III. Сусіди України–Русі

III. Сусіди України–Русі

Закарбуймо у своїй національній пам’яті: саме на «Литовську добу» припадає початок формування сучасної української нації. Русичі–українці вже в ті часи сприймали себе як окремий народ, як окремий етнос Русько–Литовської держави. І тримались вони тієї спільноти тільки тому, що на її теренах панувала державна українська мова, сповідувалась християнська релігія предків–русичів, а національна еліта та народ володіли спадковими правами. Не існувало національного приниження. Великий князь заохочував чи карав тільки з огляду на ставлення до держави та до нього особисто. Отож доки не існувало національного приниження, доти існувала стабільна Литовсько–Руська держава. Такі істини треба пам’ятати. Вони виростають із національного кореня і спираються на міцну основу.

Поглянемо на наших європейських сусідів часів давньої Русі.

* * *

Англія і Франція. Одразу попереджаю: то були різні країни, різні етноси. Писатиму про них без повторів при опису подій.

У ті роки англійські королі посягали на французький трон і зухвало величали себе «Королями Англії і Франції». Саме у ті часи, 1337–1453 роки, відбувалася знаменита Столітня англо–французька війна. Тож придивімось, що являли собою тогочасні Англія й Франція, якої дотримувались політики, що чинили на європейських теренах та поза її межами; подивимось на династії, які правили тими країнами. Звичайно, наш погляд на ці країни буде дещо скороченим, але об’єктивним щодо кожної з них. Потрібно знати, з ким спілкувалися керманичі України–Русі того часу, порівнюючи їхні діяння.

Англія

VIX столітті король Згберт об’єднав навколо свого роду більшу частину земель сучасної Англії і очолив племена англосаксів під назвою «Королівство Англія». Але тоді на півночі Європи панували норманни й данці. Тому не дивно, що в 1066 році Англія була завойована норманським герцогом Вільгельмом, який очолив Англію як король Вільгельм І Завойовник. Так норманська знать стала панівною серед племен англосаксів. Щось на кшталт династії Рюриковичів серед слов’янських племен Київської держави.

З 1154 року в Англії з’явилась так звана королівська династія Плантагенетів, що пішла від засновника Генріха II Плантагенета. Батько цього Генріха — Жоффруа Красивий мав звичку прикрашати свій лицарський шолом гілкою колючого дроку (латинською: planta genista). Із цієї родини англійських Плантагенетів найвизначнішою особою став король Річард І Левове Серце (1189–1199). Він був типовим лицарем свого часу: вів постійні війни, став одним із організаторів та керівників 3–го Хрестового походу (1189–1192), під час якого захопив острів Кіпр та фортецю Акру в Палестині. З 1194 року вів війну з французьким королем Філіпом II Августом, збираючись повернути під своє володіння деякі землі Франції. Під час війни загинув.

Саме за часів передостаннього короля Англії династії Плантагенетів Едуарда III (1327–1377) розпочалась Столітня війна за спадок французької корони. Після нього королівський трон успадкував Річард II, який сидів на троні з 1377 по 1399 рік. Внаслідок міжусобних феодальних чвар Річард II був позбавлений англійської корони, а пізніше — страчений. На ньому припинила своє існування династія Плантагенетів. До влади прийшли бокові гілки цього роду із династій Ланкастерів (1399–1461) та Йорків (1461–1485).

Першим королем Англії із роду Ланкастерів став Генріх IV, що правив у 1399–1413 роках. За часів правління цього англійського короля барон де–Ланноа розпочав свій лицарський бойовий шлях. Але найвищих успіхів і найжорстокіших поразок де–Ланноа зазнав у протистоянні з наступним англійським королем Генріхом V — сином Генріха IV, котрий правив Англією з 1413 по 1422 рік. Саме той король, дещо вгамувавши внутрішні чвари, відновив Столітню війну з Францією, розгромив французьке лицарство біля Азенкура та став одним із співавторів листа до великого Русько–Литовського князя Вітовта. Він збирався очолити черговий хрестовий похід на Палестину.

Гeнpix V був свідком розмови батька Генріха IV з Візантійським імператором Мануїлом, коли той в 1402 році приїздив до Лондона. Мануїл просив допомоги проти Османів. Та батькові, якому треба угамовувати внутрішні чвари, було не до того. Син пам’ятав обіцянку батька, але і йому не довелось її виконати: не дозволив європейський розбрат. Тож невдовзі довелось проливати кров уже на теренах Європи з тими ж таки Османами. Історія не пробачила європейцям минулих помилок.

Де–Ланноа добре знав останнього короля Англії із династії Ланкастерів Генріха VI (1422–1461). Зустрічались неодноразово, бо той посів престол ще в дев’ятимісячному віці та страждав від нападів божевілля, що тривали днями й тижнями. За часів цього короля в Англії прийняли закон про боротьбу з єретиками, почали їх сотнями страчувати. Англія захлиналась у церковному маразмі, що поглиблювався війною «Червоної та Білої троянд». То була війна за королівський трон між династіями Ланкастерів (герб з червоною трояндою) і Йорків (герб з білою трояндою). Вона точилась з 1455 по 1485 рік і була настільки жорстокою, що призвела до повного винищення роду Ланкастерів і роду Йорків, гілок давнього норманського роду Плантагенетів. Прихильники як однієї, так і другої сторін вирізали одні одних сотнями, трактуючи право як завгодно. Королів вбивали, вішали, кидали до королівської тюрми Тауер.

Великий лицар Гілльбер–де–Ланноа уже не міг брати участі у тій жорстокій боротьбі. Хоча в ній були задіяні лицарі з усіх країн Європи. Не дозволяв вік — йому йшов восьмий десяток. Та ще за його життя англійський трон посів представник Йоркської династії — Едуард IV, що правив країною з 1461 по 1483 рік, відстоюючи в безперервних війнах своє право на титул короля. Після смерті трон посів його малолітній син Едуард V, що разом зі своїм братом були задушені в Тауері за наказом дядька Річарда III. З 1483 по 1485 рік на англійському королівському троні сидів останній представник династії Йорків — Річард III, котрий у 1485 році був убитий. До влади прийшов перший представник династії Тюдорів — Генріх VII. Своїм одруженням із донькою Едуарда IV він поєднав обидві гілки: Ланкастерів та Йорків, бо походив від далеких родичів Ланкастерів.

На цьому закінчимо короткий історичний огляд подій в Англії, який буде потрібен при подальшому розгляді подій в Європі тих часів.

Геніальний Вільям Шекспір своїми драматичними творами відтворив події Англії далекої минувшини. Звернімось до його великих творів: «Генріх IV», «Річард II», «Річард III», «Генріх V», «Генріх VI», «Король Лір», «Макбет» тощо. Відчуймо подих жорстокої боротьби, надій і сподівань; погляньмо на людей, на їхні трагічні долі й згадаймо слова нашого генія:

Думи мої, думи мої,

Лихо мені з вами.

Нащо стали на папері

Сумними рядами?..

Щось подібне і нам належало пережити.

Франція

Почала називатись своїм сучасним іменем з X століття. У 987 році місцева знать, в тому числі і релігійна, обрала своїм королем Гуго Капета, котрий на той час уже величався «великим герцогом Франції». Так започаткувалась династія французьких королів Капетінгів. Не станемо розповідати про події, що передували 987 рокові, бо кожен, хто воліє про те дізнатись, може звернутись до давньої історії та дослідити минувшину як Франції, так і будь–якої іншої країни. На сторінках першого тому нашої книги нас цікавитиме, в основному, час з XIII по XV століття новітньої ери. Таким чином читачі побачать та порівняють події і вчинки керманичів європейських і нашої країн.

Найбільше ж мене цікавитимуть особистості керівної шляхти Русі–України ХІV–ХVІ віків, про яких московським царатом та більшовицьким плебсом нам було велено забути. Нас хотіли зробити людьми без роду–племені. Ця думка не звичайна пустопорожня фраза. Задумайтесь: хто з нас знає своїх предків далі п’ятого коліна?

Мовчимо? Отож!

У X столітті на теренах Франції існували дві головні споріднені гілки французького народу: північно–французька — на Північ від річки Луари, та провансальська — на Південь. Із менш значних виділимо бретонців, що дещо відособились на півострові Бретань. Не в останню чергу оцей племінний розбрат вплинув на роздмухування довгої Столітньої війни. Хоча існували і не менш вагомі причини феодального протистояння.

Починаючи з середини XII століття розпочалась довга боротьба королівської династії Капетінгів з Плантагенетами, які на той час сиділи на англійському троні, але походили родом із півночі Франції та володіли її значною територією.

Французький король Філіп II Август, що правив з 1180 по 1223 рік, на початку XIII століття відвоював у англійців значну частину французької землі і, подолавши багатьох удільних феодалів, що ворогували між собою, став реальним володарем більшої частини країни. Людовік IX (правив у 1226–1270 роках) добився ще більшої централізації влади, коли Париж став політичним та економічним центром держави. Та остаточно королівська монархія Франції стабілізувалася за часів Філіпа IV Красивого (1285–1314), що переміг у протистоянні Папу Боніфація VIII, переніс Папську столицю з Риму до Авіньона (1309 рік) та посадив на Папський престол свого підопічного Климента V. І лише скориставшись скрутою Франції за часів Столітньої війни, Папа Григорій XI (1370–1378) повернув Папську резиденцію до Риму в січні 1377 року. Тож довгих 68 років католицькі церковні Ієрархи перебували в полоні французьких королів. Ба, більше — із восьми авіньонських Пап, семеро були французами.

Із французької династії Капетінгів виокремимо лише Людовіка IX Святого, що правив Францією з 1226 по 1270 рік, очолював один із хрестових походів до Палестини та відправив до хана Золотої Орди свого посла знаменитого Вільгельма де Рубрука. Рубрук — це людина, котра залишила свої свідчення про наш тогочасний народ, про нашу тогочасну землю.

Звернімо увагу: саме перебуваючи в хрестовому поході, Людовік IX направив свого посла до одного із ханів Золотої Орди — Сартака, старшого сина Батия. Багато чого доніс нам із тієї далекої минувшини Вільгельм де Рубрук, беззаперечний і чесний свідок. Ми про те раніше говорили. То величні, геніальні свідчення. Головне — людини повністю незалежної й незацікавленої викривляти чи прикрашати минуле України–Русі.

Столітня війна, як уже писалось, розпочалась у 1337 році. Оскільки англійські королі на той час володіли більшою частиною Північної Франції, то цілком зрозуміло, що війна точилась на французькій землі. На початку війни Франція зазнавала поразку за поразкою. У цій Столітній війні часто особливу позицію займала Бургундія (Бургундське герцогство), яка номінально належала Франції, але мала автономію і переходила з одного боку на інший.

Відновивши у 1415 році війну, Англія завдала Франції в битві під Азенкуром страшної поразки, коли постало питання про саме існування Франції як держави. І тоді своє слово мовив французький народ, на чолі зі знаменитою Жанною д’Арк. Саме перемога Жанни д’Арк під Орлеаном стала початком розгрому англійських військ.

У 1422 році померли англійський король Генріх V і французький Карл VI. У Реймсі 1429 року на французький престол був коронований Карл VII, а в 1435 році між ним та Філіпом Добрим був підписаний Арраський мир, за яким Бургундія визнала Карла VII своїм королем.

За часів війни Бургундським герцогством володіли:

Філіп Сміливий X (1364–1404),

Іоанн Безстрашний (1404–1419),

Філіп Добрий (1419–1467).

Це саме ті герцоги, перед якими піднімав забрало свого шолома Гілльбер де–Ланноа. Тобто він їм служив та володів маетностями в Бургундії.

Іоанн Безстрашний мав союз із англійським королем і воював проти Франції. А Філіп Добрий, перейшовши до французького короля, отримав додатково до своєї землі — Кіардію, а пізніше — Ено, Голландію, Зеландію, Намюр, Брабант, Лімбург, Люксембург та інші.

Почалось звільнення французької землі: Париж (1436), Шампань (1441), Мені Нормандія (1450), Гієнь(1453) і Бордо (1453). Англію було вигнано з території Франції.

У 1474–1477 роках відбулась остання війна Бургундії з Францією. На цей раз без підтримки Англії. Останній Бургундський герцог Карл Сміливий (1467–1477) був розгромлений в битві (де й сам поліг) французьким королем Людовіком XI (1461–1483). Бургундія, Пікардія, Люксембург, Брабант та всі інші землі підпали остаточно під руку короля Людовіка XI.

Так відбулось об’єднання французької землі.

Польща

Поляки вважають, що вони походять від сарматського князя Леха, який зі своїм родом в середині VI століття посів береги Вісли. «Тоді від Леха, першого князя і вождя польського, поляки були прозвані ляхами від Русі та інших слов’ян» [17, с. 59].

Не будемо вести перелік усіх польських князів, яких поляки вважають своїми далекими попередниками. Таких міфів у кожного народу — безліч.

Вкажемо лише на тих, яких уже досконало знає наша історія. Бо, починаючи з XI століття, Польська держава вчиняла постійний тиск на Русь, намагаючись заволодіти кавалком української землі. Так продовжувалось довгих 700 років, до кінця XVIII століття.

Єдиним виправданням цього багатовікового польського загарбницького тиску на Русь є аналогічний тиск на Польщу з боку войовничих германців.

Об’єднання польських земель завершилось за часів короля Болеслава І Хороброго, який посідав престол з 992 по 1025 рік. Сприяло цьому заснування в Польщі архиєпископату (1000 рік) та прийняття Болеславом від Папи королівського титулу (1025).

Уже в 1018 році польський князь Болеслав І вчинив похід на Русь та Київ. Навіть у наших літописах цей військовий похід зафіксовано. Послухаємо «Літопис Руський» (він же: Іпатіївський).

«Рушив Болеслав (князь лядський) зі Святополком на Ярослава з ляхами… Болеслав увійшов у Київ зі Святополком. І сказав Болеслав: “Розведіте дружину мою по городах на покорм”. І було так (зроблено)» [18, с. 82–83].

Не будемо перераховувати польських королів далекого минулого та описувати їхні війни й діяння. Згадаємо лише окремих. Ото далі був Казимир І (1038–1058). Він значно зміцнив Польську державу тим, що відновив центральну владу держави, придушивши селянські повстання.

А Болеслав II Сміливий відновив у 1076 році для себе королівський титул, який було втрачено 1033 року. При Болеславі II у Польщі значно посилився вплив католицької церкви.

У XII столітті Польська держава розпалася на декілька князівств, тому й не змогла протистояти німецьким лицарям, які захопили польське Західне Примор’я, в 1226 році утворили Тевтонський Орден, який згодом витіснив поляків з берегів Балтійського моря.

Над поляками нависла смертельна небезпека з боку Бранденбурга і Тевтонського ордену. У 1308–1309 році Орден захопив польське Східне Примор’я з містом Гданськом, пізніше — Куявію та Добжинську землю (1332).

Порятунком для Польщі стала так звана Кревська унія 1385 року, укладена між нею та Русько–Литовською державою. Королем Польщі став Великий князь Литовсько–Руського князівства Ягайло. Завдяки об’єднанню сил Польщі, Литви та Русі у 1410 році Тевтонському Ордену було завдано жорстокої поразки у Грюнвальдській битві. Орден було розгромлено, його рух на Схід — зупинено. А після тринадцятилітньої війни (1454–1466) орден повернув Польщі Східне Примор’я та признав себе її васалом.

Так було на Півночі та Заході Польщі.

На Сході Польща поводилася агресивно.

Уже в 1349–1352 роках польський король Казимир III, маючи підтримку Папського престолу, захопив Львів і всю Галицьку землю. Далі посилився тиск на Волинь, в результаті чого була захоплена її Західна частина.

На черзі повстало Поділля. У 1434 році після жорстоких і кривавих сутичок, які чотири роки вели руські князі на чолі з Федором Острозьким, Західне Поділля таки відійшло до польської корони.

Але боротьба за Східне Поділля продовжувалась. Збереглися окремі описи тієї жорстокої боротьби наших предків проти католицької Польщі. Так у книзі Миколи Молчановського «Очерк известий о Подольской земле до 1434 года», виданій Київським університетом 1885 року, наведена доповідна записка Великому Магістру німецького Ордену. Ось як про це пише М. Молчановський:

«26 грудня 1432 р. орденський агент повідомляв великого магістра, що згідно з повідомленнями Свидригайла (на той час скинутий Великий Литовсько–Руський князь. — В. Б.), князь Федько знищив під Копистерином біля 12 000 поляків, серед яких тільки шляхти до 350, і що перемога (Федора Острозького. — В. Б.) привернула на бік Свидригайла багато нових прибічників» [21, с. 367].

Отож, Поділля чинило жорстокий опір полякам, як Волинь і вся Русь. Микола Молчановський навіть поіменував наших князів — керівників опору: «…хоробрі захисники… земель, кн. Федір (Острозький. — В. Б.).., кн. Олександр Ніс і Івашко Рогатинський…» [21, с. 369].

Здавалося, нічого страшного не відбувалось: замість литовського князя приходив польський король. Та то тільки так здається недосвідченій людині. Бо за часів «Литовської доби» русичі–українці послуговувались у державі рідною мовою і молились Богу у своїх старих церквах.

«Польська доба» тягла за собою примусовий католицизм та примусову польську мову. Поневолювачі називали нас «схизматами», тобто «безбожниками, розкольниками». Від ополячення важко було ухилитись, від нього можна було тільки втекти. Це особливо стосувалось національної шляхти.

Поляки поводилися на українській землі настільки зухвало, що, здавалось, втратили розум. Особливо цим грішила польська аристократія та католицька церква.

Врешті це їх і згубило.

Звичайно, Русь у ХІІІ–ХІV століттях межувала й з іншими сусідами, як от: Валахія, Візантія, Золота Орда, Угорщина та інші. Про Московію тих часів говорити нічого, бо вона тоді була невід’ємною складовою частиною Золотої Орди — звичайним рядовим улусом, на кшталт Казані, Криму або Ногайської Орди.