2. Початок падіння. Унія в Креве

2. Початок падіння. Унія в Креве

Історія, це система подій та їх наслідків, інших подій, пов’язаних відносинами типу причина–наслідок. Серед них можна виділити події різного ступеню важливості для подальшого. Одне слово, така собі тканина з подій та подійок, міцно скріплена вузлами вирішальних подій.

В історії Гунського каганату в Україні, який створив слов’янство, саме такими вирішальними подіями була раптова війна Белембера – вузол вузлів, бо вона змінила долю всієї Європи та остаточно прирекла Західний Рим, першоджерело рабства в Європі. Були такими подіями прихід до влади Бояна 568 та велика війна 610–629. Все те, що дружно проблимували та проблимують професійні європейські історики.

Велика Литва, на превеликий жаль, не була каганатом, великий принцип обрання голів держави, що так бездоганно діяв у руках ґотів та гунів, був замінений загальним на той час принципом династичного, спадкового наслідування влади. При цьому дивним є не те, що цей принцип нарешті підвів, таке – де тільки не траплялося (тому ж і принцип є непридатний). Дивним є радше те, що він не підводив впродовж п’яти змін влади поспіль!

Литовські негаразди починаються тоді, коли 1377 помирає старший син Ґедімінаса, кунігас Альґірдас, що однаково громив хрестоносців під мурами Каунасу та монголів на Блакитних Водах. Попри правила спадкування його змінює молодший син – Йоґайла. Саме з цієї людини йдуть усі подальші нещастя великодержави.

Згубна іронія долі була в тому, що Йоґайла власне, не мав жодних прав на литовську корону, бо був сином Альґірдаса від другої жінки. Але, кунігас Альґірдас дуже любив хлопця, та… й склав заповіт на його користь. Цьому заповітові кунігаса, що порушував твердий порядок наслідування престолу, – могли би протиставитися брати Альґірдаса – Любартас і Кестутіс, але саме вони чомусь промовчали. Йоґайла згодом віддячив за це Кестутісу, наказавши задушити рідного дядька. А Любартас, – що ж Любартас… Він проведе життя у себе в Луцьку, оточений надійними людьми, та подалі від злочинного небіжа. До історії він увійде, як чи не найкращий з Волинських королів. А небіж…

Він був зовні тихим та замкненим, не мав у собі й крихти мужності чи доблесті та намагався уникати участі у війнах. Натомість був доволі безпринципним, але при цьому хитрим та підступним, – протилежністю свого двоюрідного брата, сина Кестутіса, – Вітавтаса. Заради досягнення цілей він не гребував ні чим, та й це було би не так великою бідою, якби цілі були розумні. З нього, з Йоґайла, – починаються криваві порахунки між нащадками Ґедімінаса.

Зауважимо, що то був дивний приклад, так би мовити, провалу політика – до повсякдення. То було таке щось, як потім отой «заповіт» Богдана Хмельницького, котрим він перекреслив свою попередню діяльність – обрати його наступником (!) – його недоумкуватого Юрка; адже ж, і він не міг не знати йому ціну…

Кестутіс володів Жемайтією – північно-західною Литвою, яка безпосередньо протистояла хрестоносним грабіжникам, та йому не сподобалася явна поступливість Йогайла щодо ордена. Він відсторонює його та править сам, але… Йоґайла хутко злигується з орденом та готовий протистояти Кестутісу. Цього підвела довіра до небіжа, та він недооцінює всю міру Йоґайлової підлоти: приїздить до нього на переговори, а той ув’язнює свого дядька та 1382 наказує задушити. Підкреслимо, що такі події були мало не повсякденним явищем у християнській Європі, але не могли толеруватися в поганській Литві з її ще дохристиянською мораллю.

Вітавтас, син Кестутіса, не бажаючи стати наступною жертвою, збігає з Литви. Він не почував би себе у безпеці у ближчій Волині, гребує дикою Москвою та вважає, що запускатись до татарів занадто далеко: він обирає орден. Приєднується до хрестоносців та якийсь час воює з ним проти Йоґайли. Йому, енергійному та умілому, доручають керівництво цілою орденською місцевістю, округою з центром у Марієнвердері. Тут він укріплює свої позиції. Потім робить наступний хід у цій складній партії – замирюючись з Йоґайлом та приєднуючи до Литви князівство Марієнвердер; разом із потужною фортецею. Орден, ясна річ, розкидає громи та блискавки, погрожуючи Литві самими страшними карами. Але й боягузливий Йоґайла, замість того, щоб максимально використати ситуацію, – теж невимовно страхається. Страхається Вітавтаса, батька якого зрадницьки вбив, ще більше страхається помсти ордена. Та в нестямі свого боягузтва кидається у польскі обійми.

В Польщі на той час, так сталося, була королевою дочка угорського короля Лайоша I (Великий, 1342–1382), останнього з Анжуйської династії, – Гедвіґ; польською – Ядвіґа. Проект її австрійського шлюбу на той час розстроївся та польські можні теж були не від того, щоб якось уникнути постійного тиску хрестоносців за міцними плечами Литви. Їх план полягав, схоже, на тому, щоб за допомогою Литви упоратись з орденом, а потім кинути сили на те, щоб із другої сили в союзі – перетворитись на першу, з’ївши Литву зсередини. Цей план і був поступово здійснений, але… Найменше від нього виграла сама Жечь Посполіта Польська, яка своєю егоїстичною та недалекоглядною політикою позбавила незалежності всі чотири етнічні компоненти об’єднаної держави: Україну, Білорусь, Литву та Польшу.

Отже, саме так була 1386 укладена так звана Кревська унія, наслідок шлюбу Йоґайли з Ядвіґою та початок об’єднання двох держав. Не заглиблюючись до деталей її змісту, наведемо ліпше уривок із польської історії класичної епохи:

Року 1387 Яґєлло виправився до Литви, оточений натовпом панів польских та духівництва. Було то хвилею повного перелому в історії Литви. Лагідним переконанням, прикладом, а в даному разі ужиттям сили, запроваджено хрещення, знищено всі зовнішні ознаки поганства, закладено єпископства у Вільні і численні костьоли. Впроваджуючи католицьку церковну ієрархію помислили, однак, польські панове і про одночасне запровадження ієрархії світської, про створення на Литві стихії, яка була би їм зобов’язана своїм становиськом, на них мусила озиратись і згідно з ними в даному разі князям литовським протидіяти. Привілеєм з року 1387 порівняв Яґєлло бояр литовських з польськими панами, дав їм на власність держави та повністю звільнив від обтяжливих повинностей та данин. Був то перший промінь вільності, що продерся у литовські пущі, перший удар у феодальну систему литовської держави.

(М. Бобжинські, Історія Польщі у нарисах, Варшава, 1977, с. 183; перше видання – Краків, 1879)

Вражає тут точність аналізу та те, що тодішні польські пани так само розглядали союзну Литву, як ворога № 1. Дійсно, ринули до Литви натовпи польських придворних торбохватів та оскаженілих попів, все так. Дійсно, нищили «всі зовнішні ознаки поганства», тобто – литовську культуру.

Осатанілі попи, привезені Йоґайлом, взялися завзято нищити литовський культ єдиного Бога – Дієваса (так, так, бо литовське Дієвас або фінське Юмала, – ніколи не вживалися у множині), з таким нахабством, ніби діяли у власних парафіях, серед своїх християнських безсловесних овечок, убогих духом. Вони мерщій загасили священий вічний вогонь у Вільнюському замку, перебили священих змій, що вважалися Божими тваринами, та кинулися вирубувати віковічні дерева, посвячені Дієвасу та священі гайки, що їх оточували. Назвати їх дикунами? – але жодні дикуни багатостраждальної людської історії, – не поводили себе у такий спосіб. І віддалено не нагадували оте людське сміття в рясах. Тому й не дивно, що перша ж їх поява викликала у освіченому литовському суспільстві загальне, всенародне обурення.

Як це він там з цього приводу висловився, наш учений колега? – «перший промінь вільності, що продерся у литовські пущі»? Так, оце ж і є той, справжній дикун. Бо ліпше мати пущі навкруги себе, та не у власній голові. Але не так воно відразу все й робилося, бо був іще спротив народу, який розтягнув цю вакханалію безглуздого нищення того, що становило силу держави, на сотні років.

Бо, якби все відбулося так, відразу, як бажав би автор, то й пані Польща була би поділена між сусідами – набагато, набагато раніше, знову ж – на добру сотню років, принаймні.

Цікаво ознайомитися з тим, що думала з даного приводу наша Олександра Єфименко, яка – чи не єдиною з усіх істориків помітила гострим оком цей підступний вузол на ґрафі історії, – Кревську унію. Вона писала:

Не тільки фахівець-історик, а й кожна мисляча людина мимоволі зупиниться перед цим 1386 р. Із його зловісними наслідками для трьох сусідніх народів та задумається над значенням того, що прийнято презирливо називати «Історичною випадковістю». Безумовно, та обставина, що син Ольгерда, Яґєлло, одружився з Ядвиґою, спадкоємицею польської корони Пястів, не можна назвати інакше, як одною з тих випадковостей, якими повниться життя. А між тим іще й сучасні покоління передадуть наступним задачу розплутати ті вузли, які зав’язала ця випадковість.

(А. Я. Ефименко, История украинского народа, Київ, 1990 (вперше, Санкт-Пб, 1906), с. 95)

Так, дійсно, прикрою для трьох народів стала ота «історична випадковість»…

Вітавтас стає великим кунігасом Литви з 1392 та шкоди від союзу з Польщею негайно дають знати про себе. В битві 1399 на Ворсклі проти Едиґей-хана Литва уперше терпить поразку від татарів. Бо підвели поляки, пихаті, але недосвідчені у боях із монголами. Що вже одного разу програли їм під Леґніцею, незважаючи на допомогу німців. Як із сумом пише попередній польський автор: «Переміг в ній Едиґей-хан, загинув цвіт лицарства польського на чолі зі Спиткем Мельштинським, Вітольд, ледве врятувався втечею; а береги Чорного моря були втрачені для Польщі». Що ж тут поробиш – який союзник, такі й перемоги…

Після поразки на Ворсклі Вітавтас вирішує повернути всі сили проти хрестоносців та готується до вирішальної війни. Він прагне нарешті розрахуватись із розбійницьким орденом та, принаймні, забезпечити спокійне існування для своєї батьківщини – Жемайтії.

Битва сталася 1410 під Ґрюнвальдом, та в ній, кажуть, пало 40 тисяч хрестоносців, та ще стільки ж потрапило до полону. Під знамена хрестоносців, дійсно, зібралося чимало покидьків з усієї Європи, але – чи такі числа не є, все-таки, певним перебільшенням? Адже, таких числених армій в Європі давно вже не бачено. Часи озброєного народу незворотньо минули.

На жаль, в описі подій ми вимушені обмежуватись переважно понад барвистим описом краковського каноніка Яна Длуґоша (1415–1480) в його Historia Polonica. Литовських джерел ми не маємо, бо всі Литовські хроніки були в минулому сторіччі, після польсько-литовського повстання проти російських загарбників, забрані з Вільнюса до Пєтєрбурґу, після чого, як звичайно, по них зникає будь-який слід. Бо, всесвітній грабіжник не лише грабував та нищив народи, але й позбавляв їх власної історії.

Перемогу не було використано до кінця. Проста логіка підказувала – не давши орденові оправитись, знищити його оплот, знести фортецю Мальборк. Але цього теж не було зроблено. Все це мав розуміти досвідчений Вітавтас, та значить – він не мав у цьому згоди поляків. Все покінчилось черговим миром, з якого найбільший прибуток мала Польща: вона повернула собі Торунь та Ґданьськ, відновивши перетнутий було крижацькими грабіжниками вихід до Балтику. Литва, що була душею справи, не отримала нічого, крім якихось там гарантій для Жемайтії. Втім, про якісь нові християнські зазіхання на чужі землі, ми по цьому, здається, теж не чуємо.

З цієї точки зору більшого ніж Ґрюнвальд значення мав черговий собор у Констанці, де було засуджено єресь гуситів. Але – не тільки. Папи, перед обличчям Реформації, що неухильно насувалася на католицьку церкву (в особі, хоча би, єреси гуситів), вирішили не компрометувати себе союзом з отою кримінальною хрестоносною збіганиною, та прийняли резолюцію: «не навертати поган мечем до віри».

Аналізуючи підготовку та простежуючи перебіг битви при Ґрюнвальді, ми можемо тільки зайвий раз подивуватися генієві Вітавтаса Великого, який – нема сумніву, – був душею всієї справи. Він далеко випередив свій час (а, може навпаки? – наслідував приклад великого Аттіли?), зумів згуртувати навколо спільної справи інтереси самих різних людей, різних за етнікою та вірою або політичними переконаннями. Бо під Ґрюнвальдом протистояли не якісь там ґерманство та слов’янство, як силкуються представити поверхові польські історики (на чолі з Міхалем Бобжинським). Бо проти крижаків виступили не лише поганські ще в масі литвини, але й православні українці та білоруси – давні християни. А до них приєдналися не лише чеські таборіти Яна Жижки, провозвісники Реформації, а навіть ісламські вже на той час татари Тохтамиша, збіглі від гніву Тімура Ленка, який так і не наважився переслідуючи їх – вторгтися до Литви, де правив Вітавтас. На цьому тлі поляки, єдиновірці крижаків, – виглядають хіба чи не випадковими.

Наприкінці правління Вітавтаса Великого ми могли б мати іще один вузол ґрафа історії, який міг би докорінно змінити долі Східної Європи, але – йому не судилося бути.

Справа в тому, що укріпивши, як ніколи, державний статус Литви, він почав 1429 клопотання перед папою щодо коронації себе королем Литви. Сам Вітавтас, на відміну від батьків, кунігаса Кестутіса та кунінґани Біруте, переконаних та затятих поган, – був православним, але… Він не був дріб’язковою людиною, та заради інтересів держави ладний був стати й католиком.

Церемонію всеєвропейського значення передбачалося провести спочатку в столиці Жемайтії – Тракаї, потім у Вільнюсі або навіть у Луцьку. На неї вже з’їхалося чимало гостей, але раптом, 1430, великий кунігас помирає і питання знімається саме собою.

Медичних розтинів тоді не роблено, але дещо видається майже достовірним, капітально підкріплюючись наступними подіями. Та можна лише дивуватись силі придуманого ще у Римі принципу – Qui bono? – кому від цього добре? Цей принцип назавжди увійшов до детективної практики, тільки зветься тепер дещо інакше, а саме – «мотив злочину». А цей принцип вказує нам єдино, на все те ж нікчемне поріддя Яґєлончиків, що розпочало свій історичний шлях підлим убивством кунігаса Кестутіса.

Ця підозра цілком підтверджується й наступним спалахом десятирічної борні за владу над Литвою, в якій Яґєлони остаточно перемагають, приєднуючи ще тісніше Литву до Польщі.