Розділ І Обставини на Україні перед походом Армії У.Н.Р. по ворожих запіллях

Розділ І

Обставини на Україні перед походом Армії У.Н.Р. по ворожих запіллях

Уже в липні 1919 року ставало ясним, що тільки зброєю вирішатиметься питання, кому бути господарем на широких просторах півдня бувшої Росії — чи Добрармії з її кличем "єдиної неділимої Росії", чи тій силі, що виросла з української національної революції — Українській армії та повстанчим загонам, що виступали під прапором незалежної Української Народньої Республіки.

Маючи перед собою спільного ворога — російську большевицьку армію, — обидві сторони занедбують важні стратегічні завдання й пориваються наввипередки до опанування Києва.

Українська та Деникінська армії вступили до Києва майже одночасно (українці ввійшли лише на кілька годин раніше).

30 серпня 1919 р. в місто ввійшли частини армії Соборної України (корпуси: Запорозький та 2-й Галицький), збоку Деникіна — полки гвардії та козачі частини.

Сутичка між українськими та добровольчими частинами була неминучою. Військо Соборної України мусило виступити з Києва не тільки тому, що частини Добрармії були сильніші, але й через те, що в тилу Української армії опинилася XIV Совітська армія — вона хотіла за всяку ціну прорватися на північ. На очах обох ворожих станів XIV Совітська армія з важкими обозами пройшла коридором, що утворився був поміж арміями, з півдня на північ і зайняла Бердичів.

Я можу з певністю сказати: війна, що виникла потім між Українською національною збройною силою й Добрармією, лежить цілком на відповідальності керівників останньої.

Пошанований довірям обох Українських армій, я, в товаристві панів Певного, Трепета й сотника Начальної Команди Галицької армії, провадив переговори з комісією Добрармії, що на чолі її стояв генерал Непенін [42].

Головна й непереможна перепона була в пропозиціях добровольців — підписати політичну умову, що обнижувала б вимоги українців до культурно-освітньої автономії.

Ще тиждень проволікання, для нас дуже невигідного, бо наближалася осінь, а наша армія була необута й неодягнута, і на фронті від Кодими (залізнича стація на колії Жмеринка — Одеса) до Фастова розпочалася нова війна, що вже мала чисто національний характер.

Українські армії кинулися до бою, і, поки було тільки два вороги — "білий" та "червоний", вони назагал успішно провадили боротьбу; Запорожці й Волинці билися на Одеському напрямку, Київці та 3-я дивізія — на Уманському, далі на північ був район Галицької армії.

Тиф різних видів та інші пошесті показалися найдужчим ворогом: за короткий час добрі військові частини, що мали найцінніші вояцькі кадри, гинули від тифу.

Наприклад, Запорозька група (дві дивізії), що в липні мала до десяти тисяч чоловік і втратила в боях із добровольцями не більш як 200–300 чоловік, на листопад числила лише 2–3 тисячі.

Коли Українська армія так гинула від пошестей, бо не мала ліків і не могла їх одержати з-за кордону через заборону держав, що підтримували Деникіна, то Добрармія мала добре організовані санітарні потяги й не боялася тифу.

Не дивно, що в цих умовах, замість успіхів, настали воєнні невдачі. Вони мали наслідком відступ нашого війська на всьому добровольчому фронті. (На північно-східньому напрямку, Бердичівському, большевики були пасивні).

На нарадах із представниками Уряду в Камянці на Поділлю та Жмеринці Вище Українське Командування представило владі необхідність знайти вихід, щоб урятувати від фізичного знищення рештки славних частин (доклад військового міністра В. Сальського) [43]. Але ситуація ще більш ускладнилася після того, як дня 2 листопада 1919 р. Начальна Команда Галицької армії підписала сепаратну умову з Деникінським Командуванням Новоросійської округи (угода генералів Тарнавського й Шіллінґа), — цим було скреслено пляни організованої боротьби надалі для задержання якої-будь території.

Сепаратна угода з дня 2 листопада Команди Галицької армії пригноблююче вражає цілу армію: з півдня і сходу — білі, на півночі — червоні москвини, у запіллі, від Збруча до Шепетівки, — поляки, всередині — шпиталі…

Я не маю змоги детальніше спинятися на питанні про сепаратну угоду Галицького командування з Деникіном, бо в той час я був цілком захоплений боротьбою на фронті супроти військ генерала Розеншільда-Паулена. Вважаю за потрібне зазначити, що ще під час моєї командировки в добровольчий стан для переговорів, я вже помітив, що у Вищої Галицької Команди були окремі думки щодо дальших стосунків із Добрармією.

Пригадую, що я це пояснив собі, як наслідок першої невдалої сутички з Деникінськими частинами.

Як дисциплінована організація Українська Галицька армія не може відповідати за вчинки своїх політичних та військових провідників. А серед цих провідників у той час запанувала віра, ні на чім не оперта, що Деникін "визволить Галичину з-під Польщі", що "Деникін непереможна сила" і т. д.

Ці провідники Галицької армії, наважившись на цей крок, несуть відповідальність і за дальшу руїну Галицької армії.

Українська Галицька армія билася за самостійну Україну. Коли оборонці цього переходу Галицької армії набік найтяжчого ворога українського народу зазначають (не треба забувати поступування заступників генерала Деникіна на Кубані), що мусили рятувати армію, яка була нездатна до боротьби, то аргумент цей нічого не вартий.

Не в кращому стані була Наддніпрянська армія. Аджеж галичан обернув Деникін негайно проти большевиків під Бердичевом, — по волі своїх провідників вони мусили битися на своїй землі за інтереси чужинців.

Що політика провідників Галицької армії ані трохи не відповідала настроям галицьких стрільців та старшин, видно з того, що вже в кінці листопада Галицька армія прислала до Терешполя (коло Любара) делегацію: д-ра Давида та Петрика для досягнення ясности акції з Наддніпрянцями. Це сталося тоді, коли політичні провідники Галицької армії, побачивши свою помилку на союзі з Деникіном, поїхали шукати інших шляхів за кордоном.

Умову з добровольцями підписали збоку галичан: майор Цімерман, сотник Турчин і д-р Давид, а від Деникіна — полковники: Даровський, Коновалов та Самборський.

Найважніші були пакти: 6) Галицька армія не буде воювати з армією отамана Петлюри, що бореться на фронті. 7) Галицька армія зосереджується не пізніше 30 листопада 1919 р. в районі Козятина. 8) Для забезпечення того зосередження Галицька армія частиною сил негайно обсаджує й утримує район Бердичева. 9) Штаб Галицької армії переходить не пізніше 30 листопада до м. Умані. 10) Всі тили (військові установи, етапи, склади) пересуваються й розташовуються на лінії Христинівка — Ольгопіль — Вознесенське — Миколаїв. — (Ю. Р.).

Це розміщення Галицької армії залишалося й надалі. Командування Наддніпрянською армією взяло на увагу це при своїх дальших оперативних намірах[44].

***

Знесилені пошестями й руїною запілля частини наші під ворожими ударами відходили в північно-західньому напрямку, все зменшуючи й зменшуючи свій маневровий пляцдарм. Стійкість війська й уперті арієрґардні бої (особливо бої за Вапнярський залізничий вузол) дійсно варті подиву.

Дороги стали цвинтарем не лишень людей, а й коней і худоби. Часом щосто кроків можна було бачити їхні задубілі трупи.

Добровольці заняли Проскурів перше, ніж підійшли південні наші групи. Там загинули рештки тилу армії.

До катастроф на фронті приєднуються труднощі й авантури на запіллі: Пашковецька волость оголосила свою власну, ні від кого незалежну республіку й стала на перешкоді відходові наших тилів на Старокостянтинів.

В армії знов повстає отаманщина; головний командувач повстанцями отаман Волох зі своїми гайдамаками починає одверто провадити свою розкладову працю в армії й не виконує оперативних наказів Командарма.

Наказом із дня 23 листопада ч. 03132 (с. Війтівці) Головна Команда армії видає перший наказ, що його можна віднести до типу ліквідаційних:

"Представник Польського Командування офіційно заявив, що при переході українських військ через лінію, заняту польськими військами, ці війська будуть роззброєні й інтерновані. Головний Отаман вирішив із усім військом нині скупчитися в Старокостянтинові й відходити в напрямку на Шепетівку. Остаточне рішення Головний Отаман прийме по прибутті до Вас.

Відносно штабу дієвої армії Головний Отаман наказав усім, хто бажає, вирушити з ним походом; решту ж розформувати й уважати вільними. Коли буде більша кількість діл, що їх неможливо везти, — спалити. (Підписав отаман Сінклер)".

Цей наказ був звернений до всіх вищих військових угрупувань. Дальший період правдиво деякими авторами характеризується — яко "радянський".

На нараді в Старокостянтинові, що відбулася дня 27 листопада, зустрічаються дві ідеології: урядова демократична У.Н.Р. — в особі Головного Отамана С. Петлюри — і Волоха — радянська, московсько-большевицька.

Виступ Волоха і його диспут із Головним Отаманом залишають у всіх присутніх на нараді важке вражіння близької внутрішньої кризи, і, власне кажучи, Старокостянтинівська нарада вже віщує майбутні озброєні виступи "волохівців".

Вислід Старокостянтинівської наради з воєнного боку є незначний — виявилася лишень необхідність воєнними акціями виграти як найбільше часу.

Дня 26 листопада терени, що їх займає армія, обмежуються лініями: на півдні — Старокостянтинів — Хмельник; на сході — Хмельник — Бердичів; на півночі — залізницею Бердичів — Шепетівка; на заході — лінією, що тяглася верстов на 20 на захід від залізниці Шепетівка — Проскурів.

Дня 28 листопада Запорожці, після впертого бою, залишають Старокостянтинів. Армія губить свій маневровий пляцдарм і скупчується головною своєю масою в останній трикутник: Любар — Шепетівка — Миропіль (бік трикутника — 30 верстов); вороги вже не тиснуть її, вважаючи, що справа порішена, й залишають нас до самознищення в останній агонії; державний апарат зосереджується (29 листопада) в Любарі.

Обовязок ворога перебирає далі на себе своя людина, що тішилася в свій час у Головного Командування особливим довірям, — свій "отаман" Волох. Під гаслом "іду на Полтавщину" Волох біля своїх гайдамаків збирає всяку голоту. Вніч із 2 на 3 грудня маніфестується спроба перевороту в напрямку оголошення державного устрою на Україні — Соціялістичної Радянської Республіки, а фактично ограбування державної скарбниці, через що армія залишається майже без грошей[45].

Цей загальний жахливий стан доповнює розпочата поляками з початком грудня окупація наших західніх областей, через що фактично остаточно замикається коло над рештками української армії. — Три прапори: польський у Шепетівці, добровольчий — у Старокостянтинові й червоний — у Бердичеві — оточують горстку борців біля жовто-блакитного прапору — в Любарі.

Саме при таких обставинах дня 4 грудня старші військові начальники, члени Ради Міністрів та представники політичних партій були запрошені до містечка Чортория (поруч із Любаром) на останню нараду під головуванням Головного Огамана С. Петлюри.

Загартовані довголітньою боротьбою представники Дієвої армії виказали тут на Чорторийській нараді віру в сили армії та народа. Правда, навіть у старшому командному складі епідемія зробила свої серйозні спустошення: полковники — Удовиченко, Омелянович-Павленко молодший і Базильський були в тифозній гарячці в шпиталях; тогочасний Командуючий армією отаман Василь Тютюнник і його начальник штабу полковник генерального штабу Мишківський були на самій нараді з ознаками тифу.

Чотири з пятьох командирів груп, а саме: Ю. Тютюнник (командир Київської дивізії), Загродський (командир Волинської дивізії), Трутенко (заступник полковника Удовиченка) і я (командир Запорозької групи) підтримали позицію Уряду, що боротьбу за визволення України мусимо провадити далі, але іншим способом — партизанським[46]. Командир дивізії Січових стрільців Коновалець заявив Правительству, що його частина не може йти на дальшу боротьбу, але чималий відсоток галичан було в інших частинах армії й вирушив із нею в зимовий похід. Мені не відомі причини, що привели Січовиків до такого рішення.).

Згідно з цією ухвалою, військо мало перекинутися на вороже запілля, дезорганізувати ворожі "тили", комунікацію й засоби звязку; організувати повстанчий рух, підтримати серед населення віру в справу нашу, а найголовніше переховати до наступної весни кадри армії[47].

У своїй ухвалі старші військові начальники Дієвої армії базувалися на таких підставах:

1) 3 часу розпочаття в армії Деникіна побільшеної мобілізації задля збільшення кількости добровольчої армії почалася в ній деструктивна праця національних українських елементів, що після київських подій стала особливо інтенсивною.

2) Припинення наступових акцій добровольців на всьому їхньому протибольшевицькому фронті вказувало на брак у них резервів.

3) 3 початком відступу добровольчої армії, що його Українська армія, а також повстанчі організації, через свою працю на тилах добровольчої армії, мали прискорити, — буде довший час тривати на Україні безладдя. Таке становище зробить можливим часове перебування нашої армії на території України.

4) Кіннота в большевиків була ще в стані організації.

5) У прихильності населення до Української армії сумніву не було; негативний бік походу полягав у тому, що похід повинен був відбутися, в переважній своїй більшості, взиму. І нарешті —

6) Слід було рахуватися з настроями армії, що була рішуче проти всякого її інтернування.

***

Переходячи до нового способу боротьби, не можна було й думати про утримання якого-будь району для організаційної праці Голови Держави й Уряду; не могло бути ніяких столиць. Уряд же, яко заступників своїх, призначив до частин армії політичних референтів: п.п. М. Гарасима, Загурського, М. Левицького, В. Совенка, П. Чубка, П. Феденка та В. Шкляра.

Такі були висновки денної наради 3 грудня 1919 року; на другу нараду лишилося тільки цим ухвалам надати належну форму шляхом відповідних державних актів.

Але події змінялися швидко. 6 грудня вранці, під час наради, наспіли звістки про те, що поляки захопили на стації Миропіль увесь штаб Запорозької групи, з якого тільки два мої адьютанти спромоглися добратися до Чорториї. Дорошенківський полк Запорозької групи, що виконував свій денний наказ щодо нового угрупування, був також несподівано оточений польськими частинами та інтернований. Далі надходили все нові та нові турботні звістки. Все це викликало потребу спішитися з закінченням усіх останніх справ. Головного Отамана С. Петлюри на нараді не було, бо 5 грудня він відїхав до Польщі, а нараду провадив далі й закінчив Голова Ради Міністрів І. Мазепа.

Головним питанням було призначення нового Командування. Мені судилося, щоб цей важкий обовязок було покладено на мене, при чому Головне Командування, Уряд і старші військові начальники в цьому питанні були одної думки[48].

По нараді Голова Ради Міністрів прочитав акт Правительства до українського населення; актом цим Військове Командування мало надалі керуватися в своєму поступуванні.

Акт від Правительства бренів так:

"Від Правительства Української Народньої Республіки.

В будуванні Самостійної Української Народньої Республіки в цей момент кінчається один період — період нечуваної геройської боротьби й великих страждань українського народу. Доля судила, що український народ на шляху до самостійного життя не мав реальної підтримки серед держав світу. Територія України вважалась і вважається, як принадна здобич для кожного, хто може свої бажання піддержати оружною силою, а не як хата вільного українського народу і свобідних рівноправних меншостей цієї країни.

Російські комуністи бажають за допомогою матеріальних багатств України піддержати Совітську Республіку. Російські контрреволюціонери почали відновлення російської царської імперії походом на Україну. Імперіялістичні держави Европи будують свою політику на Сході через поневолення України. Тому не дивно, що український народ, полишений лише на власні сили, не міг досі стати твердо на ноги в будівництві своєї держави.

З моменту евакуації Києва, після повалення гетьманського насильства, Українська Народна Республіка була вічно під страшною загрозою захоплення її ворогами. І лишень завдяки надзвичайному героїзмові народу й війська, держалися ми проти наших противників.

За час цієї боротьби в боях полягло велике число нашого вояцтва, а ще більше вірних синів України загинуло від усяких заразливих хвороб. Держави світу не тільки байдуже дивилися на те, що український народ гине без усяких санітарних засобів, але навіть заборонили привозити на Україну потрібні нашому військові ліки.

Правительство Української Народньої Республіки й республіканське військо, що заводили лад і порядок на території України, опираючись на демократичні засади, не були в силі виконати свої завдання, бо буржуазно-демократична Европа відрізала нашу територію від взаємовідносин зі світом, у наслідок чого наш край знову кинуто в чорну, страшну анархію.

Через те все наше державне діло стояло многократно перед катастрофою: в січні 1919 року — в Києві, в лютому — у Вінниці, в травні — у Волочиському, в червні — в Камянці. Все це етапи українського народу на Голготу.

Вичований та знеможений піднімався він у своїм завзятті до свого самостійного життя, до нових спроб стати вільним і рівноправним громадянином світа, і напевно наше робітниче й селянське військо виконало б свої завдання, коли б тяжкий іспит історії не знесилив матеріяльно й морально наших організованих сил.

Перехід Галицької армії на сторону Деникіна поставив нашу армію в надзвичайно страшне стратегічне положення, бо, одночасно з передачею ворогові сили військового майна, для його наступу була відкрита наша головна комунікаційна лінія.

Це примусило державний апарат нашої Республіки й військо залишити район Камянця, Проскурова та Старокостянтинова й перейти в місцевість, де б наша армія могла відпочити, поправитись і знову, як організована й дисциплінована сила, піти в наступ проти ворога. Відступ армії в тяжких умовах розстроїв наш державний, урядовий і фінансовий апарат і зруйнував постачання армії.

У критичний для української державности момент, коли наша армія зосереджувалася в районі містечка Любара, купка авантурників, прикриваючи свої пляни совітськими льозунгами, задовольнила свої хижацькі заміри тим, що зрадницьки ограбувала державну скарбницю. Цим наша армія поставлена в іще скрутніше матеріяльне становище.

У звязку з означеним станом речей, Правительство Української Народньої Республіки заявляє, що воно тимчасово переходить на інші способи боротьби за нашу Державність. Військо одержить від Вищого Командування ті завдання, які воно повинно надалі виконувати. Правительство Республіки для державного діла перебуватиме в певному місці, щоб, маючи звязок із народом і військом, керувати справами України й заступати її перед другими державами й народами так, як цього будуть вимагати інтереси нашої Республіки.

Правительство не припиняє своєї діяльности й доложить усіх сил, щоби боротьба українського народу за визволення була доведена до успішного кінця.

Панські порядки нового гетьмана, генерала Деникіна, вже підняли проти себе весь трудящий народ України, всю українську й неукраїнську демократію. Понад Дніпром ідуть великі повстання українського народу проти російських чорносотенних завойовників. Крім повстання втилу Добровольчої армії, її силу підриває наступ Червоної армії з Совітської Росії.

Господарюванням чужоземців Україна доведена до крайньої руїни й безладдя. Народ України й наше республіканське військо знає, що в большевізмі порятунку немає. Большевицький комунізм на українському грунті не приймається, він може посіяти тільки нову міжгромадську війну, нове кровопролиття, втретє знищити Україну.

Вояки Української армії й увесь народе України! Нехай ваша віра в нашу народню справу не захитається ні на мить.

Тяжкий момент, що його переживає наш рідний край, вимагає від нас великої саможертви. Але ніщо на світі не дається без боротьби. Дворічною своєю боротьбою з ворогами України ви поважно поставили перед усім світом справу визволення нашого народу. Всесвітній соціялістичний конгрес у Люцерні 8 серпня цього року одноголосно признав Українську Самостійну Республіку. Увесь щиро демократичний і соціялістичний світ дивується нашій упертій і невпинній боротьбі зі своїми ворогами за національну й соціяльну справедливість.

Успіхи наших ворогів не довговічні, бо на чужі гроші й чужою допомогою, а не своєю внутрішньою силою держиться армія Деникіна. Українська Народня Республіка держиться своїми власними силами й, наперекір нашим лютим ворогам, вона буде жити вільно й самостійно. Як раніше, так і тепер нашим кличем буде — Самостійна Народня Республіка. Тільки в самостійній республіці може трудящий народ України, без різниці національностей, здобути собі землю, волю й громадянські та національні права.

Нехай живе вільний Народ України і його Незалежна Народня Республіка!

Голова Директорії й Головний Отаман С. Петлюра, Голова Ради Народніх Міністрів і Міністр Внутрішні Справ І. Мазепа, Міністр Преси й Пропаганди Т. Черкаський, Міністр Праці О. Безпалко, Міністр Єврейських Справ П. Красний, Керуючий Міністерством Пошти й Телеграфів Паливода, В. О. Міністра Народнього Господарства Г. Солодар, Державний Секретар Л. Шрамченко.

М. Любар на Волині, 2 грудня 1919 року".