6. Жидівське питання в Росії

6. Жидівське питання в Росії

З усіх брудних московських наклепів на українців та Україну, – так званий «украінскій антісємітізм» виявився чи не найбільш живучим. Можливо, у цьому дещо винні й ми самі; бо знаючи, що це брехня – не дуже переймалися виправдовуватись. А ті громили, підбадьорені цим, – насідали ще більше. Бо на час заспокоюються тільки добре отримавши по пиці: такий вже у них історичний досвід, що тут поробиш. Саме це й вимушує нас, час від часу повертатися до жидівського питання. В історії самої України, до речі, абсолютно вторинного. Бо, створене було, тільки й єдино, все тим же «старшім братом»; який – віддамо належне, створив чимало питань, так жодного й не вирішивши.

Питання це й дійсно – вторинне, попри те, що леґенда про прихід апостола Андрія має під собою доволі вагомі підстави. А до того й нагадаємо, апологет християнства – Тертулліан з Александрії (160–240) вважав Скитію християнською країною. Апостольське християнство було віротерпним, не було державною релігією, яка у демократичному суспільстві варварів не могла мати політичного значення, отже й не було державною релігією в жодній з українських держав. Таким чином, у країні в цілому панувала, аж по часи так званого Володимирова хрещення, – повна віротерпність.

Джерелом же антисемітизму або жидофобства, цього не укрити і не спростувати, було канонічне, римське імперське християнство, бо вже 426 в обох Римах виходять погоджено імператорські едикти проти невірних (чи іновірних), які фактично виключають таких із участі у суспільному житті, виключають із числа юридичних осіб. А з іновіруючих в обох Римах – найбільше саме жидів. Не дивно, що вони подаються, мабуть, до Скитії, де вони знають – їх ніхто не переслідуватиме. Чимало подібних еміґрантів додається, правдоподібно, і з падінням Хозарату, хоч ці еміґранти вже не обов’язково є єтнічні жиди, радше тюрки юдаїстської віри. Їх теж приймають до варварського суспільства та ніхто їм не дорікає.

Ситуація радикально змінилася, коли Володимир 988 запровадив обов’язкове імперське християнство, та ще зробив його державною релігією. То була ганебна капітуляція перед рабовласницькою імперією, та ще й від імені країни, яка завжди їй збройно протистояла. Капітуляція, до речі, дурна, бо не викликана жодною історичною необхідністю. Акт чистого волюнтаризму, хіба не так? – але, чого власне й очікувати від пияки та розпусника? Це переносить до Скитії терпимість до ксенофобії та рабства. Втім, нарід не дуже сприймає оті «проґрєсівниє ідєі», включаючи й «цєнтралізованноє ґосударство», бо до першого жидівського погрому на сході, засвідченого історією в Києві 1113, – проходить чимало часу, більше століття.

Саме такий чималий проміжок часу (кілька поколінь!) – показує, що нарід не дуже охоче засвоював нові ідеї, не сприймав їх; і про подальші погроми ми ще довго не чуємо.

Так і пригадується свідчення з тієї книги «Історії» Геродота, де він описує сучасну йому Скитію за чотири століття перед нашою ерою. Де й пише, що скити не займають чужоземних звичаїв, особливо ж – від еллінів. Як же це було добре! Бо ж, саме за цей відступ від традиції волею князя – Скитія каратиметься аж по кінець другого тисячоліття…

Потім приходять монголи з їх настановами абсолютної релігійної та расової толерантності, а вже потім ривалізує з ними великодержава Литовська, так само толерантна расово та релігійно. А тому до неї збігає й чимало переслідуваного західноєвропейського жидівства, вільно розселюючись по трьох країнах під литовськими кунігасами – Литві, Білій Русі та Україні.

Отже, можна так сказати, що жиди в Україні були здавна, а от жидівського питання – наче не було.

Воно випливає лише з упадком Великого Князівства, за Козацьких Воєн, підчас отих – Перших Визвольних Змагань від Польщі; про це ми вже писали, але… Полишається велике запитання: чи то були спеціально жидівські погроми, як от, скажімо, значно пізніше, за російського панування – у Кишиневі або Гомелі? Та, чи можна тут взагалі щось порівнювати? Адже, зрозуміємо, що жиди як національна меншина у державі Польській, та до того така, що не претендувала на національне самовизвначення, – вимушена була й у польсько-українському конфлікті ставати на бік панівної нації, поляків; а значить – проти українців. До того, не забудемо, все це відбувається не в мирний час, як оті погроми в Кишиневі або Гомелі, а на театрі військових дій, Козацьких Воєн. Отже, спільного з російськими погромами тут є, єдино, нищення людей; що ж до всього іншого…

Адже, подумайте, – там була очевидною саме ідейна сторона справи, а тут? Так, чи можна взагалі – ставити поруч Богдана Хмельницького (або його наступників) та діячів «Союза Русского Народа»?

Та, чи порівнював хтось із жидівськими погромами, скажімо, нищення мирного населення, маврів та жидів, – підчас Реконквісти в Еспанії? – щось ми про таке не чули.

Про свідомі жидівські погроми можна би поставити питання, хіба, підчас Коліївщини 1768, але тут, на жаль, ми позбавлені об’єктивної інформації. Бо, всі відомості про це повстання походять від людей упереджено ворожих тоді до нас, або росіян, або поляків; отже, з нашої точки зору – є радше звичайним наклепом. А як нема відомостей з вірогідних джерел, – доводиться закрити й саме питання.

Про пізніше українське погромство XX ст. руками «Союза Русского Народа», – годі й писати: тут і останньому дурневі все має бути ясно. До речі, жидівські погроми в Галичині 1918 – були польськими, в українській частині – їх не було. Про це з усією певністю засвідчив тоді американський консул у Варшаві. Отже, освічені панове поляки навчилися від своїх гнобителів більше, ніж темні українці.

* * *

Але, час нам перейти до антисемітизму російського, якого вони з властивою їм спритністю так ловко перевісили на українські плечі.

В Росії як такій, – жидів не було. Вони потрапляють до неї, як населення чужих земель: України, Білої Русі, Литви, Польщі тощо, набутих внаслідок чистої імперської аґресії. Спочатку росіяни не надто сушили собі голови цим екзотичним набутком. Підчас двох аґресій проти незалежного Новгорода, з боку Івана III та Івана IV, – жидів нищили разом із усіма іншими. Однак, коли Івану IV пощастило захопити на час Полоцьк, він розпорядився усіх місцевих жидів потопити у Двині, що й було достеменно виконано.

Пєтр I, в указі 1702, оприлюденому в Європі, запрошував іноземних фахівців оселюватися в Росії, ґарантуючи їм мало не культурну автономію. Однак, при цьому попередив не турбуватися жидів, хоч і мав при собі «нот’юде» – як згодом казали гітлерівці – «необхідного жида», – «бояріна Шафірова» (з колишніх Шапіро). Їх він ставив навіть нижче від мусульман.

Офіційне ставлення в Росії до жидів, таким чином, було та полишалося суто негативним, впродовж всієї її історії, виключаючи якихось три десятка років після «Вєлікого Октября». Відповідним було й ставлення всієї російської культури, яка дотримувалася завжди послідовно державницьких, тобто – аґресивно-імперських позицій. В цьому ж руслі слухняно плив і нарід.

Не полюбляв, жидів, ніби за надмірну користолюбність «бєссєрєбрєннік» А. Пушкін, від якого вони (жиди) мали звичай не лише побирати відсотки за позичене, але й нахабно вимагати повернення позички. Та відповідно їх і описував. Краще мав би їх знати Н. Гоголь-Яновскій, але плив у загальному руслі; знову ж, нічого крім жадності, їм не приписуючи. Ославивши до того ще й як «поруґатєлів віри християнської» (отієї – Московського патріархату).

Такий знавець Січі, як Д. Яворницький пише щось там про острови, де були ще й мусульманські та жидівські цвинтарі; от вам і «поруґатєлі»…

Істу скарбницю жидофобства відкриваємо у поштивого Фєдора Міхайловіча Достоєвского, з його незмінними «жідішкамі і полячішкамі». В той час, як не надто вражений російською ксенофобією Н. С. Лєсков у своїй брошурі «Евреи в России» вважав, що потрібно, за прикладом цивілізованих країн, відмінити обмеження для жидів і в Росії, – Достоєвскій писав (наводимо, можна сказати, класику):

Обмежити права жидів у багатьох випадках можна й повинно. Навіщо, навіщо підтримувати цей status in statu («державу в державі», О. Б.)? Вісімдесят мільйонів існують лише на підтримку трьох мільйонів жидішків. Наплювати на них.

(Ф. Достоевский, Полн. собр. соч. в. 30 тт., Ленинград, 1981, т. 24, с. 212)

Найменший життєвий успіх когось там (особливо жида), цей великий гуманіст сприймав як особисту образу. Так, коли британському жидові Б. Дізраелі, який багато років плідно очолював уряд Британської імперії, – дали за заслуги звання лорда, це вкрай переповнило чашу терпіння письменника:

Коли жидішку Дізраелі зробили віконтом Біконсфільдом – це було у нас мало не святом для газет.

(теж там, с. 259)

Зауважимо, що він того «жидішку Дізраелі» ніколи в житті й на власні очі не бачив, а ба… все одно не любить. Оце дійсно, справжня російська людина, нічого не сказати…

Не відставав від нього й «пєвєц скорбі народной», революційний демократ Н. Нєкрасов, той самий, що закликав віленського губернатора М. Муравьєва («вєшателя»): «Виновных нє щади!» «Віновниє» – були поляки та литвини, що хотіли вирватися з царської тюрми народів. Не будемо далеко пошукувати, наведемо головне:

В Варшаве, в Одессе,

В Москве, в Петербурге

Банкирские фирмы у них –

На аки, на раки,

На берги, на бурги

Кончаются прозвища их…

Це, з поеми «Современники». Як бачимо, він був не тільки «протів развітія капіталізма в Россії», але мав і ширший діапазон від Фєдора Міхайловича: на «-акі» та «ракі» – то греки, а от на «-бергі» та «-бургі» – то жиди та німці. Щодо «полячішєк» він сказав усе отим – «Віновних нє щаді!» А, до речі, – з якою поетичною майстерністю висловлена сама думка! – хіба не так? Цей, схоже, теж не полюбляв жидів за користолюбство, – чи ж це гідно пристойної людини: вимагати обов’язкового повернення позичених грошей?

Такий корифей російського слова, як граф Л. Н. Толстой, жидівством, схоже, теж не захоплювався. Принаймні, поруч нього крутилося чимало тих же сербських пройдисвітів, а от про жидів – не чути. Та, якось і не поєднуються вони. Він же – «зєркало русской рєволюції», за Лєніним, – так і не поклопотався віддзеркалити хоч єдиного. Не зважаючи на те, що у тій революції – ними греблю гати: від Дори Брілліант та Єлізавети Драбкіной – та аж по самого некоронованого короля революції, Льову Троцкого; або Євно Азєфа.

Згідно Зінаїди Ґіппіус – дружини Дмитра Мережковського (а їй – не можна не вірити), переконаним та полум’яним жидофобом був і той, ніжний лірик від «Нєзнакомкі» (а, якби вона виявилася жідівкою, тоді як?), Алєксандр Блок. Що потім так нечекано скурвився, очоливши банду червоних мародерів, – самим Христом («Двенадцать»). До речі, добре знаючись на прізвищах, можу засвідчити, що Блок – з набагато більшою ймовірністю є прізвище жидівське, ніж німецьке.

Отже, підсумуємо остаточно: тоді й тепер, як воно було та в чому різниця?

Бо там та тоді, погроми, як вони й бували, то стихійно, як виники воєнних дій. А тому ніколи й ніким не обґрунтовувалися теоретично. Інша справа, погроми російські, XX ст., продуманий та цілеспрямований терор проти певного народу, підкреслений пропаґандовою навалою та хитрими теоретичними «обґрунтуваннями». Навмисні вигадки про «жідо-масонов» або «сіонскіх мудрєцов».

Жидівські погроми в Росії на початку XX ст. (!) – були кінцевим продуктом розвитку ксенофобної імперської культури, проходили у мирний час та під наглядом поліції; не кажучи вже про те, що часто нею ж бували й орґанізовані. Це не слід заперечувати: було з’ясовано ще тоді. Нагляд поліції був потрібний і тому, що люди хутко почали орґанізовувати загони самооборони проти погромників. От, аби вони не лізли не в своє діло, – за тим і наглядала царська поліція.

* * *

Але, в Росії – ще царській, без підтримки народу – не можна: не те. Це є понад цікавий імператив, на якому теж неможливо не зупинитись. Справа в тому, що керівники цієї імперії – часом, кримінальні злочинці, – добре знали, що вони є злодії. А тому й намагалися до своїх злочинств приєднати якомога більше людей: цілком природний інстинкт. Слушно міркуючи, що як його особисто – ще можна повісити, то вже цілий натовп – не повісити нікому. Звідси ж і оте, зворотнє – пам’ятаєте? – так, «царскіє сатрапи» щось там і дійсно нашкодили, але – до чого ж тут нарід? Він – чистий, як сльоза…

Отже, без народної підтримки не можна ніяк, та під патронатом та за ідеєю міністра внутрішніх справ В. К. фон Плеве, якого незабаром уколошкають есери, – створюється відомий Союз Русского Народа. Який згодом охопить десь до дев’яти сотен орґанізацій по губерніях у межах отієї «чєрти осєдлості», де дозволялося стале проживання жидів (Литва, Білорусь, Україна).

І його, і дочерню, так би мовити, орґанізацію, «Союз Міхаіла Архангєла», – так само старанно опікуватиме наступний міністр, П. А. Столипін (1862–1911), кумир та улюбленець сьогоднішнього «устроітєля Россіі», письменника А. І. Солжєніцина. Опікував та підтримував, поки і його 1911 не уколошкали.

В той час, коли Гітлер нищив жидів як неповноцінну, але людську расу, П. А. Столипін пішов значно далі. Він взагалі не вважав їх людьми, та відкрито про це писав. В повному обсязі хай цим насолоджуються його шанувальники, а ми наведемо одне-єдине речення; в ориґіналі, щоби не псувати перекладом:

Необходимо понять, что расовые особенности так отграничили еврейский народ от всего человечества, что они из них сделали совершенно особые существа, которые не могут войти в наше понятие о человеческой натуре.

(газ. Новое время, жовтень 1911)

Підкреслимо, що чогось подібного не знайти у світовій расистській літературі: такого не писали про неґрів американці, ні навіть афріканери. Не писали такого про жидів і гітлерівці, творці Голокосту. Отже, в Росії ще раз можуть пишатися «благородной гордостью» – рекорд!.. «Русскіє опять удівілі мір!»

Тоді ж було задумане й теоретичне обґрунтування погромів, славетні «Протоколи Сіонскіх Мудрєцов» (ПСМ); іще один, так би мовити, культурний скарб, яким Росія обдарувала невдячне людство. Бо, бачите, якщо й були там якісь мудреці в Сіоні, то разом, здається, не збиралися, жодних там «протоколів», – не полишили. Прийшлося все робити самим, та з самого початку. Отже, (нагадаємо ще раз) ці «протоколи» й вимислив на замовлення свого шефа петербурзької «охранкі», П. І. Рачковского, – його дрібний сексот (простіше кажучи – «шпік»), такий собі М. В. Ґоловчінскій. А вже остаточно відредаґував та видав, пустив у світ, так би мовити, всіма поважаний православний письменник Сєрґєй Нілус, із відомого православного центру «Оптіна пустинь».

Одне слово – «нам нєчєго ждать мілостєй от пріроди…»

До речі, наш Юрій Липа в своєму «Призначенні України» (Львів, 1934) – досить впевнено твердить, що вони – ці «протоколи» – ще й зідрані з якоїсь французької пародії (на антисемітську літературу) (!).

Фальшивка провалилася майже відразу, так невігласно була підроблена; у світі її не прийняли. Але, – це одне. А є ще розлеглі місцевості, умовно кажучи – «на схід від Перемишлю», де багато століть не працюють ні розум, ні логіка, де й досі неподільно торжествує московська брехня. Бо в Росії ПСМ, уже 1990, друкували всі, від чорносотенного «Нашего Современника» та до останньої бульварної газетки. Надрукували, зрозуміло, й у нас, – що ж це за малорос, який не тягнеться мавпувати москаля? Але, як комусь заманулося робити з себе останнього дурня, – хіба заборониш? – у нас тепер – свобода.

* * *

Але, після цього історичного огляду, повернемося до справи.

Не дивно тому, що за такої ксенофобії та неприйняття, про жидів у Росії гуляли воістину дивні байки, неможливі при якомусь ближчому знайомстві.

В тому числі, й стара леґенда про те, що жидам на Великдень потрібна на мацу християнська кров, бажано – дитяча. Вона зіходить іще до християнської Ночі Середньовіччя, від якої Європу пробудив прихід монголів. Яка, притьмарила собою колись саме західну християнську Європу. Вона підкріплювала породжену імперським християнством жидофобію, та відомі й відповідні судові процеси тисячорічної давності. Цю байку, що народилася на порозі тисячоліть, хоча єврейство в Європі існувало набагато раніше, було офіційно спростовано іще 16.08.1247, енциклікою папи Інноченцо IV, та хоч вона час від часу виринала й потім, – ніхто її серйозно не сприймав.

Але Росія – є Росія, там завжди знайдеться невіглас, який знає більше від інших невігласів. Там, як відомо, ніколи й нічого не вигадували (а тому й не вигадали), а живилися новаціями зі смітника історії. Таким чином, коли в Європі про цю дурість уже давно забули, в Росії XIX ст. починають цікавитись саме цією проблемою; так би мовити, духовно дозріли до Європи XIII ст. Гарячим прибічником підозри жидів у «рітуальних убійствах» був, зокрема, такий собі заїзджий пан, Володимир Даль (Dhale 1801–1872), член Російської Академії Наук та укладач російського словника, куди – за простотою душі, заніс і відомі йому українські та білоруські слова, неймовірно збагативши «вєлікій і могучій». Він чимало писав під псевдо «Казак Луґанскій», та приймав участь у сучасному духовному житті. Його дослідження щодо «рітуальних убійств» являє собою, як і все інше, – радше історичний інтерес, але свою ролю – зіграло.

В Росії В. Даль вважався (і вважається) провідним лінґвістом та філологом, та був у цьому, без жодного сумніву, першим у російському задуп’ї. Але, досить порівняти його, скажимо, з данським же лінґвістом Вільгельмом Томсеном (1842–1927), сином поштмайстера з Рандерсе. Не так далеко Данія від Росії, а різниця між ними в сорок років, але… інтелектуально вона вимирюється століттями, – стає ясною вся міра класичного російського відставання.

Як ми вже не одного разу пояснювали, в Росії стає час від часу актуальним саме таке щось, що було поцуплене зі смітника історії. Так сталося й цього разу, коли 20.03.1911 у глиняному кар’єрі цегельні на київській Лук’янівці було знайдено труп Андрія Ющинського, 12 років. Смерть наступила внаслідок числених глибоких поранень, спричинених гострим знаряддям, – «рітуальноє убійство»!

Хлопчик, як це хутко виявили люди, приятелював з іншим, родина якого утримувала кримінальну «маліну», та абсолютно випадково довідався про якийсь їх кримінальний секрет. За те й був «по-русскі», так би мовити – профілактично, – зліквідований. На всякий випадок.

Так був створений судовий процес; попри те, що на казки про «рітуальниє убійства» відреагував указом для губернаторів іще 6.03.1817 – освічений імператор Алєксандр I:

… щоб надалі жидів не звинувачували в умертвленні християнських дітей без будь-яких на те доказів, за єдиним лише забобоном, що нібито вони мають потребу у християнській крові.

Доказів, «будь-яких», крім самого трупа, – і насправді не було, але був звинувачений приказчик контори поруч із цегельнею, жид Мендель Бейліс, 39 років, батько п’ятьох дітей. Вся надія була на зізнання підсудного. Втім, для цієї країни ситуація – радше типова.

Про величезне жидофобське значення майбутнього процесу для імперської правлячої верхівки, свідчить коло його орґанізаторів. Процесом керував прокурор Київської судової палати Г. Чаплінскій, але був залучений і столичний, пєтєрбурзький прокурор А. Віппер. Загальне керівництво справою взяв на себе безпосередньо тодішній міністр юстиції Іван Щєґловітов. Щодо нього, то можна без коментарів навести опінії з приводу цієї людини. Поміркований та стриманий С. Ю. Вітте у своїх спогадах визначив його «душею і мозком реакції, диким, непримиренним реакціонером»; в іншому місці не втримується та називає прямо «великим негідником». У колах же «вєлікіх князєй», братів та дядьків царя, він був відомий переважно, як «Ванька-Каін».

* * *

Нагадаємо політичну атмосферу часу – російської реакції. Вже кілька років росте та поширюється СРН (Союз Русского Народа), вже оприлюднені релігійним письменником Сєрґєєм Нілусом «Протоколи сіонскіх мудрєцов», дилетантський витвір дрібного сексота царської охранкі М. В. Ґоловчінского, примітивно зляпаний на замовлення шефа Пєтєрбурзької охранкі П. І. Рачковского. Імператор Ніколай II, який був сам ентузіастичним членом СРН – «Протоколи» не схвалив, але російська громадськість – прийняла; попри те, що іще тоді вся афера була демаскована та доведено, що це фальшивка. Так само вирішив, уже 1932, федеральний суд у Берні (Швайцарія), який засудив розповсюджувачів «Протоколів»; не за жидофобство, ні, – за звичайне шахрайство. Саме, як розповсюджувачів завідомої фальшивки.

«Союз», із якого хутко виділилася ще більш реакційна орґанізація – Союз Міхаіла Архангєла, притягував далеко не всіх, та хутко отримав у народі прізвисько «чорносотенців», але ті не знітились, дали «достойную отповєдь»:

Кто молитву творя,

чтит народ и царя,

в ком ни сердце ни ум

не шатается,

кто под градом клевет

Русь спасает от бед,

черносотенцем тот

называется.

(газ. Русское знамя, № 176, 1906)

Сьогодні Союз Русского Народа дозволений в новій, демократичній Росії. Задачі? – вони були відомі ще тоді, покінчити «с паутіной, в которой задихаются, вибіваясь із сіл, монархі, народи, імперії, рєспублікі, – жізнєнниє сокі коіх висасивают бєзжалостниє і жадниє паукі: жідомасони».

За таких умов і розпочався процес Менделя Бейліса; як у них кажуть: «процєсс пошєл».

Не варто тут докладно простежувати весь його перебіг. З нього, з розкриття елементарної (хоч і навмисної) помилки слідства, – зробили «процєсс вєка» засоби масової інформації кволої Другої імперії, яка так і не розуміла, що доживає свої останні роки. Варто буде пригадати лише двох пов’язаних з ним людей, абсолютних однодумців на початку, яких цей процес остаточно розвів по різні боки. Обидва були, як і годиться, «добримі русскімі патріотамі», а значить – запеклими чорносотенцями, переконані українофоби та жидофоби. Щодо українців, обидва були згодні, що то сутий вимисел, що таких – «нє било, нєт і бить нє можєт». Але повністю розійшлися, дивно, щодо «рітуального убійства».

Один був професор психіатрії Іван Сікорскій (йому було вже 70), переконаний у повній реальності «рітуальних убійств», запрошений на процес у ранзі наукового експерта. Зовні він створював враження деґенерата, а його підручник психіатрії міг бути написаний, принаймні, в часи Конрада Геснера (1516–1565). Він опорядив його малюнками людських облич, схожих – хто на мавпу, хто на барана, на зайця або на свиню, – та виводив із цього далекосяжні психологічні висновки. Відчувалося, що про Дарвіна, або поготів – Фрейда, – він у житті не чув. На такому ж приблизно дитинчому рівні вів він і затяту полеміку з М. Грушевським з приводу його «Історії України» (1911), геть відкидаючи можливость існування якихось там українців, як окремого народу; такий собі типовий зразок типово російської задупної відсталості. Зауважимо, однак, що попри все це, його син – Ігор Сікорскій – був не лише нормальною людиною, але й видатним авіаційним інженером XX ст. Втім, не будемо забувати й мудрих римлян, які вважали незаперечним лише материнство…

Другим жидофобом, хоч і затятим опонентом І. Сікорского щодо «рітуального убійства», – став відомий чорносотенний журналіст, редактор «Киевлянина» Васілій Шульгін, з 1907 – депутат Думи від крайніх правих. Згодом – видатний діяч «бєлого двіжєнія» та політеміґрант. Року 1944, на початку Великого Полювання за кордоном, він був схоплений СМЕРШем (Сєкрєтная мобільная єдіная развєдка штаба) в Сербії та вивезений до ҐУЛАҐу, де просидів до 1956 (не забувайте про параноїдальну мстивість Москви!). Після такої науки якось перемінив ставлення до більшовиків та закликав до того самого колишніх білих еміґрантів; помер у совєцькій «боґадєльнє» у віці 96 років. Оскільки він був політиком і публіцистом, то йому навряд чи можна було пришити щось конкретне, та можна тільки зайвий раз подивуватися мстивості цієї вселенської потолочі.

Але, виступи – виступами, а вирішували не вони. Все мали вирішити присяглі; бо, не забувайте, Друга імперія була такою вже європейською, що навіть суд присяглих змавпувала. Їх відбирали довго та прискіпливо. Це були, особисто, селяни: П. Клименко, М. Луговий, С. Мостицький, А. Олійник, Ф. Савенко, Й. Соколовський, М. Тертишний (російською – Тєртічний); службовці: П. Калітенко, І. Перепелиця, К. Синьківський; чиновники – М. Мельник, Г. Оглоблін.

Як бачимо, твердо покладаючись на власної роботи леґенду про «українській антісємітізм», – передбачливо відібрали самих українців. А це й стало вирішальною помилкою, бо слід було призначити «добрих людєй із Союза Русского Народа». Присяглі не квапились, радились десь із півтори години, та й вирішили, – що підсудний Мендель Бейліс – не винен.

Але, нема в природі такого українського, що не стало би згодом російським, та їх негайно оголосять – за Сікорскім, – «простимі русскімі мужікамі», пишаючись їх вчинком. Знову ж – в патріотичному аспекті. Для часів ніколашєк, сікорскіх і шульгіних, що ж – нормально. Однак, коли те саме повторить в журналі «Континент» його редактор, російський дисидент В. Максімов, та ще й наприкінці XX ст., – це вже звучатиме дисонансом. Втім, і ціну отому їх імперському дисиденству – ми вже теж добре знаємо. Часом, типове імперське невігластво, войовниче та нахабне. Якого вони у XX ст. вже не укривають, навпаки, – пишаються ним та утверджують по світі.

Популярність самого М. Бейліса, що казати, сягла вищої відмітки, та йому пропонували очолити те й те… навіть – Всєроссійскоє Общєство Воздухоплаванія, але він від усього відмовлявся та продовжував свій скромний триб життя. З приводу отого «воздухоплаванія» в народі навіть склали пісню, яка починалась рядками: «Бейліс, ти мій Бейліс, злетів під небеса…» Продовження опускаємо за його відвертою фривольністю. Навіть – за мірками нашого часу.

З приводу «процєсса Бєйліса» українцям і досі роблять закиди, бо він проходив у Києві, але таким недоумкам раджу подумати, чим би цей процес покінчився, якби він проходив у Москві.

* * *

Отже, насамкінець підкреслимо, що брехливі байки про якийсь там «украінській антісємітізм», яких із властивою їм тупістю московити повторюють не перше століття, – то є чисті дурниці. Повторюють попри те, що жодного такого антисемітизму не викрити, ні в подіях української історії, ні в ідейній спадщині українських мислителів.

Дещо плинув у російському руслі Михайло Драгоманов (отой, від «культурної автономії» та соціалізму), закидаючи жидам (щоправда, ще у 1875), ніби вони, мовляв:

а) являють собою елемент, що не творить цінностей; більше чи менше вони всі можуть бути підведені під категорію купців;

б) купців тих є забагато, а тому утримання їх коштує задорого робочим станам населення.

Перше звинувачення зіходить, здається, ще до відомого Ернеста Ренана (1823–1892), та є цілком хибне, якщо хоч трохи ліпше знати історію. Однак, його потім повторив В. Розанов у своїй збірці «Религия и культура» (уже десь 90-і роки), розповсюджуючи на всіх семітів взагалі.

Повна неслушність цього закиду доводиться даними історії та ще тим незаперечним фактом, що обмежуючи права жидів у християнській Європі – їх просто не допускали до жодних фахів, крім торгівлі, – які ж там уже «цінності»! Так само неслушним є й друге дорікання, бо рівень торгівлі – то є показник розвиненості суспільства, та купець (принаймні – перед ХІХ ст) ніколи не був у ньому класом зайвим чи паразитарним. Та й наші власні українські предки були не чужі цьому. Ні ґоти, що полишили нам усю торгівельну лексику нашої мови (крам, ваги, ярмарок, тощо), ні гуни, які додали до цього ще назву терезів та чумацтво, – цілий торгівельний клас.

Адже, слово «чомаґ» мадярською означає пакунок, пересилку, а корінь «чум» розповсюджений у сили народів Азії, позначаючи – в широкому колі: від житлової споруди та по звичайний лантух.

Звертаючись до першого українського геополітика Юрія Липи (убитого енкаведистами), який у своєму «Призначенні України» (Львів, 1934) блискуче розвинув ідеї відкривця цієї науки – Карла Гаусгоффера, – то він ставився до жидівства з його проблемами – без тіні антисемітизму.

Так само чужим до нього був апостол українського націоналізму Дмитро Донцов. Цей, перебуваючи ще вдома – у Києві підчас заворушок 1905–1906, – очолював загін по захисту жидівського населення від російських погромників.

А Уряд УНР – нагадаємо – мав у своєму складі навіть міністерство в жидівських справах. Випадок, підкреслимо це спеціально, безпрецедентний у світовій історії, – хіба не так?

Хоч і подяки за все це ми поки не дочекалися, але й робили це не заради неї, а виключно – керуючись розумом та сумлінням.