II. Перші ознаки протистояння Польщі

II. Перші ознаки протистояння Польщі

Розглянемо питання зміни вектора політичної орієнтації України–Русі впродовж 1240–1320 років.

Ми уже говорили, що за часів правління державою Данила Галицького та Василька Романовича, Великі князі старалися підтримувати рівновагу між західними та східними сусідніми державами. Це проявлялося в тому, що князі постійно родичалися з польськими, угорськими і литовськими королівськими та князівськими родами, але одночасно мали союзницький договір із Золотою Ордою про взаємодію проти агресії Угорщини, Польщі та Литви. На заході та півночі Великі князі до 1269 року жодній з країн не надавали переваги. Так, один із синів Данила — Шварн був одружений з литовською княжною — донькою Міндовга; другий син — Лев був одружений з донькою угорського короля Бели IV; донька Софія була одруженою з німецьким графом Генріхом V Шварцбурзьким; син Роман був одружений із Гертрудою — донькою австрійського герцога Генріха Бабенберга; а син Мстислав — із донькою половецького хана Тігана. Та починаючи із Великого князя Лева Даниловича і його сина Юрія Львовича політичний вектор Великого Галицько–Волинського князівства на заході набрав пропольського напрямку. Так, за наявних свід чень, син Лева Даниловича — Юрій був одружений із Єфимією — донькою польського князя Казимира І, а донька Лева Даниловича — Анастасія була заміжня за польським добжинським князем Земовитом. Не забуваймо, що й донька Великого князя Юрія — Марія була заміжня за польським князем Тройденом. Хоча, слід зазначити, що й за цих Великих Галицько–Волинських князів вплив Польщі в державі врівноважувався договором із Золотою Ордою, про що свідчать спільні походи проти Польщі та Угорщини (1283, 1287 роки). Певно, були й пізніші походи. Але з приходом до влади князів Андрія та Лева, а це 1308–1323 роки, ці врівноважені відносини були порушені: вплив та навала католиків на Русь залишились такими ж, а відносини із Золотою Ордою не були дружніми. Тобто Велике Галицько–Волинське князівство повністю перебрало на себе тиск Золотої Орди, ставши щитом Польщі, у той час коли польська держава тільки використовувала таке становище, не надаючи жодної підтримки руським князям. Саме про те свідчать слова польського короля в одному із листів.

«Напевне відомо тільки те, що обидва Юрійовичі активно боролися проти Орди, оскільки після їхньої загибелі польський король Владислав Локетек в одному зі своїх листів, висловлюючи жаль з цього приводу, пишномовно назвав Андрія і Лева “непоборним щитом”, який захищав Польщу від татар» [44, с. 101–102].

У 20–ті роки XIV століття рід Данила Галицького розділився, обираючи великого князя Галицько–Волинської землі (після загибелі Андрія та Лева). Про те, в першу чергу, свідчить дворічна перерва в обранні Великого князя, а потім пізніша його поява в особі Юрія II — вихрещеного католика. Як бачимо, скориставшись скрутою Галицько–Волинської землі, поляки у 1325 році нав’язали українцям (русичам) свою кандидатуру правителя руської землі.

Зазначимо, що саме в ті роки друга частина роду Данила Галицького, гуртуючись навколо православного нащадка роду — Дмитра Юрійовича, отримала у своє правління Галичину зі Львовом. А далі розпочалася боротьба.

Що ж відбувалося на північних теренах України–Русі?

Послухаємо «Історію Русів», як вона розповідає про ті далекі часи.

«Князівства… (Русі. — В. Б.), зазнавши в пору нашестя Батия і його Татар року 1240… поразки…, дехто переховувався в Білорусії та в землі Древлянській чи Поліссі (звернімо увагу, татар там не було. — В. Б.); найзначніші ж родини з небагатьма князівськими сімействами відійшли в сусіднє князівство Литовське, і, там перебуваючи, чимало з них споріднилися з панівними та вельможними родинами тамошніми і з допомогою такою подвигнули Литовського володаря Князя Гедиміна визволити їхню землю од зверхності Татарської…» [2, с. 41].

А нам триста років розповідають про «українську продажну еліту». Повна нісенітниця! Дізнаємося із достовірних джерел, що й еліта у нас була патріотичною — згадаймо князя Михайла Чернігівського, Данила Галицького чи Київського тисяцького Дмитра. Частина з неї загинула, захищаючи свою дідичеву землю, незначна частина потрапила під владу татар Золотої Орди, а треті — привели на свої землі визволителів. Саме так, бо й самі тримали в руках мечі. Слухаємо далі «Історію Русів»:

«Тому Гедимін Князь року 1320–го, прийшовши в межі малоросійські з воїнством своїм Литовським, з’єднаним з Руським (українським. — В. Б.), що перебувало під орудою воєвод Руських Пренцеслава, Світольда і Блуда та Полковників Громвала, Турнила, Перунада, Ладима й інших, вигнали з Малоросії Татар, перемігши їх у трьох битвах і на останній, над річкою Ірпінь, де убиті Тимур і Дивлат, Князі Татарські, Принци Ханські. По тих перемогах поновив Гедимін правління Руське (українське. — В. Б.) під начальством вибраних од народу осіб, а над ними поставив намісником своїм з Руської породи Князя Ольшанського, після якого були з тої ж породи багато інших намісників та воєвод…» [2, с. 41].

Не деталізуватимемо усі питання, про які веде мову «Історія Русів». Звернімо увагу тільки на найважливіші аспекти, які випливають із нашого витягу.

Відбулося звільнення Русі, а не чергове захоплення. Бо головною рушійною силою походу Гедиміна, як бачимо, стало військо під керівництвом українських полководців. Русичі йшли визволяти свою землю, а не завойовувати. І свідченням того є ще й те, що правити Києвом із 1325 року став князь–русич із династії Рюриковичів — Федір Іванович. Щоб там не говорили московська історіографія та її київські однодумці, але факт залишається фактом — саме 1320 року Північна Русь позбулася опіки Золотої Орди. Це питання надзвичайної ваги. Бо на 1320 рік ще не існувало Великого Московського Князівства. Хоча, звичайно, Золота Орда не відразу відмовилася від свого впливу на Київське та Велике Галицько–Волинське Князівства, змусивши Литву залишити Київську землю та узгодивши кандидатури удільного та Великого князів Русі.

Ось де ховається головна причина, чому Московія уже дві сотні років то визнає, то заперечує визволення України–Русі від опіки татар 1320 року. Спочатку вони не дуже те й заперечували, мовляв, з одного ярма пішли під друге. Та коли українська професура пояснила московитам, що 1320 рік став таки визвольним, а не новим ярмом для Русі, тоді, уже за радянських часів, була застосована сила: усіх незгідних — розстріляли. Отак Московія в черговий раз вирішила своє історичне питання.

Після цього Москві ніхто не заперечував. Шкода, бо в московській імперії не існує жодного достовірного доказу, аби стверджувати, що визволення стародавнього Києва від татарського впливу відбулося не 1320, а 1362 року, коли татари були розбиті на Синій Воді.

Далекоглядною й розумною була людина, яка написала «Історію Русів». Послухаємо її ще раз, коли Великий князь Гедемін «Права і звичаї Руські не лише підтвердив… тамошньому народові на всіх його просторах, але запровадив їх на всіх своїх землях разом з письменами або грамотою Руською» [2, с. 41].

То хто ж кого загарбав та полонив? Свої князі — русичі, своя мова спілкування та писемності, своє Руське право.

Ми маємо розуміти: після того як Москва почала звеличувати Куликовську битву 1380 року до факту національного визволення, в неї зріс апетит, а згодом — звичайне нахабство. Спочатку вони вигадали сам міф про Куликовську битву, якої ніколи не було, потім стали подавати її за «національне визволення з–під татаро–монгольського ярма». Потім виникла потреба в приниженні України–Русі, аби на цьому фоні ще більше возвеличитись. Отож перенесли наше визволення з 1320 на 1362 рік, коли Литовсько–Руський князь Ольгерд розгромив Золоту Орду на Синіх Водах. Війна 1362 року виникла не спонтанно, а стала наслідком війни 1320 років. І цьому є свідчення в російській історії. Першою загальною історією Московії є книга Андрія Івановича Лизлова «Скіфська історія». Її замовчували й приховували московити довгих триста років. Книга, написана людиною, яка цілеспрямовано працювала в московських архівах: переглянула все Патріарше сховище і бібліотеки головних монастирів Московщини, з’явилась на світ 1692 року, її читав особисто Петро І. Він же і заборонив її друкувати. Зверніть увагу: у 1696 році уже й самого А. І. Лизлова не стало.

Ось як подала подальші події перша історія Московії:

«Того… літа від Христа 1333… Литовський князь Ольгерд… зібрав многоє воінство іде на поганих…Із того часу всі поля, яже від Путивля до Києва і до гирла Дону, і на другу сторону Дніпра… до Ачакова від татар освободішася. І прогнаша їх до ріки Волги, котрих до Кафи, і ко Азову, і в Крим за саму Перекоп» [5, с. 33].

За свідченням російського історика А. І. Лизлова уже 1333 року вся земля України–Русі була звільнена від золотоординського поневолення. Надіюсь, всі ми розуміємо — А. І. Лизлов, висловлюючи цю дату, опирався на конкретні історичні джерела, що зберігались в церковних архівах.

З петровських часів доступ до тих джерел заборонено.

Що цікаво, з тими фактами ще в 1839 році XIX століття погоджувались два кити російської історії професор Михайло Олександрович Максимович та Михайло Петрович Погодін. Слухаємо:

«У 1320–му році войовничий Гедимін заволодів Києвом і приєднав його до свого великого князівства Литовського, складеного із північно–західної Русі і землі Литовської. З тієї пори Київ існував як удільне західно–руське місто» [1, с. 162].

Витяг запозичено із листа М. О. Максимовича до М. П. Погодіна, одного із злісних українофобів свого часу. І це не поодинока думка першого ректора Київського університету з цього приводу. Послухаємо далі:

«Признаюсь, що від тебе (Погодіна. — В. Б.), особливо як історика, я сподівався на пролиття нового світла на темний історичний час Татарщини в Київській землі, тобто на два терміни по сорок років (вісімдесят років. — В. Б.), що пройшли від Батия до Гедиміна» [1, с. 130–131].

Чи ось не менш разюче:

«Варязький і Новгородський князь Олег, заволодівши Києвом, назвався Руським князем, як пізніше Литовський князь Гедимін, зробивши теж (1320 рік), назвався і князем Руським» [1, с. 95].

Можемо наводити десятки подібних свідчень істориків минулого. Що цікаво, в російській історії їх ніхто спростувати не зміг. Їх просто замовчують.

І нарешті, аби остаточно розвіяти міф московської побрехеньки щодо 1362 року, наведу надзвичайно цікавий факт. Книга А. І. Лизлова «Скіфська історія» була в повному обсязі надрукована маленьким накладом у 1787 році незалежним московським видавцем Миколою Івановичем Новиковим і більше в імперії не видавалась, навіть за часів більшовизму. Після видання книга була заборонена цензурою Катерини II, а ті примірники, що побачили світ, були конфісковані й спалені. Сам же М. І. Новиков був ув’язнений та запроторений до Шлісельбургського каземату на довгих 15 років.

Лише коли Московська більшовицька імперія конала, у 1990 році в Москві книга А. І. Лизлова була видана вдруге накладом 5 тисяч примірників. Як для імперії — не густо. Так от, мною наведено витяг із книги 1787 року, уже поданий в книзі так:

«…И от того времени (лета 7870 или 1362 г.) все поля, яже от Путивля к Киеву, и до устья Дону, и на другую сторону Днепра даже до Очакова, от Татар освободишася» [6, с. 53].

Не став перекладати витяг українською мовою, щоб не надавати приводу для суперечок.

Порівняйте текст самі.

Але зміни вносились не тільки до тексту книги А. І. Лизлова 1990 року видання. Правився і текст 1787 року. Ось слова сучасного російського професора:

«Цікаво відзначити характер виправлень: вони були не лише технічними, але й за змістом…, більшість виправлень зроблені тим же почерком і в самому тексті: так замість слів «цар і цариця» написані «хан і ханша»; замість слова «царство» поставлено «влада»; слово «московському государеві» замінено на «російському»… Важко сказати, у чиїх руках побував цей екземпляр…» [6, с. 347].

Отака московська історіографія.

У знаменитій праці «Літописець Литви і Хроніка Руська», виданій у Вільно 1827 року, тобто в Московській імперії, досить чітко зазначено, що завоювання Поділля, після розгрому татар на Синій Воді, відбувалось з Волині та Київщини. Навіть доводиться, що Поділля вже в 1351–1355 роках входило до складу великої Русько–Литовської держави. А після розгрому татар у 1362 році вже й мови не могло бути про приналежність саме Поділля до складу Золотої Орди. Про Київщину розмови немає.

І навіть в аналітичній праці М. Молчановського «Очерки известий о Подольской земле до 1434 года», виданій у Києві «Типографией Императорского университета Св. Владимира» 1885 року, тобто під жорстокою царською цензурою, факт входження Волині та Київщини до складу великої Русько–Литовської держави з 1320 року не заперечується.

Що ж відбулося насправді у ті роки?

Після приходу до влади у 1312 році хана Узбека, стосунки Золотої Орди з Польщею значно поліпшилися. Про що говорилося раніше. І польські королі старалися зіштовхнути Галицько–Волинське князівство та Литву з Ордою, що змушувало тих до об’єднання сил. Так тривало до 1323 року, року загибелі руських князів — Андрія і Лева II.

Та навіть після відходу Гедиміна з Києва у 1324 році, руські князі залишилися в неафішованому союзі з Литвою, оскільки усі північно–руські князівства на той час уже входили до єдиної спільної держави — Великого Русько–Литовського князівства, хоча паралельно існувало велике Галицько–Волинське князівство. Та коли у 1349 році його великокнязівський престол посів Любарт Гедимінович, рішення про об’єднання Русі з Литвою стало справою часу. Таким поштовхом для цілковитого об’єднання стала Синьоводська битва 1362 року, хоча номінально Велике Галицько–Волинське князівство проіснувало до 1384 року — року смерті його Великого князя Любарта Гедиміновича.

Єдиним джерелом, на яке посилається московська історіографія, заперечуючи звільнення Києва від золотоординського впливу в 1320 році, є запис про Київського баскака у 1331 році в Никоновському літописному зводі. Я уже про це писав у книзі «Країна Моксель, або Московія». Тож повторюватись немає сенсу. Врешті–решт треба московським і українським науковцям поважати самих себе. Бо саме вони у Великій Радянській Енциклопедії, том 18 с. 5, стверджували: «Укладачі Н(иконовського) л(ітопису) піддали приналежні їм історичні матеріали значній редакційній обробці і витворили компіляцію…» [25, т. 18, с. 5].

Компіляція — перекладається з латини: від дієслова грабувати, несамостійна робота, що ґрунтується на використанні чужих творів.

Що ж із цього приводу думають сучасні науковці України, які сповідують російські історичні міфи? Навіть підтримуючи їх, вони у своїх працях одночасно заперечують самі себе. Звернімось до праці фундаментальної: «Історичний розвиток Києва XIII — середини XVI ст.» «затвердженою до друку вченою радою Інституту археології НАН України» в 1996 році. Як бачимо, монографія вийшла у світ уже в незалежній Україні за підписом «відповідального редактора П. П. Толочка». Що ж ми в цій монографії читаємо? Послухаємо:

«Включення Київської землі до складу Великого Князівства Литовського і Руського за княжіння Ольгерда на сьогодні приймається історіографією одностайно. Незначні розбіжності у датуванні 1361–1362 рр. пов’язані з переведенням літописних дат на сучасне літочислення, а також з невеликими зсувами у датах, що часто зустрічаються у літописах» [15, с. 67].

Хоча у тій же монографії на попередній сторінці написали:

«Олексій (митрополит. — В. Б.)… також хотів закріпитись у Києві, і більше року перебував там у 1358–1360 рр… Правда, деякі дослідники стверджують, що митрополита у Києві затримав силою — фактично його було заарештовано Ольгердом. Але чому пізніше він був відпущений — незрозуміло» [15, с. 66].

Хочу пояснити читачам: факт арешту митрополита московського Олексія у Києві в 1358 році Великим Литовсько–Руським князем Ольгердом встановлено і доведено самими російськими істориками: Соколовим П., Борисовим М. С., Вернадським Г. В. і десятками інших. Цей факт в історичній науці сьогодні незаперечний, бо зафіксований самим Константинопольським Патріархом. Професор В. Г. Вернадський про цей прихований московитами факт писав у своїй праці «Начертание русской истории»:

«Митрополит Олексій… у 1358 році відправився відвідати західно–руські Єпархії, але був заарештований за наказом Ольгерда» [20, с. 121].

Тут, як казав Шарль Луї де Секонда Монтеск’є: «Треба бути правдивим в усьому..», як би не бажалося заради «слави отечества» дещо приховати.

Це в першу чергу стосується московської професури та їхніх українських «однодумців». Як бачимо, не все так чинилося «одностайно», як дехто того бажає. 1358 року князь Ольгерд заарештував таки та тримав у київській в’язниці золотоординського чиновника, яким беззаперечно був московський Митрополит Олексій. Ми про ці події ще говоритимемо, коли мова йтиме про Синьоводську битву.

Головною причиною, чому золотоординські хани так легко погодилися обмежити свій вплив на удільне Київське князівство та всю Русь–Україну в цілому, був їхній незалежний статус до 1320 року. Тому що, якби було інакше, між Литвою та Золотою Ордою розпочалася б довга кровопролитна війна. Чого не сталося.

Ми пам’ятаємо: у 1319 році хан Узбек розпочав воєнний похід на Кавказ проти держави Хулагуїдів. Те важке воєнне протистояння точилося ще з часів хана Берке, з 1262 року. Тому розпочинати війну ще й на західних кордонах держави хан Узбек та його «державна рада» вважали недоцільним. Тим паче, що Гедимін погодився на незалежне існування Великого Галицько–Волинського князівства, призначення Юрія II (Болеслава) Великим Князем, чого домагалася Польща, та Федора — Київським князем, чого домагалася Золота Орда.

Треба також звернути увагу на той факт, що князі Великого Галицько–Волинського князівства Андрій і Лев II по суті, ігнорували чинну угоду між державами, жорстко протидіючи порубіжній Орді в просуванні на українські землі. Хоча про припинення дії договорів із Золотою Ордою не йшлося. З цього приводу уже наводилися слова польського короля Владислава Локетка.

Золота Орда та хан Узбек зобов’язані були відреагувати на подібні події. Що й сталося. Того ж таки 1319 року Узбек стратив старійшину Ширинського роду хана Беклемиша — володаря Мещерського улусу (він же Михайло Тверський), звинувативши його у зв’язках з Литвою та непокорою.

У 1322–1323 роках на Київ та Литву було направлено військо на чолі з ханами Тимуром і Дивлатом. Відбулися три битви. В перших двох не було виявлено переможців. А в третій, вирішальній, на річці Ірпінь, де Гедиміну та руським князям вдалося зібрати переважальні сили, татари були розгромлені, «де убиті Тимур і Дивлат, Князі Татарські, Принци Ханські».

Скоріше за все саме у тій, останній битві загинули й володарі Галицько–Волинського князівства князі Андрій і Лев II. Саме такі втрати України–Русі в очах хана Узбека та його «державної ради» могли урівноважити загибель двох огланів — Чингісидів. Що й привело до миру, оскільки війна на Кавказі продовжувалася, а улус між Волгою і Доном, який міг би протистояти Русі, обезлюднів після страти Ногая у 1300 році. Ми ще не раз говоритимемо про це.

Для хана Узбека та його держави землі від Астрахані до Кавказу, в межиріччі Волги й Дону, були важливіші від лісових масивів Волині та Київщини, які йому й не належали. Тим більше, що в Прикаспійських степах випасалися мільйонні ханські табуни.

З п’ятдесятих років XIII століття хан Сартак, за свідченням Вільгельма де Рубрука, змушений був двох воїнів із кожного десятка тримати—проти гірських нападів. З початком війни всі ресурси держави спрямовувалися в той регіон, аби прикривати головні міста держави: Астрахань, Азак, Сарай–Бату, Сарай–Берке, Хаджітархан, Бездеж, Укек, Сарайчик тощо.

Війна йшла з перемінним успіхом, і кінця–краю їй не було видно. Тож Золотій Орді було не до Великого Галицько–Волинського князівства.

Ще раз нагадую: Великого князя, після загибелі Андрія і Лева, в першу чергу, вибирали нащадки князівського роду, прислухаючись до боярської думки та інших порад. Не слід перебільшувати вплив українського боярства на хід подій. Ця хибна точка зору на українську шляхту нав’язана нам ворожою ідеологією. Зрозуміло навіщо. Князя Болеслава Тройденовича, хоча й під тиском українських членів роду та боярства він прийняв православну віру та став іменуватися Юрієм II, обрали окатоличені члени роду Данила Галицького, які мали більшість, під тиском польської королівської родини та підтримки Золотої Орди.

Слід завжди пам’ятати, що у 1323–1325 роках альтернативу католику Болеславу Тройденовичу становив православний князь Дмитро Юрійович, молодший син Юрія Львовича — онук Данила Галицького. Але династичні правила та окатоличена більшість роду не дозволили йому стати наступним Великим князем Галицько–Волинської землі, що згодом призвело до втрати державності (1384 року офіційно). За новітньої історії це сталося вперше.

Послухаємо сучасного українського професора:

«Тому бояри врешті–решт погодилися мати на галицько–волинському престолі Болеслава Тройденовича, сина мазовецького князя Тройдена II і доньки Юрія I Марії, якого запропонував польський король Владислав Локетек. Вступаючи на престол, 14–річний мазовецький княжич прийняв православну віру й отримав ім’я Юрія II Болеслава. У 1331 р. вже повернувшись до католицизму, він одружився з донькою великого литовського князя Гедеміна… Невдоволені його політикою місцеві бояри 1340 року організували змову проти князя і отруїли його у Володимирі» [52, с. 77–78].

У наведеній цитаті можна з усім погодитись, окрім підкреслення впливу місцевих бояр. Ця недостовірна теза, запозичена із пізнішої російської історичної думки, нав’язана українській історії силоміць. Тому що, коли звернемося до праці польських науковців Станіслава Кутшеби і Владислава Семковича «Акт унії Польщі з Литвою, 1385–1791», то в першу чергу польському королеві присягали князі: польські, руські, литовські, а бояри згадуються скопом при своєму князеві.

І слід знати, що рід Романовичів, як уже зазначалося, по чоловічій лінії (прямі нащадки) не закінчився зі смертю князів Андрія та Лева. Ця хибна думка закинута до української історії імперськими істориками, аби виправдати пізніше завоювання Русі–України. Загляньмо хоча б до академічної праці професора Леоніда Махновця Літопис Руський та переконаймося. Після 1323 року (і після 1340) залишалися живими нащадки: Романа Даниловича, Мстислава Даниловича, Василька Романовича, Данила Мстиславича, Володимира Мстиславича тощо. Головне — залишалися прямі нащадки правлячого роду Юрія Львовича, рідний брат загиблих Андрія і Лева — Дмитро Юрійович, якого нам подають за якогось боярина — Дмитра Дедька та його син Данило Дмитрович (родоначальник династії Острозьких).

«Смерть князя Юрія–Болеслава (1340 р.) відкрила нову сторінку в історії України, ознаменовану інтенсивним переділом тих земель, які колись складали ядро Давньоруської держави. Передовсім, у боротьбі за Галицько–Волинську спадщину зійшлися Польща, підтримувана Угорщиною, й Литва (підтриманд руськими, прямими нащадками князівського роду Данила Галицького. — В. Б.)… Інтереси останньої уособлював син литовського князя Гедеміна Любарт, котрий успадкував володіння Юрія–Болеслава на підставі родинних зв’язків із загиблим правителем… Утім, якщо на Волині влада Любарта мала вповні реальний характер, то Галичина опинилася лише під його номінальною зверхністю» [44, с. 120].

І то правда. Але далі сучасні українські історики починають переконувати нас, що в Галичині «сформувався режим боярської олігархії на чолі з «управителем чи старостою землі Русі» Дмитром Дедьком [44, с. 120].

Ми вже пояснювали звідкіля бралися подібні вигадки.

Викликає надзвичайно великий сумнів, щоби одночасно Великий князь Любарт та Угорський і Польський королі погодилися на існування поруч із їхніми володіннями незалежної «боярської республіки», яка невідь звідкіля з’явилася, і щоб та «держава» проіснувала з 1323 по 1349 рік.

Що ж відбувалося насправді в ті роки? Після загибелі у 1323 році володаря Галичини князя Лева II престол князівства посів його молодший брат Дмитро Юрійович. Звернімо увагу: суперечки того разу йшли тільки за титул Великого князя і тривали майже два роки, до 1325 року. Ніхто не сперечався, що одна частина — Галичина має належати прямому нащадку (по чоловічій лінії) роду Данила Галицького — коронованому королю Русі. Оскільки син Марії Юріївни у 1323 році був найстаршим за походженням (не за віком), то переважна більшість окатоличеного на той час роду під тиском Польщі обрала Великим князем Болеслава Тройденовича. Православні руські князі, певно, спокусилися Наумову прийняття Болеславом православної віри.

Якщо під тиском Литви та при підтримці руських князів посада Великого Галицько–Волинського князя у 1340 році після отруєння Болеслава–Юрія, перейшла до сина Гедиміна–Любарта, то Галичина залишилася в руках Дмитра Юрійовича, який нею володів із 1323 року. Звернімо увагу, польський король Казимир III після смерті Болеслава — Юрія у 1340 році вирушив у воєнний похід «на схизматицький народ руський» чомусь не на Володимир, де був отруєний Великий князь, а на Львів, де сидів руський князь. Цікавий факт. А далі ще цікавіше. Послухаємо:

За словами польського хроніста Яна Длугоша, у львівських замках король захопив «два золоті хрести…, дві корони величезної вартості, оздоблені коштовними каменями й перлами, а також мантію і розкішний трон, всі в золоті і каміннях, — і забрав до своєї скарбниці» [52, с. 78].

Польський король спалив Високий і Низький замки, всі львівські церкви та втік назад до Кракова.

«Упродовж наступного десятиліття (1340–1349) Львів і Галицько–Волинське Королівство визнавали своїм сюзереном волинського князя Любарта… (1340–1384)» [52, с. 78].

Скориставшись смертю Дмитра Юрійовича та відсутністю у Львові його сина Данила, польський король Казимир III у 1349 році вдруге підступно захопив Львів і підкорив своїй короні частину Галичини.

Розпочалася довга кривава війна між польсько–угорськими військами, з одного боку, та русько–литовськими — з другого, яка тривала до Кревської унії 1385 року, коли великий Литовський князь Ягайло, одружившись із польською королевою Ядвігою, став одночасно і королем Польщі, і великим князем Литовсько–Руської держави.

Головні умови Кревської унії.

«Ягайло с братьями обязался принять католическую веру вместе со всеми поддаными, присоединить к Польше земли Вел(икого) княжества Литовского и способствовать возвращению утраченных Польшей земель» [25, т. 13, с. 359].

Із 1350 року почалася жорстока боротьба між православними нащадками Данила Галицького, очолюваними князем Данилом, підтриманим Великим Галицько–Волинським князем Любартом, проти польської агресії.

У «Хроніці міста Львова» (1844) польський історик Д. Зубрицький навів десятки подій тієї давньої війни:

«1350 — …володимирські русини з Литвою напали на Львівську землю під пануванням Казимира…

1353 — цього року на Русь, що перебувала під польською владою, вдруге напали литвини й русини з Володимира… вони вдерлися у Галицьку землю і страшенно знищили її разом з містом Галичем…

1366 — король Казимир усе літо жив у Львові, бажаючи бути поблизу театру війни, що точилася з русинами й Литвою за Володимир і Белзьке князівство…

1370 року литовські русини негайно вигнали поляків з Володимирського замку, відібрали й інші замки й міста, якими останні володіли у Володимирі за трактатом 1366 року навіть вдерлися у Сандомирське воєводство…

1373 року., (русичі. — В. Б.) полонили весь край між Сяном, Віслою і Бугом, причому не обійшлося й без нападів на наш русько–галицький край…

1379 — напади й постійні конфлікти з Литовською Руссю… викликали прохолодне ставлення руських громадян цього краю до володаря, чужого за віровизнанням, звичаями й традиціями, і знеохотили самого Владислава (князь Белзький. — В. Б.) до руської землі…» [52, с. 79].

Як бачимо, про жорстоке протистояння русичів і католицької Польщі у 1350–1385 роках говорить польський історик. Тому мати сумніви з цього приводу не доводиться. Про що говорить ця довга та запекла боротьба православної Русі з католицькою Польщею?

В Україні (Русі) про цю давню, жорстоку боротьбу, яка, то затихаючи, то розгортаючись, тривала до польсько–українських конфліктів 1942–1944 років й пізнішого виселення лемків, говорити не прийнято. Шкода! Таким чином ми приховуємо причини ворожнечі і не робимо належних висновків. Вся наша книга присвячена темі становлення українського етносу та його боротьбі за існування, тому концентрувати увагу тільки на цьому польсько–українському протистоянні недоречно. Протистояння розпочалося значно раніше, ще від часів Великого Київського князівства, тому аналізувати слід як в цілому протистояння, так і окремо кожен факт (Читайте книгу М. Сивіцького «Польсько–українські конфлікти», видану у Видавництві імені Олени Теліги.).

Але вражає логіка польського історика Д. Зубрицького, хоча вона й належить до минулих часів. То логіка мислення імперського мужа: «хоча земля й руського народу (Галичина), та вона має належати нам». І не інакше! Так розмовляли всі імперії.

Звернімо увагу на такі незаперечні факти, що випливають із цього протистояння:

Перше. Українці (русичі) на початку XIV століття уже визнавали себе виособленим народом зі своїми князями, релігією, звичаями і традиціями.

Друге. У ті роки українці (русичі) перебували у дружніх — союзних стосунках із литовськими князями та литовським народом. Вони мали спільних, визнаних князів; спільну державну мову — українську (староруську); єдині закони — Руську правду.

Трете. Після 1320–х років на землях Великого Галицько–Волинського князівства залишалося багато православних князів–русичів, які не погоджувались підкорятись вихрещеним із католицької віри князям–правителям. Розпочалася довга, виснажлива боротьба.

Четверте. До смерті Великого князя Галицько–Волинського князівства Любарта (1384 рік) князівство вважалося незалежною, союзною Литві державою. І завоювання Галичини (Львів) у 1349 році польським королем Казимиром III було звичайною агресією того часу, освяченою Папською грамотою.

Отож, війна, в першу чергу, носила релігійний характер.