство оказалось разделенным на две сферы влияния: западную часть, коренную литовскую, доставшуюся Кейстуту, который посвятил все свое внимание отражению Тевтонского ордена, и восточную, русскую, которой правил О(льгерд). Усилия О(льгерда) были направлены к расширению… владений за счет… (земель Золотої Орди. — В. Б.) [97, т. 30, с. 587–588].

Слід розуміти, що не всі руські князі у 1319–1340 роках підтримували ідею спільної русько–литовської боротьби на півночі, сході та півдні. Але те, що саме цієї тези дотримувалися православні нащадки роду Данила Галицького і особисто князі (батько і син) Дмитро Львівський та Данило Холмський не викликає сумніву. Перші Великі Литовсько–Руські князі Гедимін і Ольгерд, ще не відчуваючи повного тиску на свою землю з боку Тевтонського Ордену, дозволяли собі поводитися з українськими (руськими) князями дещо зверхньо, що особливо проявлялось у захопленні князівських столів на теренах Русі (Любарт, Володимир Ольгердович та інші). Але уже в часи Ягайла та Вітовта руські князі роду Данила Галицького (Острозькі) вийшли на перші щаблі влади Великого Литовсько–Руського Князівства.

І так тривало до того часу, поки католицька верхівка Польщі не окатоличила останнього представника роду Острозьких — Івана (Януша) та не змусила Велике Литовсько–Руське князівство до унії 1569 року. То був початок кінця Речі Посполитої, бо втративши свою першу еліту, український народ породив нову православну еліту — козаччину.