4. Сторіччя атому

4. Сторіччя атому

Десь перед самою серединою XX сторіччя воно й розпочалося. Вважається, що це сталося 6.08.1945, коли американський стратеґічний бомбардувальник В-29 20-ї повітряної армії Сполучених Штатів, названий «Енола Гей» на честь матері його командира, полковника Пола Тіббетса, – скинув на японське місто Хіросіма першу в світі атомову бомбу. Боінґ-29 був на той час найбільшим військовим літаком світу. Як пам’ятаю сам, – десь 30 м завдовжки, біля 9 м висоти та більше 30 м у розмаху крил; до того – ще й броньований знизу, одинадцять членів команди.

Три дні потім атомовий напад було повторено в Нагасакі. Цим, на сьогодні, вичерпується військове застосування атомової зброї.

Бомба була першою у світі, плутонієвою та невеличкою, всього на два десятки кілотонн тротилового еквіваленту. Сьогоднішні стандарти включають бомби й по 10 меґатонн (Китай).

Однак, наслідки були вражаючими та стрясли тодішнім світом. Дві третини міста зникли, як не були, а з ними й десь 80 000 людей. Ще 200 000 сконали потім, уже від наслідків атомового вибуху. Приблизно те саме сталося й у Нагасакі. Капітуляція Японії через кілька днів – стала неминучою.

Світ вступив до атомової ери рівно о 8.15 ранку за місцевим (токійським) часом, коли розчахнулися бомбові люки «Еноли Гей»: почалася епоха атому, але…

Усе розпочалося набагато раніше, листом Альберта Айнштайна до президента Ф. Д. Рузвельта від 2.08.1939, де той остерігав та попереджував президента, звертаючи його увагу на можливість створення атомової зброї у гітлерівській Німеччині. На це його, у свою чергу, намовили угорські фізики-еміґранти – Єне Вігнер та Лайош Сілард, земляки Еде Теллера, який стане згодом «батьком водневої бомби».

Але, президенти – люди заклопотані, та Рузвельт остаточно утвердив атомовий проект тільки 6.12.1941. Та й те, мабуть, тільки тому, що день перед тим стався нищівний японський напад з повітря на базу американського Тихоокеанського флоту – Пірл Гарбор на Гаваях. Він яскраво та правдиво показаний багато пізніше, у художньо-історичному фільмі – «Тора! Тора!» (Тигр! Тигр!), – кодова назва японського нападу.

Так, впродовж усього двох діб вже тоді переплелися долі Японії та атомового проекту, що завершаться 1945 Хіросімою та Нагасакі.

Створення перших атомових бомб обійшлося разом десь у 2 млрд. доларів (сьогодні це близько 20 млрд.), а всього за півстоліття США витратили на атомову зброю більше від 4 трильйонів (без засобів достави!). Саме підтримання її арсеналу в доброму стані потребує більше як 20 млрд. доларів річно. Це – зброя заможних країн, та не всі можуть собі її дозволити. Крім того, є проблема – де її розміщувати. Розміщувати її можна там, де нема людей на сотні кілометрів. Таке можуть собі дозволити лише великі країни, де є безлюдні місцевості: Росія, США, Китай. Дві європейські країни, що її мають, Англія та Франція, мають її на суднах. Бо, сама атомова зброя є ціллю для атомової ж зброї.

* * *

Сталін спочатку якось проіґнорував, пронехтував атомовою бомбою: мовляв – «срєдство для запугіванія слабонєрвних», не більше. Але, совєцькі учені, гостро зацікавлені у власних кар’єрах, – хутко його переконали. Поготів, і він дещо розумівся на стані імперії, котра – як же давно не спромогалася на гучні петровські «вікторіі». Та він і сам, свого часу, не без задоволення пригадував, як «білі царскую Россію», – ті й ті, а потім ще й ті…

Щоправда, і його совєцька Росія у вигляді СССР була не ліпше, – польська війна, фінська війна… Якісь нікому ближче не відомі «побєди прі нє вияснєнних обстоятєльствах»: Хасан, Халхин-гол… Потім – піррова перемога у «Вєлікой Отєчєствєнной». Все так, він ґенералісімус, але – ціна перемоги? – чи він міг її не розуміти? Не усвідомлювати? Зате тепер – те саме, що потрібно для продовження життя догораючої імперії, – зброя слабодухих та хирних.

Совєцький Союз порядно спізнився з власною бомбою, але хутко надолужив, як звичайно, завдяки викраденню чужих секретів. Це було, здається, єдине в чому він дійсно спромігся «догнать і пєрєгнать Амєріку». Справа не тільки в шпигунах та перекидчиках, справа й у тому, що довірені Сталіна, – Л. П. Берія та І. В. Курчатов, знаходилися у досить вигідному становищі. Якщо американцям для повсякденного маніпулювання з небезпечними матеріалами приходилося вигадувати та будувати спеціальні роботи (випадково постраждалих від випромінювання в атомовому виробництві США за весь час було лише кілька), то у розпорядженні І. В. Курчатова були на це совєцькі зеки, життя яких було нічого не варте, ще менше, ніж життя «вільних». Скільки їх приплатило життям за здійснення совєцького атомового проекту, – ніхто не знає, ніхто й ніколи не рахував. Напевно, є такі табори й зараз. Принаймні, відомо, що наприкінці президентства А. Алєксандрова в АН СССР, у розпорядженні очолюваного ним атомового відомства таких таборів було ще біля чотирьох десятків. А то вже був, мало не початок «пєрєстройкі».

Брудність фізична, моральна й духовна, є чи не вирішальною прикметою «совєтского чєловєка». Отже, у великому поспіху, у гонитві за марою всесвітнього панування, радіоактивне сміття розкидували, де прийдеться. Адже, атомове випромінювання не відчувається й не помічається; а значить для примітивної совєцької людини – ніби не існує. Так стали непридатними для людського життя (та – на сотні років) – частина південного Уралу, Мурманск, вся Новая Земля, околиці Семипалатінську та багацько інших радіоактивних плям. Розкидані країною «чорнобильські зони» на десятки років перед Чорнобилем, були укривані від людей покровом «государствєнной тайни». До кондиції Мурманска, слід гадати, буде хутко доведений, тими самими людьми, й наш Севастополь.

Випробування атомової зброї в атмосфері, крім безпосередніх жертв (які в СССР були систематичними) – несли смерть й іншим: кожний водневий вибух в 1 меґатонну, – то близько 50 000 смертей у наступні роки. СССР – зробив їх не одну сотню.

Легким та понад отруйним для людини металом – берілієм, – вистилали всередині оболонки водневих бомб, це збільшувало кількість меґатонн. Сьогодні берілій можна викрити по всіх водоймищах «європєйской часті СССР», від Білого та по Чорне море.

* * *

Саме наявність атомової зброї в обох непримиренних сторін, у людства й тих, хто весь час пнувся над ним остаточно запанувати, – породила гонитву озброєнь, породила протистояння, яке мало не знищило світ. Він, за півстоліття, що пройшло по тому, – двічі отерся об атомову загибель. Першого разу тоді, коли «лібєрал» Н. С. Хрущов надумав був погрожувати США з берегів Куби: «отсєль грозіть ми будєм США…» – та ледь не висадив був світ у повітря. Другого разу це сталося, коли каґебіст Ю. В. Андропов, – став учиняти малі, але повсюдні полювання на власних людей. А до того надумав обставити ненависну НАТО своїми ракетами середнього радіусу дії; поклався на тактичну атомову зброю, щодо якої жодних обмежувальних угод не було. Проживи він ще кілька місяців, – і ми могли би мати повномасштабну атомову війну, але…

Так Бог помилував світ двічі, та – чи помилує наступним разом? Там, на Заході, де сьогодні вже взагалі мало розуміються на політиці, вважають: із розпадом СССР минула й атомова загроза. Але ми тут – добре знаємо, – атомова потуга Союзу не тільки збереглася, але з часом переходить до рук все більше безвідповідальних людей. То, як же з цим? А, тим часом атомова зброя розповзається світом, потрапляє до рук все більше безвідповідальних народів. Покищо атомова заглада лише відкладається: світ ще не вибрався із атомової прірви, куди його скинув вибух у Хіросімі.

Єдина надія (хоч як же прикра!) на те, що в цілому світі зараз спостерігається нахил у бік бактеріологічної та вірусної зброї, значно дешевшої, та такої, що можна вживати не оголошуючи війни…

Появу атомової зброї було сприйнято не однаково. Одні розглядали її – як крайній засіб відповіді на аґресію. Інші будували військову доктрину на «упрєждающєм ядєрном ударє», не дуже турбуючись наслідками: «Пусть останєтся хоть дєсять чєловєк, но чтоби ето билі совєтскіє!» Малися на увазі правдоподібно ті, вражені старечим маразмом «члєни Політбюро». До цього щасливого дня готувалися роками.

Коли влітку 1954 випробували на полігоні в Тоцку під Оренбурґом якусь надпотужну бомбу, маршал Ґ. Жуков, якого супроводжував акад. І. В. Курчатов, – наказав прогнати через ще не остигле місце атомового вибуху – зі смертоносним рівнем радіації, – кілька військових частин (разом, – до 40 тисяч людей). Досвід? – та ні, їх по тому ніхто навіть не обстежував, їх подальшою долею ніхто не цікавився. Отже, це не був і науковий експеримент, бодай людожерський. Так собі, звичайне ідіотичне цікавство двох всевладних із психікою первісного дикуна. Як усе це відбувалося, краще описати словами людини, що там побувала, який був у совєцькому атомовому пеклі. Та був не в укриттях, як оте одвічне боягузливе, настрахане безкарністю власних злочинів московське ніщо, а саме там де все й відбувалося. Звернімося по це до спогадів полковника запасу Юрія Лисенка (журн. «Україна», № 5, 1993).

Він, на початку, не забуває повідомити нас про те, що на атомове опромінення були перекинуті частини, ясна річ – з України. Бо, у XX ст. російський ґеноцид був спрямований, насамперед проти українського народу.

Другий гвардійський інженерно-саперний полк їхав од Броварів, що під Києвом, до невеличкого райцентру Тоцького днів із десять. Особливо не поспішали, хоча поїздові й давали «зелену вулицю». Разом із цим підрозділом на південий Урал було перекинуто ще кілька частин із Київського та Львівського військових округів.

Сам атомовий ґеноцид відбувався в наступний, як же відвертий спосіб:

Бомба вибухнула на висоті 350 метрів. Раптом під ногами схитнулась земля. Неймовірно потужний гуркіт оглушив усіх. По тому пронулав гучний тріск, ніби розірвали багатокілометрове міцне полотно: прокотилась вибухова хвиля. Бійці почули команду: «До бою!» Всі вискочили з окопів та укрить. Перед ними величезна на пів неба хмара. Знизу її підпирав стовп багряного полум’я. Хмара піднімалася дедалі вище, насуваючись на позиції.

За командою танки, вантажівки, колони піхотинців рушили через епіцентр атомового вибуху на позиції уявного супротивника. Неподалік догорав ліс. Там, де вибухнула атомова бомба, все було випалене дощенту. Чорну ж землю ніби виорали. Проїжджали й проходили повз вдавлені в землю розжарені танки, шматки розтрощеного ударною хвилею літака. То тут, то там височіли якісь чорні пагорби. Що під ними було поховане, знає тільки Бог.

Солдатських життів не шкодували, маневрували «до побєдного конца». І далі:

Ті навчання тривали аж до вечора. Через епіцентр ішли й ішли піхотинці. Деяким підрозділам довелося повертатись на вихідні позиції через самий смертоносний епіцентр.

Це було в більшості, покоління тридцятих, могли би жити й жити, але більшість їх із холодною кров’ю вбила Москва.

За підрахунками, з усіх атомних солдатів, тих, що ходили в атаку під Тоцьком, живих лишилося відсотків п’ятнадцать–двадцять. А на маневри звідусіль прибули понад сорок тисяч чоловік.

На цих ранніх етапах совєцького атомового злочинства, бо робити атомові звалища просто неба (як на південному Уралі) є злочинство; проганяти через місце атомового вибуху людей – теж злочинство, – часом ще важко встановити причетність до справи всюдисущої совєцької «дружби народов». Про це є теж досить цікаві та незаперечні свідоцтва. Перейдемо до них. Свого часу тільки люди вже незалежної України довідалися, нарешті, що на їх землі стояли дві сотні важких балістичних ракет (переважно СС-20 та СС-24), які в разі війни мали понести атомову смерть містам США. Вони були скупчені на Поділлі, а – чому?

Роз’яснюємо. Так було тому, що балістичні ракети супротивника – то є перша ціль атомового удару другої сторони, – чи то на відповідь, чи то навіть попереджувального. Місце їх установки і знаходження – точно відоме з 1964, коли над планетою попливли супутники серії «Тірос», пильні очі Америки. Вони почали з того, що підрахували свого часу, скільки хунвейбінів вдерлося на китайський атомовий полігон біля озера Лоб Нор, а сьогодні є в стані прочитати з космосу реґістраційний номер автомашини.

Середня густість населення (людей) в Союзі складала приблизно 10 л./км кв., подекуди, за Полярним колом або у пустелях Середньої Азії – спадаючи мало не до нуля (в Російський Федерації – десь 7 л./км кв.). По Україні середня густість населення була 74 л./км кв. А найвища вона на Правобережжі, де доходить 100 л./км кв.; за площею Правобережжя складає тільки 1,4 % площі цілого Союзу (!). Так, що ж тут планувалося, коли на отих 1,4 % (в дійсності – ще менше), у найбільш густо заселеній частині Союзу, – було поставлено 200 балістичних ракет, – цілей першого удару?

Неважко зрозуміти. В разі атомової війни, а від імені СССР її провокували двоє, Н. С. Хрущов та Ю. В. Андропов, – з Україною було би покінчено чужими руками та за лічені хвилини.

От, таку маєте «дружбу народов», «славянскоє єдінство», «славянскоє братство», чи як там ще воно в них у Москві називається. Чи не можна було у величезному Совєцькому Союзі знайти для ракет менш заселену місцевість? – безумовно: легше легкого. Чи не ближче до США, скажімо, Колима? – або Нова Земля? Так, безумовно, набагато ближче. Але таке розміщення, бачите, не обіцяє ґеноцидних вигод.

У нашому ненормальному світі всі нормальні люди ставлять свої атомові ракети там, де навкруги поменше людей. Китай – теж комуністична держава, та в гуманності її теж ніхто не звинуватить, але – свої ракети розставив по найбільш безлюдних місцях країни, на окраї своїх пустель, Ґобі або Такла Макан.

Те саме, класично ґеноцидне спрямування простежується й щодо «мірного атома», який не завжди буває таким. На час катастрофи в Чорнобилі на тій же Правобережній Україні було скупчено 40 % (!) атомових енерґетичних потужностей СССР. А – навіщо? – бо ця атомова електроенерґія не знаходила вжитку в Україні та її експортували на Захід, в Європу; десь на 20 млрд. доларів, які осідали у Москві. Справедливий розподіл праці, в дусі тієї ж «дружби народов», «славянского братства», чи як там ще? Одні працюють на АЕС в Україні, піддаючи небезпеці себе та інших, а інші сидять у чистенькому офісі у Москві, приходуючи свої мільярди.

Отже, в Україні «мірного атома» теж – на одиницю площі припадало у 50 разів (!) більше, ніж будь-де в СССР; при густині населення вдесятеро вищій (отже, на кожного поокремо – у всі 500 разів!). Хоч, зазначимо обов’язково й це, – на Лібовережжі, здавна зросійщеному, яке Москва здавна вважала своїм плацдармом в Україні, – не стояло жодноі ракети; або АЕС.

Додамо до цього ще досить цікаві подробиці, в дусі того ж таки ґеноцидного спрямування всього московського трибу життя. Як Запорізьку АЕС сподобились, кажуть, побудувати на якихось пливунах, турботливо відшуканих у морі навколішніх гранитів щита Феноскандії, то Рівненська та Хмельницька побудовані точно на карстових розломах. Сейсмічність України не є високою, з причини того ж таки базальтового щита. Але до неї можуть надходити сейсмічні хвилі з боку Карпат, де приблизно під містом Брашшо в Румунії міститься центр сейсмічної активності. Як у Рівному сейсмічність не буває вище 5 балів за шкалою Ріхтера, то у Хмельницькому сягає й 7 балів. Але, на карстових розломах ґрунт буває найбільш нестійкий. Тепер на РАЕС та ХАЕС добудовують нові блоки, що мають замістити Чорнобиль.

Атомовий реактор старого типу зі графітовим сповільнювачем нейтронів – прилад точний. А в цьому його головний недолік; його головна небезпека. Досить невеличкого перекосу, що може заклинити керуючі стріжні, які визначають рівень реакції, – і може статися катастрофа, подібна до чорнобильської. Втім, на всякий випадок Москва спорудила поруч із РАЕС – ще військовий полігон. Так, хіба ж і тут ще всього не передбачили? – для атомового ґеноциду, мається на увазі?

Сьогодні, після катастрофи в Чорнобилі, згубність атомової війни стала для тих, хто ще зберіг розум, – очевидною, але не так було з самого початку атомової ери. За цим теж цікаво простежити.

Совєцький Союз, найбільш аґресивне утворення за два останніх тисячоліття, хутко зумів наздогнати США та створив, як власну атомову, так і водневу бомбу. Атомова – то десятки кілотонн знищення, воднева – вже меґатонни. Але, треба працювати далі, бо там «навєрху», в Кремлі, все цікавляться, а чи не можна ще більше? – десятки, сотні меґатонн? Бо там мислять дикунські – дологічно. А до того, їм усе мало смерті на те, щоб «соєдініть пролєтарієв всєх стран», які цьому щосили пручаються. Як не можна з’єднати інакше, то з’єднати хоч у полум’ї термоядерних меґатонн, як не на цьому світі, так хоча би на тому.

Інші – теж не спали, сподіваючись хоч таким чином, хоч ціною немислимих втрат, але знищити нарешті ганебно проґавлену ними ж бестію більшовизму, що тим часом виросла до розмірів світової катастрофи. Знищити хоч таким шляхом тоталітаризм.

Проблема моральної відповідальності за створення атомової бомби, зброї масової заглади, – є досить деталічно обміркованою на прикладі першопроходців – американських учених, де ініціаторами справи були Альберт Айнштайн та Лайош Сілард. Цих обох важко в чомусь звинуватити, а щодо інших… вони лише по Хіросімі сповна зрозуміли, що вони розпочали. А, до того над ними висів дамоклів меч: а, якби їх випередив СССР – імперія Зла? – адже, то було би найбільшим нещастям для світу, для Землі, для людства.

Учені Третього Райху? – вони були на висоті, саботували справу, як тільки могли, годі казати. Принаймні ті, кого ми завжди поважали.

А от совєцькі, російські…

Вони продавали людство за бляшку медалі, за зайву шклянку совхозної сметани. Бо, ким же це треба було бути, щоби після 1917–1919, 1921, 1930, 1933, 1937, – дати в руки Сталіну атомову бомбу?

Хто були за ці два тисячоліття кращі люди в історії людства, ми так – на жаль, точно й не знаємо. Але, зате, – хто був його найбільшим нелюдським сміттям – по той бік мавпи, – ми знаємо достеменно. Це показав нам «вєлікій і могучій Совєтскій Союз». Бо більше нічого цікавого, здається, – так і не показав.

* * *

Але, є й різниця, капітальна та незнищима, поміж обома боками сталінської залізної куртини, по один бік якої нема місця сумнівам, а політичне злочинство сповите густим покровом тайни «государствєнних сєкрєтов». Однак, є ще другий бік – та сторона. Широкий світ де є ще політичні та інші свободи, яких так не виносить душа кремлівських можновладців; від Леніна та по Хрущова. Там, у далекому Мюнхені живе український політичний еміґрант Степан Бандера. Тільки через п’ять років після злочинного вибуху в Тоцкє, – він буде убитий найманим убивцею, кіллером із Москви, як перед ним Симон Петлюра, Євґен Коновалець або Лев Ребет. А покищо, його теж хвилюють атомові вибухи. Ніхто у світі на той час (годі й говорити про широкі маси людей) не розумів, що насправді жодна атомова війна – неприпустима. Бо вона покінчить радше не тільки з обома супротивниками, але й мало не з усім світом. Це розуміє не фахівець з атомових справ (шкода!), але мислитель, гуманіст і націоналіст, – українець на екзилі Степан Бандера. Він користається з нагоди та вголос заявляє про це цілому світові в інтерв’ю Західнонімецькому радіомовленню («Вестдойче рундфунк») 9.12.1954. Про це ми вже мали нагоду пригадувати вище, в розділі про Степана Бандеру, але повернемося до цього ще раз, місцями – й більш ґрунтовно. Це – не завадить. Отже, Бандера відповідає на це одним реченням, коротко та ясно:

Атомова війна не може дати нікому жодної користі, лише мусить принести обидвом таборам – аґресорові й нападеному, переможеному й переможцеві, – катастрофічні жертви та спустошення, принести планетарну катастрофу цілого людства.

Як ще же добре та вичерпно сказане! – ні додати, ні відняти.

Не забудемо, до того, що тоді за плечима людства були, єдино, Хіросіма та Нагасакі, а до Чорнобиля полишалося більше тридцяти років. Нагадаємо, знову ж, що С. Бандера не був жодним фахівцем у цій складній справі, але висловив абсолютну та незаперечну істину з простотою та ясністю, яких ви більше ніде не знайдете. Ні перед тим, ні після: саме це є важливе. А. Д. Сахаров, досконалий фахівець справи, що немало потрудився над совєцькою атомовою зброєю, та дещо пізно вирішив покаятися, – приходить до цього ж висновку, але набагато пізніше.

Думка, вперше висловлена 1954 С. Бандерою з такою простотою та категоричністю, лише поступово, лише з часом торує собі дорогу, визріває в розумах людей.

Першим, здається, кількома роками пізніше висловлює сумніви ґенерал Дуглас Мак Артур, переможець Японії на Тихому океані та визволитель Південної Кореї. Він, із відвертістю військової людини каже: «Тотальна війна стане Франкенштайном, який знищить обидві сторони».

Але, є й цілком протилежні думки. Найбільш відвертий із американських політиків тих років, сенатор від Арізони Баррі Голдвотер (нагадаємо, він навіть балотувався в президенти), – пише:

Ми сильні, ми звитяжимо, не треба страхатися жертв та руїн, головне – перемогти комунізм!

(Б. Голдвотер, А чому не перемога? Нью-Йорк, 1960, с. 22)

Що ж, можна й так. Бо, дійсно, «головне – перемогти комунізм!» Полишається тільки запитання: а, чи не можна перемогти – за меншу ціну?

Видає, через вісім років, свою книгу «Убивство та надубивство. Стратеґія взаємознищення», Нью-Йорк, 1962 – проф. Ральф Лепп, відомий атомовий фізик. Він, суто науково та без емоцій оцінює можливі наслідки атомової війни. Аж до того, що:

Держави з невеликою територією можуть зникнути з поверхні землі. На великих теренах виникнуть зони повного знищення та радіоактивного забруднення.

Цей автор особливо детально розважує можливість виникнення атомової війни внаслідок звичайної, вульґарної помилки. У своїх висновках підходить впритул до думки С. Бандери.

Першою ж книжкою, де була науково обґрунтована остаточна неможливість атомової війни, була – можливо, ота сама – «Діалектика військової технології та її наслідки», Амстердам, 1972, американського професора Поля Кросера, що так і не зміг видати її у США. Там він недвозначно стверджував, що:

… будь-яка країна, що стане об’єктом ракетно-ядерної атаки, стоїть перед загрозою повного знищення.

Про совєцьке сприйняття цієї думки, – ми вже писали вище.

Втім, не ліпшим від військового виявився й «мірний атом», та не лише по катастрофі в Чорнобилі, вона тільки загострила проблему. Вічною проблемою «мирного» атому, навіть, коли він буде повністю слухняний, є й буде проблема ядерних відходів, продуктів розщеплення атому урану, він віддає стільки ж енерґії, скільки дає спалення двох тонн нафти або трьох тонн вугілля. Але при цьому полишається практично той же грам, тільки перетворений на високо небезпечні радіоактивні відходи: кріптон-85, стронцій-90, йод-129, цезій-137… чого там тільки немає. Чималий відсоток їх випаровується та надходить до атмосфери. Ґарантовано нешкідливим усе це сміття може стати лише через тисячі (!) років.

Проблему зберігання цих відходів, кількість яких весь час проґресуюче зростає, – не можна вважати технічно вирішеною. Однак, не у цьому й справа, а в тому, що це – схоже, взагалі неможливо. Найбільш надійним було би викидати їх до космосу, без можливості повернення на землю, але це надто дорого. А до того, знову ж – небезпечно, а ну як ракета вибухне на старті? – або не дотягне та упаде в атмосферу? Топити відходи у земній магмі? То було би найкраще, але й тут є свої труднощі, і проблеми. Принаймні, те, що з ними робиться зараз, це полишення якнайжахливішої спадщини нашим нащадкам. Завжди небезпечними залишаться й АЕС, як би ретельно вони не були виконані.

Сполучені Штати є старішою атомовою державою, та є, у своєму роді зразковою, там була мінімальна кількість неприємних атомових інцидентів, але… Пригадується, як колись група лікарів-дослідників надумала скласти мапу розподілу, розповсюдженості жіночих викиднів. Вони всі були досить неприємно вражені, коли достатньо помітні максимуми на цій мапі припали саме на місця розташування «мирного атому» – американські АЕС.

Україні тепер приходиться приймати як даність оті свої АЕС, які виробляють, як і у Франції, десь половину електроенерґії. Але, що ж робити, коли наші уряди не квапляться, чомусь, добувати ті ґаз та нафту, по яких ми ходимо? Чи може й добувають, але для когось іншого? Отже, як нам вони не є в нагоді наші АЕС, а треба пам’ятати, що вони є тільки прикра необхідність.

Підводячи певні підсумки останній та саме атомовій половині XX ст., можна сказати, що до атомової епохи ми вступили легко та невимушено. Не тоді, 1945, так пізніше, але з якоїсь нагоди це все одно би сталося. Не в цьому тепер і сутність проблеми.

Уся проблема тепер у тому, як нам із неї, атомової епохи, вибратися живими, унести ноги з якнайменшими втратами. Нам, як і тим, хто буде жити по нас.