Розділ V Перебування коло Долинської. — Форсований марш від Долинської до Вознесенського. — Бій, захоплення військової бази. — Переправа через Буг (16–17 квітня)

Розділ V

Перебування коло Долинської. — Форсований марш від Долинської до Вознесенського. — Бій, захоплення військової бази. — Переправа через Буг (16–17 квітня)

3 огляду на близкість до місця постою нашої армії Єлисавету, а також через те, що большевики сподівалися в скорім часі нових підкріплень, Бобринецький район не підходив для довшого спочинку. А тим часом надходив Великдень, і мені хотілося, бодай на два перші дні, скласти для війська обстанову повного відпочинку. Тому Командування вирішило пересунутися ще на два малих переходи далі на схід, у район трикутника Устинівка-станція — Долинська-станція — Новий Буг[74], а саме:

а) Штаб армії, 3-й кінний полк і Київська дивізія мали пересунутися до с. Устинівки;

б) Запорожці — в напрямку станції Долинської — хутори Степанівка — Березівка (на північ від с. Устинівки у 8 верстах);

в) Волинці — в напрямку на станцію Новий Буг — с. Березівка.

Перегрупування мало бути закінчене у Велику Пятницю (8-го квітня).

Все розраховувалося на те, що поки Червоні виявлять напрямок нашого руху й докладне місце розташування, ми будемо мати бажаний спокій на Велику Суботу та Великдень.

Події розвинулися інакше. Чорні, що були в аванґарді Запорожців, розповсюдили свою діяльність по заготовці до свят всього потрібного і на сусідню колонію хліборобів-жидів Ізраїлівку, мешканці якої зараз же повідомили про це адміністрацію станції Долинської, і замість відпочинку у Велику Суботу більшість Запорожців перебувала в бою. Бій спочатку був для Запорожців успішний: Червоні відійшли аж до станції Пятихатки (на північ); на самій станції Долинській вони запалили свої склади, проте їхні бронепотяги вартували коло станції, тримали її і ближчі підступи під своїм вогнем. Чорні Запорожці в кінному ладу були вдерлися на саму залізничну станцію, але не змогли витримати шаленого вогню бронепотягів, відступили і далі вартували коло залізниці з другого, протилежного боку.

З високої могили я слідкував за ходом цього бою: на станції Долинській все клекотіло, був там великий стовп диму, який щохвилі міняв свій колір — з густо-темного на білий, іноді додаючи туди якусь жовто-брудну фарбу; час-від-часу новий стовп із силою вибухав у повітря; пожежа все поширювалася, стовпи диму все густішали й вищали.

Долинську Червоні відстояли. Треба було чекати з їх боку контракцій і то на завтра, тобто на перший день Великодня. За розвідочними даними большевики стягували до Долинської значні сили, що за приблизним підрахунком доходили до двох дивізій.

З півдня Волинці доносили Командуванню, що 8 і 9 квітня вони мали невеликі сутички з відділами большевиків, і їх розвідка обсервувала Новий-Буг та всі місцевості, що на південь, на віддаль денного переходу. Таким чином з півдня і південного заходу на 9 квітня армії нічого не загрожувало. У Бобринці і Єлисаветі Запорожці мали свою агентуру, — там теж ніякого невигідного нам руху не помічалося.

На 10 квітня Командування вирішає на можливу акцію Червоних відповісти зустрічною нашою контракцією, за таким пляном:

Київській дивізії з приділеним до неї 3-м кінним полком поставлено було завдання захопити станцію Долинську з південно-східнього напрямку; Волинцям (без Мазепинського полку) забезпечити операції Київців із півдня (Новий-Буг), а Запорожцям — демонструвати з північного заходу і заходу на саму станцію Долинську.

Кінний Мазепинський полк Командування армії залишало в своїй розпорядимості, як частину на "сполох", і скупчило його коло Березівки.

Акція нашої ударної групи не вдалася з тієї причини, що наша кіннота в безпосередній близості від ворога зустріла перешкоди, яких не змогла подолати.

Отаман Тютюнник примушений був відводити свої частини з бою під сильним ворожим натиском. Щоби полегшити відступ своєї піхоти, гармати Київської дивізії змушені були триматися в стрілецьких лавах і відбивати ворожий натиск стріляниною картеччю. О 8-ій годині ворожі гарматні стріли почали вже досягати с. Устинівки (в дім, де я спинився, влучила граната й зруйнувала його дощенту).

При таких обставинах Командування армії примушене було організувати загальний відступ армії і раніш, ніж це хотілося б; в полі, на одній із козацьких могил, Командування приняло нове рішення, а саме: прискорений марш на Вознесенське, захоплення його й гарматної бази та переправа армії в Забужжя.

На рішення впливає інформація отамана Тютюнника про те, що 9 квітня на станцію Кривий Ріг прибуло з півдня 1,500 червоних матросів, а також попередні звістки, що значні сили червоних скупчуються навколо району нашого перебування.

Отже трохи скорше, ніж думалося, ми знову розпочали марш. По високих узгірях відходила спішно, в ладу довга колона Київців. Червоні бачили цей рух і напевно, коли б могли, то кинулися б нас переслідувати, але, мабуть, їх зупиняв цілком бойовий вигляд нашої арієрґардної кінноти, що маячила на їх крилі.

***

Від Долинської до Вознесенського по повітряній лінії — 125 верст. Було вирішено, що при кінці 4-го дня походу над вечір армія прямо з походних колон стане у вихідне для наступу групування (верстах у 10–15 на схід від самого м. Вознесенського), щоби перевести захоплення м. Вознесенського й переправи раніш, ніж Червоні в ньому спроможуться організувати свою оборону. Скорим маршем ми вигравали на часі й уникали переслідування ворожими відділами з боку Кривого Рогу й Долинської.

Денні переходи під час цього маршу, хоч були й важкі, але переводилися вже в гарній весняній обстанові. Весна впливала добре на настрій козацтва.

Козаки йшли, йшли струнко, в зразковому ладу; далеко в чистому весняному повітрі лунали підбадьорюючі козацькі пісні. Хвильові відпочинки по балках, ранішні марші, забезпечення себе вартою по високих могилах, залишення вартових бекетів на попередніх ночівлях — от характерні риси цього маршу.

Як особливу міру, що мала часово замаскувати наближення нашого війська, Командування наказало в півдобовім переході від Вознесенського (по річці Солоній) виставити завчасно аванпостну лінію. Марш був переведений без особливих випадків; лише при виконанні останнього завдання увечері 14 квітня сотня Сагайдачників (Запорозька дивізія) в с. Солонім мала невелику сутичку з Червоними.

14 квітня, пізно ввечері, до моєї звичайної селянської хати зїхалися командири дивізій: Ю. Тютюнник, Никонів, Гулий та начальник штабу Долуд. Жартома цю нараду було названо "нарадою у Філях", бо дійсно для нас наслідки наступних подій були рішаючими.

Питання про те, чи заатаковувати Вознесенське, чі ні, на нараді не підносилося. Ходило тільки про те, як і коли.

Думки поділилися: отаман Гулий пропонував не гаяти часу, а ранком розпочати акцію, слушно застерігаючи, що при нашому стані зброї й амуніції єдина надія могла бути на несподіванку й хуткість в акціях; отаман Тютюнник і полк. Долуд, навпаки, пропонували прийдешній день лише ужити на підготовчу працю, а вже о 3-ій годині 16 квітня перевести самий наступ.

Обмін думок продовжувався щось із півгодини, коли нарешті остання думка перемогла, з огляду на дуже обмежену кількість інформацій, незнання району, а, головне, з огляду на фізичну перевтому війська.

Самий наступ на Вознесенське був сплянований таким чином:

1. 15 квітня: Розвідка (політична й військова), збір інформацій і приняття мір для забезпечення на ранок 16 квітня неохідного маневренного пляцдарму; 16 квітня о 3-й годині наступ на Вознесенське, а по захопленню його, в той же день, переправа на правий берег Бугу; в подробицях:

а) Волинській дивізії поставлене завдання забезпечити операцію армії під Вознесенським із півночі, з напрямків Ольвіопільського та Новоукраїнського (р. Арбузина); під вечір 15 квітня дивізія мусила захопити найближчу з півночі до Вознесенського залізничну станцію Трикрати й переправити через Буг біля Олександрівки та Константинівки свою розвідку і зробити все потрібне, щоби не допустити з Новоукраїнки підходу ворожих бронепотягів та автопанцерників. 16 квітня, під час наступу інших частин армії на Вознесенське, Командуванню Волинців наказувалося відтягнути кінний Мазепинський полк до с. Воронівки (6 верст на південь від висоти 52,5), як армійську резервну частину.

б) Київська дивізія мала складати в атаці на Вознесенське правий бойовий участок; 16 квітня з висоти 51,1, як вихідної точки, дивізія повинна була заатакувати північно-східню частину міста. Головна мета — захоплення залізничного двірця й розвинення акції далі в напрямку деревяного[75]мосту через Буг у смузі між залізничною лінією та берегом Бугу.

в) Запорозькій дивізії з приділеним до неї 3-м кінним полком ставилося завдання: 16 квітня, з висоти 52,5, як вихідної точки, заатакувати місто зі сходу й південного сходу (с. Булгарка); особливе завдання — захоплення залізничного мосту й засобів переправи. 2-ому Запорозькому кінному полкові під командою полковника Литвиненка ставилося окреме завдання: уночі з 15 на 16 квітня перервати залізничу лінію між Одесою та Вознесенським, щоб унеможливити підвоз ворожих частин із Одеського напрямку. Полковник Долуд відходив до розпорядимости отамана Гулого для обєднання чинів кінноти.

2. Початок наступу 16 квітня о 3-ій годині.

3. Штаб армії до 24 години 16 мав переїхати до найближчого села на схід від м. Вознесенського. Командний пункт під час бою — висота 50,9. Для звязку з Київською та Запорозькою дивізією від штабу армії були послані до штабів дивізій персональні адьютанти команди армії та звязкові старшини.

4. По захопленні міста комендантуру й порядок в ньому належало влаштувати заходами штабу Запорозької дивізії.

Таким чином найсильнішою групою була південна, Запорозька, в складі: 3-х кінних полків — до 500 шабель, 4 гармат з декількома стрілами на кожну і піших курінів Запорожців, яких, і це не буде помилково, треба було вважати зовсім неозброєними.

На випадок потреби Командування мало на думці притягнути до бою під самим Вознесенським з колони Волинців ще кінний Мазепинський полк із його пластунським курінем (6 верст на північ від висоти 52,5).

У дальшій дискусії під час тієї наради були вирішені всі деталі майбутнього наступу. Не обговорювалося на цей раз тільки, що робити на випадок невдачі. Цього питання ніхто не підносив, бо почувалося, що воно не доречі: зрозуміло було всім, що по цей бік Бугу нам не було чого вже робити — Червоні стежили за нами й переслідували з усіх боків.

***

15 квітня пройшло в зборі інформацій, організації таємної розвідки в саме м. Вознесенське та в іншій підготовчій праці; о 18 годині Волинці вирушили для виконання свого завдання, і вже о 20 годині станція Трикрати, а також всі технічні засоби звязку на північ були в їхніх руках (бій із охоронним курінем ревкому).

Якраз саме в той час у Вознесенському відбувався комуністичний зїзд; селяни оповідали, що кілька днів перед тим навколо міста по селах відбувалися урочисті збори, бо комуністам дуже хотілося, щоби на зїзді у Вознесенському були також відпоручники від комуністичного селянства, але з цієї вигадки нічого не вийшло, а подекуди діло навіть дійшло до бійки.

Обороною міста керував червоний генерал Урсов. Большевики дуже покладалися на його воєнні здібності.

Усі відомості доводили, що большевики були в напруженню й турботах. Переводили спішно підготовку до оборони міста, не досить були в собі впевнені й увесь час просили в Одеси помочі. Всі члени комуністичної наради були закликані до зброї.

Все ж таки до пізнього вечера 15 квітня доскональних відомостей про кількість ворожих військ у штабі армії не було. Приблизно, залога Вознесенського складалася з декількох тисяч піхоти, ескадрона кавалерії, кількох гармат і сильного вісьмигарматного бронепотяга. Головна сила червоних мала добре озброєння.

***

Ранком 16 квітня, коли тількищо почало благословлятися на світ, почулася раптовна гарматна стрілянина, характерна для стрільби бронепотягів; потім застукали кулемети, чим далі густіше, часом пригадуючи далеке рокотання морських хвиль, — то було в напрямку Київців. Зліва з колон Запорожців доносилися ледви-ледви чутно рушничні стріли.

Туман потроху знижувався, і з першими весняними проміннями з командного пункту штабу армії (висота 50,5) можна було вже бачити північно-східню частину міста Вознесенського, оточену густим як рядно туманом; звідти весь час чути було гарматні стріли,

Праворуч у величезній широкій балці ледви можна було помітити рух якихсь обозів та окремих кіннотчиків; розїзд, висланий із конвою, приніс нам повідомлення, що це відходили обози Київців.

Ще трохи згодом, приблизно о 7 годині, я одержав донесення отамана Гулого про невдалу спробу його кінноти нічним нападом захопити місто, і що він готується до загальної атаки; донесення отамана Гулого було датоване третьою годиною 16 квітня.

Я переживав важкі хвилі, на карту було поставлене все… Вухо жадливо ловило всілякі зміни в бойових згуках, намагаючися по них знайти відповідь…

Навколо старшина — мій конвой… всі стоять, як скамянілі; почуваю на собі їх проникливий погляд: за довгу спільну службу вони вже звикли по рисах обличчя й рухах моїх знаходити відповідь на те, як справи йдуть на фронті. Намагаюся заховати від них свої переживання, а привчений мізок мимоволі починає вже комбінувати нові пляни…

Раптом бачимо, що бронепотяг із божевільною хуткістю понісся від станції до залізничного мосту. Треба було чекати, що він зупиниться принаймні за мостом і звідти розпічне знову свою ґвалтовну стрілянину. Проте ні — білий димок від бронепотягу все зменшувався та зменшувався, потім ухилився праворуч, на хвильку знову зявився, а потім уже зник і на завжди. Для штабу ясно було, що щось таке трапилося.

За хвильку ми вже поспішали наперед до нашої батареї, але назустріч нам летів уже перший вісник — Алмазівець.

"— Наші у Вознесенському, броневик утік" — кинув він нам набік. Правда, оповіщення було надто лаконічне, але ж властиво більшого нічого й не вимагалося. Далі зустрічалися нам нові вершники, всі вони скакали за возами, двуколками — для набоїв, зброї, гармат…

По таких вістках ми пішли далі вже повним ходом наших коней, бо хотілося на власні очі побачити ті самі набої й переконатися, що це не був міраж.

Тільки сама вістка, що взяли силу набоїв, робила всім свято;

для війська нашого це був правдивий Великдень.

Один із учасників цього бою, командир куріня Київської дивізії підполковник Сухоручко, якого курінь у цьому бою відіграв поважну ролю на правому крилі армії, так оповідає про цей бій під Вознесенським на нашому правому крилі:

"Як тільки стемніло, дивізія знову була готова до маршу, але маршу надзвичайного — в цю ніч ми повинні були взяти місто Вознесенське, яке було занято значними ворожими силами. Кожний відчув важливість усієї задачі, яка, як усім було відомо, мусіла бути виконана за всяку ціну, бо іншого виходу не було для нас.

Тихо, під прикриттям темряви в колоні підходили куріні дивізії до Вознесенського. Через річку піхота переправилась із труднощами, і в кожного було повно води в чоботах, але це не перешкодило дальшому рухові.

3і слів провідника — до Вознесенського лишалось усього кілька верст.

Я був із першим курінем, який ішов в авангарді. Тут же був і командир дивізії зі своїм штабом. Незабаром вислані вперед дозори наткнулися на ворожий кінний відділ, який став був стріляти з кулеметів, але його люди були настільки перелякані, що стріляли на вітер. Все ж таки ця зустріч неприємно нас вразила власне тим, що ворог відкрив нашу присутність, і хоч ми на стрілянину не відповідали, але все ж ворог уже є попереджений. Сумніву не було — цей факт значно утруднював нашу задачу.

Коли почалася стрілянина, я одержав наказ — свій курінь розсипати в лаву і спокійно вичікувати, не відповідаючи на вогонь. Сам командир дивізії проїхав перед курінем кілька разів і своєю присутністю заспокоююче впливав на козаків. Дорога на Вознесенське була вільна і ми рушили далі. Перший курінь посувався розвернутим фронтом — йому дано завдання заняти ст. Вознесенське.

Мені була знайома місцевість, що прилягала до станції, бо ще у 18-м році я бився з большевиками під Вознесенськом і успішно заняв станцію та місто Вознесенське, розбивши большевицький полк. Але тепер через темноту ночі не міг я орієнтуватися і вів курінь за вказівками провідника. Підпустивши нашу лаву на 200 кроків, большевики відкрили сильний вогонь із рушниць і кулеметів, але великих страт не було — замішання в моїй лаві й у других курінях, що в той час підходили, продовжувалось не більш як 15 хвилин. Командири курінів опанували людьми, куріні розсипалися в одну довгу лаву. Я зі своїм курінем був на правому крилі. Лава лежала на мякій ріллі, і я дав наказ окопуватись. Продовжувати наступ у темноті не було можливости.

Почало світати. Большевики, що були притихли, знову відкрили шалену стрілянину. Вони добре бачили нашу лаву, бо вона була розсипана по узгірю.

Повторення наказу перейти в наступ не було, та не було можливости й залишатися на тім самім місці, бо відстрілюватися не було чим. Прийшлося перебіжкою по одному відтягти лаву трохи взад, але це мало помогло: чим більше розвиднялося, тим сильніший і влучніший був ворожий вогонь, треба було великих зусиль, щоб утримати козаків у лаві на відкритому й рівному, як долоня, полі.

Не було можливости тримати звязок із другими курінями та штабом, хоч він і знаходився зовсім близько, майже в передній лінії.

Я уявляв собі страхіття відвороту на випадок невдачі, коли ми не витримаєм. Чекати далі не було можливости, і я рішив…

Як мені було відомо, пятий кінний полк пішов із одною гарматою в глибокий обхід справа. Знаком про те, що пятий кінний полк розпочав акцію, мав бути перший гарматний стріл підполк. Чорного.

Я вирішив очікувати цього стрілу, як гасла, щоби кинутися з курінем уперед, а там — що Бог дасть, тим більше, що тепер я вже міг краще орієнтуватися.

Доповівши через кінного післанця командирові полку про своє рішення, я з великим напруженням нервів став очікувати серед чистого поля, не злазячи з коня, під сильним кулеметним і рушничним вогнем, до якого приєднався ще й досить влучний артилерійський — з єдиною думкою вперед-уперед!… Ми не маємо ні одного набою, дістати їх можемо тільки у Вознесенському, отже — або здобути, або загинути…

Пролунав гарматний стріл справа! Це гасло!

Не памятаючи себе, я кинувся вперед із несамовитим викриком команди: Встань! Хлопці, за мною, вперед! Слава!!!… Як один, піднеслася лава, із голосним криком "Слава" кинулася вперед бігцем. Повторюючи без перерви команду "Вперед, слава, бігцем!", я гнав коня вперед, а козаки від мене не відставали. Станція виднілась далеченько праворуч, відкіля комуністи стріляли з гармат, але це не перешкаджало мені все ближче з купкою людей куріня, чоловіка в 15, підбиратися до депа, де місцевість була для мене знайома.

Цілком одірвавшись від головних сил, я заняв депо з одним кінним ординарцем і тими ж 15 козаками куріня, що весь час від мене не відставали і які пробігли до 4 верст бігцем із криками "слава", і хоч із них уже дух випірав — як кажуть — а вони ще не переставали кричати "слава!"

Із великим задоволенням мацав мій ординарець тількищо залишені комуністами ще теплі, вкопані гармати.

Ворожий бронепотяг все далі й далі відсувався, покидаючи станцію. Тут же я побачив маневруючий потяг, і в мене майнула думка, що пустивши порожній паротяг навздогін бронепотягові, можна буде зробити його нешкідливим. Я крикнув здалека машиністові, щоби він зупинив паротяг. Він одразу мене був не послухав, але, коли я назвав йому моє прізвище, яке було залізничникам того району відоме ще з 1918 р., паротяг зупинився. Я наказав двом козакам заволодіти паротягом і пустити його навздогін бронепотягові, а сам із ординарцем кинувся на станцію. Тут по всьому було видно, що з цього боку нас так скоро не чекали, бо в той час, як залізничники, пізнавши мене, повискакували зі станції, вітаючи мене, комуністи, між якими був і комендант станції, юрбою щодуху тікали вздовж колії до залізничного мосту. На мій крик зупинитись вони звертали мало уваги (властиво звернули, бо стали втікати ще дужче). Гнатися за ними по колії було неможливо, а козаки ще не підіспіли. Але втекти вдалося не всім. До 100 чоловік красноармійців із двома кулеметами залишилися на станції. Вони через несподіваність нападу здалися без жадного опору".

Оригінал був написаний для мене, але пізніше він попав у газету, якої зараз вже немає, — "Соборна Україна".

***

Наступ Запорозької піхоти, що, як уже було зазначено, була майже неозброєна (деякі козаки мали більше надії… на каменюки, чим на свої куцопали), — теж не вдався.

І от саме тоді червоні зробили помилку, яка й схилила перевагу в цьому бою на наш бік.

Коли комуністи побачили відступ наших піших лав, то зраділи, покинули свої шанці, міцні будинки й розпочали безсистемне переслідування Запорожців.

Лави большевиків у деяких місцях були зовсім наближені до наших; чутно було вже, звичайні в таких обставинах, викрики большевиків: "Товаріщі, остановітєсь, ми свої, кладітє оружіє, вам будєт харашо".

У цей критичний момент отаман Гулий кинув на крила лави червоних у протинаступ кінноту полковника Долуда, яка вдерлася в большевицькі лави, знищила їх, бо ніхто не відійшов, і полетіла далі до самого міста Вознесенського.

Алмазівці, котрі під час ворожого протинаступу, стріляниною на картеч, прикривали відступ своєї піхоти, під час молодечої атаки нашої кінноти висунули одну свою гармату з останніми набоями значно вперед і відкрили влучний вогонь по залізничному мосту.

Здається мені, що з тих самих причин бронепотяг, який — як ми бачили — весь час був під загрозою атак 5-го кінного полку, і розпочав свій хуткий відхід до мосту. Цей момент був удало використаний Київцями — станцію було захоплено, а наздогін большевикові-бронепотягові було послано "божевільний" паротяг, себто без керманичів.

Цьому останньому фактові я надаю дуже поважне значіння, бо наколи б це не було зроблено, то большевицький бронепотяг ще наробив би нашому війську чимало клопоту.

***

Волинці виконали своє завдання напередодні, демонстрували в день бою в бік Ново-Українки й нарешті склали певну заслону під час всієї акції аж до кінця переправи через Буг.

Полковник Ткачук у своїй розвідці з приводу бою під Вознесенським так резюмує наслідки цього бою:

"Бій був дуже впертий, на полі залишилося порубаних шаблями 648 комуністів; з нашого боку було вбито тільки двох козаків та поранено пятьох. Нашій армії досталося тут 18 легких та 8 гірних гармат, 12 мітральєз, 2 важкі гармати, 2 мільйони рушничних та 32 тисячі гарматних набоїв, 5 тисяч рушниць, 48 кулеметів, 4 ешельони ріжного військового майна і 4 тисячі фір большевицького обозу.

Захоплення Вознесенського нашим військом забезпечило його набоями та іншими військовими припасами. Воно підняло настрій та самовпевнення серед нашого потомленого козацтва й налякало ворога. Значіння його настільки велике, що цілком можна погодитися з одним із учасників бою під Вознесенським, який пише. "Цей бій створив невмирущу славу нашому українському козацтву".

Мої персональні спостереження, доклади начальників, які я вислухав на самому місці бою, доклади моїх звязкових старшин тощо дають мені можливість сказати, що кожний із учасників безумовно славного для нашого війська бою виконав те, що йому належало виконати. Було важко, були навіть трагічні моменти, однак взяли верх упертість, завзятість і свідомість, що ми мусимо за всяку ціну дістатися на той берег.

Перебіг діла мені уявляється так:

Акція нашої кінноти в районі Запорожців, яка була розпочата ще поночі (о 2 годині), не вдалася, і отаман Гулий відвів кінноту в ближні балки, поза свої піші частини.

Київці добре орієнтувалися спочатку і майже здерлися на саму станцію, але ж наскочили на 8-мигарматний бронепотяг, який божевільним вогнем із гармат і кулеметів відбив атаку Київців;

Київці відійшли і зручно зачепилися недалечко за місцеві пункти.

За пів години по захопленні міста я вже був радий вітати отаманів Гулого та Юрка Тютюнника, полковників: Алмазова, Долуда, Вовка, Дубового, Нельговського, Добротворського, Троцького, Яшниченка, Литвиненка, Дяченка та багатьох інших, старшину та все козацтво з щасливою перемогою; Волинців не було, бо вони, згідно з завданням, забезпечували нашу акцію під самим Вознесенським із півночі.

З відомостей, що були відшукані в штабі Київської дивізії після перегляду захваченої на станції кореспонденції, а також з принятих зараз же по захваті станції нових депеш можна було зрозуміти, що з Одеса треба було чекати підходу нових ешельонів. Час був дорогий, тому я вирішив до наступного ранку 17 квітня с. ст. бути вже на тому березі.

У конторі начальника станції, після короткої наради з командирами дивізій, по армії було видане таке розпорядження:

16 квітня о годині 10 у Вознесенському.

1. Запорожцям негайно вислати кінний відділ у напрямку Василинового, де знищити деревяний залізничний міст; інші частини дивізії угрупувати в східній частині міста. Київцям забезпечити на тому березі для армії необхідний пляцдарм для спокійного переведення переправи. Волинцям бути на поготові, щоб відбити всі ворожі акції з північного напрямку, які силкувалися б помішати нашому використовуванню Вознесенської бази й переправі армії на той берег.

2. Комендатуру в місті і догляд за порядком має провадити штаб Запорозької дивізії.

3. Дальший поділ здобутого у Вознесенському майна між частинами армії доручається перевести полковникові Ткачукові.

Переправа мала переводитися головним чином за допомогою порому (8 возів або 20 коней). Залізничним мостом могли користатися лише піші частини.

Затримати нас на цім боці міг тільки поділ майна та знищення всього того, чого ми не могли б із собою взяти. Треба було ще й попсувати залізничний міст через Буг із таким розрахунком, щоби над відбудовою його прийшлося червоним попрацювати 4 або 6 тижнів.

Ці справи поділено поміж штабами Запорозької та Київської дивізії.

Вознесенський бій мав не тільки високе моральне значіння для армії У.Н.Р., але, завдяки захопленню бази, наша армія озброїлася на першорядний зразок; у нас поставлено заново артилерію, поновлено кулеметні частини, піхота придбала цілком нові рушниці з баґнетами, козаки-пластуни замінили свої "куцопали" на нові рушниці кавалерійського зразку; кіннотчики здобули списи, сідла, остроги, легкі кулемети. Набоїв придбано цілі вагони. Те, що не можна було підняти возами, розділювалося комендантурою між селянами.

Навіть панотці, урядовці, немуштровані погоничі — все тримало рушниці в руках, підперезувалося кулеметними стрічками, закладало ручні гранати за пояс і т.і.

Це було якесь захоплення, бажання забезпечити себе набутим на довгий час. Кожний розумів, що в майбутнім нас ще чекають важні події. Мимоволі приходила думка — коли би так все це раніш, у минулому році восени, коли ми крок за кроком відходили беззбройні під навалою большевиків-комуністів і білих військ Деникіна, коли терен рідний ми застилали трупом своїх кращих синів за те, що і

…ми вірили, що своїми руками

Розібємо скалу, роздробимо ґраніт,

Що кровю власною і власними кістками

Твердий змуруємо гостинець, і за нами

Прийде нове життя, добро нове у світ.