Розділ II Нові призначення, початок походу, організація прориву у воро же запілля

Розділ II

Нові призначення, початок походу, організація прориву у воро же запілля

До полудня 6 грудня нарада скінчилася. Від голови Ради Міністрів І. Мазепи я одержав, за підписом Головного Отамана С. Петлюри, наказ обняти командування армією У. Н. Р. такого змісту:

"Голова Директорії У. Н. Р. 5 грудня 1919 року м. Чортория, ч.10. Отаманові Омеляновичеві-Павленкові.

У звязку з новим завданням, що покладено на Дієву Армію, наказую Вам приступити до виконання обовязків Командуючого Дієвою Армією й одночасово продовжувати керування Запорозькою групою.

Дальші вказівки відносно діяльности армії Ви маєте одержувати від мене через Уряд У.Н.Р. Заступником Вашим призначаю отамана Юрка Тютюнника, котрого Ви повинні про це повідомити. Головний Отаман військ У. Н. Р. Петлюра. Начальник штабу отаман Юнаків".

Крім цього документу на руки всіх командирів дивізій було видане ще окреме уповноваження від Командуючого армією (Наддніпрянською) такого змісту:

"Командуючий Армією У.Н.Р., 6 грудня 1919 року, ч.32. Ставка. Отаманові (далі було зазначено прізвище відповідного командира).

З одержанням цього Ви призначаєтесь начальником (назва дивізії) загону. Ви користуєтесь диктаторськими правами у відношенню розпоряджень, викликаних воєнними потребами. Отаман В.Тютюнник. Начальник штабу генерального штабу полковник Мишківський".

Лишилося вражіння, що цей останній документ було видано з ініціятиви Командування армією У.Н.Р. без порозуміння з вищою військовою й політичною владою.

На цих двох документах вище Командування армії й базувалося в усіх своїх дальших поступуваннях.

Щохвилини надходили все нові повідомлення про дезорганізацію польськими військами нашого запілля. Через те я запросив командирів дивізій до сусідньої з місцем наради кімнати, щоб обміркувати перший оперативний плян.

Без особливих суперечок думка, щоб у негайному переході до активности шукати рятунку на своїх землях і поміж своїми, — перемогла на зібранні, що складалося виключно з військових, запропонований мною плян на прорив був обміркований у деталях і принятий; зміст його був такий:

1. Смугу для прориву обібрано в районі розташування Галицької армії, що в той час була угрупована в районі Козятин — Гайсин — Вінниця — Хмельник (всі включно), при чому полковникові Долудові було поставлене завдання негайно відїхати до місця постою Команди У.Г.А. (м. Вінниця) й порозумітися в цій справі з генералом Микиткою (полковник Долуд мав передати генералові Микитці мого особистого листа).

2. Загальний напрямок руху Любар — Липовець (точно для середньої колони: Любар — Краснопіль — Заливанщина — Самгородок — Вівсяники).

3. Схема операції:

а) 6 грудня всі частини, що брали участь у поході, мусіли відірватися від польського кордону й зосередитись у південно-східній частині трикутника Шепетівка — Миропіль — Любар (вихідна позиція).

б) Від 7–9 грудня марш через розполог Галицької армії і 10–11 грудня — форсування залізниць Янів — Бердичів і Вінниця — Козятин, на дільниці поміж ст. Голенди (біля Козятина) й Гулівці (біля ст. Калинівки).

в) Після форсування залізниць — угрупування в трикутнику: с. Прилуки — Вахнівка — Вівсяники.

Ситуація в смузі, обібраній Командуванням для прориву, уявлялася так:

Поміж галицькими частинами були лише невеликі частини добровольців, але залізниці, особливо вузлові стації, були виключно під контролем і охороною Добровольчого Командування.

Таким чином, головними перешкодами на шляху армії могли бути залізниці. Через те вся увага при технічному виконанню завдання повинна була бути звернута на вміле форсування двох залізничих ліній.

Швидкість і несподіванка повинні були стати нам у пригоді.

Такий, у загальних рисах, був перший оперативний плян, що ним почався Зимовий Похід Армії У.Н.Р. у ворожому запіллю. Голові Ради Міністрів я передав лише, що армія 7 грудня вирушить у похід.

***

Непривабливий і сумний вигляд мав район, де перебувала тоді армія. Наприклад, недалеко від Любару можна було бачити купу тягарових і особових самоходів, частинно знищених, а частинно ще цілком добрих; кидалися в вічі вози, навантажені різним майном і залишені без догляду на дорозі, бо знесилені коні нездатні були до дальшої праці; підводи з недужими, пораненими, що з розпаччю просили допомоги. Найтяжче вражіння робили напів одягнуті, з купою шмаття на ногах, замість чобіт, легко поранені й недужі козаки, що тяглися за обозами. Потрібна була велика самопосвята й глибоке переконання в правоті своєї справи, щоби перетерпіти все те лихо.

Того ж вечера бачив я на марші стройову колону Запорожців та деякі інші частини й дивився на цих людей, що були змучені безупинними маршами, боями та різними авантурами в запіллю; що простували вже з мого наказу в цілком новому напрямку, цілковито не виявленому, мов та темрява, в яку зникали наші колони.

Я вдивлявся у виснажені безупинними боями й походами обличчя старшин і козацтва, уважно прислухався до окремих голосів, чи нема де ознак страху або незадоволення. — Ні, все ті ж самі ясні, привітні обличчя, повні довіря та відданости; навіть не чути було даремних запитань. Та й нащо запитання? Всі знали: йдемо вглиб України.

Пізніше я ділився своїми вражіннями з командирами дивізій, і всі вони ствердили мої спостереження. Думається мені, що одностайність і патріотизм командного складу передався й далі в козацтво та всіх споїв ще міцніше, наперекір долі й людській зненависті, в одну монолітну скелю.

По дорозі я зустрів також пан-отця Пащевського, що, завдяки щасливому випадкові, уникнув долі штабу Запорозької групи й тепер пішки йшов із колоною. Це була добра признака, бо пан-отець Пащевський тішився глибокими симпатіями й був від початку походу для Запорожців, а потім і для всього війська правдивим порадником і отцем духовним.

У холодні, брудні зимові дні операція наша розвинулася математично точно. Появлення наших колон у районі розпологу галичан було для них повною несподіванкою, і перш, ніж вони змогли в цьому зорієнтуватися, колони вже обминули їх. Виконання відповідало постанові:

10 грудня о 23 годині вибухи на півдні й на півночі свідчили про роботу кінноти Київців та Волинців; через непролазне болото, в цілковиту темряву колони наші посувалися зі скорістю доброго маршу при нормальних умовинах такими манівцями, де й удень можна було цілком заблудитися.

Через с. Черепашинці (10 верстов на північ від Калинівки) шлях проходив через страшне болото. 3-я стрілецька дивізія ледве з нього вибралася; всі тяжкі вози довелося залишити; 2 гарматі (полковник Чижевський) і 2 кулемети також прийшлося покинути й використати коней від них, щоб витягти другі дві гарматі (склад дивізії на початку походу: старшин та козаків — 1,000, гармат — 4, кулеметів — 10, кінноти — 100 шабель. Трутенко — "3-тя Залізна дивізія на початку Зимового Походу)".

12 грудня вранці обидві залізниці були вже позаду.

Київцям, що йшли в південній колоні разом із полком Чорних Запорожців, вдалося на стації Гулівці захопити два потяги дивізійної інтендантури добровольців і трохи вдягнутися; при цій зустрічі з салдатами Добровольчої армії було чимало цікавих епізодів.

11 грудня вранці вся Вінниця, за винятком команди У.Г.А., була в турботі, бо такого вчинку збоку Українців-Наддніпрянців ніхто з ворожого стану не сподівався.

Командування Добровольчої армії, щоб відновити ситуацію, хотіло з Вінниці вислати бронепотяги, але ж, через заходи Галицького Командування, бронепотяги в своїй акції спізнилися.

Загалом, успіх був би цілковитий, коли б не, ще й досі досконально незясований, вчинок кінного полку ім. Максима Залізняка, якому Волинська дивізія, що була в північній колоні, доручила була захопити стацію Голендри, задля забезпечення марш-маневру нашої армії з півночі (з Козятинського напрямку). Волинці повідомили, що полк не виконав свого завдання й залишив у більшості армію. Цим було поставлено всю нашу операцію під загрозу з півночі. Волинці встигли вжити належних заходів, проте їх кінноті було заподіяно шкоду, бо треба знати, з якими труднощами в революційні часи сполучалася організація кінних частин.

Від полку Максима Залізняка (200–300 коней) залишилася ледве одна сотня під керуванням сотника Голуба, що продовжувала свою дуже хвальну службу й надалі в лавах Волинців.

Під Любаром армію залишили елементи, що співчували волохівщині, під Козятином та Вінницею — ті, що зневірилися в нашій справі й побачили в добровольцях непереможну силу; далі пізніше ми будемо бачити, що на чергу денну стає ще раз питання про відносини армії до Радянської влади. І, таким чином, поруч із набуванням знов певної військової організації йде зміцнення політичної ідеології Української армії, як національної збройної сили.

Захоплення найближчого повітового міста Липівця являлося цілком необхідним і негайним, як із метою політичної розвідки, так і для поширення пляцдарму; по відомостях в місті стояло 300 чоловік піхоти добровольців.

Справу цю Командування доручило кінним частинам 3-ої стрілецької дивізії й дивізії Київській під загальним керуванням отамана Ю. Тютюнника.

13 грудня дивізія перебувала в м. Вахнівці (12 верстов на північний захід від м. Липівця); ранком 14 грудня кіннота Київців зосередилася в м. Зозові (5–6 верстов на північ від м. Липівця) і звідти заатакувала місто Липовець; кіннота ж 3-ої дивізії (полковник Яворський) зробила свій напад із заходу. Добровольча залога й влада міста заздалегідь відїхала до Вінниці; "государственная охрана" спішно склала свою зброю.

Комендантуру міста взяв на себе полковник Трутенко. В занятому районі Самгородок — Вівсяники — Липовець — Прилуки Армія | У.Н.Р. 15 грудня перебувала в денному спочинку.

***

З заняттям Липівця закінчилася наша операція щодо прориву добровольчого фронту й скінчилася для нас, на загал, цілком успішно: армія наша, що 5 грудня перебувала в повному оточенню, 10 грудня була вже в новому районі, в запіллю Добровольчої армії. Висновки:

1) Напрямок і дільницю ворожого фронту, що були вибрані для прориву армії, треба вважати правильними й доцільними як з політичного, так і з воєнного боку.

2) Важкі й мало здатні до серйозного бою колони наші використовують при виконанню свого завдання дуже влучно манівці, нічну хуртовину і скорість маршів; командування всіх відділів вимагає від війська останніх, майже надлюдських зусиль. За 4 доби жахливими шляхами пройдено було 150–200 верстов.

3) Приклад начальників, що персонально йдуть на чолі колон і являються для всіх підлеглих зразком витривалости, тягне за собою решту козацтва.

4) По приблизному підрахунку в чотирьох військових групах, а саме: Запорозькій, Волинській, Київській із частинами корпусу С.С. і Збірній, до складу її входили 3-я Стрілецька дивізія та Юнацька Школа, — з Любарського району було виведено від 8 до 10 тисяч чоловік при 2,000 шабель та багнетів і при 12 гарматах; але штаби, обози, нестройові частини й транспорти хворих переважали над здатними до бою окремими військовими частинами й складали до 75 % усього складу армії.

5) Цей перший успіх, після довготривалих важких арієргардних операцій, відбився на військові з морального боку дуже добре. Жовто-блакитний прапор гордо маяв над військом, і в масах почувалася більша самопевність.

Опинившися в ближчому запіллю Добровольчої армії, військо наше, яко добрий "таран", хитнулося вправо та вліво й почало нищити засоби руху й звязку Добрармії.

Прихильні нам чутки прибільшували нашу кількість. По широких просторах України відгукнулися повстанчі організації.

Загони Махна по Дніпровських плавнях розвинули свою працю. Все це зробило неминучою катастрофу армії генерала Деникіка на Україні.

Першою почала відступати Бердичівська група Добрармії. Цей відступ дедалі перетворювався в загальну дезорганізовану втечу добровольців до Чорного моря.

Штаб генерала Деникіна оповістив за наш прорив на його запілля такою телеграмою: "Розбита нами Українська армія опинилась у нас у глибокому тилу". Дійсно, несподівана поява нашої армії втилу Деникіна навела на добровольців невимовний жах, що можна було б ствердити низкою фактів.

Одначе цей відступ Добровольчої армії був небезпечний і для нас, бо шляхи наші перехрищувалися. Добровольча маса котилася на південь, а нам треба було простувати на схід; стомлену, ще не реорганізовану армію нашу Командування мусіло ухиляти від боїв із дужчими ворожими частинами.