2. Україна в імперії

2. Україна в імперії

З підпадінням під владу дикої Росії (а зміст розд. І не повинен викликати сумнівів щодо цього), за яке несе пряму відповідальність козацька старшина з її продажною психікою, та православне попівство московського патріархату, – припиняється, як така, й українська історія: перетворюється на скромний колоніальний закуточок «славной історії россійской».

Для світової історії в цілому – це досвід унікальний.

Вона, насправді, знає виникнення колоній, їх подальший розвиток та кінцеве перетворення на окрему державу, звільнення колонії від її колишньої метрополії. Процес, який багаторазово повторювався в історії колоніальних імперій, – Еспанії, Англії, Франції… Найпершим, однак, у європейській історії було звільнення київських колоній на півночі, остаточним терміном якого можна вважати рік 1169, коли на півночі у Володимирі, Муромі та Суздалі було проголошено «велике князівство», тобто – суверенна держава.

Така сама подія повторювалась потім на заході не одного разу, та зафіксована у світовій історії саме у належній якості, як усамостійнення колоній. Але, як перерва у часі була досить великою, то перший прецедент 1169 – так і не був оцінений, навіть помічений істориками. Західними – за їх еґоїстичною самозаглибленістю до власної історії та байдужістю до історії інших, східними ж… Східними – з того ж таки еґоїзму, бо був їм політично невигідний. Значно почесніше було збрехати, об’явити себе прямими спадкоємцями княжого Києва (іншого вони, за своїм безмежним невіглаством – просто не знали). Що ж, – пройшло. Хоч це було, підкреслимо, з точки зору обходження з істиною, – щось безпрецедентне.

На Заході, скажімо, таке щось було би просто немислиме: Сполучені Штати Америки – як пряме продовження історії (і – державності) численних британських корон? – Несенс! – глупство.

А на Сході – пішло, та ще аж як добре!

Та, в немалому ступені тому, що колонії були на тому ж континенті. Не були з самого початку відділені океаном. Та ще й тому, що їм пощастило захопити стару підупалу метрополію, у свою чергу, зробивши з неї колонію, та зробити вигляд, що нарешті все є у повному порядку – «полноє воссоєдінєніє». Брудне шахрайство, але – пройшло.

Саме Україна й стала єдиним у світовій історії прикладом подібного історичного нещастя. Підкреслимо це, забезпеченого, тільки й єдино – історичним шахрайством. Крапку на якому й поставила Полтава.

За часи, що проходять до його першої відміни, вироджується й українське гетьманство. По «зраді» Мазепи поспіхом роблять гетьманом якогось Івана Скоропадського (1708–1722), котрий був таке повне ніщо, про яке й історики не можуть нічого певного сказати. Хоч оті, москвопатріотичні, а хоч і українські, схильні пильно вишукувати хоч щось добре, українське; навіть там, де його близько не було; а, що ж би таке можна поставити йому на заслугу? Зауважимо, що це символічне прізвище випливе ще раз, аж у визвольних змаганях 1917.

Указ Пєтра I про скасування гетьманства в Україні – був виданий у червні 1723, та містив у собі не будь-яке обґрунтування такої міри; наведемо дещо з нього:

Як повсюдно відоме, від часів першого гетьмана Богдана Хмельницького, а покінчуючи навіть на Скоропадському, усі гетьмани виявилися зрадниками, та які великі шкоди спричинило це державі нашій, а зокрема Малій Росії, для того є свіжою іще пам’ять про Мазепу; для того на правління гетьманське належить відшукати людину дуже вірну та знану (про що стараємося безустанно); поки ж така не знайдеться, установлено управління на пожиток для вашого краю та має воно діяти згідно отриманих настанов; у такий спосіб не буде перерви в праці аж до вибору гетьмана; а тому не належить нам надокучувати постійним нагадуванням цієї справи.

(Цит. за В. Серчик, Петро I, Варшава, 1977, с 224)

Як бачимо, цар – не сильний в історії, навіть недавній: починає гетьманів від Богдана.

Але, дещо раніше, по смерті Скоропадського, починається конфлікт, в якому з’являється такий собі Павло Полуботок, теж відомий ще з часів Мазепи. Старшина вибрала його наказним гетьманом (1722–1724), тобто, чимось на зразок в. о. гетьмана; без загальних виборів. Як треба щось поставити на заслугу й Полуботкові, то виявляється, що він теж, щось там робив:

Полуботок дуже зручно почав боротьбу з впливами цієї царської експозитури. Спираючися на юридичні основи, він добився від царського уряду того, що Малоросійській Колегії наказано не легковажити українського правління, а спільно з ним провадити всі справи. Бачачи, що Колегія використовує деякі вади української державної організації, він сам розпочав реформи: переорганізував українське судівництво, завів колегіальний суд з асесорами, упорядкував апеляцію, нищив хабарництво. Цареві подав прохання, щоб він повернув повні права українській адміністрації і суду.

(І. Крип’якевич, Історія України, Львів, 1990, с. 220)

Все це може видатися, зауважимо, самісіньким дурством, від самого початку. Ну, скажімо, все одно, що продавшися до рабства за шмат пообіцяного сала, – починати «качать права»: домагатися дозволу обмотати рабські кайдани ганчірками, щоб не так давило. Слушно, є в цьому й такий момент. Але, повинен же бути і якийсь подальший опір, чи не так? – не можна сидіти й терпіти все; от він і був. Хоч і не слід перебільшувати його значення.

Але цар не надто перейнявся усім отим малоросійським вовтузенням та викликавши Полуботка до столиці – спровадив його до буцегарні, де той незабаром і помер. Чи то сам, чи то за московським звичаєм, через чиюсь допомогу.

Перед тим, уже 27 травня 1722, для управління українськими землями, що стали відтепер «русскімі», засновується Малоросійська колегія; місцем перебування її стає старовинне українське місто Глухів. Для цього наводиться теж, щось на зразок обґрунтування:

Створюється вона (колегія, О. Б.) лише для того, аби нарід малоросійський не був пригноблений, ні через несправедливі суди, ні через податки, накладені старшиною.

(теж там, с. 222)

Як бачимо, центр україно-російських спорів – переміщується. Від спору за кількість реєстрових на царському утриманні, до більш прозаїчного, – на податки. Кому підуть? Царю, чи старшині? Насправді йшлося про остаточну ліквідацію елементів колишньої автономії, та повне домінування імперської адміністрації.

Та, як звичайно, про те «раздєляй і властвуй», – про протиставлення народу козацькій старшині.

А потім усі разом, в тому числі й Москва з Петербурґом, – полегшено зітхнули: у віці 53 років помирає 8 лютого 1725 від пранців та довголітнього пияцтва – сам реформатор. Цьому, почасти, сприяв і він сам. Кажуть, що восени 1724, їдучи каретою до Петербурґу з «олонєцкіх вод» берегом Фінської затоки, цар побачив своїм гострим оком якусь шкаралупу, що сіла на мілину поруч. Та, за своєю звичкою не міг не втрутитись: показати всім, як треба робити. А при цьому добряче застудився, що – правдоподібно, й прискорило кінець.

* * *

Починаються звичні для Росії «смятєнія», за яких – не до України; не до віри – розв’язується навіть Малоросійська колегія та дозволяється вибрати нового гетьмана.

Ним стає колишній підлеглий Мазепи, що потім його негайно продав, миргородський полковник, кривий Данило Апостол (1727–1734). Він брав участь у Персидському поході царя 1722–1724, з якого, без помітного прибутку, не повернулося чимало українських козаків, що в ньому – головним чином, і були задіяні. Та користувався повною довірою Пєтра. Він починає свою діяльність з того, що вже стало звичним: намагань відновити давній стан Переяславської угоди, – заключення міждержавної угоди між Україною та Росією. Але, як то кажуть «потяг пішов». Бо не домігся не тільки нової угоди, але й хоч найменшого повернення до 1654. Від московського уряду домігся лише так званих «вирішальних пунктів», які від того часу зобов’язували Україну та не зобов’язували Росію. Підтверждувалося скасування права на будь-які міжнародні відносини, навіть із сусідами. Підчас війни козацтво підпорядковувалось наказам імперського головнокомандуючого, відповідного «гєнєрал-фєльдмаршала». Вищий суд в країні мав складатися з трьох росіян та трьох українців. Хоч і великий крок уперед порівняно з Межпарламентською асамблеею СНД, де левова частина депутатів – російські, але, як на ті часи… Всі митні збори мали поступати до Росії.

Проґресивними, щодо пізнішого стану речей (аж по наші часи), видаються й деякі інші подробиці цих «Пунктів»; наприклад, земельне законодавство: росіяни мали право на купівлю землі в Україні, але не мали права переселювати на неї своїх підданих – москалів. Заборонено було й відбирати землю у козаків.

Все це, враховуючи, що ми знаходимося в Росії, мало дещо декларативний характер, бо – закони – законами, а… «єслі очєнь хочєтся» (або, є відповідних розмірів хабар), то… Але, від чогось треба відправлятись, а для історії документ – то документ.

До того, все це піде з димом за часів Єкатєріни II; та з ним і багацько іншого.

Зі смертю Пєтра I імператрицею стає його неодружена з ним дружина Єкатєріна I, своєчасно проголошена «государинєй» іще 1711, але вона процарювала недовго та померла у віці десь 43 років. Вона змолоду була здоровою жінкою, але цар напевно заразив її своїми пранцями, а до того вона мала в минулому сім повних вагітностей та невідомо скільки викиднів. А діти надто погано виживали.

Часи були хиткі та невизначені, по ній царював малий (12 р.) Пєтр II, онук Пєтра I та син отруєного (чи закатованого?) ним у тюрмі «царєвіча Алєксєя», а його реґентом став отой же усюдисущий «свєтлєйшій князь» Мєншіков. Вимушений весь час гризтися за владу з боярами, які цього пройду дружно ненавиділи, він не мав жодної можливості займатися справами України. Хіба, що доглядати пожалувані йому там величезні маєтності. Та, без Пєтра він і протримався у регентах рівно чотири місяці. Покінчив він свої дні 1729, у родинному колі, у засланні в далекому Берьозовє; хоч по ньому – з самих молодих років, рясними слізьми плакала шибениця.

* * *

Зі смертю Пєтра II 1730 від оспи, на російському престолі розпочинається зміна, череда «государинь», слабких «на пєрєдок», якими правитимуть їх фаворити. Неповнолітнього Пєтра II замінює Анна, герцогиня Курляндська, що так хутко зуміла позбавитися чоловіка, залишивши за Росією Курляндію. Вона була дочкою не надто розумного Івана V, брата Пєтра I від іншої матері, та процарює десять років (1730–1740).

То була здоровезна зла баба, товста та неприваблива, радше типовий продукт своїх країв. До того ж (нагадаймо ще раз), як доповідав російський посол у Лондоні Іванові IV про небіжку Елізавети I, – ще й «мордой нє вишла». Що там у неї знайшов отой недоумкуватий Фрідріх, герцог Курляндський, якому цей шлюб майже негайно вартував життя, – неможливо зрозуміти. Це назавжди полишиться його таємницею.

Можливо, з цього приводу буде доцільним невеличкий відступ.

* * *

У низці класичних работоргових імперій, – Римська, Візантійська, Російська, з часом змінювалися й окремі властивості. Той, перший Рим забудував Європу інженерними спорудами та дорогами, які можуть працювати й сьогодні. Другий Рим щодо цього був явно слабуватий, а Третій – що ж тут сказати? Коли перша кам’яна будова в ньому – Кремль, – була побудована італійцями тільки п’ятсот років тому. А російське «бєздорожьє» – живе й досі.

Зате відчутний проґрес спостерігається щодо рабства. У Римі раби ніколи не воювали за рабовласників, вони проти них повставали; у Візантії – бувало й таке. А в Росії це було системою, бо з отієї горстки вільних – армії не зібрати.

Подібне ж досконалення бачимо й щодо жіночої краси. В тому, першому ж Римі, з цим було суворо; існувало навіть таке поняття, як «Quaesta quam nemo rogavit» – приблизно: «Повія, якої ніхто не домагався»; таке щось, як верх бридкості. Так от, у невибагливій Московії воно було би очевидним несенсом; тут щось подібне взагалі не мало значення. Звідси й фаворити.

Анна Іванівна знову відкрила Таємну канцелярію та примусила її працювати, як ніколи раніше. В «Истории пытки в России» підкреслюється, що в цей час тортурне та катівне мистецтво в Росії – піднімається на новий рівень; навіть – порівняно з недавніми часами Пєтра. Відроджується сакраментальне гасло урядових шпигунів, тодішніх «сєксотов», – «Слово і дєло государєво!»; гасло ще з часів тиранії минулих Іванів. За ним, вимовленим уголос, хапали (як і раніше) будь-кого, та він миттю опинався в тортурні Таємної канцелярії. Де, ясна річ – негайно «зізнавався» у всьому.

З собою вона притаскала купу своїх, німців та латишів, в тому числі й такого собі Ерне Юхана Бірона (1690–1772), людину так само невідомого походження, як і Мєншіков; радше латиша ніж німця. Бо він не мав політичних амбіцій, властивих будь-якому німецькому прихідцеві в Росії. Він не надто пнувся керувати, задовольняючись станом фаворита. Справами державними займався на той час німець Андреас Остерман, не останній за розумом, але такий, що волів перебувати у повній тіні. Нарід, який любив свою «государиню», все добре приписував їй (тільки от, що ж саме?), а все недобре злому Бірону. А тому й часи отримали назву «біронщини»; хоч, підкреслимо ще раз, – ні до чого він просто не втручався. Втім, це не повинно нас дивувати. Бо тут бездоганно спрацьовувала вже ота «глупость народная», яку помітить потім граф Н. Панін. Адже, і в наші часи «вєлікій Сталін» безвинно знищив мільйони людей, а добрий совєцький нарід і досі меле про якусь там «єжовщіну»; так само було й тоді.

Анна, після смерті Данила Апостола, не дозволила виборів нового гетьмана та відродила Малоросійську колегію під новою назвою – Правління гетьманського уряду (гетьмана нема, а уряд є, дивні справи!); знову ж, із трьох росіян та трьох же українців. Чи не найбільш цікавими у її діяльності проти України було те, що канцлеру Шаховскому наказано було таємною інструкцією – всіляко зближувати росіян та українців, які понад кепсько уживалися навіть поруч, зокрема – всіляко сприяти змішаним шлюбам, тобто, – практикувати ґенетичну аґресію. Цікаво, що подібна ж інструкція, та теж секретна, існувала для членів ЦК в Україні: сприяти змішаним шлюбам як тільки можливо.

За тією ж інструкцією Анни передписувалося всіма засобами ліквідувати залишки народного самоврядування в Україні.

* * *

Але, Росія довго не воювала, а це суперечило заповіту Пєтра, – воюючи весь час тримати нарід у напруженні. До того, року 1733 відправився слідом за своїм другом та союзником Пєтром, – Саксонський курфюст Авґуст II, теж пияка та розпусник; а за сумісництвом – і король Польщі. Хоч і вліз свого часу на польський престол за допомогою Пєтра та попри бажання польського народу. Залишався, правда, Станіслав Лещинський, але його не бажав Пєтр, а значить і Росія. От щоб прогнати остаточно Лещинського, до Польщі й вступає російська армія під командою ірландського пройдисвіта на російській службі, генерала Пітера Лассі. Польська корона, знову – шляхом насильства, переходить до сина Авґуста II, Авґуста III.

Потім, 1735, поновлюється війна з Туреччиною та армія іншого іноземного пройдисвіта, генерала Крістофа Мініха – наступає восени на Азов. Одночасно якийсь російський генерал Лєонтьєв, з окремою армією в 30 тисяч – веде наступ на Крим. План аґресії – абсолютно прозорий, – Україна завойована – на черзі Крим. Їх осіння (!) кампанія, як і слід було очікувати, провалюється. В підручниках історії пишеться, що – мовляв, «сначала пошлі дожді, а потом ударілі морози» (наче восени буває щось інше). Не зважаючи на те, що повоювати з турками або татарами – так і не пощастило, Лєонтьєв поклав третину армії. Але, хіба це вадить? – адже захоплена Україна, невичерпний запас отієї їхньої работоргової «жівой сіли».

Тому рано навесні Мініх збирає армію з 90 тисяч і нарешті (уперше) бере Перекоп та дістається Бахчісараю; повна перемога. А потім чомусь відступає, але вже тільки з 60 тисячами, – уклав третину армії. За наказом на злучення з Мініхом мав піти й Лассі, але не встиг, – Мініх уже встиг унести ноги з Криму.

Влітку 1737 кампанію було поновлено, й Мініх підійшов до Очакова та поклав там трупом, за офіційними даними, десь 24 тисячі «русскіх солдат». Знаючи добросовісність російський істориків (як і генералів), цю цифру слід вважати за мінімальну. Насправді мало бути значно більше. Оскільки воювати з турками та татарами уміли лише українці, то… І все ж Очаків пав, тільки єдино, завдяки випадкові – вибухові порохових погребів у фортеці; правдоподібно вважати, що росіяни не мали до цього вибуху жодного відношення: хіба, що заслали свого аґента. Пощастило й Пітеру Лассі, який зумів захопити друге за значенням місто Криму – Карасу-базар. Але, і його чомусь не утримав, попри розписувані перемоги над армією Менґлі-Гірея.

Весь цей розбій Росія творила в союзі з Австрією, яка вже тоді не відзначалася перемогами, та всього й тільки що захопила 1737, і собі, – Ніш у Сербії.

Ще через рік Мініху пощастило зі стотисячною армією дійти Дністра, де він хотів захопити Бендери, але… Як нам пишуть:

Там її очікували більш численні та свіжі турецькі війська, довелося повернути назад. Армію косила чума, втрати від хвороби склали більше, як 16 тисяч людей.

(И. А. Заичкин, И. Н. Почкаев, Русская история, Москва, 1992, с. 702)

Ай-яй-яй! – а кого ж вони там сподівалися зустріти, як не ворожі війська? Мабуть – дівчат з квітами, чи не так? А, до того, російську армію чомусь «косіла чума», а от турків – чомусь не косила.

Втім, чуму тоді занесли до України, та від неї загинуло чимало людей. Це можна було би віднести на рахунок прикрої випадковості, якби те саме не повторилося підчас, знову ж, російсько-турецької війни 1768; та з подробицями, які майже не полишають сумніву. На початку 1770 росіянам пощастило зайняти Фокшани, де саме на той час шаленіла чума. Ми знаємо достовірно, з історичних свідоцтв та документів, що командувачі обох російських армій, П. Румянцєв та Н. Панін (отой самий, від «глупості народной»), не домовляючись (!), згідно проіґнорували, пронехтували відомостями про чуму, яка гуляла по Молдові та Валахії аж до 1773. Якщо у Мініха 1739 і дійсно померло від чуми 16 тисяч солдатів, то 1770 було погірше. Російські солдати цього разу рознесли чуму по всій Росії, вона дісталася й Москви. Але, заторкнула вона, якнайбільше, – Україну: в Києві трупи валялися вулицями, як у голодному 1933 (пам’ятаю особисто), а Ніжин вимер мало не весь.

Історики пишуть, що уряд Єкатеріни II не визнавав правди, та заспокоював нарід, що це не чума, а всього якась там «обикновєнная горячка».

Цього – другого разу, є цілком очевидне, що то було свідоме зараження чумою ненависної України, «ґнєзда бунтов». Чи було таким самим оте перше – важко певно сказати; можливо, що й так.

Але, у війні 1735–1739 були не одні поразки, були й успіхи. Мініх перемагає турків під відомим нам Хотином та «прісоєдіняєт єґо к Росіі»; потім займає Ясси. В Петербурзі подейкують уже про «возвращєніє Константінополя»; тобто, міста, яке вже триста років називається Істанбулом.

Однак, знову все зривається від якоїсь дурниці: Австрія виходить із гри, не бажаючи посилення Росії, та… що ж тут поробиш, доводиться замирюватися з Туреччиною того ж 1739.

Попри всі «успєхі російського оружія», підкріплені втратою більше як 100 тисяч солдатів (ціла армія!), новий Белградський мир з Туреччиною – практично нічого не давав Росії. Вона, правда, зберегла Азов, але – без фортеці. На кавказькому кордоні обох держав передбачався нейтральний статус Кабарди, але Росія не мала права тримати флот на Азовському та Чорному морях. Скромно, скромно, особливо після того безмежного нахабства в Немирові, всього тільки два роки тому!

Мир, це завжди є підсумок військових успіхів обох сторін, та тепер наочно видно, чого вони були варті, російські «перемоги»; тільки й успіху, що чуму занесли до України…

Таким воно було, царювання цариці Анни. Що саме воно дало Україні, це ми вже почасти описали. Ліпше би, звісно, написати, не «що дало», а «що відняло», та… не нам змінювати усталені стилістичні звороти.