12. Україна у XIX ст. Явище Т. Г. Шевченка

12. Україна у XIX ст.

Явище Т. Г. Шевченка

Минуле XVIII ст. було сторіччям остаточного пораблення України Росією, ліквідації залишків державних інституцій та остаточного перетворення на «губєрнію». Етапи пораблення, це 1709–1711, коли український нарід не скористався виключно сприятливим збігом обставин, не пішов за Мазепою та Орликом; потім 1775, коли він байдуже дивився на те, як москальська армія, за допомогою завжди вірних собі сербських горлорізів, – донищує Велику Січ Запорізьку; потім 1783 – як нищать сусіда та неодноразового союзника, Кримський ханат. Не дивно, що наслідком такої волов’ячої покори стало повне зрівняння українців у правах з росіянами – введення російського рабства в Україні з 1785. Тепер і їх можна було купувати й продавати, як худобу; дожилися, – куди пішли, туди й прийшли…

Що тут вирішувало? – важко сказати. Може звичайний прорахунок у сподіваннях: «А, що з цього матиму?» – або – «хто більше заплатить?» Чи то була брудна робота отих «єдиновірних» попів, які добре знали, що робили (пригадайте січового попа Сокальського)? А, може й «народна мудрість»? – може оте – «моя хата скраю, нічого не знаю…» Або оте, несмертельне: «Щось то воно буде, бо ніколи ще не було, щоб ніяк не було…» Основа, так би мовити, майбутнього малоросійського світогляду.

Можна було би чимало написати на цю драстичну тему, але саме тому й не станемо цього робити. Повернемося радше до епохи.

Покищо відмітимо собі, що Іван Котляревський (1769–1838) був поодиноким явищем, а Григорія Сковороду (1722–1794) «господа россіянє» відкриють та пригородять собі лише через сто років. А поки вся Росія, від Ніколая I Палкіна до його придворного генія А. Пушкіна, згодна з «рєволюціонним дємократом» В. Бєлінскім, в тому що:

Слившись навеки с единокровной ей Россиею, Малороссия отворила к себе дверь цивилизации, просвещению, искусству, науке, от которых дотоле непреодолимою оградою разлучал ее полудикий быт ее.

Це вони, бачите, «цивілізовані»: з їх «курнимі ізбамі», «снохачєством», «крєпостним правом» та один Бог відає, з чим іще… Упасти можна, прочитавши таке щось; а вони, оті палкіни, пушкіни та бєлінскіє – не падали. А, навпаки, ще «паче» роздувалися від «блаґородной гордості».

А самі «полудікіє» українці, тим часом, покірно накладали головою, чи то в боротьбі з Наполеоном, у якого не було «крєпостноґо права», чи то в боротьбі з польськими повстанцями, 1831, 1863. Та при цьому – сміх і ганьба, – часом і партизанськи, не примушувані кимось: «слугі царю і отєчєству». Ті проголошували – «за вільність нашу і вашу!», а ці – навпаки, так би мовити – «геть вільність, вашу і нашу!» Пораблена й приспана нація, на найнижчому досі щаблі свого історичного існування. Нація, якої, за офіційними російськими поняттями взагалі не існує. При чому – у найширшому спектрі, від Бенкедорфа – до тих, хто закликав «Русь к топору»: «нєт і бить нє можєт!»

Отже, спаплюжена та пораблена нація. Пораблена, шкода, не без власного сприяння.

* * *

І от на цьому марному тлі всезагальної реакції, бо тільки російська реакція може бути всезагальною, на тлі майже повної інтелектуальної пітьми, – спалахує нова зірка, з’являється історична постать Тараса Шевченка (1814–1861). Він не був ні гетьманом, ні гетьманським нащадком; не був воєначальником і не воював за свій нарід. Був, якийсь час та не власною волею російським солдатом, та – на щастя – не воював за грабіжницьку імперію, розповсюджуючи рабство світом. Був звичайним кріпаком, якому – випадковим збігом обставин, єдиному в родині пощастило здобути свободу. Здобувши освіту, він не відкрив жодної нової планети, не довів жодної теореми. Але в іншому він був усім, явищем унікальним і неповторним: поетом, письменником і художником, пророком і революціонером, а насамперед – інтелектуалом; яких в Росії не було і не бувало. Він був і блискучим істориком-аналітиком. Бо, хто ж іще та коли, у кількох словах зумів би подати такий вичерпний аналіз, подібної точності підсумок всієї історії Росії; від перших московських князів та по її сьогодення, – озброєної найбільшим у світі арсеналом атомової заглади ницої жебрачки XX ст.:

У всякого своя доля

І свій шлях широкий:

Той мурує, той руйнує,

Той неситим оком

За край світа зазирає –

Чи нема країни,

Щоб загарбать і з собою

Взять у домовину.

Воістину, одне таке щось вартує набагато більше від численних томів Н. Карамзіна або С. Соловйова. Бо все, що написали вони, та все, що можна написати правдивого про російську історію, – буде лише розвитком, підтвердженням, ілюстрацією цих небагатьох рядків. Небагатьох, але як же значущих та незаперечних!

Він був у своєму неперевершеним, єдиним у світі, рівних йому постатей не відшукати по культурах інших народів, але може це й не дивно, бо не було й рівних страждальницькій історії України серед історій інших європейських народів. Втім, і серед пригноблених Росією народів ми когось рівного йому (бодай – хоч співрозмірного), – теж не зустрічаємо. Він першим проголосив, що Україна була, є та буде, та цього нікому тепер не змінити: справа набула розголосу. Але, не лише проголосив, а його й почули. Почули приспані українські люди, почув і весь цівілізований світ; не почути – було просто неможливо. Скажете, що міг би проголосити й хтось інший. Так міг би; але не проголосив; а головне – почули його.

Можна тепер писати про нього товсті монографії, мітологізувати або розвінчувати, звеличувати або принижувати, але – поки є створене ним самим, – воно відстоїть свою справжню ціну. Було й по ньому чимало геніальних українських людей, але першим – все одно: бути саме Шевченку.

Нам сьогодні важко уявити собі весь той безмір поневірянь, яких зазнав Т. Шевченко у своєму російському, імперському дитинстві. Бідність, сирітство, несправедливість, брутальність, приниження… Світ безправ’я, доповнений всією духовною убогістю православ’я. Яке, в свою чергу, було лише карикатурою далеко не ідеального християнства. Бо, чимало сил віддав він «науці», та всього й виніс із неї, що уміння якось-такось читати та писати, знання «Псалтира» та… побиття від п’яних дячків. З таким ото вантажем потрапляє він нарешті у «козачкі» до свого власника Павла Енґельґардта, поміщика та офіцера імператорської гвардії.

Посада «козачка» була цікавою та своєрідною, як цілком своєрідною була сама історія її виникнення. Вона була винаходом польських панів, та хоча Московія іще 1709 остаточно підбила Україну, а потім дожерла Польщу, – її дикунська культура не в стані була конкурувати з європейською польською (а хоч і українською, тепер – рівною їй), яка панувала в Україні, лише поступаючись деінде більш старій українській.

Польща могла забезпечити себе проти Європи, навіть проти Московії, але у протистоянні свого Лехістану Туреччині без союзу з козаками обійтись не могла; найяскравіше це продемонструвала поразка під Цецорою 1620. Ця принизлива залежність від тих, кого традиційно зневажали та розглядали як ворога, і спонукала – заради втіхи власної пихи, завести у себе «козачків» – хлопчиків на побігеньках (не плутати зі старою придвірною посадою «пазя»). Якими, на відміну від справжніх козаків, можна було помикати як заманеться. Такий собі, об’єкт переадресування аґресії, за Н. Тінберґеном.

Таким козачком – «бєґі туда… прінєсі то…», став у віці 15 років Тарас Шевченко; з приниженнями, лайками та постійною загрозою тілесного покарання. Він вживає це, як може, користуючись вільним часом: нишком малює – на чому прийдеться, почитує книжки, бо «барін», як годиться, має обов’язкову бібліотеку, хоч сам, можливо, жодної книжки у руки – в житті не брав.

Почувши, що його кріпак здібний малювати, він його «опрєдєляєт в науку» до якогось Ширяєва, котрий використовує нового учня для розмалювання парканів. Уже це одне, само по собі, добре характеризує розумовий рівень пана П. Енґельґардта. Тільки на рік 1835 припадає вирішальна подія – знайомство з українським художником Іваном Сошенком (1807–1876). Той небавом представляє його своєму вчителеві, видатному художнику Карлу фон Брюллову (1799–1852). Той відразу помічає здібності Шевченка та бере його своїм учнем до Академії художеств, керує його читанням та освітою, а головне – орґанізує його викуп з неволі, та 22.04.1838 Т. Шевченко стає вільною людиною у віці, шкода, аж 24 роки. Як скаже він потім, через 20 років, – «я, нікчемний попихач, на крилах перелетів із брудного горища в чарівні зали Академії художеств».

Теж там він знайомиться з українським художником Василем Штернберґом (1818–1845) – найвідданішим із друзів свого життя.

У своїх майбутніх «Записках» Т. Шевченко віддасть все належне високим та різнобічним якостям свого довголітнього друга, наставника та вчителя, Карла фон Брюллова. Бо не лише у майстерні працюють вони поруч, разом. Брюллов водив свого учня на університетські лекції, таскав по музеях, до всього даючи власні пояснення; водив по театрах і навіть по петербурзьких ресторанах. Важко применшити наслідки цих всебічних впливів; так само, як важко їх деталічно простежити.

Саме цій людині зобов’язана Україна своїм національним генієм, бо це Карл фон Брюллов поставив портрет поета В. Жуковського (1783–1852) власної роботи на розиграш в лотерею, яка й зібрала оті 2500 крб. на викуп Т. Шевченка з неволі, що задовольнили П. Енґельґардта. Брюллов був тактовною людиною, та в жодному разі не хотів, аби Шевченко був комусь за це персонально зобов’язаний; кажуть що в лотереї брала участь і царська родина.

Це його, Брюллова, вишукану техніку повною мірою засвоїть і художник Т. Шевченко, який спочатку й бачить у цьому своє майбутнє. Хоч він часом охоче пише вірші (певно, для «розладування»), але не надто палиться їх друкувати; на цьому, принаймні – спочатку, наполягають його друзі. Це радше ним зобов’язаний він першим виданням «Кобзаря» 1840.

* * *

«Кобзаря» – зустріли різно.

Українці – ентузіастично, адже після І. Котляревського (1769–1838), Г. Квітки-Основ’яненка (1778–1843) та Є. Гребінки (1812–1848), – цілком нове явище в українській літературі. Тоді ще не передбачалося що пройшовши крізь душі мільйонів українців, він стане згодом національною енциклопедією українства.

Але, тоді головне було те, як його сприйняли в російській імперії. Зустріли, ясна річ, як і все українське – «в штикі» («пуля дура, штик молодєц!»). Зустріла російська інтелігенція – «пєрєдовой отряд русского царізма», як ми сказали би тепер; виступила єдиним фронтом. Єдиним фронтом, у перше чергу, проти штучної «хахлацкой мови», якої, як відомо, – «нє било, нєт і бить нє можєт». Єдиним фронтом, від забутого тепер А. Сєнковского – та по самозваного голову російської критики, невігласного збіглого поповича В. Бєлінского; якого, єдино, врятувала від забуття всемогутня совєцька влада в її імперські часи.

А цей же міцно забутий тепер А. Сєнковскій написав з цього приводу незабутні слова, яких можна, при бажанні, вважати навіть за пророцтво; закинувши авторові «Кобзаря» те, що він пише:

… наречием, которого даже не существует, языком небывалым, которого ни одна из возможных Россий, ни великая, ни малая, ни черная, ни белая, ни красная, ни старая, ни новая не могут признать за свой.

(А. Сенковский, Библиотека для чтения, т. 39, 1840, с. 15)

Можна тепер тільки дивуватися пророчій прозорливості цього мало відомого сьогодні автора: він не лише передбачив «бєлую» і «красную» Росії, які будуть так завзято битися в «гражданской войне», але й «чєрную» (чи, бува, – не сьогоднішня?). Але, один в один, передбачив і їх від’ємне ставлення до української мови. Бо, й дійсно, йшов час, змінювали одна одну російські імперії, а української мови не сприймали, ні «біла Росія», ні «червона Росія», ні «стара», ні «нова»; ні ота майбутня («чорна»?).

А це, в свою чергу вчить нас усіх (у кого не сміття в голові, ясна річ), що як у Росії нема місця нічому українському, – так в Україні, так само, не має бути нічому російському. Ні старому, ні новому, ні «білому», ні «червоному» (а, поготів, – «чорному»). Та тим, єдино, буде завжди порізнюватися справжня, незалежна Україна, – від будь-якої іншої, підробної.

Саме тоді, 1840, російська інтеліґенція – «пєрєдовой отряд царізма» (чи, може, – хтось наважиться доводити протилежне?) сигналізує суспільству: з’явився новий ворог Росії – «хахлацкая мова», час оголошувати непримиренну війну, час починати «обрусєніє».

Трохи збентежений цим Шевченко починає писати дещо й російською мовою, переважно – прозу. Цей бік його діяльності є якось мало досліджений, як критиками так шевченкознавцями, але – зауважимо, що й це все стоїть на рівні вищих досягнень тодішньої російськомовної літератури. А, можливо, й далеко їх перевищує, бо це – за духом і змістом – європейська література; попри суто місцеві сюжети.

Бажання видати книжку малюнків про Україну («Живописна Україна») спонукує художника влітку 1843 навідати батьківщину. Він є добрий знайомий генерала Рєпніна, що потрапив у неласку імператора Ніколая I, та живе тепер у своєму маєтку в Яготині, Пирятинського повіту; у нього він і зупиняється. Їздить по селах, відвідує, уперше за 14 років, родину у Керилівці, відвідує й порожню Хортицю, де була колись Велика Січ Запорізька.

* * *

Враження від навідин – просто гнітюче. По-перше, – звичайний плин часу: той помер, той взагалі невідомо куди подівся… ну, ви розумієте. Одне слово, де раніше щось обвалилося, там суцільна руїна. Але, було ще й оте: по-друге. Колись він бачив усе це зсередини, очима місцевої людини, панського козачка, маючи лише підозру, що десь може існувати зовсім інший світ. Тепер – все змінилося. Тепер він – вільна людина, що набула освіти, художник і поет, якого приймають вдома вищі аристократи. Він, у минулому частина цього світу – тепер є незмірно високо над ним, та все здається йому ще більш змізерованим, іще більш убогим: руїна на руїні; руїна народу на руїні країни.

Та й в імперії, взагалі, то були її не кращі часи (а, коли вони були чи будуть кращі?). Навіть переконаний монархіст і патріот – царський цензор А. В. Никитенко (1804–1877) – писав у своїх «Щоденниках», які будуть видані далеко по смерті автора:

У суспільстві немає точки опори: всі блукають як очманіли та п’яні. Тільки злодії та шахраї – бадьорі та тверезі. Суспільство хутко поринає до варварства.

Він, мабуть, знав що пише: ситуація схожа на сучасну, чи не так?

Кріпак за народженням, як і Шевченко, зумів викупитись та стати високим чиновником та заможною людиною. Але, коли він забажав викупити з рабства у графа Шєрємєтєва сестру й брата, йому було відмовлено. «Придурковатий вєльможа має право мені відмовити: це називається правом!» – написав він з цього приводу.

Мабуть, саме вона – ця поїздка, стала вирішальною, Шевченко зрозумів – «як не я, то хто ж тоді?» Та, став діяти далі, бо за плечима вже був перший та як же непоганий досвід – «Кобзар».

В Пєтєрбурзі Шевченко щедро спілкується зі своїми численними земляками, інтеліґентними українцями, – художниками, письменниками, ученими. Зокрема – з великим математиком Михайлом Остроградським (1801–1862), теж затятим українцем. Не міг він не думати й над тим, яке значення матиме їх діяльність для майбутнього українського народу. Добре розумів, що не може бути математики російської або української. Так само, загалом, як і мистецтва; виключаючи, можливо, музику.

Але, є воно – рідне слово та його вершина – поезія. Те, що не тільки звертається просто до сердця народу, але й є найбільш своїм, бо є найбільш складне для перекладу з мови на мову. А значить, він і зобов’язаний стати великим поетом.

З цього часу, десь з 1845, спостерігається пожвавлення його літературної діяльності. Та, не тільки. Бо він добре розуміє, що у своїй поезії має дати все, що поки є відсутнє: національну історію, національну ідею; настанову на майбутнє, нарешті.

А час, як завжди, хутко біжить у минуле, та спритний татарин Н. Карамзін (Кара-Мурзін, 1766–1826) уже наваляв свою багатотомну «Історію государства российского», де користуючись подібністю історичного слова «Русь» і штучного слова «русскій», – не тільки підкрав для Московії всю київську історію, а сподобився записати до «русскіх князей» й усіх Галицьких (!).

От тепер воно й виявилося, навіщо їм було 1721 перехрещувати півтисячолітню Московію – у якусь невідому нікому з них Россію… Передбачливе шулерство…

Отже, що робити – було більш-менш ясно, та Шевченко й зробить усе, що зможе, на що вистачить життя, з простотою та незаперечністю генія. Але, було ще велике питання: як робити. Бо імперія російська завжди була антикраїною, де неприпустимим бувало часом те, що в інших розуміється саме собою: існувала царська цензура.

Вона була, віддамо належне, іще не совєцькою цензурою, яка видаляла, бувало, із творів російських класиків цілі сторінки, пропущені царською цензурою. Та прискіпливо цензурувала, з кожним перевиданням, – своїх власних «основоположніков»: Маркса, Енґельса, Лєніна… Це був, щоправда, уже кінцевий продукт злоякісного божевілля. Але, й царська цензура не була дарунком: забороняла, що тільки могла, Однак, і тут, часом, не доглядали, не дотягувати. Наведемо пару прикладів.

Відомий тогочасний письменник Ф. Булґарін, доволі патріотичний, – написав був щось про кепську погоду, буває. Але, його викликав до себе шеф жандармів, генерал Л. В. Дубельт, та дав за це прочуханки: «О чєм ти там нахрюкал? Клімат царской рєзіденціі браніть?! Смотрі!»

Інший з тодішніх можних, митрополит Філарет, прочитавши у «Евгении Онегине» слова: «И стая галок на крестах», – не полінувався з цього приводу представити донос голові III Отдєлєнія Бенкендорфу, вбачаючи в цьому блюзнірство та зневаження святинь. Цензор, якого потягли були за цією справою, легкодухо відмовився, – хай хто хоче у вікно погляне; а як не подобається, то хай звертаються до поліцмейстера. От і прийшлося Бенкендорфу відписати святому отцеві, що таке – що поробиш, дійсно буває, та не потрібно до цього лізти.

Не будемо затримуватися на тому, короткому але невмирущому: «раби підніжки, грязь Москви…», яке навіки затаврувало придуркуватих (або шахрайських) прибічників «інтєрнаціональной дружби» зі всесвітнім аґресором. Адже, це саме він, Шевченко, проголосив оте, несмертельне: «Геть від Москви!» Рецидив М. Хвильового, яким так зацікавився свого часу Дмитро Донцов, – був усього тільки рецидивом. Бо сам Д. Донцов – від початку пам’ятав цю, ще шевченківську настанову.

* * *

Зразком глибокого аналізу української історії, поданого у високо поетичнй формі, полишається, мабуть, містерія «Великий льох». Про три українські дівочі душі, що караються й досі за свої гріхи великі; про трьох ворон, що перегукуються між собою; про трьох лірників – кобзарів, що прийшли до Суботова подивитись, як москалі Богданове поховання у малому льосі розкопують, в надії щось там цінне поцупити. Бо, бачите:

Тепер уже заходились

Древності шукати

У могилах… бо нічого

Уже в хаті взяти.

Він безпомилково розставляє необхідні акценти, наче фаховий історик. Перша душа – суботівської ж дівчини, карається за той великий гріх, що коли гетьман Богдан їхав до Переяслава заключати отой зайвий союз із царем-пройдисвітом, – вона перетнула йому дорогу з повними відрами, всього й тільки.

Друга, недорізана москалями в Батурині, несла воду у цеберці, та зустрівши царя-нелюда, за його намовою, – коня йому напоїла; не відаючи, хто він є.

Третя ж, іще дитиною малою, посміхнулася була цариці–повії, що пливла Дніпром в Україну, до свого кривого коханця, знову не відаючи, хто ж вона є.

Три непростимі, смертні гріхи, хоч і скоєні несвідомо.

Пригадую, колись у Дніпропетровську в часи Щербицького один викладач української літератури університету, з українським же прізвищем, дав був містерію Шевченка «Великий льох» темою для дипломного дослідження своєму дипломникові. Містерія тоді, не те, щоби була забороненою, але… самі розумієте, вереск піднявся. Покінчилося, здається на тому, що викладачеві довелося шукати собі праці у Горлівському педінституті, де – на провінційних правах (тільки подумати!) до всього українського відносилися якось терпиміше, ніж у вотчині В. Щербицького. Що ж тут поробиш: «украінскій націоналізм» – одвічний пострах згнилих совєтів.

Коротше кажучи, весь наступний український націоналізм виходить із Шевченка. Нема чого відняти у В. Липинського та М. Міхновського, особливо – у великого класика українського націоналізму Дмитра Донцова, але: всі вони розвивали те, що було посіяне саме Т. Шевченком. Це було таке щось, як філоґенез, який втілює у життя те, що передбачене у генетичному коді; хоч це і в малому ступені не повинно применшувати їх власних великих заслуг.

І все це, додамо, було не тільки створене, але й розходилося народом, попри всі численні перепони та заборони царської цензури. Але, підемо далі шляхом Шевченка.

Коли він отримує 22.03.1845 диплом Академії, то виправляється до Києва, де теж є чимало української інтеліґенції, думаючи там заснуватись. Розраховує остаточно закріпитися на батьківщині. Цікавою, з багатьох точок зору, буде довідка про дух часу, що її дає нам ретельний біограф Шевченка, Олександр Кониський:

Але ж тоді не було й такого нелюдського гнобительства над усім українським, яке панує тепер і яке так переполошило і здеморалізувало на Україні й панство, і духовенство, і взагалі інтеліґенцію, що саме слово «український письменник» жахає людей, немов якась смертельно заразлива пошесть! Тяжко було жити в ті часи, але духовного кріпацтва серед інтеліґенції було менше: принаймні українці не жахалися признаватися, що вони – українці. Сфери урядові, хоч і гнітили дух людський і мисль, а проте, хоч потайно «по секрету», а мусили шанувати природжені українцям національні ознаки й почуття їх національне.

(О. Кониський, Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя, Київ, 1991, с. 219).

Зазначимо, що цю свою велику працю автор закінчив десь на початку дев’яностих. Цікаво, що він сказав би подивившись на совєцькі часи? Або – ще пізніші?

Зауважимо, що тут О. Кониський помітив, здається, дуже важливу обставину, – формування в українській інтеліґенції комплексу малороса. Виникнення, або радше – розвиток якого пов’язаний – можливо, з деяким заникненням дикунств Першої імперії та псевдоєвропейським характером Другої. Щоправда, і геній Шевченка не полишається одиноким на цьому нерадісному тлі. Йому на зміну спалахнули генії Івана Франка (1856–1916) та Лесі Українки (1871–1913), але – першим був він. Першим та єдиним; започаткувателем і пророком.

* * *

Саме в українське життя Києва й забажав уключитись Т. Г. Шевченко, дипломований художник і визнаний письменник. Але невдовзі був заарештований у справі так званого «Кирило-Методіївського братства».

Щодо цієї події, вирішальної у житті поета, то історія, що російська, що українська, – подає нам знову ж поверхню речей, не даючи собі труду помітити те, що як же виразно вилазить з-під неї.

Було воно насправді, оте «товариство» чи «братство», чи його взагалі в природі не було, – є питанням суто академічного плану. Ми, люди кінця XX ст. – набачилися, надивилися у ньому стільки підлоти, що нас важко пошити у дурні. Поготів, злочинні орґанізації, як от уся ґенетично пов’язана низка: III отдєлєніє – охранка – ВЧК – НКВД – КҐБ і далі, поріднює одне, спільне, топорність їх діяльності. Споводована очевидним нахабством безкарності. З будь-якого прояву цієї діяльності завжди, де-небудь, а стирчать їх віслячі вуха.

Поготів, після «дєла о тайном общєствє дєкабрістов», після «дєла пєтрашєвцєв» є цілком стандартною поява чергового «тайного общєства». Багато уяви на це не потрібно.

Якби не патріотичне москаленя, син російського «урядніка» Алєксєй Пєтров – головний донощик, що оселився у попівському домі поруч із Миколою Гулаком (1822–1899); якби не ота грубої роботи прокламація «К вєрним синам України» так демонстративно та своєчасно поліплена на паркан у Києві (ніде не було таких, ні перед, ні потім); якби не ще чимало співпадінь, – можна було би вважати це й просто низкою випадків. Але, не в даному разі.

Підкреслимо, що сам Шевченко ніколи не визнав, що належав до якогось там товариства, а вірогідних доказів цього – ніколи й ніким представлено не було. Цілком очевидно, що причиною всьому подальшому був уже його майже стерильний політично «Кобзар». Який і вирішив його наступну долю.

Є цілком очевидне, що вся провокація з «товариством» визріла в надрах III «Отдєлєнія», за наказом Палкіна, а її єдиною ціллю був саме Т. Шевченко. Це переконливо доводить присуд: шестеро засуджені на заслання, до російських губернських міст, один – до власного маєтку під нагляд поліції, а росіянин Ф. Чіжов – взагалі виправданий. Тільки М. Гулак перед засланням відсидить три роки у Шліссельбурзі, а М. Костомаров – рік у Петропавловській фортеці.

Отже, вся тяжкість покарання лягла, зверніть увагу, на одного Шевченка: безстрокове заслання, солдатчина та заборона на творчу діяльність.

Привертає увагу, насамперед, одвічно хамське єство отого їх – «Россійского ґосударства вєлікого». Генерали Л. Дубельт і А. Орлов із «єго вєлічєства III Отдєлєнія», – особисто допитували підозрюваних, нещадно лаючи їх матірно. З цього можна витягти, принаймні, два висновки. Перший стосуватиметься очевидної істини: те, що вийшло «із грязі», – таким і полишиться, у які б там «князі» його не витягнули. Другий відноситиметься до історичної спадковості; як ми знаємо, російський мат був невід’ємною частиною «служєбного язика», так само, і для КПСС з її КҐБ (чи, може, КҐБ із КПСС?) у Третій російській імперії – СССР. Яка, таким чином, берегла як оту зіницю ока, спадкове хамське єство.

Велике не буває смішним, так само, як працює зворотня теорема: смішне – в жодному разі не може стати великим. Так трапився й тут доволі кумедний епізод. Київський генерал-губернатор Д. Г. Бібіков, що його усі російські класики, які цю людину десь пригадують – виставляють як повного придурка, – відзначився й тут. Він був скінченим жидофобом, українофобом та полонофобом (уся свята трійця на місці, як годиться; нічим у майбутнього Фєдора Міхайловіча), та й сповістив III «Отдєлєніє», хоч дещо й у свинячий голос – уже наприкінці слідства, – про власне відкриття. Він таємно та терміново повідомив А. Орлова (лист № 14), що мовляв, у всіх членів «таємного братства» повинна бути випечена на тілі гетьманська булава. Дубельт із Орловим були такі самі придурки, та роздягли усіх підозрюваних голяка; та – куди вони їм тільки не заглядали, але так нічого й не знайшли…

* * *

Отже, Т. Шевченко, найвідоміший з українських поетів, – загнаний до солдатчини, відправляється до Орської фортеці, категорично: без права писати та малювати. Цим досягненням Росія може пишатись (бо, чим же ще?); як виселенням свого часу на голодний Ямал бунтівних хантів і мансі; або, як вирізанням та спаленням Батурина, тощо.

Підкреслимо, що подібне покарання є унікальним за своєю садистичністю, вигадане принциповими ворогами будь-якої культури; та продиктоване, знову ж, небаченою у світі безкарністю. Покарання хамських царів хамського народу; бо, бачите, так уже склалося, що історична якість будь-якого народу стало визначається мірою спадлючення тієї потолочі, яку він над собою терпить. Для розваги пригадаємо оту придуркувату більшовицьку теорійку, згідно якої нарід, – то є ідеал добродійства, а все, що там колись були нашкодили: що ви, що ви, – то ж оті царі, погані люди… А потім вони ж, шахрайська потолоч – куди подітися від власної блювотини? – почали виправдовували й царів. Пам’ятаєте? – за того їх грузина в Кремлі з його люлькою, рябого та шибздуватого…

Поготів хамським був і присуд Шевченкові самого Ніколая I Палкіна, людини невідомого походження на російськім престолі. Бо таким був уже його батько Павєл I. А той був невідомо від кого нагуляний, байстрюк розпусної Єкатєріни II. Добре, як від аристократа, а як від якого-небудь дужого двірського льокая? Це некало його самого усе життя, бо з чого би він заявляв: «Знатен тот, с кем я говорю; и пока я с ним говорю». А він, чи був він дійсно «знатєн»? – принаймні – по батькові?

Але, повернемося до Шевченка, – що з ним? – він засилається на солдатську службу до Орської фортеці на Жаїку, встигає за рік перехворіти на ревматизм та скорбут. Перше є трохи дивне, зважаючи на сухість клімату, а в другому нічого дивного немає, зважаючи на солдатський харч (чирвива солонина і всяке таке). Але звідти його видобуває навесні 1848 ад’ютант генерал-губернатора, капітан Карл Ґерн, приписуючи до експедиції капітан-лейтенанта А. Бутакова на Аральське море, разом із двома невеличкими розбірними суднами: на них і досліджували згодом Аральське море. Мандри в тих краях вимагають людської витривалості, не менше вимагає й стале життя в умовах пустелі. Але, це є осмислена діяльність, а про заборону малювати чи писати – й не чути. Навпаки, більшість експедиції вважає його її штатним художником, а капітан-лейтенант А. Бутаков певний, що в державних цілях має повне право використовувати високе уміння свого підлеглого малювати. Гірше, порівняно з Орськом, є те, що в пустелі не ходить пошта, на час припиняється листування. Але зате – нема й сліду самого неприємного – солдатської муштри.

Великого задоволення та полегшення зазнає Шевченко повертаючись з А. Бутаковим і експедицією до Оренбургу, де його очікують Карл Ґерн та засланий туди 1848 Зиґмунт Сєраковський, разом з усіма українськими друзями.

Капітан-лейтенант А. Бутаков доповідає командуванню, що художник експедиції Т. Шевченко має закінчити географічний та геологічний опис досліджень експедиції. А це потребує його перебування в Оренбурзі, позбавляючи проживання в казармі. До того, на допомогу йому А. Бутаков дає ще двох поляків, Броніслава Залєского, що добре малює, та геолога Хому Вернера. Вони працюють вкупі, а в шинелі Шевченко ходить тільки вулицями.

Але, тодішні намагання друзів домогтися офіційного скасування «височайшєго запрєта» – полишились марними.

Тоді ними починає просто нехтувати навіть вища військова влада. Бо Шевченко малює портрет генеральши, дружини генерала В. Обручова, самого оренбурзького генерал-губернатора. Навесні 1850 Т. Шевченка і Х. Вернера мають відправити до Новопетровського форту, на півострів Мангишлак. Ціллю є дослідження можливих покладів кам’яного вугілля в сусідніх Чорних горах (Каратау). Але, незабаром все покінчується нечуваним скандалом у суто російському стилі. Справа в тому, що таке собі оренбурзьке військове ніщо, якийсь там прапорщик Н. Ісаєв, – починає залицятися до дружини К. Ґерна; за що цей останній одного разу відкриває ним зсередини двері свого дому. Шевченко тут ні до чого, але справа в тому, що в Росії нікому й нічого не дарують (ну, крім владних злочинців, ясна річ). Тому Ісаєв пише донос Обручову на Шевченка, що той і пише, і малює, та ще й ходить у цивільному; а Ґерн робить вигляд, що нічого не бачить, потурає державному злочинцеві. До речі, Шевченко іще в лютому 1850 намалював за так портрет Ісаєва.

Обручов був російським генералом, а таких більше не спостерігається ніде у світі, хіба, що в якій-небудь Сербії. Він був незмірно хоробрий з підлеглими, але панічно страхався вищих: пригадайте оту їх «нісходящую лєстніцу холуєв». Отже, він і собі поспіхом, щоби ніхто не випередив, написав донос на Шевченка військовому міністру в Пєтєрбурґ, від себе, промовчавши про «сіґнал» Ісаєва.

А порушника реґламенту Шевченка відправив до Орска, під арешт. Де й протримав його у тюрмі п’ять місяців. Все покінчується подальшим засланням.

* * *

На нове місце покарання, на Манґишлак, Шевченко прибуває у жовтні 1850. Були там знову земляки, українці й поляки, але російські офіцери… одне в одне, чистісіньке людське сміття. Десь пару років приходиться знову не солодко. Але, є й добрі люди, гріх не згадати коменданта з 1853, майора І. Ускова, вся родина якого стала щирими друзями Шевченка. Вони чимало полегшать йому життя, хоч завдяки історії з доносом Ісаєва та наявністю поруч такої самої донощицької потолочі, вимушені бути в цьому вкрай обережними. Комендант навіть офіційно дозволив Шевченкові займатись скульптурою, бо це ніде не було йому заборонене.

До Новопєтровска не одного разу – 1853, 1854 та 1856 приїздить у справах видатний учений, академік Карл Еміль фон Бер (1792–1876), естонець. Він підтримує його зв’язки з друзями в Петербурзі, охоче вивозить те, що Шевченкові вдалося напрацювати у засланні. Життя, незважаючи на незвичний клімат та ізольованість, – якось іде.

Нарешті, в лютому 1855 відправляється до пекла убитий своєю ж Кримською авантюрою самодержець згнилої імперії, Ніколай I Палкін. Оголошуються якісь амністії, але Шевченка все це оминає. У серпні 1856 коронується новий цар Алєксандр II, вихованець В. Жуковского, знову амністія, але – не для Шевченка. Прощені Куліш, Костомаров, та – не він.

Вони, вважалося, були небезпечні померлому цареві, але Т. Шевченко був небезпечний Росії, та Росія це добре пам’ятала. «Царь-освободітєль» дещо вичухався тільки навесні 1857 та відпустив Шевченка на волю, – яка ж великодухість! Втім, це почасти пояснює нам, чому це поріддя Палкіна стало першим із царів, убитих не претендентом на владу, а – власним народом.

Виявилося, що й усього тієї амністії було, що: «уволіть рядового Шєвчєнко в отставку», та… продовжити заслання в Оренбурзі. У Новопєтровск було повідомлено тільки перше, а вже друге – окремо та з великим запізненням. Бо, як відомо, в Росії – коли не йдеться про загарбання чужого – права рука не відає, що творить ліва. Так і сталося, що тим часом Шевченко встиг дістатися Нижнього Новґорода та лише там зіткнувся з поліцією, якій уже все було повідомлено. На щастя, тамішня поліція розуміла, що повертати відставного солдата назад – було би нелюдськи, та порадила подовше «хворіти», залишаючись у Нижньому; а там – може щось і владнається.

І в Астрахані, через яку він проїздить, і в Нижньому, Шевченка ентузіастично зустрічають та вітають друзі, знайомі як незнайомі, заслані російським царем українці та поляки. В Нижньому він перебуває десь півроку, та й за цей час устигає намалювати кілька портретів, заробляючи гроші на прожиття.

Тим часом друзі якось позбавляють його Оренбурґу, нехай, мовляв, живе у Нижньому, під наглядом поліції. Тільки за клопотанням графа Ф. Толстого – президента Академії, він отримує дозвіл на перебування в столиці та наприкінці березня 1858 повертається до Петербурґа. Його зустрічають старі друзі, Гулак та Лазаревські, Куліш, він близько сходиться з Марковичами, але – нема більше великого художника та першого наставника Шевченка, Карла фон Брюллова, він помер влітку 1852 під Римом, покинувши Росію назавжди. Це розставання відбулося без жодних сентиментів, бо Брюллов добре знав справжню ціну країні, до якої його закинула доля, та частину слави якої він створив своїм пензлем. На пруському кордоні він демонстративно роздягся голяка, перетнув кордон та одягся в усе нове, німецьке, що доставили йому друзі. Таким уже він був, світової слави художник XIX ст., Карл фон Брюллов…

Вітання та банкети є трохи обтяжливі, але Шевченко посилено займається гравюрою та офортом, мистецтвом, що потребує впевненої та твердої руки. За ці свої праці він отримує в квітні 1859 звання академіка. Нарешті, Шевченко виклопотує собі пашпорта та в червні 1859 знову навідує Україну. Він хоче придбати домівку на батьківщині, купити ланку землі, десь побіля Канева, на Дніпрі. Але, за ним пильно шпигує поліція та його, кажуть – за чиїмось, знову, доносом, – заарештовують. Привід – і конче дурний, – «богохульство». По цьому поета везуть до Києва, до самого генерал-губернатора, якогось князя І. Васільчікова. Цей ніби, особисто упевнюється та пересвідчується (цікаво знати – як же саме?), що підслідний «прєдан вєрє своїх прєдков». Дуже цікаво (але, як же довідатись?), чи ця держава дійсно була остаточно божевільною, чи тільки удавала? – прикидувалась, коли була така потреба?

Однак, його цим разом відпускають, та проживши ще якийсь час в Україні, він у вересні 1959 повертається до столиці. Але, набуті в солдатчині хворі, врешті, дають про себе знати.

Помирає він 1861, у день свого народження, у віці рівно сорока семи років. Найбільший з українських поетів, убитий імперіалістичним «Россійскім ґосударством вєлікім».

* * *

В совєцькі часи було створено леґенду про Т. Шевченка – «революціонєра-дємократа». Одного з багатьох, бо він був не один, були й інші. Така собі, тісно зімкнена когорта, яка вела за собою Росію до «свєтлого будущего»: Росію, де торгували людьми, як худобою. Бо, в його часи та в тому ж Петербурзі жили всі ті, на кому будувалася брехлива леґенда про «дві Росії»: Бєлінскій, Добролюбов, Нєкрасов, Пісарев… Одне слово – «рєволюціонниє дємократи», однак… Чи водився Шевченко з будь-ким із них? – далебі, радше тримався подалі. Він не був людиною відлюдною, мав широке коло приятелів і знайомих, – українців, поляків, німців, часом – навіть росіян, та… тільки не з цього кола, не з цієї братії.

Та, якби й прийшов був до думки про якусь «другу Росію», то пошукував би її, напевно, не в Петербурзі або Москві. Бо був справжнім революціонером, справжнім демократом.

Вище ми вже мали нагоду і задоволення наводити опінію «рєволюціонного дємократа» Бєлінского щодо України взагалі. Тепер не завадить процитувати й дещо про Т. Шевченка зокрема. Наочно продемонструвати, так би мовити, єдність «рєволюціонних дємократов». Уривок із листа В. Белінского П. Анненкову (1847) подаємо мовою ориґіналу, – гріх таке щось перекладати:

Некто Кулиш в «Звездочке», журнале, который издает Ишимова для детей, напечатал «Историю Малороссии», где сказал, что Малороссия должна или отторгнуться от России, или погибнуть. Прошел год – и ничего, как вдруг Государь получает от какого-то эту книжку с отметкой фразы… Можете представить, в каком ужасе было министерство просвещения тогда заведывавшее цензурой. Мусин-Пушкин накинулся на переводы французских повестей, воображая, что в них-то Кулиш набрался хохлацкого патриотизма. Вот что делают эти скоты-либералишки! Ох, эти мне хохлы! Либеральничают во имя галушек и вареников с свиным салом! И вот теперь писать ничего нельзя: все марают. А с другой стороны, как и жаловаться на Правительство? Какое же Правительство позволит печатно проповедовать отторжение от него области… Наводил я справки о Шевченке и убедился окончательно, что вне религии вера есть никуда не годная вещь. Вы помните, что верующий друг мой говорил мне, что он верит, что Шевченко – человек достойный и прекрасный. Вера делает чудеса, творит людей из ослов и дубин, стало быть, она может и из Шевченко сделать, пожалуй, мученика свободы. Но здравый смысл в Шевченке должен видеть осла, дурака и пошлеца, а сверх того, горького пьяницу, любителя горилки по патриотизму хохлацкому. Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля. Читая один пасквиль, Государь хохотал, и, вероятно, дело тем и кончилось бы, и дурак не пострадал бы за то только, что он глуп. Но когда Государь прочел другой пасквиль, то пришел в великий гнев. Я не читал этих пасквилей, и никто из моих знакомых их не читал. Шевченко послали на Кавказ за эту литературу солдатом. Мне не жаль его: будь я его судьей, я сделал бы не меньше. Я питаю личную вражду к такого рода либералам. Это – враги всякого успеха. Своими дерзкими глупостями они раздражают правительство, делают его подозрительным, готовым видеть бунт там, где нет ровно ничего, и вызывают меры крутые и гибельные для литературы и просвещения.

Не слід вбачати в цьому тільки ще один приклад «потока бабьєй брані», як влучно визначив був щось подібне ще князь А. Курбській. Не треба бути провидцем, аби викрити й мотиви, що так розпалили тхорячу злобність «нєістового Віссаріона». Необережні дії Куліша споводували у царської цензури черговий напад прискіпливості, та вона й поскубла якісь там перекладені Бєлінскім французькі повєстушкі. Хто винуватий? – ясна річ, Т. Шевченко, «по своєму хохлацкому патріотізму».

Того, за що Шевченка «послалі на Кавказ солдатом», – він не знає, не читав («благонамєрєнний») «і нікто із моіх знакомих нє чітал», але… Бачите: «будь я єго судьєй, я сдєлал би нє мєньшє» («благонамєрєнний, благонамєрєнний»). Виникає слушне запитання: то як же це ви, пане «вєлікій крітік» – власноруч розписуєтеся в тому, що ви є така ж сама ница царська потолоч, як і оті дубельти, бенкендорфи, тощо? – невже не соромно? Втім, сором – то не російське поняття. В отому «Кавказє» (куди Шевченка, ніби «послали солдатом») – як у фокусі зібралась уся обізнаність господіна Бєлінского в українських справах… справах народу, саме існування якого він так щиро заперечував.

Порядно вражає й убогість стилю. «Получаєт от какого-то» – не кажуть і не пишуть. Правильно потрібно писати – «получаєт от кого-то». До чого ж вони не в ладах зі своїм же «вєлікім і моґучім», оті «вєлікіє россійскіє пісатєлі»!

* * *

Але, ми розібрали не все, що цей «дємократ» ставить на конто Шевченка, а тому може легко виникнути небезпека того, що читач подумає, ніби він був у чомусь і правий. Постараємося не полишити сумнівів у тому, що «рєволюціонний дємократ» – ні в чому правим бути не може. Розглянемо, наприклад, хоча би характерне твердження (докір на адресу того ж Т. Шевченка), що «внє релігії вєра єсть нікуда ні годная вєщь». Розумна людина, що не забула, що є головне, а що є вторинне, сказала би радше, релігія без віри – ні до чого. Але ж – ні, бо у них релігія – саме не у вірі, а в дикунській обрядності. Не забудемо, що й російський розбійник, перед тим, як вирізати цілу родину за «полтіну сєрєбром», – не забував обмахнутися хрестом на образ у кутку.

Отже, як Т. Шевченко і ставив віру вище від релігії, то робив це цілком слушно, був абсолютно правий.

Бєлінскій докоряє Шевченкові також те, що він «горькій пьяніца»; розважимо й це. Та, знову ж, не на користь опонента.

По-перше, зауважимо, що на відміну від В. Бєлінского, який принципово їв і пив переважно за чужий рахунок, на чужі гроші, – Т. Шевченко – ми не рахували, та й навряд чи тепер це хтось зможе вірогідно зробити, але… Про отого «пьяніцу» написав нам не обтяжений знаннями збіглий попович В. Бєлінскій, та нема більш вільної у твердженнях людини ніж невіглас, дурість якого жодними знаннями не стримується. Шевченко був художником, із цього годувався; за фахом – гравер і офортист. А цей жанр, як жоден інший, потребує твердої руки, та з жодним там пияцтвом – не сумісний. Але, хіба ж «вєлікій крітік» міг на чомусь такому розумітись? – адже, для його рівня це буде надто вже складно. І – насамкінець. Все процитоване нами – є спір Бєлінского з Шевченком, але… Не подумайте, що це є спір справжній, ні. Бо справжній спір – це змагання в знаннях щодо предмету спору, в умінні знайти та викласти якнайбільш переконливі арґументи щодо суті справи. Не те – спір російський: спір невігласів у країні невігласів, та перед авдиторією невігласів. Тут не арґументи потрібні, тут потрібно показати всім, насамперед, що ваш опонент – людина недобра. А тоді все й вирішиться, бо кожному має бути ясно, що недобра людина в чомусь правою – бути не може. Оце й є російський спір; типових і красивих прикладів якого – не перебрати, не перелічити.

Тут – те саме. Цитований уривок присвячений спору великоросійського патріота Бєлінского з українським патріотом Шевченком. Не подобається йому ота «Малоросія» і все тут, а заперечити не може; бо є повний невіглас, із тим, що є в голові – до Шевченка й близько не дотягує. От і мобілізує з наклепів – усе, що тільки може: російський спір.

А взагалі… Претендувати на демократа може лише людина, що осуджує наступне:

1. Аґресію, яка була й є дотеперішнім засобом існування Росії.

2. Ґеноцид інших народів, без якого Росія не обходилася ні одного дня своєї минулої історії.

А таких людей ми досі здається не бачили. Хоч у тій «бєлой» Росії «нєістового Віссаріона», а хоч і у «красной». Поготів у тій «чорній», яку так блискуче передбачив, разом із двома попередніми, – А. Сєнковскій.

Чи був Тарас Шевченко, бодай у чомусь – людиною протирічливою? – далебі, ніколи; більш спрямованої та цілісної людини в нашій історії – ми не знаємо. Марно копали під нього минулі, марно копають і нинішні його, деякі, дослідники.