III. Данило Галицький і Золота Орда

III. Данило Галицький і Золота Орда

Оскільки українські науковці (історики) вважають російські так звані літописні зводи найнадійнішими історичними джерелами ХІІІ–ХIV століть, то автор пропонує зробити огляд давніх подій із 1236 до 1292 року за описом Літопису Руського професора Леоніда Махновця. Бо, як писав поважний професор, — «“Літопис Руський” — це південноруське (тобто українське. — В. Б.) літописне зведення, складене з різних зводів на початку XIV ст. Іпатський список (кодекс) скопійовано на півночі… з якогось рукопису, де вже були проставлені дати для третьої, останньої частини літопису. Від літописного зведення початку XIV ст. походить і так званий Хлєбниковський список… Папір, почерк і мова цього кодексу показують, що його виготовлено в Україні в XVI ст., але скопійовано з оригіналу, який був генетично давніший, ніж той, з котрого зроблено список Іпатський…» [18, с. VI].

Тобто наш український професор подав свій варіант Літопису Руського, чітко зазначивши, що оригіналів, з яких походять як Літопис Руський так і Іпатіївський (Іпатський), ніхто в очі не бачив: ото з якоїсь копії зняли чергову копію.

Автор зайвий раз підкреслює «надійність» російських літописних зводів. Та ми змушені ними користуватись, роблячи певні зауваження.

Період, який нас цікавитиме, починається тільки із 392–ї сторінки Літопису Руського, де йдеться про міжусобні чвари руських князів. І раптом, в розпал цих чвар між Данилом Галицьким та «Михайлом Всеволодовичем і його сином Ростиславом, котрі сиділи в Галичі», ні сіло ні впало у літопису йде таке повідомлення:

«…а потім прийшов Ярослав [Всеволодович] суздальський і забрав Київ од Володимира [Рюриковича]. Не можучи його держати, він пішов назад до Суздаля» [18, с. 392].

І нічого більше. Далі в Літопису йде продовження міжусобної чвари між Галицько–Волинськими князями до літописного заголовку «Побоїще Батиєве», і потім на двох сторінках розповідь про погром так званих Рязанської та Ростовсько–Суздальської земель. Хоча раніше до 393–ї сторінки Літопис Руський про ті землі нічого подібного не писав.

Цікаво зазначити, що у примітках Літопису Руського написано таке:

«Ярослав пішов до Суздаля, дізнавшись про смерть брата Юрія Всеволодовича, який загинув 4 березня 1238 р. у боротьбі з татаро–монголами. Зважаючи на терміновість справи і враховуючи відстані, які потрібно було подолати гінцям з вістями, можна твердити, що Ярослав залишив Київ близько 10 березня» [18, с. 392].

Отакою нісенітницею «годують» нас історики, певно забувши, що у ті часи не існувало телефонного зв’язку.. А головне, що на теренах від Козельця до Ільменя та Рязані уже панувало військо хана Батия. То як діставалися гінці з Суздаля до Києва та сам Ярослав, з Києва до Суздаля, залишається таємницею.

Нагадаємо шановним читачам, що військо хана Батия через два роки (1241 рік) рухалося з Києва до Легніци (сучасна Польща) впродовж чотирьох місяців (з 6 грудня 1240 року по 9 квітня 1241 року). А князю Ярославу довелося пересуватися до Києва та з Києва до Суздаля під час цілковитого бездоріжжя та ще й окупованою ворогом територією.

Маємо звичайні московські вставки пізніших часів до Літопису Руського. Немає сумніву, що Галицько–Волинських літописців у 1240–х роках не могли цікавити дикі фінські землі межиріччя Оки та Волги, між якими не існувало шляхів сполучення. А головне, як встановив російський професор А. П. Богданов, ті землі в ХІІ–ХІІІ століттях були заселені стовідсотково фінськими племенами, вороже налаштованими до слов’янських. Ось такі фальшиві вставки зустрічаємо на сторінках Літопису Руського.

У 1238 році Літопис Руський продовжує розповідати про внутрішнє життя Великого Галицько–Волинського князівства. А про «Рік 6747 (1239)» — немає жодного слова у тексті.

Може виникнути запитання: навіщо московські фальсифікатори закинули дві попередні, наведені нами вставки, до Літопису Руського?

Відповідь — очевидна: треба було першою вставкою до літопису показати зв’язок Київської та Суздальської землі, а отже, право Суздальського князя на Київський престол. Чому й вигадали несподіваний прихід Ярослава до Києва та заняття ним київського престолу.

Другою, очевидною вставкою до Літопису Руського Катерина II та члени її «Комісії…» показували спільне життя та спільні інтереси Галицько–Волинського та Ростовсько–Суздальських князівств, літописці яких описують одні події, живуть спільними інтересами і турботами. Людей спіткає однакове лихо, поєднує єдина доля.

Далі настав 1240 рік. Батий прийшов під Київ.

Київ остаточно впав 6 грудня 1240 року. Ось що пише Літопис Руський про подальші події:

«У той же час поїхав був Данило в угри до короля [Бели], бо він іще не чув був про прихід поганих татар на Київ. А коли Батий узяв город Київ і почув він про Данила, що той в Уграх є, то рушив сам до [города] Володимира» [18, с. 397].

Рух війська хана Батия в Україні (Русі) за Літописом Руським відбувався за маршрутом: Київ — Колодяжин — Ізяслав — Володимир (Волинський), а далі військо розділилося на дві частини: одна пішла на Польщу й Німеччину, друга — на Угорщину через карпатські проходи. Звертаємо увагу, що уже в січні 1241 року татари «форсували річку Віслу у Завихвоста і 2 січня захопили місто» [40, с. 16].

Тобто передові загони війська хана Батия рухалися теренами України (Русі) біля 20 діб, від Києва до Берестя (Бреста).

Скажіть, будьте ласкаві, мова йде про військове загарбання країни чи звичайний перехід території?

Відповідь очевидна: у 1240 році військо Бату–хана не завойовувало земель Русі (України) — Галицько–Волинського князівства.

Згідно з Літописом Руським були зруйновані: Київ, Колодяжин, Ізяслав, Володимир, Галич, Ярослав, Берестя. Напевно, були інші зруйновані міста в Україні (Русі). Та ми про них не знаємо. Але знаємо десятки міст на теренах Великого Галицько–Волинського князівства, згідно з Літописом Руським, які хан Батий не руйнував, оминувши їх. Ось їх перелік:

Крем’янець, Данилів, Холм, Пінськ, Дорогочин, Бакота, Коломия, Луцьк, Деревич, Губин, Кобуд, Кудин, Городець, Божський, Дядьків, Печера Домажирова, Шекотів тощо.

Про це явище (не руйнування міст) Літопис Руський писав відкритим текстом:

«А коли (Бату–хан. — В. Б.) побачив, що Крем’янець і город Данилів неможливо взяти йому, то відійшов од них» [18, с. 397–398].

Зрозуміло, що під час завоювання країни (землі) від укріпленого міста військо завойовника просто так не відходить. Згадаймо «зле місто» Козельськ, під яким військо хана Батия втратило не одного оглана–Чингісида та стояло більше місяця. Ото було стовідсоткове завоювання території. Різниця очевидна.

Багато сучасних українських істориків розуміють необхідність побудови нового каркасу української історичної науки. Але зводять ту нову будову на старому ненадійному фундаменті, який існує з давніх московських часів. Чого робити не слід. Будову треба закладати на новому, суто українському фундаменті. Її треба споруджувати для комфортного мешкання українців, без підселення малоросів та хохлів. Тому всі несучі конструкції забудови мусять бути цілком надійними.

Та перейдімо від метафоричних образів до реалій. Не можна писати сучасну українську історію, спираючись на давні, підкинуті, московські міфи (вигадки). З давніми реаліями треба визначитися заздалегідь.

Отож, перше.

• Ростовсько–Суздальська та Рязанські землі в порівнянні з Київською, Волинською, Галицькою, Подільською землями після 1238–1240 років перебували в принципово різних умовах господарювання.

• Перші дві землі стали складовою частиною Золотої Орди і були її невід’ємними улусами, де правили брати хана Батия — Чилаутсун і Беркечар. Усі князі Рюриковичі на тих землях були винищені. До нових ханських улусів прибули нові татарські роди: ширинів, аргинів, баринів, дулатів, кипчаків, каракиреїв, мангитів, джалаїрів тощо.

• Старі руські землі, за частковим винятком Переяславської та Чернігівської землі (Сіверщини), залишилися незалежними державами і підпорядковувалися своїм старим князям.

Друге.

• Велике Галицько–Волинське князівство на чолі зі своїми князями жодного дня не входило до складу Золотої Орди.

• До часів загибелі князя Михайла та винищення його роду в аналогічному стані перебувало Велике Чернігівське князівство.

Цими неспростованими історичними істинами користуватимемося в подальшому. Отож, щоби постійно не посилатись на них, позначимо свою позицію заздалегідь.

І трете.

Стосується Золотої Орди.

• Після появи праць «Країна Моксель, або Московія» та «Москва Ординська», де автор звернув увагу на розподіл Золотої Орди на чотирнадцять напівсамостійних держав (улусів), з’явились десятки праць «істориків», які почали вигадувати якісь свої «улуси», забуваючи, що в державі Золота Орда існували чіткі закони Яси Чингісхана.

Тому нагадую деякі незаперечні істини, які завжди слід пам’ятати. Ось вони:

«Уже при своем образовании З(олотая) О(рда) делилась на улусы, принадлежавшие 14 сыновьям Джучи: 13 братьев были полусамостоят(ельными) государями, подчинявшимися верх(овной) власти Батыя» [25, т. 9, с. 561].

Тобто, улусами називалися володіння 14 братів. І тільки! До них належали не лише певні землі, а й певні тюркські роди. Ось як визначив поняття «улус» російський професор В. Лєбедєв:

«Улус — родовая община и принадлежащая ей земля» [28, с. 6].

Слід мати на увазі, що кожен брат хана Батия отримав свій улус не з волі Батия, а за рішенням курултаїв 1229 і 1235 років. Тож кожен брат хана Батия отримав під свій контроль і певні землі, і цілком конкретні роди (ілі), з якими був тісно пов’язаний. Кожен улус (земля і роди) передавався ханом у спадок.

Такий порядок землеволодіння зберігався у Золотій Орді завжди. Навіть коли Великий хан Золотої Орди міняв в улусі володаря, він не мав права позбавити роди (ілі) землі. Тільки за зраду ханові останній мав право позбавити роди (ілі) права на землю. Тому вигадувати у ХІІІ–ХV століттях якісь інші улуси є справою непродуктивною, марною. Що свідчить про неволодіння людиною певними знаннями, нерозуміння предмета або її схильності до фальсифікації теми. Тому ще раз нагадуємо, який дотичний золотоординський улус мав справу в ХІІІ–ХІV століттях із Україною (Руссю), Литвою та Польщею.

Улус хана Мовала (Бувала, Мауці)

Це сьомий брат хана Батия. Рашид–ад–дин у своїй праці «Збірник літописів» поіменував цього хана іменем Бувал, арабські історики, переважно єгипетські, іменували хана Мовал. Російські історики у праці Плано Карпіні назвали хана — Мауці.

Професор Мордовського університету (м. Саранськ) М. Г. Сафаргалієв у 1960 році зазначив у праці «Распад Золотой Орды»:

«Тоді ж (у 1242 році. — В. Б.) був наділений улусом інший брат Батия — Мовал, дід темника Ногая… Цього Мовала має на увазі і Плано Карпіні, коли пише про знатного князя Мауці, який кочував у степах за Дніпром (на Лівобережжі. — В. Б.)» [30, с. 42].

Землі, які відійшли за рішенням курултаїв до володінь хана Мовала, лежали в межиріччі Дону та Дніпра. Північним рубежем володінь улусу на початку 50–х років XIII століття були річки: Сіверський Донець — Орілька. Хоча звичайно, в бік незахоплених земель, на північ та захід, хан Мовал міг кочувати куди йому заманеться. Приєднувати до своїх володінь сусідні землі було обов’язком хана. Та не вистачало сил. Не забуваймо, що отримуючи у 1242 році землі свого улусу, хан Мовал отримав під свою руку тільки чотири ілі татар, а це не більше 60–70 тисяч населення. Все.

Тому немає нічого дивного, що вирушаючи до хана Батия у 1246 році, Плано Карпіні зустрів перше кочів’я татар тільки в районі сучасного міста Дніпропетровська. Там кочував зі своєю тисячею Коренца, прикриваючи улус із заходу від несподіваного нападу. Татари у XIII столітті не мали сил поширити свої володіння на Правобережжя Дніпра. Хоча, звичайно, іноді вони кочували у Причорномор’ї до самого Дунаю.

Ось чому ще з сорокових років XIII століття Батий на всіх переправах через річки посадив поселення русичів (українців), звільнивши їх від підпорядкування місцевій владі хана Мовала.

Саме із цих людей почали формуватися в XIV столітті, після знищення хана Ногая та його улусу, перші козацькі ватаги.

І це не вигадки автора. Ми про ці справи ще говоритимемо.

Ось що нам відомо про хана Бувала (Мовала) та рід його старшого сина Татара: «7–й сын Джучи–хана — Бувал. У него было 2 сына: 1) Татар и 2) Мингкадар. Разветвление этих двух сыновей следующее.

У 1–го сына Бувала, Татара, был сын Ногай, а этот Ногай имел 3 сыновей в таком порядке: 1) Джуке, 2) Муке и 3) Тури…» [4, с. 57].

Оскільки в історичних матеріалах не існує достовірних та узгоджених дат народження правлячих ханів «Улусу Бувала», то автор такі дати прийме умовно, щоби встановити правителів улусу з 1242 до 1300 року.

Бувал (Мовал) — сьомий брат Батия — скоріше за все 1209 року народження, його старший син Татар — 1229, а Ногай — 1249 року.

Татар у 1255–1256 роках був направлений ханом Батиєм із військом роду Мовала на допомогу Хулагу–хану в завоюванні Іранських (Перських) земель і пізніше там був страчений Хулагу–ханом. З кінця шістдесятих років (після 1265 року) улус Бувала перейшов до рук його онука — Ногая, тому в істориків є згадки, що за часів Берке–хана, Ногай очолював військо Золотої Орди на Кавказі проти Хулагуїдів. Там із 1262 року між Золотою Ордою та державою Хулагуїдів точилася жорстока боротьба за володіння Кавказом.

Звертаючись до Літопису Руського і взаємин Великого Галицько–Волинського князівства з Золотою Ордою, слід завжди мати на увазі ті події. Вони були взаємозв’язані, і з 1242 по 1250 рік стосувалися виключно відносин улусу хана Мовала з князівством Данила Галицького. Хан Золотої Орди Батий до них не був причетний, інакше Данило Галицький із Золотої Орди не повернувся би, а в Золотій Орді хан Батий його не пригощав би чорним кумисом, який в державі пила обмежена кількість людей з найближчого оточення хана.

Треба також мати на увазі, що сили улусного хана Бувала (Мовала) у ті роки не могли перевищувати навіть за повної мобілізації улусу більше як три тьми (тридцять тисяч). Тому, коли в Літописі Руському під 1243 роком зустрічаємо такий запис: «А коли Данило перебував у Холмі, прибіг до нього половчин його, на ім’я Актай, кажучи: “Батий уже вернувся з Угрів і одрядив на тебе двох богатирів, Манмана і Балая, щоб знайти тебе”», то слід розуміти, що Батий не брав участі у цьому поході. Бо, згідно з тим же літописом, «Манман і Балай», не виконавши наказу Батия, «вернулися». Чого в ті роки у Золотій Орді бути не могло. За невиконання наказу Батия «Манман і Балай» були би страчені, а Данило Галицький зарахований до особистих ворогів Батия. Російським і українським історикам, трактуючи історію Золотої Орди, слід завжди пам’ятати і дотримуватися елементарних і очевидних законів того часу.

Очевидно, Літопис Руський під «Манманом і Балаєм» описав похід улусного хана Бувала зі своїм молодшим сином Мингкадаром до Болохівської землі після її погрому 1241 року Данилом Галицьким.

Що цілком очевидно. І, скоріше за все, в улусного хана Бувала (Мовала) під рукою було не більше кількох тисяч людей (4–5 тисяч). Чому він і не зайнявся пошуком князя Данила.

Наступна згадка про татар хана Батия в Літопису Руському йде під 1250 роком. Ось такий запис:

«У рік 6758 (1250). Тим часом (хан) Могучій прислав посла свого до Данила й Василька, коли вони обидва були в (городі) Дороговську:

“Дай Галич!” І Данило був у печалі великій, тому що не укріпив він був землі своєї городами. І, порадившися з братом своїм, поїхав він до Батия, кажучи: “Не дам я пів–отчини своєї, а їду до Батия сам”» [18, с. 404].

Які висновки слід зробити з літописного запису?

1. На 1250 рік володіння (земля) Великого Галицько–Волинського князівства (від Пінська, Бреста, Холма, Коломиї, Галича до Києва, Білої Церкви, Ізяслава, Бакоти) не були завойовані ханом Батиєм, не платили Золотій Орді данини і не підпорядковувалися їй.

Нам може подобатися чи ні ця літописна істина, але маємо незаперечний факт.

2. Із цього випливає: у 1240–1241 році хан Батий не завойовував Україну (Русь), а проходив її воєнним походом.

Розглянемо деякі факти з літописної поїздки Данила Галицького до ставки хана Батия на початку 1250 року.

«…Вирушив він із монастиря у човні, бачачи біду страшну і грізну, і прибув до Переяславля.

І зустріли його татари, і звідти поїхав він до (хана) Куремси і побачив, що нема в них добра…

Звідти ж прибув він до Батия на Волгу..» [18, с. 405].

Одразу ж зазначимо: до цього літописного опису подій вкинуто московитами значну кількість «доважків брехні», щоби принизити русича Данила Галицького перед вигаданим Олександром Невським та його батьком — Ярославом (хоча той загинув у Германії в 1241 році).

Звернімо увагу: Данило Галицький навіть не потрапив до володаря улусу Мауці, він же — Бувал (Мовал), а прямо від якогось татарського тисячника Куремси поїхав до хана Батия. За першим написанням Літопису Руського Куремса не був ханом. Слово «хан», взяте в дужки, додане до імені «Куремси» під час перепису літопису. Та це не головне. Головне те, що звичайний тисячник улусу хана Бувала не мав права вирішувати чи направити когось до хана Батия в обхід володаря улусу Мовала (Бувала, Мауці). Це азбучна істина.

В той же час Данило Галицький у Куремси зустрів «Цесарів, і князів, і вельмож, що приходять (до них)…». І жодного слова — хто такий Куремса. Оскільки в одному улусі у 1250 році не могло бути два володаря, то, звичайно, Куремса простий тисячник улусу Мауці (Мовала).

Цьому є доказ у праці Плано Карпіні «История Монгалов, именуемых нами Татарами». Послухаємо:

«Ехали же мы через всю страну Команов, представляющую собою сплошную равнину и имеющую четыре большия реки: Днепрь (Neper), возле которой, со стороны Руссии, кочевал Коренца, а с другой стороны по тамошним степям кочевал Мауци (Мовал, Бувал. — В. Б.), который выше Коренцы; вторую — Дон, у которой кочует некий князь, по имени Картан, женатый на сестре Батыя; третью — Волгу — эта река очень велика у нея переходит с места на место Батый; четвертая называется Яик (Іаес), у нея переходят с места на место два тысячника, один с одной стороны реки, другой — с другой стороны. Все они зимою спускаются к морю, а летом по берегу этих самых рек поднимаются…» [19, с. 48].

Як бачимо, вподовж усіх чотирьох великих рік кочування відбувалося з півдня на північ, не пересікаючи річки. З надходженням весни табуни й отари худоби рухалися на північ, а починаючи з серпня місяця — вирушали на південь, до моря.

За описом Плано Карпіні, він з Києва добирався до Канева, а потім — Правобережжям, у супроводі татар на чолі з Міхеєм, до першої застави татар, тобто до сучасного міста Дніпропетровська. Звідкіля усю делегацію Папи Римського на чолі з Плано Карпіні провели до тисячника Коренци. Про цього тисячника Плано Карпіні написав:

«А этот вождь (Коренца. — В. Б.) является господином всех, которые поставлены на заставе против всех народов Запада, чтобы те случайно не ринулись на них неожиданно и врасплох…» [19, с. 47].

Цією фразою посол Папи Римського зайвий раз засвідчив, що у 1246 році Золота Орда вважала своїм західним кордоном річку Дніпро і саме на Дніпрі тримала свою порубіжну варту.

Тому не вигадуймо зайвого!

Те саме стверджує і Літопис Руський, замовчуючи деталі. Бо з Переяслава Данила Галицького повезли до Куремси. А в Плано Карпіні тисяцького Куремсу пойменували — Коренца. Що цілком зрозуміло. Але на порубіжному кордоні (Дніпрі) міг бути тільки один командувач (керівник). А вже скільки і куди везли князя, літопис мовчить. Скоріше, всі ті уточнення, які є в Плано Карпіні, повикидали з літопису, переписуючи його, тому що літописці, наводячи десятки незначних подробиць в інших місцях подорожі, не могли не назвати володаря порубіжного улусу Золотої Орди — Бувала (Мауці). І вирішити щодо відправлення князя Данила Галицького до хана Батия міг тільки володар улусу — Бувал (Мауці).

Маємо ще один доказ фальшування Літопису Руського.

А всі ці літописні розповіді про те, що «Київ держав (тоді) Ярослав (Всеволодович)», що «прийшов чоловік Ярослава (Всеволодовича) Сонгур і сказав», що «Данило Романович… нині сидить на колінах і холопом себе називає» — є звичайними московськими вигадками.

Таким чином Москва принижувала Київ та возвеличувала себе і своїх вигаданих правителів.

Згадка ж про чорний кумис — звичайна московська нісенітниця. Ось що встановив сучасний російський професор Олександр Юрченко у своїй праці «Русский князь на монгольском (татарському. — В. Б.) пиру»:

«Чаша с кумысом была вручена Данилу не во время частной аудиенции с Бату, а на монгольском (татарському. — В. Б.) пиру... Ситуация встречи Данила с Бату в том виде,как она описана в… Летописи, содержит как минимум три неясных момента. Во–первых, что с монгольской (татарської. — В. Б.) точки зрения означало угощение черным кумысом?..

Не странно ли, что напиток, который пьет хозяин пира и которым он угощает гостя, может выступить символом унижения…

Летописное выражение “черное молоко” было точным переводом… (казахського. — В. Б.) кара кумыс и означало лучший сорт кумыса. По свидетельству брата Вильгельма, высший сорт кумыса назывался черным кумысом и употреблялся исключительно знатью. Любопытно, что этот напиток был прозрачным» [41, інтернет].

Тобто все, що стосується приниження князя Данила Галицького в Літопису Руському, — є звичайними вигадками — «доважками брехні» пізніших часів російської історії.

Цікавим є також зауваження сучасних російських науковців про те, що представники Папи Римського до хана Батия (Плано Карпіні і Бенедикт Поляк), які залишили свої доповідні записки, взагалі серед завойованих країн і народів не назвали Русі та русичів. Феноменальне свідчення! Особливо якщо згадати, що сучасні російські науковці мали доступ до латинського тексту праці «Истории Тартар» брата Ц. де Бредіа, «которая является не чем иным, как сокращенным переложением донесения брата Бенедикта» [42, розділ 2].

Послухаємо текст «Истории Тартар» брата Ц. де Бредіа в перекладі сучасних російських істориків C. B. Аксьонова та О. Г. Юрченка:

«Названия же земель, которые тартары завоевали, суть таковы: Китай, Саланги, Эфиопия, Войрат, Керениты, Буритебет, Уйгур, Киргиз, Саруйхур, Меркит, Мекрит, Найман, Каракситай, Туркия, Нубия, Балдак, Урумсалдан, Бисермины, Кангиты, Армения, Георгиания, Аланы, которые называются Азами, Киркасы, Газары, Команы, которые называют себя Кусскара, Мордвины, Баскарт, то есть великая Венгрия, Билеры, Корала, Кассиды, Паросситы, Песьи, Замогеды, Несториане, Нусия, персидских султанов, которые именуют себя сарраценами» [43, розділ 34].

Цікаво зазначити, що історики С. В. Аксьонов і О. Г. Юрченко в потрактуванні латинського слова «Nusia» пояснюють, що саме таке слово вживалося у звітах Бенедикта Польського і його слід сприймати, як «Русия». «Рукописное Nusia оставляют в тексте оба издателя» [42, примечания].

Нонсенс! Поляк Бенедикт не міг іменувати Русь — Нусією! Тим паче, що відвідав напередодні Київ та перетнув Русь особисто.

Використовуючи російські писемні джерела, слід завжди пам’ятати про можливі «доважки брехні». Навіть сучасні російські історики С. В. Аксьонов і О. Г. Юрченко, перекладаючи текст американського історика Г. Д. Пейнтера, який у 1965 році вперше «опубликовал по латинской рукописи XV века текст “Истории Тартар” Брата Ц. де Бредиа, которая является не чем иным, как сокращенным переложением донесения брата Бенедикта», нічого не пояснюючи, вносять до тексту перекладу такі уточнення, які кардинально міняють текст викладу матеріалу.

Подаючи чужий матеріал, вони поруч зі словом «Нусия» в квадратних дужках написали уточнююче — «[Русия]» — немов би так вважав і Бенедикт Поляк. Отака фальшивка!

Не будемо пояснювати, що текст доповіді Плано Карпіні, вперше опублікований в імперії Катериною II у 1795 році, про що чомусь соромляться згадувати московські історики, і текст доповіді перекладача місії Бенедикта Поляка мають суттєву різницю. У доповіді Бенедикта Поляка, який краще володів ситуацією та безперечно більше міг дізнатися, особисто спілкуючись з ханами імперії, немає жодного слова згадки про «суздальських князів Ярослава Всеволодовича» та його «сина Олександра Ярославича», немає згадки про поїздку до хана Батия Великого Галицько–Волинського князя Данила Галицького тощо.

На часі українській історичній науці дослідити це питання, тому що у Літопису Руському опис поїздки Данила Галицького до хана Золотої Орди Батия переповнений цілком очевидними московськими «доважками брехні».

І, звичайно, видаючи у 1989 році Літопис Руський, та постійно звіряючи його з московським Іпатіївським зводом, професор Леонід Махновець не мав змоги очистити його від тих «доважків». Що очевидно.