8. Україна та Росія

8. Україна та Росія

Тут ми дійшли ще одного важливого пункту досліджень: а, хто ж то є вони, Україна та Росія? – та, які у них взаємовідносини?

Походження російської державності у сучасній російській історії – жодних сумнівів не викликає. Наприклад, така собі «Иллюстрированная история СССР», Москва, 1974, – рекомендує себе у такий спосіб:

Пропонована читачеві книга містить стислу розповідь про найбільш видатні події та основні етапи історії нашої країни – від виникнення Древньої Русі, до наших днів.

(Иллюстрированная история СССР, Москва, 1974, с. 6)

Або, дещо далі (наведемо ще раз):

Велика держава середньовічного світу Древня Русь… Слов’яноруси – подніпровські поляни та приільменські словени, полоцькі кривічі та северські вятичі та інші племена здавна орали, полювали, бортничали на власній землі. Відбиваючи набіги скандинавських піратів із півночі, хозар та кочовиків-печенегів з півдня, вони поступово сплотилися до X ст. у величезну державу під рукою великих князів і бояр «матєрі городов русскіх» Києва, а також підвладних йому Новгорода, Чернігова, Полоцька, Смоленська…

(теж там, с. 13)

Ну, одне слово, як годиться – «дрєвнєрусскоє государство». Або гра на слівці: «Русь – русскій», хоч останнє з’явилося вже після Пєтра I, який по створенні імперії 1721 надумав, з подачи своїх учених німців, – переіменувати свою Московію на златинізований варіант Русі – «Россія»; шахрайство досить дрібне, але – з аж як великими наслідками. Знову ж, одне слово: «Якби не ми, то як вас величать?» (Л. Костенко). Такі є справи з державою.

Що ж до українців… Спочатку А. Сумароков, що наприкінці XVIII ст. побував в Україні, цілком щиро писав: «…інша країна, інший нарід…» Потім, за Ніколая I, за справу взялися учені, та встановили були, що після наїзду монголів 1240 – російську державність перенесено з Києва на північ, а українці? – набігли звідкилясь після монголів (М. Погодін). Ще потім відкинули й це: як надто складне, бо виявилося, що «нікакого украінского язика нєт і бить нє можєт». Що це той самий «русскій язик, только іспорчєнний вліянієм на нєго Польші».

За совєцьких часів зійшлися на компромісі: дозволили бути, крім росіян, іще українцям та білорусам, але – тільки в такій саме послідовності: період концепції «старшєго брата», так би мовити.

У постсовєцький період спостерігаємо, як це не дивно, – повернення до часів Ніколая I або П. Валуєва; точки зору останнього, що окремої української мови «нєт і бить нє можєт», – дотримується, наприклад, нобелівський лавреат А. Солжєніцин.

Але, після всього, що було в попередніх розділах, – мусить бути ясно, що не Україна є якоюсь там «окраіной вєлікого государства російского», а – радше навпаки. Бо, дійсно, саме Росія пішла бути від України, як ми це й вичерпно ясно покажемо; та, за цей історичний гріх наш нарід розплачується й досі. З часом прийшовши на край загибелі, ставши нацією, що вимирає. Бо нас сьогодні наприкінці XX ст. – рівно стільки, скільки було на початку – 37 млн.

Отже, коли сталося відокремлення Росії від України, та як саме?

Колишній Гунський каганат, що на початку X ст. звузився до Правобережної України, зберігши лише свою першу столицю в Гунаґарді-Києві, – поступово поширював свої терени й за часів Київського князівства; відроджуючи, так би мовити, свої природні геополітичні масштаби. Цьому, зокрема, ґрунтовно посприяв Святослав (964–972), що більше як по трьохстах роках відвоював Леведію, витиснувши з неї хозарів.

За його сина Володимира (972–1015) продовжується експансія на північний схід. Між Окою – межею інтересів Булгарського каганату, що іще 490 відділився від Гунії, та Клязьмою, – з’являються перші київські поселення на землях угро-фінських народів веся і мурома. Потім, пізніше, завойовують і місцевості на заході (Московщина) що одвічно належать балтицькому народові «ґаліндів» («ґолядь» російських літописців).

Схоже, що всі північні міста: Володимир, Муром, Суздаль, – хутко стають работорговими центрами. Сьогодні важко сказати, звідки побралася работоргівля в країні, де її не було, принаймні, три тисячі років. Може її принесли оті зайди, волоцюжні рюриковичі, які стали історичним нещастям Київської Русі, бо вона геть заникає по відродженні Києва після його зруйнування монголами Бату-хана 1240. А, можливо, з’являється з нових колоній. Бо, так само було пізніше, з європейськими колоніями у Новому Світі; вони починали з работоргівлі та покінчили з нею остаточно лише у XIX ст. Отже, якась особливість саме колоній. Можливо, це є закономірність. Бо це байки, ніби до колоній ідуть люди енергійні та підприємливі, цвіт нації: в жодному разі! Бо такі цілком пристойно влаштовуються і вдома. Насправді іде всякий непотріб, що ніде місця зігріти не може. А часом, це робиться й свідомо: пригадайте, як Британська імперія позбавлялася асоціальних елементів, експортуючи їх до Австралії або Нової Зеландії.

Работоргівля, то хоч і аморальний бізнес, але понад прибутковий, та нові колонії хутко ростуть та міцніють (так само було, пригадайте і в європейських колоніях). Колоністи, віддалені від Києва на якусь тисячу кілометрів – беруть собі жінок на місці та швидко розпускаються етнічно у місцевих народах, яких вони пораблюють.

Із цим пов’язуються дві характерні особливості, два протиріччя, це по-перше те, що в кінці зникає етнічна, расова різниця між рабами та рабовласниками: утворюється безпрецедентна система рабства всередині одного народу. По-друге, місцеві мови більшості населення – витискаються мовою зайд: раб має розмовляти тільки мовою господаря, рабовласника.

Цілком іншою стає й психіка народу північних колоній. Все це ми не будемо обговорювати в подробицях, відсилаючи читача радше до гл. XVI «Курса русской истории» В. Ключевского (Сочинения, Москва, 1956, т. 1). Звідти з повною ясністю плине, що вже десь через сто років після появи північних колоній – ми маємо на півдні і на півночі дві абсолютно різні нації; різні не тільки етнічно, але ментально. Де в чому, щодо останнього, – навіть протилежні та несумісні.

Подібне твердження обґрунтовується всією історією двох націй, – українців та росіян. Як перші неодмінно трималися демократичного устрою, громадянського трибу життя, так другі були незмінно щирими слугами несвободи: всебічного утиску та авторитарної диктатури. Все це досить виразно спостерігається тоді, на самому початку. Спільного полишається дуже мало; лише спогади минулого, та…

Хіба тільки мова, хоч порядно збіднена та перекалічена. Як то звичайно буває по різних колоніальних задуп’ях.

Закріплюється в північній, Суздальській Русі – на століття вперед, і спосіб існування, чужий Україні, – рабство.

Як для Києва работоргівля була чимось тимчасовим, зайняттям занесеним із колоній, якого не схвалювало та до якого було непричетне вільне, переважно селянське населення Київської Русі, – так на півночі рабство стало з самого початку основою господарки. Там воно протриває, жах подумати, – аж до 1861, – більше, як вісім століть!

Київ був і за князівства столицею держави, де й правили київські князі. Першим із північних князів, що вліз на київський престол, був, здається, Юрій Долгорукій (1154–1157). Він навів із собою своїх «керівників» – суздальських хабарників, який розсадив правити «по ґородам і вєсям». Після його смерті київські люди їх усіх, до останнього, – негайно перебили. Вже це, якоюсь мірою, характеризує тодішні відносини двох різних народів.

Ці відносини загострюються до стану війни 1169, але в ній син Юрія Долгорукого – Андрєй Боголюбскій (1111–1174), – перемагає Мстислава Волинського. Київ був узятий суздальцями, та його люди мали змогу пізнати щиру любов до них «старшіх братьєв». Як пише історик:

Переможці, за оповіданням літописця, не щадили нічого в Києві, ні храмів, ні жінок, ні дітей: «були тоді в Києві на всіх людях стон та туга, скорбота невтішна та сльози неперестанні».

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1956, т. 1, с. 319)

Куди вже там отій «татаро-монгольській навалі».

Так, убивали, нищили та грабували. Навіть перша святиня Росії – ікона Владімірской Божьєй Матєрі, – украдена з монастиря у Вишгороді. Бо, плюндрували північні дикуни, ясна річ, не лише Київ, але й усі околиці.

Від цього конфлікту й слід, мабуть, вести історичний відлік існування Росії та російської державності; принаймні – в принципі. Бо після цього північні князі завжди мають у себе свого «вєлікого князя», тобто – непідвладного нікому суверена. Відтак і стають українські колонії незалежною від України державою (чи державами?). Хоч і не відразу постає єдина російська державність, до цього – ще йти та йти. Але вирішальний поділ, за всіма законами міжнародного права, – відбувається саме 1169.

Російські шахраї від історії й досі роблять вигляд, що тоді нічого не відбулося, та київська історія «ето русская історія». Але, на те вони й шахраї. Таким чином, коли в минулому столітті офіційно святкувалося «Тисячєлєтіє Россії» – то святкувалася чергова історична брехня, не більше. Бо ота Росія в жодному разі не починається з Олега (або Рюрика). Вона починається, в кращому разі, з Андрєя Боголюбского. Як не починаються США з Вільяма Конкверора.

До речі, сам Андрєй Боголюбскій був «самодєржцєм» типово російським: покидьком з покидьків, хоч і був сином половецької матері. Поєднував у собі необмежене свавілля, безглуздість, жорстокість та боягузтво. Той самий набір чеснот, що згодом буде притаманний усім іншим героїчним постатям «славной Історіі Россійской» – Івану IV, Пєтрові I… Одне слово, як пише літописець – «нєнавідєлі князя Андрєя своі домашніє і била брань лютая в Ростовской і Суздальской зємлє». Не дивно, що його й ганебно вбили – мало не «домашніє». Офіційний історик пише:

В особі князя Андрєя велікорос вперше виступив на історичну сцену, та цей виступ не можна визнати вдалим.

(теж там, с. 324)

Чи можна вважати вдалими всі інші «виступлєнія» – полишаємо на суд читачів. Та – на суд історії (який давно відбувся).

Підкреслимо, що тут не йдеться про якісь там сенсаційні наукові відкриття. Все це є давно відомі та незаперечні факти історії. Їх цілком однозначно тлумачили сучасники, так само тлумачать історики:

Так поглянули на хід справ і древні літописці, віддзеркалюючи у своєму погляді враження сучасників Андрєя Боголюбского: на їх погляд з часу цього князя велике княжіння, до тих пір єдине київське, поділилося на дві частини: князь Андрєй зі своєю північною Руссю відділився від Русі південної, утворив друге велике княжіння, Суздальське та зробив город Володимир великокнязівським столом для всіх князів .

(теж там, с. 321)

Маються на увазі, ясна річ, князі північні («відділився від Русі південної»). Як бачимо, автор абсолютно ясно уявляє собі розділ України та її колишніх колоній – майбутньої Росії. Процес який пізніше став системою для колоній європейських. Він не наполягає на тому, що це є принципово, хоч безперечно це розуміє. Таке щось, деяку стриманість, – теж можна збагнути. Вже гучно відсвятковано «Тисячєлєтіє Россіі», та підкреслювати те, що воно відбулося чи не на триста років передчасно, – може викликати й «височайшєє нєудовольствіє»; в шахрайській імперії – правди не полюбляють. Та ще в дикій Росії… самі розумієте.

Антагонізм поміж обома різної етніки народами – ведеться з самого початку їх поділу.

Та й у проміжку, коли кияни, волиняни, галичани та половці вирішили 1223 протиставитись монголам маршала Субедея на Калці, та програли, жодного воїна з півночі там не було. Ті вирішили відсидітись за своїми лісовими хащами. Тільки короткий рейд Бату-хана з трьома туменами взимку 1237–1238, – дещо привів їх до розуму.

Потім контакти між ними відновлюються лише десь через півтисячоліття.

Не менш разючою була різниця в культурі та її рівні між двома народами. Ми вже писали вище, що українська культура не була надбанням княжої епохи. Радше вона була інерцією високої культури Гунського каганату. Але й київська традиція хутко згасає на півночі. Приписувати це суворим умовам життя було би недоречно й нерозсудливо, бо маємо приклад ґотської культури на суворій півночі Скандинавії, захоронення Усебергу та Ґокстаду. Вони являють нам зразки справжньої високої культури. Зовсім не те ми бачимо тут.

Чи не найбільш компроментуючою прикметою нової російської культури, є «курная ізба», тобто хата без димоходу. Це справжня королева російської культури. З неї починали свій шлях у майбутнє північні колонії Києва, та вона доіснувала по російських селах мало не до XX ст. В Україні вона невідома, навіть у поселеннях старішої Трипільської культури. Невідомо, і звідки б це могло бути займане, бо так не жив ніхто з сусідніх народів. «Курная ізба» невідома, здається, у Булгарському каганаті, поґотів у його наступниці Алтин Орду.

Коли в нас було винайдено свічки або хоч лоєві плошки з гнотом, – навряд чи можливо дослідити. Але, ці засоби освітлення вживались у нас, мабуть, за багато століть перед нашою ерою. Принаймні, в захороненнях саків, кочовиків Великого Степу та предків якутів і казахів, – знаходять олійні лампи ще з III ст. п. н. е. Втім, це не означає, що їх не було раніше. Чи так вже важко було спорудити щось подібне й на російській півночі? – мабуть, дивлячись кому.

Така відсталість культури не, є загадкою, та пов’язується безпосередньо з трибом суспільного життя. Бо рабовласництво – не сприяє культурі. Рабові – взагалі не до культури, а рабовласник… Чи може такий непотріб – взагалі бути культурним? Здається, що таке – є просто несумісне.

Про це фантастичне відставання в культурі матеріальній, ми ще будемо писати, та – не одного разу. Але, є ще не менш разючий контраст у сфері духовній: разюча різниця духовних рівнів. Бо, в багатому українському фольклорі, є чимало всякого, але – нема, на щастя, того, що є у фольклорі російськім.

А саме це – цікаво переглянути.

Ми тут звернемо увагу всього на дві, але як же красномовні обставини. Це відсутність в українському фольклорі так званого «билінно-богатирского епоса», як рівно казок про Бабу Ягу.

Бо саме з російського фольклору ми довідуємося про те, що: «сільниє могучіє богатирі во Кієвє», а «цєрковно пєніє во Москвє ґородє», як і про загадкової видової приналежності «гусєй-лєбєдєй», та ще силу всього іншого.

Богатирі то понад цікавий сюжет, як сам по собі, так і з пункту зору психології народного характеру. Звернімося до висвітлення їх у самому російському епосі: що може бути краще, ніж надати слова відповідачеві? Починаючи з початку, з молодих років майбутнього богатиря, коли він:

Коли в малом был да он в ребячестве,

На широкой уличке погуливал,

Он с ровесниками шуточки пошучивал, –

Хватит за руку и рука долой,

Хватит за ногу и нога долой.

(Ю. И. Юдин, Героические былины, Москва, 1975, с. 41)

Отже, як вам подобаються «шуточкі» цього дебіла? – соціально небезпечного суб’єкта. Але, герої – навіть дебільні, – підростають, та «ровєсніков» їм уже замало. Підрісши,

Сели молодцы на добрых коней,

Где повернутся, делали улицы,

Учали по силушке погуливать:

Поворотятся – часты плошади…

(теж там, с. 65)

Тут «сілушка» – бачите, це – як кажуть, – «жівая сіла протівніка», не названого навіть на ім’я: що за різниця? Адже: «кто нє с намі тот враг»; а, «когда враг нє сдаєтся – єго унічтожают» (і коли здався – так само). Однак, до них самих це не відноситься, спробуйте лишень зачепити – який свинячий вереск на весь світ здіймуть! Бо, одне – то ми, а вже зовсім інше – якісь там «бандформірованія».

Уроджена подвійна мораль, що ви хочете…

Може богатир і порядний бешкет зчинити, особливо – коли перебере, – може й «псіхануть»:

Скочил-то ведь Добрынюшка Микитинець,

Оперся о столы да о дубовыи,

Как топал ногами в паркетный пол, –

Как теремы-то вси поросшаталисе,

Хрустальны околенки посыпались,

А вси князи-бояра замертво лежат,

А князь Владимер ходит раскорякою,

А молитсе Добрыне, извиняется:

– «Не бей-ко ты ногами о кирпицьной пол,

Оставь-ка нас, бояр, на симена!»

(теж там, с. 58)

Або, помилуємося на продовження отого, попереднього, – «славниє вікторіі російскіє»; деяке закінчення, так би мовити, усієї богатирської діяльності:

И наехали удалы добры молодцы,

Те же во поле быки кормленые,

Те же сильные могучие богатыри,

И начали они силу рубить со краю на край,

Не оставляли они ни старого, ни малого,

И рубили они силу сутки пятеро,

И не оставили они ни единого на семена.

И протекла тут кровь горячая,

И пар шел от трупья по облака.

(теж там, с. 71–72)

От тут звернімо увагу на оті: «Нє оставілі ні старого, ні малого» та ще й «і нє оставілі оні ні єдіного на сємєна», – подумаємо, а що ж це, власне, таке? На жаль, тут не полишається місця на якесь подвійне тлумачення. Бо від того їх «пара», що «шєл от трупья по облака» – за версту смердить геноцидом. Агресія та геноцид – є агресією та геноцидом, та що тут – в народному епосі оспівуються саме вони – видно сліпому.

Отже, подякуємо великому Богові, що наш нарід подібного сміття по собі не полишив. Та, поґотів, у таких бридко неестетичних формах, у такий примітивний спосіб.

Переходячи до другої частини нашого сюжету, поцікавимося, чому, як це помітив іще сучасник А. Пушкіна Вельтман, автор популярних тоді історичних романів, в примітках до одного з них він пише:

БАБА-ЯГА. – Казкове поняття про неї відоме кожному, але Баба-Яга повинна, здається відноситись до мітології древніх Руссів; проміж Південними Слов’янами не відгукується про неї жодна з леґенд, а тому слід шукати її серед язичників Скандинавії або Північної Скитії.

(А. Вельтман, Романы, Москва, 1985)

Дійсно, саме так є, але – в чому справа? – чи не в тому, що міт про Бабу Ягу виникнув, знову ж, не в Києві, а в його північних колоніях? Схоже, що саме так.

Російський історик В. Ключевскій твердить, що «…ліс завжди був тяжким для російської людини». З причин досить прозорих: в лісі можуть блукати «соловьі–разбойнікі» або збіглі раби, які можуть і помститись; повно й диких звірів. Не був приємним і вільний степ, де у травах міг причаїтись «злой татарін». Отже, й подітись не було би куди, якби не було річки. Бо, як повідомляє нас історик:

Так ліс та особливо степ діяли на російську людину двозначно, зате жодної двозначності, жодних непорозумінь не бувало у неї з російською рікою. На річці вона оживала, жила з нею душа в душу.

(В. О. Ключевский, Сочинения, т. 1, Москва, 1956, с. 68)

Тут все гаразд, автор абсолютно правий, бо саме річка була та полишилась великим засобом «освоєнія» чужих «русскіх зємєль», що їм ніколи не належали, саме річки приносили їм найбільші зиски. Бо, фінські хутори, з яких можна було запастися рабами, лежали саме на річках та озерах. Про це красномовно свідчить, те, що фінське слово «vesi» – вода, – стало старішою назвою оселі на російській півночі – «весь».

Подібна прихильність до російських річок може навести на думку, що всі вони мають російські ж імена, але… далебі… Бо всі вони носять свої, старіші фінські імена: Волга, Вычегда, Кама, Клязьма, Москва, Ока, Онега, Печора, Пинега, Протва, Угра, Шексна, Цна та багато, багато інших. Хіба, що якась там дрібна річушка Пьянь – ото вже напевно російська.

Але, як вона, власне, виглядала: Баба Яга? На старих народнах картинках, «лубках», вона зображується як літня жінка, часом у типово угро-фінському головному уборі – «русскій кокошнік». Вона жіттєдіяльна, хитра та підступна, аж понад зла. «Баба» – слово угро-фінського походження, як і «Яга». Справа в тому, що так звані форманти, – закінчення назов річок на півночі, являють нам велике різноманіття: -йук, -йугі, -йога, -йогі, -іга, -ега, -ога, -яга, аж по мансійське -я. Але, всі вони означають «річку» різними угро-фінськими мовами. Як це часом буває, іменник може бути й прикметником – «річкова». Отже, Баба Яга – то Річкова Баба.

До того, вона ще живе «в ізбушкє на курьіх ножках» та є великою чарівницею.

Перше нагадує нам про надбережні поселення на палях, які були так розповсюджені в неолітичній Європі; десь від 5000 років тому і пізніше. Отже, «ізбушка на курьіх ножках» могла мати своїм прототипом саме річковий будинок на палях.

Чарівництвом в Європі прославлялися фіни, як і лікарським фахом, та мистецтво фінських шаманів вивчав іще у XVI ст. учений єпископ Турку, Мікаель Аґрікола.

Все це разом просто не полишає нам вибору. Поселення на палях по берегах річок та озер належали угро-фінським народам європейської тайги, лісовим полювальникам (можливо – з початками лісового землеробства). За теплої пори року вони вели сталий триб життя: чоловіки зранку відправлялися на полювання або на розчищене в лісі поле, а молоді жінки на заґотівлю грибів та ягід. З малечею, дитинством, полишалися вдома літні жінки. З міту про Бабу Ягу – Річкову Бабу ми добре бачимо, що вони вправно володіли, як чарами, так стрілами, відбиваючи напади работоргівців з Володимира, Мурома або Суздаля, які так добре почували себе на російській річці (з фінською назвою). Подумайте, як добре потрібно датися взнаки, щоб навічно закарбувати пам’ять про себе у міті.

Таким чином, весь фольклор про Бабу Ягу, який зі всім зрозумілих причин відсутній в нашій Україні, є нащадком забобонного страху російських полювальників на рабів, темних та невігласних, – перед старими жінками фінських річкових поселень на палях, могутніми шаманками, хазяйками ворожбитських чар та отруєних стріл. Свідок самих-самих початків «русской ідєі» – російської работоргівлі. Так само, як спадкове уміння «брать язика». Від якого і довідувалися, на який опір можна буде сподіватись в разі нападу. Та на яку саме кількість отих «рабов, рабинь, рабят і рабєнков» можна розраховувати в разі успіху.

Звернімо тут увагу й на черговий слід дологічного, магічного мислення – табуїстичність назви: не відьма, не чарівниця, а просто «річкова баба». Це – типове табуїстичне іномовлення, на зразок табуїстичної назви ведмідя – «мішка» (від литовського «мішкас» – лісовий), або вовка – «сєрий».

Наприкінці нагадаємо й про відсутність у нас і отих улюблених фольклористами «билін». Недолугих, кострубатих та примітивних, яких без сміху читати не можна.

Зауважимо, що саме вона, величезна, бодай – тотальна перевага України в культурі – призвела свого часу й до відносного успіху культурної частини пєтровських реформ. Бо надто вже багато освічених людей з України понесли тоді свої знання до Росії. Як написав доволі відомий філолог:

Після українсько-російського воз’єднання (1654) потік українських книжників до російських культурних центрів посилюється впродовж XVII ст. – початку XVIII ст.

(Р. Якобсон. Работы по поэтике, Москва, 1987, с. 60)

Все тут добре, тільки оте «воз’єднання (воссоєдінєніє)» – розповсюджене упередження. Не було його, бо не було, чого возз’єднувати. Була звичайна окупація та анексія, звичайним шляхом війни, російським шляхом агресії. Хоч оті книжники – й дійсно були. Без них би, можливо, й досі в соломі би спали та зубами чухались… Книжники були, чимало й зробили, але… вони тільки показали зайвого разу, що народові ніхто не може допомогти, навіть Бог, як він сам собі не допоможе.

Є тут і ще один яскравий історичний урок, вже для самої України. Поки Скитія-Україна протиставилася загарбницьким імперіям – її власні справи йшли цілком добре. Наслідком була не тільки консолідація власної держави, без якихось колоній, але й імперські данини.

Але, час кінчати наші Київські історії. Далі піде епоха відродження, часи Великої Литви, але над ними буде висіти дамоклів меч отого недолугого київського ж поріддя, – одвічно агресивної Росії.