Розділ 25 ВІДЛИГА І ЗВІЛЬНЕННЯ

Розділ 25

ВІДЛИГА І ЗВІЛЬНЕННЯ

Не надо околичностей.

Не надо чушь молоть.

Мы — дети культа личности,

мы кровь его и плоть.

Мы выросли в тумане,

двусмысленном весьма,

среди гигантоманий

и скудости ума…

Андрей Вознесенский. P. S. 1956.[1819]

Битву кенгірські страйкарі програли, та війну виграли. Після повстання у Степлагу керівництво Радянського Союзу справді втратило довіру до таборів примусової праці, і сталося це дивовижно швидко.

Влітку 1954 року економічна неефективність таборів уже широко усвідомлювалася. Ще одна перевірка фінансового стану ГУЛАГу, проведена у червні 1954 року, засвідчила, що система отримує великі субсидії, і особливо неефективною в економічному аспекті її роблять витрати на охорону[1820]. На засіданні, яке відбулося незабаром після кенгірських подій і в якому взяли участь начальники таборів і найвищі посадовці ГУЛАГу, багато представників адміністрації відкрито критикували погану організацію постачання продуктів у табори, надмірну бюрократизованість — на той час існувало сім окремих норм харчування в’язнів — і погану організацію самих таборів. Деякі табори діяли, незважаючи на дуже малу кількість в’язнів. Тривали страйки і заворушення. 1955 року в’язні організували ще один загальний страйк на Воркуті[1821]. Причин для запровадження змін було більш ніж достатньо — і зміни настали.

10 липня 1954 року ЦК КПРС ухвалив рішення, яким повертав у табори восьмигодинний робочий день, спрощував режим і полегшував процедуру отримання дострокового звільнення за добру роботу. Особливі табори ліквідувалися. В’язням дозволялося писати листи і отримувати посилки, часто без обмежень. Для в’язнів стало можливим купувати собі нові речі, зокрема одяг, який раніше був недоступний, і фрукти[1822]. В’язням Озерлагу навіть було дозволено вирощувати квіти[1823].

На той час у середовищі найвищих радянських посадовців розпочалася дискусія про сталінську систему судочинства. На початку 1954 року Хрущов затребував і отримав доповідь про кількість засуджених за контрреволюційні злочини з 1921 року, в якій також були дані про кількість засуджених, що на той момент перебували в ув’язненні. Цифри не могли відображати всієї реальної картини хоча б тому, що не враховувалися мільйони засланців, несправедливо засуджені за формально неполітичними статтями, в’язні, справи яких розглядалися у звичайних судах, а також ті, стосовно кого не було жодного суду. І незважаючи на це — при тому, що ці цифри відображали кількість убитих або відправлених до тюрем взагалі без жодної причини — вони виявилися шокуюче високими. За власною статистикою МВД, 3 777 380 осіб було визнано «винними» у контрреволюційній діяльності колегіями ОГПУ, «тройками» НКВД, «особыми совещаниями» та всіма військовими колегіями і трибуналами, які масово виносили вироки протягом попередніх трьох десятиліть. З цих в’язнів 2 369 220 осіб було відправлено у табори, 765 180 — на заслання, а 642 980 було страчено[1824].

Через кілька днів Центральний комітет розпочав процес перегляду справ усіх цих в’язнів, а також справ «повторників» — в’язнів, засуджених до другого терміну заслання 1948 року. Для керівництва цим процесом Хрущов створив державну комісію, очолювану генеральним прокурором СРСР. У кожній республіці та області для перегляду справ ув’язнених також було створено свої комісії. У цей час було звільнено деяких політичних в’язнів, але їхні вироки не були ще скасовані: справжня реабілітація — визнання державою помилки — була ще справою майбутнього[1825].

Почалися звільнення, хоча протягом наступних півтора року вони йшли дуже і дуже повільно. Іноді звільняли тих, хто вже відбув дві третини свого терміну, — без жодних пояснень і реабілітації. Інших, теж не пояснюючи причин, тримали в таборах і далі. Незважаючи на розуміння економічної неефективності таборів, керівництво ГУЛАГу не хотіло його ліквідації. Здається, їм був потрібен ще якийсь удар іззовні.

Удару було завдано, коли у лютому 1956 року Хрущов виголосив свою «таємну доповідь» на закритому засіданні XX з’їзду КПРС. Хрущов вперше відкрито критикував Сталіна і його «культ особи»:

«Після смерті Сталіна Центральний Комітет партії став суворо і послідовно проводити курс на роз’яснення неприпустимості чужого духові марксизму-ленінізму звеличування однієї особи, перетворення її на якусь надлюдину, що має надприродні властивості, на кшталт бога. Ця людина нібито знає все, все бачить, за всіх думає, все може зробити; вона непогрішима у своїх вчинках. Таке уявлення про людину, і, говорячи конкретно, про Сталіна, культивувалося у нас багато років»[1826].

Переважна частина цієї доповіді відзначалася тенденційністю. Перелічуючи злочини Сталіна, Хрущов майже виключно зосереджується на жертвах 1937 і 1938 років, окремо зупиняючись на 89 розстріляних членах ЦК та на нечисленних старих більшовиках. «1939 року хвиля масових арештів почала спадати», — проголошував він, хоча це було чистою неправдою, тому що насправді кількість арештів у 1940-х роках зросла. Він згадав про депортацію чеченців — можливо, тому, що не був причетний до неї сам. Він не згадав про колективізацію і голод в Україні та про репресії у Західній Україні і прибалтійських республіках — можливо, тому що сам брав участь у цих операціях. Він згадав про 7697 реабілітованих, і, хоча аудиторія йому аплодувала, насправді це була вкрай незначна частка тих мільйонів несправедливо засуджених, про яких Хрущов знав[1827].

Та й зі всіма своїми недоліками, доповідь Хрущова — яку невдовзі, так само таємно, було поширено по партійних осередках по всій країні, — до самої основи потрясла Радянський Союз. Ніколи раніше радянське керівництво не визнавало жодних своїх злочинів, не кажучи вже про їхні величезні масштаби. Навіть сам Хрущов не мав певності щодо можливої реакції на цей виступ. «Ми тільки-но почали виходити із шокового стану, — пізніше писав він. — Люди все ще знаходилися у тюрмах і таборах, а ми не знали, як їм пояснити, що з ними сталося, чи що робити з ними після їхнього звільнення»[1828].

Доповідь спонукала до дії МВД, КГБ та начальство в таборах. За кілька тижнів режим у таборах став ще легшим, а процес звільнень і реабілітації нарешті почав прискорюватися. Якщо за три роки до «таємної доповіді» було реабілітовано трохи більше як 7 з половиною тисяч в’язнів, то за десять місяців після неї — 617 тисяч. Для подальшого пришвидшення процесу було створено нові механізми. За іронією долі, багато в’язнів, засуджених «тройками», зараз тройками ж і звільнялися. До цих комісій входило три особи — прокурор, член Центрального комітету і реабілітований член партії, часто колишній в’язень; вони виїжджали до таборів і місць заслання у різні райони країни. Вони мали повноваження проводити швидкі слідства справ в’язнів, проводити з в’язнями бесіди і відразу ж їх звільняти[1829].

Протягом кількох місяців після доповіді Хрущова МВД підготувало і значні зміни у структурі самих таборів. У квітні новий міністр внутрішніх справ Н. П. Дудоров надіслав свої пропозиції щодо реорганізації таборів до ЦК. Він писав, що становище у таборах і колоніях «уже протягом багатьох років не може бути гіршим». Він обстоював думку, що табори слід закрити, а найнебезпечніших злочинців перевести до спеціальних ізольованих тюрем у віддалених районах країни; як одну з таких можливостей він згадував район недобудованої залізниці Салехард-Ігарка. В’язні, що вчинили менш значні злочини, на його думку, мали залишатися у своїх місцевостях, відбуваючи свої терміни у тюрмах-«колоніях», і виконувати там нетяжку роботу на промислових і сільськогосподарських підприємствах. У пропозиціях йшлося також, що ні від кого не слід вимагати виконувати роботу лісорубів, шахтарів або будівельників чи будь-яку іншу тяжку некваліфіковану роботу[1830].

Та навіть важливішим за конкретні пропозиції був дух надісланого Дудоровим документа. Він не просто пропонував створення меншої за масштабами системи таборів; він пропонував створити якісно нову пенітенціарну систему, повернутися до «нормальної» системи чи принаймні такої пенітенціарної системи, яку могли б визнати «нормальною» інші європейські країни. Нові «колонії» вже не мали претендувати на свою економічну ефективність чи самодостатність. В’язні мали працювати для того, щоб оволодівати корисними навичками, а не для того, щоб збагачувати державу. Метою праці в’язнів мала стати їх реабілітація, а не державна вигода[1831].

Ці пропозиції викликали дивовижно потужні заперечення. Хоча представники економічних міністерств дали зрозуміти, що вони їх підтримують, керівник КГБ I. А. Сєров піддав пропозиції міністра внутрішніх справ нищівній критиці, назвавши їх «неправильними» і «неприйнятними», не кажучи вже про їх «марнотратність». Він виступав проти будівництва нових тюремних колоній, оскільки, на його думку, така політика «створюватиме враження наявності в СРСР величезної кількості місць ув’язнення». Він виступав проти ліквідації таборів і не розумів, чому зеки не мають виконувати роботи лісорубів і шахтарів. Зрештою, тяжка праця «допомагатиме їхньому перевихованню в дусі чесного трудового життя в радянському суспільстві»[1832].

Результатом цього зіткнення двох гілок служби безпеки стала дуже суперечлива реформа. З одного боку, сам ГУЛАГ — «Главное управление лагерей» — ліквідовувався. 1957 року було ліквідовано два найбільших і найпотужніших табірних комплекси — Дальстрой і Норильськ. За ними було закрито й інші табори. Величезні потужності колишнього табірно-промислового комплексу відійшли відповідним відомствам — гірничовидобувному, машинобудування, лісового господарства, шляхового будівництва і т. ін.[1833] Після цього рабська праця вже ніколи не відігравала важливої ролі в радянській економіці.

Разом з тим система судочинства залишилася незмінною. Судді залишалися так само політизованими, так само упередженими і так само несправедливими. Фактично не зміненою залишилася і система тюрем. Ті самі тюремники продовжували наглядати за виконанням того самого режиму в тих самих убогих камерах. Коли з часом система тюрем знову почне розростатися, реабілітація і перевиховання, якими так багато переймалися на словах, залишаться насправді такими самими другорядними і фіктивними, як і раніше.

Дивовижно злобні дебати між керівниками МВД і КГБ Дудоровим і Сєровим теж послужили прообразом нових, ширших дискусій. Йдучи за тим, що видавалося їм лінією Хрущова, ліберали прагнули швидких змін майже в усіх сферах радянського життя. Водночас прихильники старої системи бажали зупинити, повернути назад чи модифікувати ці зміни, особливо ті з них, які відбивалися на житті прошарку можновладців. Результат цього зіткнення можна було передбачити: не тільки відсутність змін у тюремних камерах, а й напівреформи, нові права для громадян, що дуже скоро скасовувалися, і громадська дискусія, яку відразу ж заглушили. Епоха, що отримала назву «відлига», справді була епохою змін, але змін особливого різновиду: реформи ступали на два кроки вперед, а потім відступали на один — а часом і на три — назад.

Звільнення, коли б воно не відбувалося, 1926 чи 1956 року, викликало у в’язнів змішані почуття. Геннадій Андреєв-Хомяков, звільнений у 1930-х роках, був здивований власною реакцією:

«Я собі уявляв, що не ходитиму, а танцюватиму, що коли я нарешті здобуду свободу, то буду п’яний від неї. Але коли мене насправді звільнили, я нічого такого не відчув. Я вийшов у ворота, пройшов останнього охоронця, не відчуваючи жодного щастя чи піднесення… На залитій сонцем платформі дві молодих дівчини у легких сукнях весело з чогось сміялися. Це мені здавалося дивовижним. Як вони можуть сміятися? Як можуть усі ці люди ходити тут, розмовляючи і сміючись, наче нічого у світі не відбувається, наче тут, прямо серед них, не відбувається щось страхітливе, що неможливо забути…»[1834]

Після смерті Сталіна і доповіді Хрущова звільнень стало набагато більше, а почуття звільнених навіть ще складнішими. В’язнів, що очікували провести за колючим дротом ще десятиліття, повідомляли про звільнення, а наступного дня вже відпускали. Одну групу засланців викликали посеред робочого дня до дирекції шахти, на якій вони працювали, і просто сказали їхати додому. Як згадував один із в’язнів, спецкомендант лейтенант Ісаєв відчинив сейф, вийняв їхні документи і роздав їм[1835]. В’язні, які подавали апеляцію за апеляцією, вимагаючи перегляду своїх справ, раптом розуміли, що це непотрібно — вони могли просто йти геть.

В’язні, які раніше не могли думати ні про що інше, крім свободи, раптом розуміли, що не хочуть свободи реальної: «… я сама собі не повірила, що, виходячи на волю, плачу. За чим?.. А таке відчуття, наче серце відірвала від найдорожчого і найулюбленішого, від товаришів по нещастю. Зачинилися ворота — і все кінчено»[1836].

Багато хто просто виявився до цієї свободи не готовим. Юрій Зорін, який 1954 року їхав у переповненому в’язнями поїзді на південь з Котласа, проїхав тільки дві станції. «Чому я їду до Москви?» — запитав він себе, а потім розвернувся і поїхав назад до свого старого табору, де його колишній начальник допоміг йому отримати роботу вільнонайманого. Там він залишився ще на 16 років[1837]. Євгенія Гінзбург знала жінку, яка справді не хотіла залишати свій барак: «Річ у тім, що я… Я не зможу жити на волі. Я… Я хотіла б залишитися в таборі!» — сказала вона подругам[1838]. Ще один в’язень писав у своєму щоденнику: «Я справді не хочу свободи. Що мене тягне на волю? Здається, що там… брехня, лицемірство, бездумність. Там усе фантастично нереальне, а тут все реальне»[1839]. Багато людей не повірили Хрущову і очікували чергового погіршення становища; вони залишалися вільнонайманими робітниками на Воркуті і в Норильську. Вони вважали за краще не переживати і не проходити через турботи повернення, коли зрештою їх все одно знову арештують.

Та навіть для тих, хто хотів повертатися додому, це часто виявлялося неможливим. Вони не мали грошей, харчів було дуже мало. У таборах в’язнів звільняли, даючи їм на дорогу голодний пайок — по 500 грамів хліба на день[1840]. Та навіть цього на дорогу не вистачало, бо часто вона тривала набагато довше, ніж очікувалося, бо на малочисленні літаки і поїзди на південь квитків дістати було майже неможливо. На красноярському вокзалі Аріадна Ефрон побачила, що там так багато людей, що «виїхати було неможливо, просто неможливо». Там були люди з усіх норильських таборів. Зрештою вона зовсім несподівано дістала квиток: випадково в одної жінки був зайвий. В іншому разі вона могла б там чекати кілька місяців[1841].

У схожому переповненому вагоні Галина Усакова, як і багато інших, вирішила проблему повернення додому, залізши на багажну полицю[1842]. Інші так додому й не доїхали: частими були випадки, коли звільнені в’язні вмирали по дорозі додому. Ще інші помирали вже вдома за кілька тижнів чи місяців після повернення. Роки виснажливої праці в таборах, тяжкий шлях додому, почуття після повернення — все це часто спричинялося до серцевих нападів та інсультів. «Як багато людей померли від цієї свободи!» — дивувався один в’язень[1843].

Дехто знову потрапляв до тюрми. В одному з документів МВД йшлося, що звільнені в’язні з воркутинських, печорських та інтинських таборів не мають змоги купити собі одягу, взуття чи постільної білизни, оскільки «у містах за Полярним колом немає ринків». З відчаю колишні в’язні йшли на правопорушення для того, щоб їх знову арештували. У тюрмі їм принаймні видавали хлібний пайок[1844]. Начальство в таборах цьому не дуже опиралося: зіткнувшися з проблемою нестачі робочої сили, адміністратори на Воркуті не виконували наказів згори і насправді намагалися перешкодити певним категоріям в’язнів іти з копалень[1845].

Ті, кому вдавалося повернутися до Москви, Ленінграда чи міст і сіл, де вони раніше мешкали, не завжди знаходили вдома легше життя. Виявилося, що самого по собі звільнення не досить для відновлення «нормального» життя. Без документів, які б підтверджували реабілітацію — тобто скасовували вирок, — колишні політичні в’язні продовжували перебувати під підозрою.

Правда, за кілька років до того їм би видали «вовчі білети», які забороняли колишнім політичним в’язням жити у великих містах Радянського Союзу або поблизу них. Тепер «вовчі білети» скасували, проте і далі було тяжко знайти житло, роботу, а у випадку Москви — отримати дозвіл на проживання у столиці. На колишніх в’язнів чекали конфісковані помешкання і продані речі. Багато їхніх родичів, які теж стали «ворогами», вже померли або зубожіли: сім’ї в’язнів носили на собі тавро «ворогів», їх піддавали різним формам офіційної дискримінації, забороняли певні види роботи. Місцева влада, як і раніше, до колишніх політичних ставилася з підозрою. Томас Сговіо цілий рік провів, пишучи скарги і апеляції, і тільки після цього йому було офіційно дозволено мешкати у квартирі його матері[1846]. Для інших в’язнів неможливим виявлялося отримувати пенсію[1847].

Ці особисті проблеми разом із відчуттям несправедливості спонукали багатьох добиватися повної реабілітації, але й цей процес був непростим. Багато для кого такої можливості взагалі не існувало. Наприклад, МВД категорично відмовлялося переглядати справи в’язнів, засуджених до 1935 року[1848]. Посвідчення про реабілітацію не отримували і ті, кого вже в таборі було засуджено до додаткових термінів — не має значення, чи то за непокору владі, чи за кримінальний злочин[1849]. Заборонявся і перегляд справ найвисокопоставленіших більшовиків — Бухаріна, Каменєва, Зінов’єва та інших, — і ті, кого було засуджено в результаті розслідувань у їхніх справах, чекали на реабілітацію аж до 1980-х років.

Реабілітація була довгою справою. Прохання про реабілітацію мали надходити від самих в’язнів або їхніх родин; щоб це прохання задовольнили, потрібно було писати по два, три, а то й набагато більше разів. Та навіть після начебто успішного закінчення цей нелегкий процес часом міг повертатися назад: Антон Антонов-Овсєєнко отримав посвідчення про посмертну реабілітацію свого батька, яке 1963 року було відкликане[1850]. Багатьох колишніх в’язнів цей процес подачі клопотань і очікування результатів дуже виснажував. Ті, хто отримували виклики з’явитися на засідання комісії, яке зазвичай відбувалося у відділеннях МВД чи міністерства юстиції, часто, вирушали туди із запасом одягу і харчів, супроводжувані плачем рідні і певні того, що їх знову відішлють ні з чим назад[1851].

На найвищому рівні радянської влади існували побоювання, що процес реабілітації може піти надто швидко і зайти надто далеко. «Ми боялися, справді боялися, — згодом писав Хрущов. — Ми боялися, що відлига може спричинити потоп, який ми не зможемо контролювати і в якому потонемо»[1852]. Колишній старший слідчий КГБ Анатолій Спраговський згадує, що у 1955–1960 роках він під час відряджень у Томській області опитував свідків, бував на місцях, де начебто відбувалися злочини. Серед іншого він дізнався, що колишніх в’язнів звинувачували у змовах з метою висадження в повітря заводів і мостів, яких насправді не існувало. Та коли Спраговський написав Хрущову, пропонуючи спростити і пришвидшити процес реабілітації, він отримав категоричну відмову: здавалося, що московські чиновники не хотіли, щоб помилки сталінських часів виглядали надто значними чи надто абсурдними, як не хотіли вони того, щоб перегляд старих справ ішов надто швидко. Анастас Мікоян, член сталінського політбюро, який залишився при владі і за наступного радянського керівництва, одного разу пояснив, чому неможливо реабілітувати людей надто швидко. Якщо їх усіх відразу проголосити невинними, «то буде ясно, що країною керує не законна влада, а зграя бандитів»[1853].

Комуністична партія теж остерігалася визнати надто багато помилок. Хоча було переглянуто понад 70 тисяч справ колишніх партійців, які вимагали поновлення свого членства в партії, з них було задоволено менше половини[1854]. В результаті всього цього повна соціальна реабілітація — з повним поновленням прав на роботу, житло і пенсію — залишалася дуже рідкісним явищем.

Набагато поширенішим за повну реабілітацію було те, що переживала і відчувала Ольга Адамова-Сліозберг, яка 1954 року подавала документи на власну реабілітацію і реабілітацію свого чоловіка. Два роки вона чекала. Потім, після таємної доповіді Хрущова 1956 року, вона отримала довідку. У ній ішлося, що її справу було переглянуто і закрито за браком доказів. «Арештована я була 27 квітня 1936 року. Значить, я заплатила за цю помилочку 20 роками 41 днем життя». Як компенсацію їй призначалося двомісячні оклади — її і її чоловіка, і ще 11 рублів 50 копійок за 150 рублів, які були у її чоловіка у момент смерті. І все.

Стоячи у приймальні Верховного суду в Москві і осмислюючи новини, вона почула, що хтось кричить. Кричала стара українка, яка щойно довідалася про схожі новини:

«— Не потрібні мені гроші за кров мого сина, беріть їх собі, убивці. — Вона розірвала довідки і жбурнула їх на підлогу.

До неї підійшов військовий, який роздавав довідки.

— Заспокойтеся, громадянко… — почав він. Але стара знову закричала:

— Убивці! — плюнула йому в обличчя і забилася…

Всі мовчали, пригнічені. То тут, то там лунали схлипування і гучний плач…

Я зайшла до своєї квартири, звідки мене вже не будуть гнати міліціонери. Вдома нікого не було, і я могла, не стримуючись, плакати.

Плакати за чоловіком, який загинув у підвалах Лубянки у 37 років, у розквіті сил і таланту; за дітьми, що виросли сиротами з тавром ворогів народу, за померлими з горя батьками, за двадцятьма роками мук, за друзями, які не дожили до реабілітації і яких закопали у мерзлу землю Колими»[1855].

У працях з радянської історії зазвичай рідко пишуть, що повернення додому з таборів мільйонів людей мало приголомшливо подіяти на ті мільйони радянських громадян, яких вони зустріли після свого звільнення. Таємна доповідь Хрущова була шоком, проте вона була, разом з тим, подією віддаленою, адресованою партійній ієрархії. На відміну від неї поява людей, яких вважали давно мертвими, донесла ідею доповіді до свідомості набагато більшої кількості людей набагато безпосередніше. Сталінська епоха була часом таємних злочинів і прихованого насильства. І раптом зовсім поряд з’явилися табірники — живе свідчення того, що відбувалося.

Також вони приносили новини — добрі і погані — про тих, хто зник. У 1950-ті роки стало загальноприйнятим, що звільнені в’язні відвідували родини своїх живих і мертвих товаришів і передавали від них повідомлення чи повторювали їхні останні слова. М. С. Ротфорт через увесь Сибір їхав до Харкова, щоб відвідати сім’ї своїх товаришів[1856]. Відвідання Густавом Герлінгом родини його табірного товариша генерала Круглова вийшло незграбним — дружина Круглова просила не говорити дочці про те, що йому дали новий вирок, кілька разів це повторювала і прохала швидше йти[1857].

Звільнені в’язні викликали також і жах — у начальства, колег, взагалі всіх тих, через кого вони потрапили в табори. Анна Андреєва згадує, що влітку 1956 року всі поїзди на Москву з Караганди і Потьми були заповнені звільненими в’язнями. «Все було сповнене радості і її протилежності, тому що люди зустрічали людей, які засудили їх та інших. Це було щастям і трагедією, і вся Москва скоро була заповнена ними»[1858]. У своєму романі «Раковий корпус» Солженіцин зображає реакцію партійного начальника, хворого на рак, на новину, яку розповіла йому його дружина, — що його колишній друг, чоловік, на якого він написав донос, щоб заволодіти його житлом, має бути реабілітований:

«…весь він ослаб — у поясі, у плечах, і ослабли його руки, а голову так і вивертала набік пухлина.

— Навіщо ти мені сказала? — нещасним, дуже слабким голосом вимовив він, — Хіба в мене мало горя?.. — І він двічі без сліз здригнувся, наче плачучи, грудьми і головою…

— Яке ж вони право мають їх тепер випускати?.. Як же можна так безжалісно травмувати людей?»[1859]

Відчуття провини могло бути нестерпним. Після таємної доповіді Хрущова Олександр Фадєєв, переконаний сталініст і чиновник від літератури, якого дуже боялися, пішов у запій. П’яний, він зізнався другові, що як голова Спілки радянських письменників схвалив арешти багатьох, як він знав, невинних людей. Наступного дня Фадєєв наклав на себе руки. За деякими даними, він залишив коротку передсмертну записку, адресовану Центральному комітетові: «Не бачу можливості далі жити, оскільки мистецтво, якому я віддав життя своє, загублене самовпевнено-невіглаським керівництвом партії, і тепер уже не може бути поправлене»[1860].

Інші божеволіли. Ольга Мішакова, яка працювала в комсомолі, засуджувала лідера цієї організації Косарєва. Після 1956 року Косарєва реабілітували, і постановою ЦК комсомолу Мішакову виключили з організації. Незважаючи на це, ще й через рік Мішакова приходила до приміщення ЦК комсомолу, цілими днями просиджувала у своєму кабінеті, навіть ходила на обід. Коли у неї забрали перепустку, вона приходила все одно, — у робочі години стояла біля входу. Коли її чоловіка перевели на роботу в Рязань, вона й тоді кожного ранку о четвертій їхала поїздом до Москви і цілий день стояла перед вікнами свого кабінету, а ввечері їхала додому. Врешті-решт її забрали до божевільні[1861].

Та навіть коли наслідками незручних зустрічей, що відбувалися після 1956 року, не були самогубства і божевілля, все одно вони могли ставати джерелом нестерпного болю. Анна Ахматова казала, що у цей час одна перед одною постали дві Росії — та, що сиділа, і та, що садила[1862]. Багато найвищих посадовців, зокрема і сам Хрущов, мали численних знайомих серед колишніх в’язнів. За спогадами Антонова-Овсєєнка, один такий «старий друг» прийшов до Хрущова 1956 року і переконав його прискорити процес реабілітації[1863]. Страшнішими були зустрічі колишніх в’язнів зі своїми тюремниками чи слідчими. У підписаних псевдонімом спогадах, опублікованих у підпільному журналі Роя Медведєва 1964 року, розповідається про зустріч автора з його колишнім слідчим, який випрошував у нього грошей на випивку: «Я віддав йому все, що у мене залишилося з дороги. Я віддав йому це, щоб він пошвидше забирався. Я відчував нестримне бажання дати волю своїй накопичуваній роками ненависті до нього і таких, як він»[1864].

Також дуже незручними були зустрічі зі старими друзями, що стали процвітаючими радянськими громадянами. Лев Разгон зустрів такого старого друга 1968 року, більш як через десять років після звільнення: «Він зустрів мене так… начебто ми тільки вчора бачилися. Звичайно, він погорював про загибель Оксани, розпитував про Олену. Але все це — швидко, діловито… І все»[1865]. Юрій Домбровський висловив свої почуття про надто пізнє співчуття друга у вірші «Відомому поету»:

Нас даже дети не жалели,

Нас даже жены не хотели,

Лишь часовой нас бил умело,

Взяв номер точкою прицела.

Ты просто плыл по ресторанам

Да хохмы сыпал над стаканом

И понял все и всех приветил —

Лишь смерти нашей не заметил.

Так отчего, скажи на милость,

Когда, пройдя проверку боем,

Я встал из северной могилы —

Ты подошел ко мне героем?

И женщины лизали руки

Тебе — за мужество и муки?![1866]

Лев Копелєв писав, що після повернення для нього стала нестерпною компанія успішних людей; він мав за краще товариство невдах[1867].

Для колишніх в’язнів ще одним джерелом моральних страждань стали питання, як говорити про табори і скільки про них говорити з друзями і членами сім’ї. Багато хто намагався захистити своїх дітей від правди. Дочці конструктора ракет Сергія Корольова не говорили, що батько був у тюрмі, поки їй не виповнилося майже 20, коли вона мала заповнювати офіційний документ із запитанням про судимості членів сім’ї[1868]. Від багатьох в’язнів при звільненні з табору вимагалося підписати папір, який забороняв їм розповідати про ув’язнення. Одних це налякало до німоти, хоча інші говорити не боялися. Сусанна Печуро прямо відмовилася підписувати при звільненні з табору такий документ, і, за її словами, після того завжди про це говорить[1869].

Ще хтось зрозумів, що члени їхніх родин або ж зовсім не бажають нічого знати, або ж не хочуть знати подробиць того, де вони були і що з ними відбувалося. Вони надто боялися — і не тільки всюдисущої таємної поліції, а й того, що вони могли дізнатися про дорогих для них людей. Письменник Василь Аксьонов — син Євгенії Гінзбург — описує у своїй трилогії «Покоління зими» трагічну і водночас жахливо достовірну сцену зустрічі чоловіка і дружини, які провели багато років у таборах. Чоловік відразу ж помічає, що дружина виглядає надто здоровою: «Спочатку скажи мені, як тобі вдалося не стати потворною… ти навіть не схудла!» — каже він, добре знаючи про способи виживання жінок у ГУЛАГу. Тієї ночі вони лежали на ліжку, далеко відсунувшись одне від одного, не могли розмовляти: «Смуток і горе притискали їх до землі»[1870].

Оповідання про зустріч чоловіка з матір’ю, що відбула десять років у таборах, написав і письменник та поет Булат Окуджава. Герой радісно чекає її повернення, уявляючи, як він зустріне її на вокзалі, забере додому після зустрічі зі сльозами і радістю, розповість про своє життя, можливо, навіть поведе в кіно. Натомість він зустрічає жінку з відсутнім виразом очей, у яких немає сліз: «Вона дивилася на мене, але не бачила, її обличчя затверділо, замерзло». Він думав, що вона буде фізично слабкою, але був зовсім не готовий до моральної травми — напевно, те саме відчували мільйони людей[1871].

Так само похмурими часто були і справжні зустрічі. Надія Капралова пише про зустріч зі своєю матір’ю, яку арештували, коли їй було вісім, після 13 років розлуки: «Ми були найближчими людьми, і разом з тим чужими, говорили про дрібниці, а більше плакали і мовчали»[1872]. Ще однин в’язень — Євгеній Гнєдін зустрівся зі своєю дружиною через 14 років, але виявилося, що він не має з нею нічого спільного. Він відчував, що за ці роки «став дорослішим», тоді як вона залишилася такою самою[1873]. Ользі Адамовій-Сліозберг довелося бути обережною, коли вона знову зустрілася зі своїм сином 1948 року: «Я боялася розповісти йому про те, що відкрилося мені "по той бік". Ймовірно, я змогла б переконати його, що багато що у країні негаразд, що його кумир — Сталін дуже далекий від досконалості, але йому було всього 17 років… я боялася бути з ним відвертою»[1874].

Втім, не всі мали розбіжності з радянським суспільством. Це може здатися дивним, але багато звільнених в’язнів намагалися поновити своє членство у Комуністичній партії не тільки тому, що це забезпечувало привілеї і певний статус, а й для того, щоб знову відчути себе повноправними членами, так би мовити, комуністичного проекту. «Лояльність до системи вірувань може мати глибокі ірраціональні корені», — так пише історик Ненсі Адлер, намагаючись пояснити почуття одного колишнього в’язня після поновлення його в партії:

«Найважливішою запорукою того, що я вижив у тих суворих умовах, була моя глибока, непохитна віра в нашу ленінську партію, у її гуманістичні принципи. Саме партія дала мені сили витримати їхні суди… Поновлення у лавах рідної Комуністичної партії було найбільшим щастям усього мого життя»[1875].

Історик Кетрін Меррідейл йде ще далі: вона вважає, що Комуністична партія і колективна ідеологія Радянського Союзу справді допомагали людям витримувати їхні страждання: «Здається, що росіянам справді допомагали переживати свою сповнену невимовних втрат історію робота, пісні й демонстрації з червоними прапорами. Зараз хтось із цього сміється, але майже всі відчувають ностальгію за втраченими колективізмом і спільною метою. У певному сенсі тоталітаризм таки працював»[1876].

І навіть незважаючи на те, що вони знали, що боротьба ця — фікція, незважаючи на те, що вони знали, що їхня країна далеко не така славна, як проголошували вожді, незважаючи на те, що вони знали, що цілі міста побудовані на костях людей, несправедливо засуджених до примусової праці, — і тоді дехто з жертв таборів усе-таки почувалися краще, коли вони знову були частиною великої спільноти, більше не були з неї виключені.

У будь-якому разі величезне напруження між тими, хто побував «там», і тими, хто був удома, не могло вічно обмежуватися спальнями і залишатися за зачиненими дверима. Відповідальні за те, що відбувалося, теж ще були живі. Зрештою, борючись за владу в партії, Хрущов на XXII з’їзді КПРС почав їх називати. Він оголосив, що Молотов, Каганович, Ворошилов і Маленков «винні у незаконних масових репресіях проти численних партійних, радянських, військових і комсомольських відповідальних працівників і несуть пряму відповідальність за їхнє фізичне знищення». Більш зловісним був його натяк на наявні документи, що підтверджують це звинувачення[1877].

Проте Хрущов так і не оприлюднив жодних таких документів у ході своєї боротьби проти сталіністів, які опиралися його реформам. Можливо, він не мав достатньої влади, щоб це зробити — чи, можливо, ці документи також розкрили б і його роль у сталінських репресіях. Натомість Хрущов вдався до нової тактики: він ще більше розширив громадську дискусію щодо сталінських репресій, вивівши її за межі внутрішньопартійних дебатів і поширивши її на літературу. Хоча, ймовірно, Хрущов і не дуже цікавився самими по собі радянськими поетами й письменниками, на початку 1960-х років він дійшов висновку, що вони можуть бути корисними у його боротьбі за владу. Зниклі імена поволі почали знову з’являтися у радянських виданнях, без пояснень, чому вони колись зникли, а тепер їм було дозволено повернутися. У радянських літературних творах почали з’являтися персонажі, досі неприйнятні для радянської прози — жадібні бюрократи і колишні табірники[1878].

Хрущов вважав, що такі публікації можуть йому добре прислужитися: письменники дискредитуватимуть його ворогів, пов’язуючи їх зі злочинами минулого. У будь-якому разі саме це видається причиною, що спонукала його дозволити публікацію найвідомішого з літературних творів про ГУЛАГ — «Одного дня Івана Денисовича» Олександра Солженіцина.

Через його значення в літературі й роль у донесенні до Заходу правди про ГУЛАГ Олександр Солженіцин, поза сумнівом, заслуговує на особливе відзначення у будь-якій історії радянської системи таборів. Але коротка історія його слави офіційно визнаного радянського письменника також заслуговує на увагу, тому вона позначає певний перехідний історичний момент. Коли «Один день Івана Денисовича» 1962 року вперше з’явився друком, був пік «відлиги», політичні в’язні були нечисленними, а ГУЛАГ здавався чимось, що повністю належить минулому. Влітку 1965 року, коли партійний журнал писав про повість як про «поза сумнівом, суперечливий твір, як з точки зору ідеології, так і художньої майстерності», Хрущова було усунуто, знову почалася реакція, а кількість політичних в’язнів зростала зі зловісною швидкістю. 1974 року, коли «Архіпелаг ГУЛАГ» — велика тритомна історія системи таборів — вийшов у перекладі англійською, Солженіцина було вислано з країни, а його книжки могли публікуватися тільки за кордоном. Було відновлено систему радянських виправних таборів, дисидентський рух був у повному розпалі[1879].

Тюремна доля Солженіцина починалася типово для зеків його покоління. Після вступу 1941 року до військового училища він воював на західному фронті восени і взимку 1943 року, написав другові листа з погано прихованою критикою сталінського режиму в 1945 році й невдовзі був арештований. Досі більш-менш переконаного комуніста, молодого офіцера Олександра Солженіцина вразила жорстокість, з якою з ним повелися. Пізніше його ще більше вразить та жорстокість, з якою поводилися з солдатами Радянської армії, що потрапили до німецького полону. На його думку, ці люди мали повертатися додому героями.

Подальший його табірний шлях був, напевно, трохи менш типовим, та тільки тому, що певний час — завдяки своїй незакінченій фізико-математичній освіті — він пробув на шарашці; цей досвід пізніше знайшов своє відображення у романі «У першому колі». За винятком цього, можна сказати, що він відбував свій термін на кількох невеликих лагпунктах, зокрема на одному московському, і в одному особливому табірному комплексі в районі Караганди. Він не був чимось особливо помітним в’язнем. Він загравав з властями, до того, як прозрів, був інформатором — шлях цей закінчився на кладці цегли. Пізніше на роботу муляра він поставить Івана Денисовича — «пересічного зека», що став героєм його першої повісті. Після звільнення Солженіцин їде вчителювати до Рязані й починає писати про пережите. У цьому теж не було нічого особливого: багато сотень табірних спогадів, що почали публікуватися у 1980-х роках, свідчать про літературні здібності колишніх радянських в’язнів, багато з яких приховували свою літературну діяльність протягом довгих років. Зрештою, справді унікальним Солженіцина робить лише те, що його твори з’явилися друком у Радянському Союзі ще за Хрущова.

Навколо публікації «Одного дня Івана Денисовича» існує багато легенд — так багато, що біограф Солженіцина Майкл Скеммелл пише, що «історія ця обросла стількома прикрасами, що іноді неможливо відділити факт від вимислу». Шлях книжки до слави був довгим. До того, як вона стала відомою, рукопис повісті потрапив до рук московського літератора і табірного друга Солженіцина Льва Копелєва, який у той час працював редактором у журналі «Новый мир». Схвильований твором, Копелєв передав рукопис головному редактору «Нового мира» Олександру Варшавському.

Як ідеться далі в цій історії, Варшавський почав читати повість перед сном у ліжку. Однак, прочитавши кілька перших сторінок, під враженням від рукопису він встав, одягнувся і дочитував повість уже сидячи. Читав він цілу ніч, а потім, як тільки розвиднилося, побіг на роботу, де наказав друкаркам зробити ще копії, щоб він міг роздати їх друзям, при цьому весь час Твардовський говорив про появу нового літературного генія. Так це було насправді чи ні, але саме так, поза сумнівом, потім про це розповідав Твардовський. Пізніше Солженіцин написав йому про те, яке щастя він відчув, коли дізнався, що для Твардовського «Один день Івана Денисовича» виявився «вартим безсонної ночі»[1880].

Сама повість доволі проста: у ній описується один звичайний день із життя звичайного в’язня. Для сучасних читачів навіть у самій Росії зараз, можливо, складно зрозуміти, чому вона викликала таку шалену реакцію у радянському літературному світі. Та для тих, хто читав її 1962 року, повість була одкровенням. Замість гуманних слів про «тих, що повернулися» і «репресії», звичайних для тогочасних літературних творів, в «Одному дні Івана Денисовича» безпосередньо описувалося життя в таборі; до того ця тема була закритою для публічного обговорення.

Водночас стиль Солженіцина — зокрема, використання табірного жаргону, — і змалювання безпросвітного тюремного життя робили повість разюче відмінною від зазвичай пустої і фальшивої прози, що публікувалася в той час. «Соціалістичний реалізм», який у ті часи був офіційною доктриною радянської літератури, не був реалізмом взагалі; то, швидше, був літературний різновид сталінської політичної лінії. Якщо у радянському романі розповідалося про злодія, то він обов’язково прозрівав і навертався в істинну радянську віру. Герой міг страждати, та зрештою партія показувала йому правильний шлях. Героїня могла проливати сльози, та, коли вона усвідомлювала цінність Праці, вона віднаходила своє належне місце в суспільстві.

На відміну від цього «Один день Івана Денисовича» по-справжньому реалістичний: у повісті немає ні офіційного оптимізму, ні офіційної моралі. Страждання її героїв не мають сенсу. Вони намагаються уникати виснажливої роботи, яку мають виконувати. У фіналі немає тріумфу партії, не говориться про перемогу комунізму. Твардовського вразила саме ця чесність, така незвичайна для радянського письменника: він сказав другові Солженіцина Копелєву, що у повісті немає жодної краплі неправди. І саме це для багатьох читачів було неприйнятним, особливо для представників радянської еліти. Суперечливою повість видалася навіть для одного з редакторів журналу «Новый мир». У своїй рецензії він писав, що повість «зображає життя надто однобоко, мимохіть спотворює і руйнує пропорції». Людей, звиклих до спрощення, лякав відкритий фінал повісті та її «аморальність».

Твардовський хотів повість надрукувати, але знав, що якщо він просто надішле рукопис цензорам, то його публікацію негайно заборонять. Замість цього він запропонував «Один день Івана Денисовича» Хрущову — як зброю у боротьбі з його ворогами. За словами Майкла Скеммелла, Твардовський написав до повісті передмову, яка представляла твір саме в такому світлі, а потім почав давати рукопис людям, котрі, як він сподівався, передадуть повість Хрущову[1881].

Після багатьох переговорів і кількох змін у рукописі — Солженіцина умовили додати у повість принаймні одного «позитивного героя» і формальне засудження українського націоналізму — повість нарешті потрапила до Хрущова. Той підтримав її публікацію. Він навіть похвалив її, сказавши, що вона написана «в дусі XXII з’їзду партії», а це, судячи з усього, означало, що, на його думку, твір буде працювати проти його ворогів. Нарешті, у листопадовому 1962 року числі журналу «Новый мир» вона з’явилася друком. «Пташка вилетіла! Пташка вилетіла!» — як кажуть, кричав Твардовський, отримавши коректуру.

Спочатку повість викликала надзвичайно схвальні критичні відгуки, не в останню чергу тому, що вона точно відповідала запитам моменту. Літературний критик «Правды» висловлював сподівання, що «боротьба проти культу особи і далі сприятиме появі творів щораз вищої художньої цінності». Літературний оглядач «Известий» писав, що Солженіцин «проявив себе справжнім помічником партії у священній і життєво важливій справі — боротьбі з культом особи і його наслідками»[1882].

Однак не зовсім такою була реакція звичайних читачів, які протягом кількох місяців після публікації «Одного дня Івана Денисовича» надсилали авторові гори листів. Близькість повісті до нової партійної лінії не справила великого враження на колишніх табірників, які писали Солженіцину з усіх куточків Радянського Союзу. Для них величезною радістю було прочитати правду про їхні власні почуття, про те, що самі вони пережили. Люди, які боялися сказати навіть слово про пережите своїм найближчим друзям, раптом відчули себе вільними. Одна жінка так згадувала про своє враження: «Мене душили сльози. Я їх не приховувала, бо все це, що вмістилося у небагато журнальних сторінок, було моїм, справді моїм, — кожен день з 15 проведених у таборах років».

Один лист до Солженіцина починався так: «Дорогий друже, товаришу і брате…» Далі йшлося: «Читаючи Вашу повість, я згадував Сівую Маску і Воркуту… морози і бурани, удари і приниження… Коли читав, я плакав — це все знайомі люди, з моєї бригади… Ще раз дякую! Будь ласка, продовжуйте в тому ж дусі — пишіть, пишіть…»[1883]

Найсильніше враження повість справила на в’язнів у тюрмах. Леонід Сітко, який у той час відбував свій другий термін, почув про «Один день Івана Денисовича» у далекому Дубравлагу. Коли до табірної бібліотеки надійшов примірник «Нового мира», начальство тримало його в себе цілих два місяці. Нарешті отримали його і зеки: вони читали повість вголос, щоб могло чути відразу багато людей. Сітко згадує, що зеки слухали, «не дихаючи»:

«Коли було прочитане останнє слово, настала мертва тиша. Дві-три хвилини — і вибухнуло! У кожному — своє, болюче, пережите… в махорковому диму говорили без кінця…

І запитували: чому надруковано?»[1884]

Справді — чому? Здається, запитувати про це почали і самі партійні начальники. Можливо, чесне зображення Солженіциним табірного життя — це було для них занадто: повість була ознакою надто швидкої зміни, її поява була надто швидкою для людей, які все ще боялися, що наступними покотяться їхні голови. Чи, можливо, вони вже стомилися від Хрущова, боялися, що він зайшов надто далеко, використовує твір Солженіцина для виправдання своїх дій. Справді, невдовзі після публікації повісті Солженіцина, у жовтні 1964 року, Хрущова було зміщено. Його наступник Леонід Брежнєв був лідером партійних реакціонерів, настроєних проти змін і проти «відлиги» неосталіністів.

У будь-якому разі, очевидним фактом є те, що після публікації повісті консервативні сили почали з дивовижною швидкістю згуртовуватися. «Один день Івана Денисовича» вийшов друком у листопаді. А в грудні, через кілька днів після зустрічі Хрущова з Солженіциним, на якій генеральний секретар особисто поздоровляв письменника, — голова новоствореного ідеологічного відділу ЦК Леонід Ільїчов виступив перед 400 письменниками і митцями у Спілці письменників. У цьому виступі він сказав, що радянське суспільство «не слід розхитувати й ослаблювати, прикриваючись боротьбою з культом особи…»[1885]

Швидкість, з якою відбувалися зміни, відображала подвійність ставлення Радянського Союзу до своєї історії — подвійність, яка ніколи не зникала й існує і сьогодні. Якби радянська еліта погодилася, що розповідь про Івана Денисовича правдива, то це означало б визнання того, що невинні люди зазнавали безглуздих страждань. Якщо табори були трагедією, абсурдом і марнотратством, то це означає, що і весь Радянський Союз був тим самим. Для будь-якого радянського громадянина — чи то представника еліти, чи простого селянина, була і залишається тяжкою думка, що життям керувала брехня.