Розділ IV Квітень 1920 р. на Херсонщині

Розділ IV

Квітень 1920 р. на Херсонщині

Уперше під час свого Зимового Походу Українська армія вступила в південну частину Херсонщини, яка межувала зі сходу з Катеринославщиною.

Був страсний тиждень — початок квітня. Весняне тепло повіяло над степом; поля, без краю широкі, де-не-де вже починали зеленіти. У степу здибаються могили, байраки й балки з захованими по них селами й хуторами. По вищих місцях — крилаті вітряки, як вартові, були в безупинній праці. Околиця ця для партизанської війни була надзвичайно вигідна: могили з їх широкими круговидами були чудесними командними та обсерваційними пунктами; балки сприяли непомітному підходові, а на випадок небезпеки давали змогу хутко уникнути ворожого переслідування.

Тут була справжня хліборобська Україна, бо тут і до революції було багато землі. Родина, що мала 10–15 десятин, жила заможньо. Стіжки з хлібом і пашею, худоба, добрі коні, вівці — чого тільки не було в загородах. Селяни тут не задовольнялися лише святим письмом — книжка й часопис вже знайшли простору, чисту, світлу хату хуторянина. Думки херсонського господаря вже не задовольняли плуги місцевої фабрики, він мріяв про правдиві парові громадські машини.

Сміливо, трохи іронічно дивилася Херсонщина на всі ці бійки, наскоки, походи тощо і заховувала патріярхальну консервативність, але ж не відмовлялася давати неспокійним мандрівникам збіжжя, харчі, худобу і т.і. зі свого повного току.

Пригадую собі, якось перед походом я чекав своїх на коні в городі господаря і про щось замислився. Підходить до мене дядько й питає: "Ну, хай ці молоді вештаються, а чого ж Ви? Сиділи б собі, як я, на печі, то було б гаразд".

Довга моя спроба зясувати цікавому дядькові, хто ми, куди йдемо і чого хочемо, як я то бачив по його обличчю, так нічого йому й не зясувала.

З національного боку Херсонщина значно пішла вперед. Енергійна діяльність просвіт, українізовані школи, гімназії, національні театри і нарешті чимала кількість охочих козаків із Херсонщини свідчили про розуміння й зацікавлення маси національною справою. Населення добре ставилося до нашого козацтва, харчувало нас, охоче продавало коней. У розмовах нас називали "своїми".

Перед святами большевики оголосили тиждень "червоного армійца". Селяни Херсонщини мусили знести значні податки якраз у час нашого перебування в Бобринецькім районі, і замість червоних все це прийшло до рук нашого козацтва. Населення не жалкувало за цим, хоч певне було, що після нашого відходу селянство буде примушене платити ці податки вдруге.

У м. Єлисаветі в той час перебував оперативний штаб XIV совітської армії; за певними відомостями в районі Єлисавета — Новоукраїнки була розташована Червона дивізія в значній кількості, але вона не мала особливого бажання битися з "добродіями" (так називали большевики Українців).

Після подій у Новоукраїнці всі большевицькі кола м. Єлисавету захвилювалися. В осередку комуністів, на великому заводі рільничих машин Ельворті було скликано мітинг, на якому агітатори закликали до озброєння все робітництво супроти "банд Гулого, Тютюнника" і інших, що йшли під проводом великого дідича і царського генерал-ляйтнанта.

Чи популярність отамана Гулого-Гуленка, чи з тих причин, що Катеринославщина та Єлисавет добре знали мене, бо з самого початку революції мені прийшлося бути військовим начальником всієї Катеринославської округи, чи з інших яких причин, але ж — "посполітого рушення" не вийшло, записалося обмаль: робітництво поволі, без галасу залишило залю зборів.

Большевикам прийшлося взятися за місцевих буржуїв для організації пасивної оборони м. Єлисавету (улаштовання шанців, перешкод тощо).

Всі заходи большевицького військового командування нам були точно відомі. Ми знали досконально ворожі сили, груповку і їх якість, розстановку гармат та розпланування шанців; мали тісний контакт із усіма організаціями в самому місті, що ставилися до нас співчуваюче.

Активність большевиків виявилася тільки у вилеті літака, який зі значної височини намагався лякати нас бомбами.

Щодня ми регулярно читали большевицьку пресу, а большевики також мали змогу щоранку читати наші відозви та прокламації за підписом отамана Тютюнника й Гулого-Гуленка.

Вірні своїй методі, большевики в своїх часописах всю свою ненавість кидали на проводирів армії; це їм давало часто позитивні наслідки, коли військова маса була випадковою або несвідомою. У даному разі наслідки були противні: козаки ще тіснішим муром стали біля своїх командирів і складали одну міцну, повну взаємного довіря козаччину.

Тут буде доречі згадати інші "компліменти" на мою адресу в польсько-галицькій пресі, за часів українсько-польської війни в Галичині (в 1918–1919 рр.). Тоді можна було прочитати атестацію про мене зовсім іншого характеру: штабс-капітан, син хлопа й грузинки, поранений був при якомусь вуличному шахрайстві і т. п. приємності; які на початку большевицького перевороту, можливо, склали б для мене добру службову карієру.

Тільки один раз ми мали нагоду читати в органі Добрармії, котра спішно евакувала Одесу під навалою большевиків, прихильне до нас оповідання про марш нашого війська. Орган писав: "Коли б ми мали людей із так розвиненою любовю до рідного краю, яку мають українці, тоді б не прийшлося нам бути сьогодня в такому прикрому стані".