V. Подальші свідчення Гілльбера де–Ланноа

V. Подальші свідчення Гілльбера де–Ланноа

Внесемо подальшу розповідь Гілльбера де–Ланноа до окремого розділу, щоб не нагромаджувати один матеріал на другий. У 1421 році Валахія, за свідченням де–Ланноа, існувала як самостійна держава. Тобто позбулася впливу та залежності від Золотої Орди. Треба думати, що те трапилося після розгрому хана Ногая у 1300 році та відселення татарських родів Ногая до улусу Тохти, у межиріччя Волги і Дону.

Ще раз нагадуємо шановним читачам, що у 1334 році цариця Баялунь, рухаючись по південних землях України (Русі) від міста Бабасалтук на Дніпрі до міста Махтулі на Дунаї, де починалися Візантійські володіння, не зустріла жодного золотоординського кочівника. А стаціонарних поселень південніше річки Кодими, за річкою Дніпром, Золота Орда із 1334 по 1421 рік не мала. Ми цей факт ще зафіксуємо словами Гілльбера де–Ланноа.

Отож, слухаємо:

«86… (продовження). Оттуда (із Кам’янця на р. Смотрич. — В. Б.) я отправился по малой Валахии (Малая Валахия — это западная часть Валахии, около реки Прута) по громадным пустыням и нашел воеводу Александра, государя Валахии и Молдавии, в одной из его деревень, по имени Козял. Он мне сообщил еще полнее и достовернее истину о смерти императора Турции и о большой войне, которая была по всей стране, как в стороне около Греции, так и по ту сторону рукава св. Георгия, около Турции, и что есть три синьйора, из которых каждый хочет сделаться императором силою, и что нельзя переправиться через Дунай, потому что никто из его людей не был настолько отважен, чтобы решился меня проводить или переправить через Дунай. Таким образом мне нужно было переменить мое намерение ехать через Турцию и в ожидании случая объехать Большое море (Чорне море. — В. Б.). Я отправился сухопутью, [чтобы прибыть] в Каффу… Я поехал через болыпия пустыни, тянувшиеся более, чем на 4 лье по упомянутой Валахии. Я прибыл в укрепленный портовый город на упомянутом Большом море, по имени Монкастро, или Белгород, где живут генуэзцы, валахи, и армяне» [8, с. 39–40].

Слід пам’ятати, що Візантійська імперія у ті роки доживала свого віку. Турки–османи до початку нового, XV століття відвоювали у Візантії всю Малу Азію та майже весь Ватіканський півострів до Дунаю, залишивши імперії Константинополь та клапоть землі біля нього. Візантія, скоріше за все, до 1421 року припинила б своє існування, та у 1402 році знаменитий Тамерлан завдав Османам страшної поразки у битві при Анкарі, захопивши в полон султана Баязета.

«Разгром турок войсками среднеазиатского полководца Тимура в 1402 в битве при Анкаре отстрочил на неск(олько) десятилетий гибель В(изантии). В этой обстановке визант(ийское) пр(авительст)во тщетно искало поддержки стран Зап(адной) Европы. Реальной помощи не дала и заключенная в 1439 на Флорентийском соборе уния между православной и католич(еской) церквами…» [25, т. 5, с. 42].

На цьому історичному фоні краще зрозуміємо місію посла двох європейських королів Гілльбера де–Ланноа до правителів східноєвропейських держав. Візантія перебувала в надзвичайно складній ситуації. Керівники держави — імператор і Патріарх — бачили, як навколо них стискається смертельне кільце турків–мусульман. Вони волали до Європи по допомогу. Та Європа, по суті, тільки обіцяла, маючи намір, в першу чергу, вирішити свої питання. Одним таким було підпорядкування Римському Престолу Константинопольської Патріархії. На початку нового століття, у 1402 році, скориставшись розгромом турків–османів під Анкарою еміром Тимуром, імператор Візантії Мануїл II (1391–1425) особисто відвідав кілька європейських столиць, волаючи про допомогу. Серед них був і Лондон, де Мануїл II мав зустріч із англійським королем Генріхом IV. Це був один із войовничих королів Європи у ті роки. Звичайно, бувши католиком, він не міг не відгукнутися на заклик Папи про хрестовий похід проти турків–османів. Але вчинити щось путнє не зумів. Тому що «Правление Г(енриха) IV прошло в борьбе с мятежами крупных феодалов, восстаниями в Уэльсе, набегами шотландцев» [25, т. 6, с. 245].

А син Генріха IV — Генріх V, посівши королівський престол у 1413 році та зібравши військо, в першу чергу наніс нещадний удар по французах, розгромивши їх біля Азенкурау 1415 році. Після чого «…захватил С(евер) Франции с Парижем. Был признан наследником французского) короля Карла VI и регентом Франции» [25, т. 6, с. 245].

Сподіваюся — ми не забули, що між Англією та Францією в ті часи точилася Столітня війна 1337–1453 років.

Французьким королем у ті роки був Карл VI.

Послухаємо:

«К(арл) VI Безумный (3.12.1368, Париж, — 21.10.1422, там же), король с 1380, из династии Валуа. Психически больной, К(арл) VI правил лишь номинально. Период его царствования ознаменовался ожесточенной борьбой за власть 2 группировок феод(альной) знати — арманьяков и буриньонов. В 1420 англичане добились от К(арла) VI, плененного бургундцами (союзниками англичан…), подписания договора в Труа, по к(ото)рому наследником французского) престола становился не дофин Карл (смотри… Карл VII), а анг(лийский) король Генрих V» [25, т. 11, с. 433].

Тільки розгромивши французів у 1415 році під Азенкуром та здобувши від французького короля у 1420 році право на його корону, англійський король Генріх V почав готуватися до об’єднаного походу на Османів, пославши до християнських володарів східноєвропейських держав посла Гілльбера де–Ланноа. Йшов 1421 рік.

Ще до повернення посла Гілльбера де–Ланноа, 31 серпня 1422 року помер англійський король Генріх V. Трон зайняв його син Генріх VI. Послухаємо:

«Г(енрих) VI…, Король (1422–61) из династии Ланкастеров, сын Генриха V. Вступил на престол 9–месячным ребенком. Слабовольный и подверженный все более продолжительным припадкам безумия, был игрушкой в руках часто сменявшихся регентов и фаворитов. В 1461 в ходе Алой и Белой розы войны, был низложен королем Эдуардом IV Йорком…» [25, т. 6, с. 245].

Невдовзі помер і французький король К(арл) VI Безумний. Це сталося 21 жовтня 1422 року.

Та у Карла Безумного був напрочуд розумний і енергійний син, якому на той час виповнилося 19 років і 8 місяців. Звичайно, ця молода, розумово повноцінна людина, не бажала підпорядковуватися дев’ятимісячній дитині. Тому не дивно, що Карл VII проголосив себе королем Франції всупереч договору батька 1420 року. Послухаємо:

«К(арл) VII… король с 1422. После смерти отца (Карла VI) провозгласил себя франц(узским) королем (вопреки договору в Труа 1420, подписанному Карлом VI…); однако под его властью оказались лишь земли к Ю(гу) от Луары (с резиденцией в Бурже), остальная территория Франции находилась в руках англичан и их союзников — бургундцев. При содействии Жанны д’Арк, возглавившей освободит(ельную) борьбу французского) народа, Карл VII короновался в 1429 в Реймсе и в 1437 вступил в Париж» [25, т. 11, с. 433].

Як бачимо, саме французький король Карл VII зумів переламати хід Столітньої війни та майже вигнати англійців зі своєї землі. За наступного французького короля Людовіка ХІ була ліквідована незалежність бунтівної Бургундії.

Але чвара між Англією і Францією, найсильнішими західно–європейськими католицькими державами того часу, кардинально вплинула на долю Візантії. У 1453 році турки–османи штурмом захопили Константинополь і остаточно знищили Візантійську імперію. Що цікаво, того ж таки 1453 року під тиском католицького Риму, Англія і Франція змушені були закінчити Столітню війну. Та було пізно! Османська імперія, розв’язавши собі руки під Константинополем, та залучивши на свій бік Крим і Московію, рушила на Європу. Нова війна Європи з цим троїстим союзом тривала з перервами майже 200 років. Але про те говоритимемо пізніше.

* * *

Автор навів розлогу картину взаємин королівських родин Англії і Франції, щоби читачі зрозуміли мотивацію Столітньої війни та її наслідки, в першу чергу, для православних народів Європи. Слід зазначити, що католицьких країн Англії та Франції експансія Османської імперії майже не зачепить. Вона зачепить своїми воєнними діями католицькі Польщу, Угорщину та Австрію, поставивши дві останні на межу існування, та по суті зруйнує всі православні держави Велике Литовсько–Руське князівство, Болгарію, Румунію (Валахію), Молдову, Грецію тощо.

Егоїстичні амбіції англійських і французьких королів у Столітній війні та такі ж егоїстичні наміри Папського Престолу по підпорядкуванню Константинопольської Патріархії, дорого коштуватимуть християнському світу Європи. Особливо вдарить Османська експансія по народу України, поставивши його на грань виживання та винищення як мусульманським так і католицьким світами.

Однак повернімося до спогадів Гілльбера де–Ланноа.

«86. (продовження)… Я прибыл в укрепленный портовый город на упомянутом Большом море, по имени Монкастро или Бєлгород, где живут генуэзцы, валахи и армяне. Во время моего пребывания сюда прибыл на один из берегов реки вышеупомянутый Гедигольд, правитель Подолии, с целью основать здесь силою совершенно новый замок, который и был сделан менее чем в месяц…, в пустынном месте, не имеющем ни дерева, ни камня; но упомянутый правитель привел с собою 12 тысяч человек и 4 тысячи повозок, нагруженных камнем и деревом» [8, с. 40].

Надзвичайно цікаве свідчення. Бездоганне! Ми ще раз переконуємося, що у 1421 році руський (український) князь Гедігольд, а за нашим уточненням — Василь Красный Острозький правив Поділлям. Правив надзвичайно енергійно.

Звернімо увагу: Василь Красний сидів разом із Гілльбером де–Ланноа у свого батька Федора Даниловича за столом під час прийому посла у резиденції в місті Кам’янець (на річці Лісна).

Коли посол Гілльбер де–Ланноа прибув у Кам’янець (на Смотричі), його зустрів «правитель Подолій», все той же князь Василь Красний Острозький (Гедігольд). Тобто він прибув до свого Кам’янця (на Смотричі) раніше, щоби приготуватись до зустрічі гостя.

А доки посол двох королів відвідував «володаря Валахії і Молдавії князя Олександра» та добирався до Білгорода (на Дністрі), князь Василь Красний, за поданням того ж Гілльбера де–Ланноа — Гедігольда, прибув туди з великою валкою людей та підвід: «12 тысяч человек и 4 тысячи повозок, нагруженных камнем и деревом».

Тільки вдумаймося у цей незаперечний факт: у 1421 році руський (український) князь Василь Красний — нащадок славного Данила Галицького, побудував на березі Чорного моря фортецю–поселення, щоби позначити кордон своїх володінь, своєї держави.

А нам «московські байкарі» та їхні українські «одностайники» уже не одну сотню років «співають пісень», що в українців не було національно–патріотичної еліти, що ми є зайдами на нашій (українській) землі. Шановні друзі, автор пропонує дослідити цей незаперечний факт побудови «совершенно нового замка» у 1421 році на березі Чорного моря з усіх напрямків.

1. Рух князя Василя Острозького «правителя Подолии») у 1421 році від Кам’янця до Чорного моря.

Професор Ф. І. Брун (російський історик) писав у 1852 році: «Из слов нашего путешественника нельзя определить с точностью, на какой стороне Днестра была построена… («крепость». — В. Б.) Гедигольдом (Василем Красным Острозьким. — В. Б.); поскольку же он был… («правителем». — В. Б.) Подолии, а страна сия, хотя и доходила до устьев Днестра, однако отделялась сею рекою от Молдавии, то мне кажется, что и… («крепость». — В. Б.) им построенная скорей должна была находиться на Восточном или левом берегу (Дністра. — В. Б.)» [7, с. 455].

Слід погодитися з думкою історика. Ми пам’ятаємо: ще у 1362 році, розгромивши ханів Кутлубугу, Черкесхана Астраханського та Дмитра Московського, Великий Литовсько–Руський князь Ольгерд приєднав до своєї держави всі землі між Дністром та Дніпром до самого Чорного моря. Коли владою у Золотій Орді володіли прихильники Ольгерда та Вітовта, з цього приводу не виникало суперечок. Та коли владу у Золотій Орді захоплювали вороги роду хана Тохтамиша — мангити, починалися не тільки суперечки, а й жорстоке протистояння.

Тому не може бути сумніву, що рух князя Василя Острозького у 1421 році відбувався лівим берегом Дністра. Бо не міг князь збудувати тільки одну фортецю на березі Чорного моря, позначивши край своїх володінь. Для оборони тієї фортеці мали залишатися люди. Багато людей! А ті люди обов’язково повинні бути пов’язані із володарем Подільської землі (у 1421 році Василем Красним). Отож, князь Василь Острозький будував не одну фортецю на Чорному морі, про яку нам розповів живий свідок тих подій де–Ланноа. Паралельно він зобов’язаний був через 40–60 кілометрів заснувати більше десяти поселень та заселити їх своїми людьми, розташувавши в них військові тисячі і сотні. А між поселеннями — на відстані людського зору — побудувати сторожові (козацькі) вежі для передачі до столиці (Кам’янця) повідомлень. По суті, у 1421 році Василь Острозький вперше в Україні, на Подільській землі, ввів козацькі прикордонні поселення та козацьку тактику охорони землі.

2. «Поселення–фортеці» між Чорним морем та Кам’янцем (на Смотричі) у 1421 році.

Князь Василь Острозький був розумною та завбачливою людиною і тому, певно, завчасно, до 1421 року, не раз навідувався до тих земель і обдумав, як їх облаштовувати. Звичайно, в першу чергу мав намір використати старі існуючі фортеці. Звернімо увагу: в «Книге Большому Чертежу» всі міста–фортеці на Дністрі стояли одне від одного за «20 верст». Послухаємо:

«А на Нестре град Нарока, от устья 130 верст. А ниже Нароки 20 верст град Устья. А ниже Устьи 20 верст град Орыга. А ниже Орыги 20 верст град Тегиня. А ниже Тегини 20 верст град Туборча. А ниже Туборчи 20 верст…» [21, с. 32].

Ще з далеких скіфо–сарматських часів тут усе було пов’язано з обороною кордонів.

Тому не дивно, що й Василь Острозький використав напрацювання давніх предків. Усі існуючі лівобережні міста по річці Дністер були взяті під контроль, частково (при потребі) відбудовані та заселені військовим (козачим) людом. Тим більше, що значна частина людей Придністров’я ніколи й не полишала своїх земель у найтяжчі часи, переховуючись від загрози в лісах, в річкових плавнях та в берегових, скельних печерах. Іноді в такій печері переховувалося усе село. Автор особисто бачив такі печери.

Так відновився ланцюг порубіжних, придністровських міст від Чорного моря до Кам’янця — столиці Подільської землі, станом на 1421 рік. Ось їх перелік (хоча можуть бути й уточнення):

Кам’янець (на Смотричі) — Стара Ушиця — Могилів (Подільський) — Ямпіль — Кам’янка (сьогодні Молдова) — Рибниця — Дубоссари — Тираспіль — (Маяк, Чорногрод, Качебіїв, Караул).

За Російської імперії звертатися до нотаток Гілльбера де–Ланноа заборонялося: ми вже про те говорили. Тау далекій глибинці імперії, особливо в тих містах, де були відкриті університети, де постійно з’являлися освічені іноземці та де з’являлися потреба і можливість такого дослідження, російські націонал–шовіністи зіграли на випередження. Спочатку в Одесі (1852 рік), а потім у Києві (1873 рік) такі дослідження були опубліковані. І забуті! Що цікаво, надзвичайно значна подія Великого Литовсько–Руського князівства та всієї європейської історії була принизливо зведена до уточнення таких деталей як «зубы моржей», «утварь tasse», «город Козил», «Bacho — навоз» тощо.

А подорож «русского князя Гедигольда» із «12 тысячам человек и 4 тысячами повозок, нагруженных камнем и деревом», до берегів Чорного моря була зведена до вияснення питання: «На какой стороне Днестра была построена башня Гедигольдом…»?

Отож, згідно з імперськими дослідженнями, похід Василя Красного у 1421 році на березі Чорного моря звівся до побудови якоїсь нікому не потрібної вежі у поселенні Маяки за 30–40 кілометрів від Чорного моря.

Склалося враження, що дослідження вчинили не достойні науковці, а звичайні «деревенские парни во славу Отчизны».

Та вони виконали покладене на них завдання. У Російській імперії більше до цієї теми ніхто не звертався. Те, що російські націонал–шовіністи поставилися саме так до цього питання, подиву не викликає. Виникає питання — чому українські історики досі мовчать з цього приводу?

Якщо ж свідчення посла англійського та французького королів Гілльбера де–Ланноа до володарів східноєвропейських країн сприймати відповідально і серйозно, то й реакцію князя Вітовта на листи слід сприймати адекватно. Не могли відповідальні керівники Великого Литовсько–Руського князівства не подбати про південні кордони держави, очікуючи відповідних дій Османської імперії.

3. Про що йшла мова в листах англійського і французького королів до правителів східноєвропейських держав?

Частково відповідь на це питання дав сам посол, коли писав:

«89. Тоже… (друга частина). Поэтому я продал моих лошадей и отыскал, в продолжение 9 дней, 4 галеры, пришедшие из Тана, и на них я отправился в г. Перу (поруч з м. Константинополем. — В. Б.) и Константинополь. В Константинополе я нашел старого императора Мануила и молодого императора, его сына. Им я представил драгоценности Английского короля, а также мирныя письма от королей Франции и Англии и исполнил свои посольские обязанности, возложенныя на меня двумя королями, коснувшись упомянутого мира, а также желания этих королей относительно того, чтобы дело соединения двух церквей, римской и греческой, двинуть вперед; по последнему поводу я провел у императора несколько дней в занятиях с папскими послами, бывшими там по этому делу..»[8, с. 44].

Як бачимо, в листах двох королів йшла мова про об’єднання церков — римської і константинопольської. Звичайно, королі в листах іншого не писали. Все інше передавалося словами посла. Гілльбер де–Ланноа пояснив свою місію ось такими словами: «…Я представил драгоценности Английского короля, а также мирные письма от королей Франции и Англии, и исполнил свои посольские обязанности».

Треба думати: умова об’єднання двох гілок християнської релігії — була передумовою надання воєнної допомоги Константинополю. Уже влітку 1421 року Папські посли кардинал де–Сент Анже та генерал ордену Францісканців Антон Массано, про яких говорив Гілльбер де–Ланноа, узгоджували в Константинополі умови приєднання того до Римського престолу.

Церква (Папа) та західно–європейські монархи діяли у 1421 році надзвичайно наполегливо і швидко: з одного боку — королівський посол Гілльбер де–Ланноа, з другого боку — Папський кардинал де–Сент Анже.

І якби майже не одночасна смерть англійського короля Генріха V 31 серпня 1422 року (у віці 35 років) та французького короля Карла VI 21 жовтня 1422 року, то ще невідомо, як би склалася історія Європи надалі.

Але історія не визнає слова «якби».

Вороги європейської злагоди і стабільності були й у ті часи.

* * *

Для нас буде цікавою й подорож Гілльбера де–Ланноа від Білгорода (на Дністрі) до Кримського міста Кафи (сучасна Феодосія). І перебування посла в Білгороді теж багато про що говорить. Послухаємо:

«87. Тоже. При наступлении ночи, в упомянутом г. Монкастро я и мой толмачь были схвачены; я был повален на землю, ограблен разбойниками, даже побит и, в заключение, крепко связан, а что хуже всего, так это то, что я был совершенно обнажен — в одной рубашке только. Меня привязали на целую ночь к одному дереву, на берегу реки Днестра, где я провел ночь в большой опасности быть [убитыми] потопленным, но, благодаря Бога, они меня утром развязали, и я, совершенно раздетый… вырвался от них и прибежал в город, оставшись в живых. В этот же день прибыли мои остальные люди, которых я оставил в пустыне. Я отправился вперед, чтобы отыскать им жилище… 9 человек (разбойников) были пойманы и, с петлей на шее, доставлены мне, на мою волю — предать их смерти. Но они возвратили мне мои деньги,и я, во славу Божию, просил за них (воєводу Олександра. — В. Б.) и спас им жизнь» [8, с. 40–41].

Звернімо увагу: це був перший напад розбійників на Гілльбера де–Ланноа по дорозі від Балтійського до Чорного моря.

Про що це свідчить? В першу чергу — про нестабільність влади у 1421 році на теренах Молдови. Тобто влада у Валахії та Молдові у ті часи (район Білгорода) тільки формувалася після відходу з тієї території золотоординських родів.

Цікавою є подорож Гілльбера де–Ланноа від Білгорода (на Дністрі) до Дніпра.

«88. Тоже. Из Монкастро (Білогорода. — В. Б.) я отправил часть моих людей и моих драгоценностей морем в Каффу (Феодосию), а сам с другими поехал сухопутью, направляясь из Валахии, чтобы ехать в упомянутое место —Каффу, по обширной… пустыне, которую я проехал только за 18 дней. Я переехал через Днестр, Днепр на котором я нашел одного татарского князя, друга и слугу великого князя Витольда, а также большую деревню, населенную татарами, подданными Витольда. Мужчины, женщины и дети не имели домов, а располагались на земле. Этот князь, по имени Жамбо… переправил меня, моих людей и мои повозки посредством своих татар на другой берег реки, имевший лье в ширину, удивительным образом, в маленьких лодках из цельного куска дерева» [8, с. 41–42].

Звернімо увагу: як у 1334 році під час подорожі дружина хана Узбека — Баялунь, так і посол двох королів Гілльбер де–Ланноа у 1421 році від річки Дністра до Дніпра не зустріли жодної людини. Ще раз переконуємося: з 1334 по 1421 рік землі Південної України від Дніпра до Дністра (і Дунаю) не мали іншого населення, окрім автохтонного — українського. У наступному розділі ми про те говоритимемо. Гілльбер де–Ланноа писав у спогадах, що тільки біля «Днепра… я нашел одного татарского князя, друга и слугу великого князя Витольда, а также большую деревню, населенную татарами, подданными Витольда».

То було село не в нашому розумінні слова. То було звичайне, кочове татарське стойбище, люди якого за наказом володаря землі Великого князя Вітовта перевозили людей через річку. Послухаємо:

«88. Тоже… (продовження)… Мужчины, женщины и дети не имели домов, а располагались просто на земле. Этот князь, по имени Жамбо, предложил мне много рыбы осетрины и… переправил меня, моих людей и мои повозки посредством своих татар на другой берег реки, имевшей лье в ширину, удивительным образом, в маленьких лодках из цельного куска дерева» [8, с. 41–42].

Як бачимо, татари–перевізники використовували човни–довбанки, яких у них ніколи не було. Що зайвий раз свідчить: ті човни–довбанки привозили їм із далеких лісових земель, скоріше — українських. Де подібні човни–довбанки були постійним, звичайним знаряддям вжитку. Слід також мати на увазі, що 1421 року в Криму Гілльбер де–Ланноа зустрів тільки дружні до Великої Литовсько–Руської держави татарські роди. Ось що він з цього приводу розповів:

«89. Тоже… Едучи своей дорогой к одному… (хану) Татарии,… в Каффской пустыне и называвшемуся императором Солкатским (можливо, мова йде про Кримського хана. — В. Б.), другу Витовта, и к которому я ехал за тем, чтобы видеть, в качестве посла, его государство, и вез ему богатые подарки от Витовта, — я встретил в двух днях пути оттуда засаду из 60–80 татар верховых: они выскочили на меня из–за кустов и хотели взять в плен. Хотя император только–чтоумер и между татарами этой (Крымской. — В. Б.) Татарии и Татарией великого хана, императора Орды, возник вопрос важнейший в мире для татар, касательно того, кого сделать императором, потому что каждый хотел своего и вследствие этого все находились в волнении и были вооружены в упомянутой стране… Татары, устроившие засаду, былы люди старого умершаго императора Солкатскаго, бывшаго большим приятелем упомянутого Витовта» [8, с. 42–43].

Від цих дружніх кримських татар лицар Гілльбер де–Ланноа потрапив до генуезької колонії на березі Чорного моря — Кафи (Феодосії), де його прийняли «с почетом». А вже з Кафи посол вирушив морем до Константинополя. Про що ми розповіли раніше.

Бачимо, яких великих зусиль докладала Європа у 1421 році для об’єднання своїх сил. Слід думати, що й керівництво Великого Литовсько–Руського князівства розуміло ту небезпеку, яка наростала з посиленням Османської імперії на півдні та заході Чоррого моря. Ось чому саме за допомогою Великого Князя Вітовта золотоординський царський трон у 1421 році посів хан Улу–Мухаммед. То була людина із роду Тохтамиша, прихильна до Великого Литовсько–Руського князівства.

Не сиділи склавши руки й руські князі у ті відповідальні часи. У 1418 році разом із руським (українським) митрополитом Григорієм Цимблаком князі Василь Красний (Острозький) і Олександр Ніс (Туровський) з князем литвином — католиком Свидригайлом брали участь у Констанцькому Соборі (1414–1418 рр.) як повноправні члени, де відстоювали інтереси України–Руси та православного християнства.

Слід розуміти — щоби бути повноцінним делегатом Констанцького Собору, треба було мати повноваження від Православної церкви та Великого князя Вітовта. І руські князі Василь Красний (Острозький) — князь Подільський і Олександр Ніс (Туровський) такі повноваження мали. А з літа 1421 року, за свідченням Гілльбера де–Ланноа, руський (український) князь Василь Красний (Гедігольд) розпочав розбудову поселень від своєї подільської столиці — Кам’янця (на річці Смотрич) до берегів Чорного моря. Були налаштовані до життя давні українські поселення: Ушиця (на Дністрі), Могилів (на Дністрі), Ямпіль, Кам’янка, Рибниця, Дубосари, Тираспіль. Побудовані нові поселення і фортеці: Маяк, Качебіїв, Чорний город, Караул та Балабки.

Між ними, на відстані видимості (3–7 кілометрів) були побудовані сторожові вежі, спочатку вподовж річки Балабки (сучасна річка Барабой), а далі — по Дністру до самого Кам’янця. Ці сторожові (козацькі) вежі несли охорону давньої української (руської) землі з 1421 року.