Доповнення 6 Російське «казачєство»

Доповнення 6

Російське «казачєство»

Російське «казачєство» відігравало істотну роль в імперській історії, яка знає, як низку «казачьіх бунтов», так і великі послуги з боку «казаков» у імперських війнах. Зокрема – у війні з Наполеоном. А тому й не вадить розібратися саме з цим, – його походженням та значенням для імперської історії.

Тюркське слово «кайсак» спершу визначало просто вільну людину, але можливо, що так називали себе ще древні східні скити-саки, що їх із такою повагою пригадують по античних джерелах, – руйнівники розбійної імперії Ашшур та далекі предки сучасних казахів та якутів. Один із коренів цього слова зберігся у самоназві якутів – саха.

В Україні це слово з’являється не пізніше монгольського завоювання коли більша частина України була тимчасово під Алтин Орду. А, можливо, й ще раніше, за гунських часів. Як і пов’язане з ним поняття.

До Росії поняття козацтва (а тепер – «казачєства») займається, як і сила іншого, – з України. Це відбувається на її далекому тоді півдні, де поселення козаків запорозьких – доходять природної східної межі України – Дону. Цей останній вважався кордоном гунської а потім мадярської Леведії, перед 375, а після був якийсь час межею Гунського каганату, аж до 629. Але, потік російських біженців з півночі в часи «смутного врємєні» змінює, однак, етнічний баланс, та десь з початків XVII ст. ми маємо обік Дону вже російське «казачєство». Втім сама ідея козацтва, хоч і не кінного, а пішого (Росія довший час не знала кінної культури), – потрапляє на північ значно раніше, десь у XV ст. Разом із ідеєю успадковується, наче, й усе інше, але…

Задача «казачєства» формально та сама, що й козацтва, – захист країни, захист її кордонів. Однак, оскільки на Росію ніхто не нападає, то силою речей російське «казачєство» стає передовим загоном російської експансії на землі околишних народів. Одне слово, як було коротко, але ясно написане в одному з російських енциклопедичних словників: «казачєство, це військово-соціальна категорія населення, призначення якої є укріплювати існуючі та поширювати майбутні «прєдєли государства Россійского».

Що ж, сказане ясно та точно. Отже, як слово «козак» означає відданого патріота, готового стати на захист рідної країни, то слово «казак» є радше синонімом аґресора та загарбника. Докорінно поділилася семантика. Надалі ми в цьому вичерпно переконаємося за російськими ж свідченнями. Загарбника, який «покоряєт інородцєв» іще тоді, коли їх офіційно ще й підкоряти «нє вєлєно».

Донське казачєство породило волзьке та уральське, кавказьке та сибірське, від якого, в свою чергу відокремилося ленське та амурське. Сенс їх існування, незмінно, один: аґресія проти корінних народів. Адже на Сибір ніхто й ніколи не нападав – від кого ж захищати?

Існує розповсюджена та постійно підгодовувана пропаґандою думка, ніби казаки, «осваівая» нові «русскіє зємлі», – робили тим неоціненні послуги науці, творячи великі географічні відкриття. Рівно, як несли підкореним народам більш високу – російську культуру. Щодо останнього – культури, то з «культурой курних ізб» ми не одного разу знайомились. Напевно, саме тому, аби ухилитись від порівняння не на власну користь, – пізніше писали:

На землі амурських мангунів, як і в інших місцях, де проживають лісові сибірські народи, ні міст, ні кам’яних будівель немає.

Домівками людям здавна слугують вириті у землі ями, покриті деревом та дерном.

(В. Ларичев, Путешествие в страну восточных иноземцев, Новосибирск, 1979, с. 8).

Насправді ці «вириті у землі ями» виглядали, однак, дещо інакше. Років тридцять тому археологічна виправа під керівництвом акад. А. Окладнікова розкопала неподалік Байкалу (поблизу с. Берьозовка) невеличке місто, датоване рубежем н. е. Будиночки були, дійсно, напівзанурені до землі, але: в кожному була піч, з якої дим виводився системою керамічних труб, прокладених вздовж стін та попід ліжками. На думку фахівців це було задупне містечко на північному окраї східної держави гунів.

Нагадаємо, на всякий випадок, що в Європі ідея центрального опалення, найбільш економічного та ефективного, – з’явиться тільки через довгі півтори тисячі років: у Голандії та Угорщині одночасно.

Коли побачив світ роман Алєксандра Сєдих – «Даурія», то що то є Даурія, знали лише нечисленні старожили. Нарід, що дав ім’я цілій країні – давно не існував. Але, «пєрвиє казакі», оті – від «курних ізб», – побачили й чимало цікавого:

Берегами Зеї вони зустрічали поселення з просторими дерев’яними хатами міцної будови, з вікнами, затягненими промасленим папером. У даурів були запаси хліба, бобових та інших сільсько-господарських продуктів, було багато худоби та домашнього птаства. Вони носили одяг із шовкових та бавовняних тканин. Шовк, тканини, металічні та інші вироби вони отримували з Китаю в обмін на хутра.

(И. Магидович, Очерки по истории географических открытий, Москва, 1957, с. 325).

Отже, щодо співвідношення культур, – жодних сумнівів бути не може: наступала на схід, саме й тільки, нижча культура.

Так само було з «географічними відкриттями» – нічого ці люди, що не уміли читати й писати – відкрити не могли.

* * *

У своїй аґресії казаки користувалися послугами новгородських провідників, оскільки в літописах Новгороду можна знайти відомості про народи Сибіру тисячорічної давності, почасти – місцевими провідниками. Усі народи Сибіру відмінно знали географію своїх місць поселення. Нагадаємо, що вже значно пізніше, 1843, російський мандрівник Олександр Міддендорф був украй здивований, майже шокований, коли один простий лісовий евенк поблизу Туруханска точно і деталічно викреслив перед ним весь басейн однієї з сибірських річок; отже, географію теж слід облишити, вона тут ні до чого.

Московія, затиснена поміж Європою – Великою Литвою, та Азією – Монгольським каганатом, – рано виробила для себе спосіб існування: сталу аґресію проти заходу чи сходу. Пильно вибираючи слабі місця обох. Шлях на схід відкрило їй остаточне падіння Алтин Орду, а там можна було збагачуватися хутрами, які цінувалися на Заході та за які можна було купувати зброю для подальшої аґресії. Східний напрям якої забезпечували саме казакі.

Там вони з’являються на «рубєжах русского государства» десь з XV ст., ці «рубєжи» за собою закріплюють, та де можна – просувають далі. Не всюди цей процес проходив однаково. На півдні він надовго зупиняється на Дону та на Кавказі, на сході – на Жаїку, за яким були казахи. На півночі та на сході цей процес був на ціле століття зупинений героїчним опором Коди – держави лісових полювальників, обських угрів, хантів і мансі. Але, згодом усе ж удалося захопити всю північну частину великого Євроазійського континенту. Перша половина XIX ст. пішла на «покорєніє Кавказа» російським імперіалізмом, а друга – на захоплення Середньої Азії.

Офіційно «освоєніє Сібірі» почалося з малого:

Заморська торгівля через Холмоґори створила підвищений попит на традиційні російські товари, насамперед на сибірську «пушніну» – шкурки горностая, куни, соболя. Населення північних областей першим відгукнулося на нові заклики.

(М. Белов, Подвиг Семена Дежнева, Москва, 1973, с. 11)

Що ж, як є попит – треба його задовольняти; потрібно «брать Сібірь», де все це є, та ще й у надвишку. Поготів, що:

Випадкові походи не могли вирішити задачі закріплення величезних сибірських теренів за російською державою. Москва це розуміла. Настав час вести планове освоєння та заселення Сибіру.

(теж там, с. 20)

Не треба думати, як це підказує нам автор, що росіяни «осваівалі» ніким не заселені безнаглядні місця та починали там добувати звіра. В жодному разі. Вже чим не чим, а працею ніхто з них рук не бруднив. Насправді – було так:

Впродовж всього тільки 10–15 років казаки освоїли величезний терен вздовж Обі, Іртишу, зайнятий кочовими тунгуськими та самодійськими племенами. Казаки збирали у місцевого населення данину хутрами – «государєв ясак».

Щоб ґарантувати збір ясака, зі середовища корінних мешканців вибирали найбільш впливових людей, яких уводили до зимівок як закладників. Їх називали «государєвимі аманатамі». Для «аманатов» будувалося особливе приміщення – «казєнка» з міцними дверима та ґратами на вікнах. Біля «казєнкі» цілодобово стояв караул.

(теж там, с. 21)

Отже, техніка «освоєнія» була простою як хліб, або як правда: вдершися озброєними до чужої країни, казаки брали закладників, людей, що ні в чому ні перед ким не завинили, і тримали їх у тюрмі, щоб полегшити пограбунок місцевого населення. Його ґеноцид – то справа майбутнього, коли весь соболь буде понищений та абориґени стануть ні на віщо не потрібні. Закладників беруть бандити й терористи, отже, як люб’язно пояснив нам попередній автор – кожен казак був бандитом та терористом, так би мовити, – за визначенням.

Описана вище споруда – це «остроґ» – дуже старий винахід на захоплених землях. Розповсюдження (а може – й винахід) цієї культури остроґа на весь континент – цілком належить казакам. Остроґ, це прототип концтабору, та без нього абсолютно інакше виглядала би вся наступна культура ҐУЛАҐу – наша сучасність. Класична структура остроґа частокол, будівлі всередині (сучасною мовою – «зона») та вартові «вишкі» по кутах, це ж ті самі табори ҐУЛАҐу, та вони майже не змінилися за сотні років російської історії.

Закордонні фахівці після II Світової чимало дискутували, чи були концтабори німецьким винаходом. Дехто твердить, навіть, ніби їх уперше застосували англійці підчас англо-бурської війни. Які ж дурниці! Ніхто з них не звернувся чомусь на батьківщину тоталітаризму та тюремної справи, – Росію… куди вже 1934 року з’явилася представницька делеґація з нацистської Німеччини – ознайомитись зі совєцьким досвідом розбудови системи концентраційних таборів. А як так, то й не полишається сумніву, що тут саме молодші звернулися за порадами до старших.

Є в цьому, звичайно, і ще одна велика брехня, – про пустельну та дику землю, яку вперше «освоїлі», оті «доблєстниє зємлєпроходци». Її не посоромився повторити згодом і такий визначний учений, як академік А. Окладніков. Про даурів, які зникли невідомо куди, ми вже пригадували, але про знищення числених колись місцевих народів, пригадується часом і в офіційній науковій літературі:

Отож, долина нижньої Камчатки підчас завоювання була густо заселеною: від одного великого «посада» до іншого віддалення було невеличке, часто менше від 1 км. У низів’ях Камчатки жило, за самим скромним розрахунком біля 25 тисяч людей. Через двісті років, на кінець XIX ст. на всій Камчатці полишалось тільки 4 тис.

(И. Магидович, Очерки по истории героических открытий, Москва, 1957, с. 396).

Але, продовжимо знайомство зі зайдами від отієї – «культури остроґа». Як нас повідомляє той самий автор:

У березні 1583 загін казаков під командою п’ятидесятника Богдана Брязґі виступив з Кашлику походом на північ, униз Іртишем. Брязґа спочатку зустрів значний опір з боку приіртиських татарів та узяв приступом одне з їх містечок. Задля пристрашки він виділив «кращих людей» та «вожаків» і наказав їх стратити. З решти він узяв «шерть» (присягу), причому змусив їх цілувати шаблю, забризкану кров’ю.

(теж там, с. 286)

Тут доцільно буде затриматись у нашій захоплюючій подорожі Іртишем разом із «зємлєпроходцамі-казакамі», та подумати, яке враження це могло справити на місцевих мешканців. Не тих, зрозуміло, що були «страчені» ні за віщо, а тих, що були милостиво пощаджені добрими російськими людьми. Почитаємо для цього іншого автора:

Особливу повагу до людини, до її авторитету простежуємо, наприклад, у тому, що аборигенний суд беззастережно приймав показання свідків за основу у розборі справи, незалежно від того, був це чоловік або жінка, ближчий родич винуватого чи позивача або ж стороння людина. Недовіра до людини вважалася неприпустимою. За звичним правом заборонялося свідкам присягатись, останнє розглядалося як ущемлення їх честі та гідності…

І далі:

… Сама собою присяга, за уявою народів, вважалася достатньою мірою покарання для злочинця. Не мало значення: справедливо вона вимовлена чи брехливо. Сутність полягала на самому обряді присяги – обряді прилюдного пониження. Ми не зустрінемо в джерелах спогадів про примушення до присяги позивача, тільки звинувачені творили цю ганебну дію. Те, що присяга супроводжувалася всіляким ритуалом (ведмежа шкіра, запалена лучина і т. п.), повинно було підсилювати дійсність акту, його значення.

Присяга, як це можна вважати, була одним із видів покарання у північнообських народів за проступки проти загально установлених норм та правил. Російська влада, виходячи з іншого уявлення про сутність присяги, примушувала «шертувати» (давати присягу) сибірські народи, не знаючи, що тим самим піддають їх покаранню без причини.

(Н. Миненко, Северо-западная Сибирь в XVIII – первой половине XIX ст., Новосибирск, 1975, с. 214–215).

Підкреслимо, що «нє знать» того, що всі повинні були знати, то є типово російський фах. Не випадково, що тепер, та й в інші епохи, найбільш часто промовлювані слова, це – «ми нє зналі!» Колись висловлювалися й ще більш класично. Згідно свідоцтвам Зіґмунда Герберштайна та Адама Олеарія, запитаний про щось московит – радісно рапортував: «Знать нє знаю, вєдать нє вєдаю, про то знают лішь Боґ да Вєлікій Ґосударь!» Отже, незнання чогось здавна зводилося до рангу чесноти. Та, й те сказати, а якби, наприклад, і знали, – тоді як? Невже не знущалися би, не примушували «шертовать»? – не віриться якось… Але, закінчимо з отим покидьком Брязґою:

Коли Брязґі зустрічалися біля ріки оселі, він приводив хантів до «шерті» та забирав у них під виглядом ясака всі цінні речі. Так, не зустрічаючи опору, загін обклав ясаком усі оселі вздовж нижнього Іртишу. Поблизу гирла Іртишу казаки 20 травня вранці зайняли чимале хантське містечко: перебивши сплячий караул, який його охороняв, вони вдерлися в дім Самара, якого літопис називає «главным князьцом» всіх приіртишських та обських остяків та убили його.

(И. Магидович, Очерки по истории географических открытий, Москва, 1957, с. 289)

Неважко, як і раніше, кваліфікувати ці дії з точки зору моралі та права, як відвертий розбій. Такими були казаки, ряди яких рясно поповнювалися кримінальними елементами тодішньої Московії – кримінальної держави, – «вєрниє слугі ґосударєви».

* * *

Проходили часи, аґресія змінювалася на сталий гніт та повсякденний ґеноцид, але єство казака – не мінялося. Наведемо тепер дещо з російської літератури. Наведемо характерний уривок зі значно пізнішої та наче мирної епохи. Місце дії – південний Урал, береги Жаїку. Час – минуле XIX ст. – «вєк пара і елєктрічєства». Діючі особи – уральські казаки. Їх завданням була «защіта отєчєства» від «дікіх стєпних кочєвніков» – сусідніх казахів, на землях яких вони розташувалися. Як буде видно з наступного уривку (ми зберігаємо мову оріґінала) вона здійснювалася вельми плідно.

– Усмирили мы их… Помню я еще Давыд Мартемьяныч (Бородин, атаман уральських казаков в первой половине XIX в.)… Вот усмирял кыргыз, а-ай! Бывало чуть-что – берет сотню казаков, и айда в степь на аулы… Он посмотрел на меня, и в старых глазах мелькнул огонек.

– Так они чего делали, кыргызы-то… Видят – беда неминучая, сами кто уж как может измогаются, а ребятишков соберут в какую ни на есть самую последнюю кибитченку да кошмами заложат… Значит – к сторонке… Ну, казаки аул разобьют, кибитку арканами сволокут, ребятишки и вывалятся, бывало, что тараканы…..

– И что же?

– Да что: головенками об котлы, а то и на пики…

Старик говорил просто, все улыбаясь тою же старческою улыбкой. Ветер слегка шевелил седую бороду и редкие волосы на обнаженной голове казачьего патриарха. Мне вспоминалась повесть И. И. Железнова, чрезвычайно популярная среди уральцев, настоящая казачья епопея. В ней герой Урала, Василий Струняшев, тоже разбивает головы киргизских ребят о котлы. «Змею убивать, зубов не оставлять», – говорит он, и уральский писатель с умилением изображает своего свирепого героя.

(В. Г. Короленко, У казаков (из летней поездки на Урал),

Полное собр. соч., Санкт-Петербург, 1914, т. VI, с. 171).

Зробимо тут деяке уточнення: ідеться насправді не про киргизів, до яких у їх горах на півдні ще не дісталися казачі розбійники, а про звичайних казахів. Звідки виникла плутанина, від безмежного московського невігластва, чи то від безмежного ж расистського зверхництва, – зараз важко й з’ясувати. Найбільш повчальне, що можна винести з цього уривку, так це те, що моральний рівень російського суспільства, від «плюґавоґо казачішкі» до всіма поважаного письменника І. Жєлєзнова, – є вражаюче однаковий.

Свій звіт про розповідь старого казака В. Короленко закінчує словами: «І при цьому погляд – справжнього праведника».

В. Короленко дав нам сухий репортаж із фактів своєї подорожі Уралом, тільки мимохідь згадуючи кровожерного «казачьєґо пісатєля» (!) І. Жєлєзнова. Але, є й російські письменники, вже не «областнікі», а приписані офіційно до «вєлікой русской літєратури», та не менш далекі від людської моралі. Одного з них, Артєма Вєсєлоґо (очевидно – псевдонім), пригадав Євген Гуцало у своїй блискучій статті «Всяка хурда мурда» (Літ. Україна, № 34 (4547), 26.08.1993). Пригадаємо трохи звідти й ми, отой його роман про Єрмака «Гуляй Волга» де він – дослівно – милується на «подвиґі» своїх казачих «ґєроєв».

Бунтовали на Каме черемисы и башкирцы, задавленные непосильным ясаком. Казаки к ним сплавали – самых пущих перевешали, остальных всяко настращали и обложили двойной данью.

Далі – більше, як у них кажуть: «аппєтіт пріходіт во врємя єди»:

Согнали казаки с дедовых стойбищ иренских и сылвенских татар и остяков. Строгановы на тех землях расселили своих людей, приставив их к соляному и пашенному делу.

Це – одна сторона діяльності: так творили казаки «ґосударєво дєло». Але, чим же вони цікавилися найбільше, що хвилювало їх особисто? З роману можна довідатись і про це:

Казаки дивились тишине точно вымершего аула и стали спрашивать старика, много ли у них богатства и куда попрятали девок.

Але, старий все плутає, не відповідає на прямо поставлене запитання, тоді:

Иван Задня-Улица опрокинул его пинком, – носок сапога Иванова был окован медью, – и взревел:

– Глаза нам не отводи! Кажи, где чего есть!

Старик бормотал свое:

– Обираем по лесу дикий мед да лубья дерем, смолу гоним да пиво варим, молимся…

Илюшко Чаграй за волосы поднял его с земли.

– Сказывай, коли хочешь жив быть, где ваши девки…

От так. «Ґдє чєго єсть» та «куда попряталі дєвок» – можуть цікавитися лише, єдино, звичайні кримінальні злодії, якими ці «доблєстниє казакі» насправді від діда-прадіда й були. Письменник ними явно хизується та це є хизування такого ж затятого кримінальника такими ж предками – злодіями минулого. Така собі, бачите, своєрідна «національная ґордость вєлікоросса» – зарозумілого насильника та расиста, – в наш цивілізований час.

Кажуть, що десь в роки «Вєлікой Охоти» 1937, попри такий високий накал патріотизму, – прибрали кудись і Артєма Вєсєлоґо. За що, як звичайно – невідомо, але – побоююся, тільки не від сорому за його писанину. Можна було би, напевно, з’ясувати це й більш детально, але… Хто ж заради такого людського сміття – зайву сторінку переверне?

Зауважимо принагідно, що російська література бувала якою завгодно, – патріотичною, дидактичною, але тільки не критичною. Оспівувала злочини власної історії. А це й позбавляє її можливості зайняти будь-яке пристойне місце в літературі світу.

* * *

Але, досі ми простежували ґенезу казачества, морально-етичний рівень цього класу російського суспільства, його місце в системі імперської аґресії. Однак, часи йшли, злочинна імперія розповзлася «от Одєра до Бєрінґова проліва», та… Що ж тепер було робити отому казачєству?

З часом воно припинило волоцюжний триб життя, якось устабілізувалося та осіло по загарбаних країнах, практикуючи ґеноцид підкоренного населення. Перетворилося на таке собі «воєнноє сословіє». Але, якщо на Дону, Кавказі або пониззях Жаїку казаки могли відносно непогано себе прогодувати, то в Сибіру справи були дещо гірші. Там вони були прийняті на державну службу та утримання, далеко не розкішне. Для лєнских казаков, найбідніших, це було на рік 5 карб. грошима (у перерахунку з XVII ст. на кінець XIX – десь 250–300 карб.), 28 кг солі, 256 кг вівса та 330 кг жита. До цього можна було щось приробити (рідше) або щось підкрасти (частіше), але з певним ризиком. Соціальний статус казака не стояв високо, та хоч його не продавали й не купували, але при нагоді відважного землепроходця, якому стоятимуть згодом совєцькі пам’ятники, – могли й видрати батогами, як не гірше.

Втім, не слід вважати, що побиття батогами було якимось привілеєм нижчих шарів населення. Демократія батогів – єдина в Росії – міцніша будь-якої іншої. Драли батогами в Росії бояр і холопів; просто, у «званіі холопа» ймовірність скуштувати батогів була значно вищою.

За присудами «казачьіх кругов», що відродилися, починають драти подекуди батогами й тепер, наприкінці XX ст., як і на початку XXI. Батіг, вкупі з крадіжкою та пияцтвом, – то є безсумнівний інваріант російської історії.

На заході, проти реґулярних армій, пожитку від казачєства було обмаль. Його військовою вершиною, без сумніву, стала війна проти Наполеона 1812. Тоді, під атаманом Платовим, донські казаки зуміли у напівпартизанській війні дещо поскубти французів. За що й були, відповідно до заслуг, відмічені парадом у Парижі. Щоправда, не обійшлося й без збитків. Колишній генерал-губернатор Москви граф Растопчін (тодішній Лужков) жалівся 1813 в листі з Парижа до дружини в Москву: «Уяви собі, до якого падіння дійшла наша армія, якщо старі унтер-офіцери та прості солдати залишаються у Франції, а з кінно-гвардійського полку за одну ніч дезертувало 60 людей зі зброєю та конями». Про казаків, як таких, він не згадує, то може вони – не підвели?

Від нього ж ми (ще тоді!) дізнаємося про майбутнє покликання казачєства в імперії, котре на той час уже «открило, покоріло і освоіло» всі «дікіє землі» континента, які на ньому ще були. Тепер, це нове покликання, яке орґанічно виросло зі старого: покликання карателів. Бо, то вже якась вища справедливість: що би не вчиняв цей нарід, – воно незмінно поверталося проти нього ж. Свого часу торгівля іншими народами – переросла згодом у його власне рабство. Прикартання інших народів казаками, – обернулося на прикартання його ж самого. Починалося це тоді ж, у наполеонівську війну, і з не так великого. Той же граф Растопчін пише 27 жовтня 1812 до своєї дружини зі щойно звільненої від Наполеона Москви: «Мужики починають спустошення: оскільки грабувати нема чого, вони палять. Це вони зробили у Петровському у графа Лева та в Архангельському у Юсупова. На щастя у мене є казаки аби привести їх до тями, і я сподіваюся, що порядок буде незабаром відновлений».

Бачите: «На щастя у мене є казаки, аби привести їх до тями»…

* * *

Ця нова функція казачєства: всезагальне «приведення до тями», буде віднині ширитися та наростати, від польського повстання 1830, розчавленого Ніколаєм I, до придушеного вже його сином – «царєм-освободітєлєм» повстання 1863 – в Польщі, Білорусі та Україні; тут добре попрацювали казачі «шашкі», а потім і казачі нагайки.

Будучи передовим загоном та стійкою опорою російського самодержавства, казачєство «нє дрогнуло» й підчас революцій. Революцію 1905 цілком задавили казакі, перестрілявши по містах тисячі людей та перешмагавши нагайками та шомполами сотні тисяч селян по селах. Особливо лютували вони, віддамо належне, – в нашій Україні.

Такою самою надійною опорою самодержавства були вони й 1917, за що потім і були піддані певним репресіям, масштаби та значення яких були ними ж, згодом, – капітально перебільшені та перебрехані. Після війни 1941–1945 (де вони практично жодної ролі не відігравали) казакі були відновлені в усіх правах, а тепер відроджуються у всьому своєму давньому блиску.

Вони відроджують, насамперед, як це прийняте в Росії, – «славниє традіції», з якими ми вже почасти ознайомились з подачі В. Короленка та А. Вєсєлоґо. Але, все одно, поставимо, з усією відвертістю запитання: а, що ж це за традиції? – бо, найменших позитивних традицій в імперській історії – не викрити.

Може оті традиції побирання «государева ясака» та побрання на це закладників із місцевого населення?

Або більш пізні традиції всезагального «приведення до тями» за сприяння «нагаєк і шомполов»?

Деінде, подекуди, кажуть, уже деруть когось нагайками за присудом «казачьєго круґа», а там, у людей, – уже кінець XX ст. Виглядає це все так, якби Захід США, де ще минулого століття було щось на кшталт своїх казаків, – повернувся би до «великого минулого». Відмінив би, скажімо, існуючу судову систему та відродив би «славную традіцію суда Лінча». Потворно? – нема сумніву. Але так тому, що це «там, у ніх». А тут – чому би й ні – «славная традіція». Та – що ж там іще відроджувати? – чи не «курную ізбу»? Так нема чого турбуватись: надійде час і сама відродиться…

Так Росія, замкнувши себе до клітки одвічного тоталітаризму демонструє світові все нові зразки дикунства, в жодному разі не забуваючи й про старі.

Чи є у російського казачєства майбутнє? – безумовно.

Нецивілізовані, невігласні, аґресивні й тоталітарні за своєю ментальністю люди, – завжди знайдуть своє майбутнє в будь-якому обозримому майбутньому цієї країни.

Знайдуть просто для того, що це майбутнє, як уже досить ясно для всіх, – може бути знову тільки минулим, тільки імперським, тільки тоталітарним. Тому, що всі марні намагання піти від тоталітаризму в Росії, по біжучий час, зводилися до зміни уряду, а треба змінити – нарід. Що, судячи по всьому, – навряд чи можливо. Пояснимо, в чому справа: тоталітаризм весь час змінює психіку, ментальність народу, тоталітаризуючи її. Коли це досягнуто, – кількість перейшла у якість: можна впроваджувати будь-яку демократію, але країна все одно полишиться тоталітарною.

З цієї простої причини можна з достатньою певністю сказати, що в Росії ніколи не буде: ні миролюбної, ні насправді демократичної держави: нарід не допустить. Яким саме він буде, цей черговий виток російського імперіалізму та тоталітаризму, – можна тільки гадати. Але, ясним є одне, – яким би він не був, скромна казача нагайка – знайде в ньому своє місце.

* * *

Тим часом, в очікуванні світлого імперського майбутнього, казачєство завойовує для себе нові терени експансії, та знову за межами батьківщини – пішов наступний виток історії. У нас в Україні відкрито формуються орґанізації російського казачєства, що присягають на вірність Росії (Донецьк, Львів, Одеса). Жодного відношення до російського казачєства ці міста ніколи не мали. Уже за це, за створення військових орґанізацій іноземної держави на чужому терені, всіх їх в цивілізованій країні вислали би за 24 години на батьківщину, але…

Що робити: живемо у невизначені часи. Московського уряду наче й немає, але український – хто ж його бачив?

Спромога відторгнути Придністров’я від Молдови (на користь Росії?) є повчальною й щодо надій, які покладала імперія на казачєство, яке там чомусь теж воювало. Такий собі отець Олєґ, що побував там від товариства «Память», у звіті по радіо 7.07.1992, сповістив нас, що казакі воюють там «за Россію в граніцах 1917 года». Втім, з цим був згодний і тодішній віце-президент Росії А. Руцкой, особа хоча й жидівського походження, але гарячий великоросійський патріот: «Россіі должно прінадлежать всє, что прінадлєжало єй до 1917 ґода». Цих його слів ніхто й ніколи офіційно не спростовував.

Московські «Аргументы и факты» в № 613 від 28.08.1992 сповістили, однак, що у Придністров’ї у казачих одностроях воюють і достроково випущені з тюрем російські злочинці-рецидивісти. Про те саме писали й інші.

Отець Олєґ сповістив нас також, що молдавські розбійники розпилюють казаків живцем на пилорамах, що – за його словами є «крайнє мучітєльно». Але, як то кажуть: ці повідомлення «не отримали підтвердження з незалежних джерел»…

Таким чином, поки можна сказати, що своє друге життя російське казачєство починає зовсім непогано. Не гірше, принаймні, ніж своє першє. «Русскоє казачєство» шириться, немов би ота короста. Кажуть, що з’явилися навіть якісь «мурманскіє казакі», готові хоч зараз обороняти «ісконно-русскіє Куріли, Ітуруп, Кунашіру, Хабомаї, Шікотан» від недобитих японських самураїв. Калінінґрадських казаків, втім, здається, ще немає. А, треба би… Кордон із «вражєскім окружєнієм», якби воно там не було…

Щоправда, часом виникає й промінь надії. Навесні 1999 до президента Росії Б. Єльціна звернулися офіційно так звані «Семірєчєнскіє казакі», предки яких іще в минулому сторіччі почали «осваівать Сємірєчьє» Джетису – околиці озера Балхаш. Сьогодні у них виникають неабиякі проблеми. Бо, їх чоловіки, члени їх як же тут сказати? – братства? – орґанізації? повинні ходити у своїх казачих військових одностроях, а у незалежному Казахстані, – можна ходити лише у державних одностроях, не чужої держави. Бо це вам не якась там Україна…

А, як без одностроїв вони ніби й не казакі, то й прохають свого президента дати їм можливість орґанізовано повернутись на «історічєскую родіну». Мудрий, мудрий крок; так би й усім, але…

Справа в тому, що Росії вони потрібні не вдома, там їй росіян вистачає, а потрібні, тільки єдино, саме там – «на боєвом посту»…