Розділ І Армія У.Н.Р. в коридорі що утворено добровольчою й большевицькою арміями — Усталення ідеології. — Марш розєднаними дивізіями

Розділ І

Армія У.Н.Р. в коридорі що утворено добровольчою й большевицькою арміями — Усталення ідеології. — Марш розєднаними дивізіями

Після чинів на Уманьщині, наша Армія відійшла була до району Перегонівка — Голованівськ — Покотилів (штаб армії в с. Рогове), а з 16 січня почала посуватися в південно- східньому напрямкові, до р. Синюхи; — маршрут: Перегонівка — Лебединка — Троянка — Казимирівка. В районах цих було багато цукру й спирту; селянство в більшості було заможне; це добре відбилося на організаційній праці дивізій.

На підставі де-яких розвідчих даних можна було уявити собі, що Командування Добровольчої армії, перебільшуючи в своїй уяві нашу кількість, вирішило поставити Українську армію поміж своїм та большевицьким фронтом і тим самим привести нас до загибелі. Відступ Добровольчої армії був остільки поспішний, що поміж обома фронтами залишилася просторінь біля 200 верстов.

Приблизно біля половини січня наша розвідка майже точно встановила напрямок фронту Добровольчої армії, а саме: головними групами Добровольча армія тримала: Бірзульський та Ново-Український залізничі вузли і район Єлизавету, а потім фронт повертав круто в південно-західньому напрямкові.

На зазначеній лінії Добровольча армія спочатку гадала вдержатися стало, але явна деморалізація у війську примусила Командування Добрармії свій план залишити й утримувати південну Херсонщину й Катеринославщину стільки часу, скільки це буде потрібним для евакуації військ до Криму.

Перед фронтом добровольців були висунуті, приблизно на пів денного переходу, окремі невеликі відділи мішаного характеру, очевидно з охоронно-розвідчою метою.

З півночи окремими угрупованнями поволі насувалися червоні війська.

Козаки Волоха, користаючись своєю, схожою на нашу, уніформою, трималися недалеко від місця нашого постою, а одного дня ранком їх розвідка завітала навіть і до нас.

Таким чином зрозуміло, що ми повинні були незабаром сподіватися зустрічі з ними, тому треба було виявити свою позицію і в цей бік; почувалося, що все вояцтво скупчило свою увагу на цьому питанні; Командування відчувало це і, маючи власну тверду думку, хотіло, щоб вона стала загальною і дійсно відбивала ідеольогію військової маси, щоб через те саме продемонструвати ще раз моральну єдність.

В брошурі п. Певного про це сказано в розділі під заголовком "Під прапором У.Н.Р.":

"Але думка що до продовження боротьби за державність проти нових окупантів — большевиків не була одностайною. Велика більшість командного складу, особливо молодшого, тимчасово вважала таку боротьбу неможливою. Не було одностайности думки також і між командирами дивізій. Один з командирів дивізій звернувся до большевиків з заявою про порозуміння, але делегація, яка їхала в тій цілі до Умані, напоролася на боротьбистів і потерпіла фіяско.

Врешті здорове чуття найбільш активного елементу серед командного складу перемогло, і рішення боротися під прапором У.Н.Р. було прийнято, а сепаратні спроби говорити від імени Армії У.Н.Р. були зліквідовані.

Далі гасло — боротьба за волю і державність У.Н.Р. — проходить через увесь період боротьби".

Наводячи цей уступ, що на мою думку правдиво і обєктивно був поданий, я вважаю за необхідне сказати: цілком було зрозумілим заклопотання вояцтва загрожуючою новою фазою боротьби, бо розходилося про особливий і дуже серйозний момент — першої повної перемоги большевиків-комунистів на всій території колишньої Росії. Малося на увазі також те, що ні від кого, за винятком власних сил, порятунку для нас бути не могло; москвини (цим разом червоні) скрізь маніфестували, що, мовляв, Червона армія йде на Україну для "визволення", а не для "поневолення" (проклямація Троцького, що кінчалася словами: "Нехай живе совітська незалежна Україна").

На нараді в с. Вавча-Балка 18 січня (на північ від переправи через р. Синюху, коло села Добринка), на яку Командування запросило всіх старших військових начальників, було вислухано пропозицію Ревкома Правобережжя, передану через п. Д., що до визнання його влади. Ясні позиції командирів частин інформаційно-політичного характеру, промова отамана Ю. Тютюнника, а потім моє слово — остаточно виявили і зафіксували тогочасну ідеологію війська, — воно було за національну суверенність на грунті демократичному.

Так була поставлена крапка над "і". До самого кінця походу, ні при яких обставинах, які-б вони не були важкі, питань про "орієнтацію" у війську більш ніхто не підносив. Мимохіть насувається питання: чому, при такій важкій військовій і політичній ситуації, військо наше залишилося вірним своїй ідеології? Думати, що це був крок не розважний, а інстинктивний — не приходиться, бо не таке було наше військо. За часи 3-х річної національної революції воно звикло вдумливо відноситися до політичного життя.

А приводи до цього були такі: опинившись в самому серці України, Армія побачила тотожність своєї ідеології з ідеологією повстанців і бажанням селянської маси, що повстанців тих з себе видала; також Армія відчула, що маса дивиться на неї, як на свою оружну силу — крім назви "петлюрівці" часто-густо можна було вже чути ще назви "українці", "наше військо"; бо, зрештою, не було вже родини, яка-б так чи инакше не була звязана з військом: той загинув у наших лавах від ворожої кулі, той покалічений перебував, як інвалід, вдома; не мало було і таких вояків, яких доля була цілком невідома, і т. п.

Присутність у війську українському священиків і щире виконування релігійних треб також дуже імпонувало селянським масам;

можна було спостерігати, як у спільній молитві село і військо єдналося в загальній журбі про долю Рідного Краю; при похоронах забитих або померлих від тифу козаків звичайно брало участь все село — всі жінки загалом клопоталися, щоб прибрати гарно покійника, кладучи його в домовину. Святочно, з великим піднесенням руху відбувався такий похорон, і тут над новою труною знов було єднання. На крові та сльозах зміцнилася козацька й селянська думка — прокльони і заклики до помсти змішувались з салютаційними сальвами та співом гимну "Ще не вмерла Україна".

Нарешті українська мова, що все лунала у війську, єднала його з суспільством.

У нашому війську під той час вже не було ані зрадників, ані втікачів, не вважаючи на те, що чимало вояків проходило повз самі свої хати. Оце ж той грунт, на якому не тільки не деморалізувалось, а навпаки, зміцнялось і гуртувалося в тісне коло військової семї наше військо, що 18 січня ще раз виявило себе, як ідейних борців, що мали свій певний шлях, — а шлях цей був "Заповіт" Тарасів Шевченків:

…….вставайте,

 Кайдани порвіте,

І вражою злою кровю

Волю окропіте…"

Я не вважаю потрібним ховати назву дивізії, що вислала була делегатів до боротьбистів — це були Волинці. Зроблено це було за моїм дозволом, бо я був певний, що посланці не знайдуть там того, що для Волинців, як і для всієї Армії, було найціннішим, а саме — співчуття національним домаганням (17 січня з с. Тишківка, на північ від Добринка — переправа через Синюху).

Сподіванки справдились, і звістки, що їх привезли делегати від боротьбистів, ще зміцнили національну думку Армії.

Борцям національної української революції не було по дорозі ні з "білими", ні з "червоними", бо не приходиться говорити про соціяльне визволення при національному рабстві; тим більше, що перехоплені повстанцями інструкції Троцького до агітаторів на Україні ясно свідчили, що ховалося за його проклямацією до народу українського.

Підсилене одностайністю думок в Армії, Командування однак вирішило:

а) по змозі і на далі уникати сутичок з червоними військами.

б) по змозі і на далі продовжувати марш одною групою, і тільки, коли того вимагатимуть обставини, продовжувати військові акції невеликими групами, й

в) з огляду на відірваність від Уряду, Армія мала взяти на себе ще й нове завдання — підтримувати в народніх масах віру в нашу справу і задля цього намагатися в дальших своїх акціях охопити можливо більший район.

Перехід до акцій окремими відділами був необхідний через те що надто складна ситуація вимагала спритного маневрування, до чого більш надавалися невеликі відділи, а крім того, на випадок нещастя — воно не було-б загальним для всієї справи.

Поклавши на себе ще нове агітаційно-інформаційне завдання, Армія почала широко його виконувати. Призначені ще в Любарі Урядом політичні референти розвинули свою працю з більшою інтензивністю; крім того справу цю почали провадити також і всі окремі чинники Армії. Політичні референти скликають громадські сходки і урядовими актами освітлюють перед масами справу й сучасне становище.

По церквах священики в казанях своїх несли живе слово і розбуджували любов до Рідної Країни, закликуючи до боротьби за неї; на майданах, базарах, в коршмах, на подвіррях і по хатах — старшина, козаки, урядовці, кожний по своїй силі й розумінню, провадили інформаційно-агітаційну діяльність. Похід надалі фактично стає політичною демонстрацією, що й підготовила весняні події 1920 р. Національні й республіканські демократичні кличі Армії притягали симпатії широких мас населення до себе.

Певність моральної та матеріяльної піддержки з боку своєї української людности дала Армії силу й відвагу розпочати боротьбу також проти Червоної московської армії, яка поволі посувалася з півночі. Для цього армія Українська пішла в запілля Червоної армії.

Коридор, в якому перебувала Українська армія, через наступ большевиків де далі то все звужувався; обстанову остаточно зясував полковник Павловський, що з своїм невеликим відділом партизанив (коло 25 чоловіка) продерся через фронт червоних військ з Київщини. Інформації полковника Павловського були такі: Червоні широким фронтом поволі посуваються на південь; угруповання їхні в половині січня перейшли вже залізничу лінію Христинівка — Шпола, передові частини "червоних" були від нас приблизно за З0 верстов. Переправа через Синюху коло м. Торговиці зайнята заставою в 20 чоловіка; взагалі сили червоних великі, і армія їхня в доброму стані; відношення червоних до повстанців — прихильне.

Одночасно з півдня наспіла звістка про те, що добровольчий відділ вибив нашу кінну залогу з Юзефполя; правда, звістка ця, як виявилося, не була правдивою, але, з огляду на загальну ситуацію, було сподіватися, що почнуть виявляти активність і добровольці.

Між 18–20 січня всі частини Армії У.Н.Р. перейшли Синюху через Добринську переправу (З0 в. на північ від Ольвіополя); 21 січ-ня зосередилися в районі: м. Хмелева (Волинська дивізія[60]), хут. Петрівка та Каракозієвка (Запорожська дивізія), в околицях Глодоси (Київська дивізія), Штаб Армії — с. Гусівка, — і опинилися в смузі охоронних та розвідчих частин добровольців, тим часом як відділи червоних по-декуди наблизилися до білих на денний, а часом південний марш.

Таке становище вимагало від Командування негайного рішення.

Ухвала Командування була — прорив Армії окремими дивізіями в большевицьке запілля. Прийнято було дві пропозиції: отаман Тютюнник вважав для себе за корисне рушити на північ, на Київщину, бо з цією округою його звязувала попередня повстанська діяльність; я ж хотів базуватися на південно-східну Херсонщину та Катеринославщину через те, що штаб мав відомости про присутність в районі Знаменка — Єлизавет партизана отамана Гулого-Гуленка;

штаб мав надію використати організацію його району, розвідчі матеріяли та партизанські відділи.

Взявши під увагу негайність справи, ще в вечері 21 січня Командування Армії в своїй директиві (штаб тут користувався місцевою церковно-парафіяльною мапою) вказало дивізіям таку схему дальшої чинности Армії:

1) 3 22 січня по 15 лютого дивізії повинні відбути марші самостійно по запіллю Червоної армії;

2) маневровий район — площі повітів: Звенигородського, Таращанського, Канівського, Черкаського, Чигиринського й Єлизаветського;

3) підчас маршу дивізії розвинуть агітаційно-інформаційну працю і піднесуть активність повстанських відділів;

4) район обєднання — простір між Чигирином та Черкасами.

Командира Волинців, отамана Загродського, не було підчас обговорення плану наступного завдання — через те Командування дало йому вільну руку в його виконанню цього завдання.