Розділ 13 ОХОРОНЦІ

Розділ 13

ОХОРОНЦІ

Хоч як це дивно, не всі правила в таборах писалися табірним начальством. Існували і правила неписані — про те, як отримати статус, як добиватися привілеїв, як жити трохи краще за інших, — та неформальна ієрархія. Тим, хто опановував неписані правила і навчався дряпатися цією драбиною, вижити було набагато легше.

На вершині табірної ієрархії стояли начальники, адміністрація, наглядачі, тюремники і охоронці. Я свідомо пишу «на вершині», а не «над» чи «поза» табірною ієрархією, бо в ГУЛАГу адміністратори і охоронці не були окремою кастою, яка стояла над в’язнями. На відміну від охоронців з СС у німецьких таборах вони не вважалися нездоланно вищими — через свою расову належність — від в’язнів, які часто були однієї з ними національності. Наприклад, у таборах після війни було багато сотень тисяч в’язнів-українців. У той самий період багато українців було і в охороні[922].

Не належали в’язні й охоронці до абсолютно різних суспільних сфер. Деякі охоронці й адміністратори мали з в’язнями складні комерційні стосунки. Деякі з в’язнями пиячили. Багато «сожительствовало» з в’язнями — евфемізм, яким позначалися сексуальні відносини[923]. Ще важливіше, що багато охоронців самі були колишніми в’язнями. На початку 1930-х років для в’язнів, які добре поводилися, вважалося абсолютно нормальним «вивищуватися» до статусу табірного охоронця — а дехто йшов навіть ще вище[924]. Кар’єра Нафталі Френкеля являє собою, мабуть, найвидатніший приклад такої трансформації, але крім нього були й інші.

Кар’єра Якова Купермана була не такою стрімкою, як у Нафталі Френкеля, проте типовішою. Купермана, — який пізніше подарував свої неопубліковані спогади московському Товариству «Меморіал», — 1930 року було арештовано і засуджено до десяти років. Він побував у пересильній тюрмі в Кемі, а потім перейшов на роботу у плановий відділ Біломорського каналу. 1932 року його справу було переглянуто, і його статус змінився з в’язня на засланого. Зрештою його звільнили, і він пішов на роботу на Байкало-Амурську залізницю, до БАМлагу — про цей досвід він до кінця життя згадуватиме «із задоволенням»[925]. Таке його рішення не було унікальним. 1938 року більш як половину адміністраторів і майже половину озброєної охорони у Белбалтлагу, таборі, який будував і обслуговував Біломорський канал, становили колишні чи навіть ще не звільнені в’язні[926].

Однак статус можна було не тільки отримати, а й втратити. Так само, як порівняно легко в’язень міг стати тюремником, порівняно легко було з тюремника перетворитися на в’язня. Адміністратори ГУЛАГу і начальники таборів фігурували у списках тисяч енкеведистів, арештованих під час чисток 1937 і 1938 років. Пізніше керівників охорони ГУЛАГу і співробітників адміністрації ГУЛАГу регулярно арештовували їх сповнені підозр колеги. У віддалених лагпунктах процвітали плітки і злослів’я: цілі папки в архівах ГУЛАГу заповнені звинуваченнями і контрзвинуваченнями, розлюченими листами щодо недоліків у таборах, брак підтримки з центру, погані умови роботи — і, як висновок, вимогами арештувати винних чи неугодних[927].

Озброєних охоронців часто арештовували за дезертирство, пияцтво, крадіжки, втрату зброї та навіть за погане поводження з ув’язненими[928]. Наприклад, у документації Ванінського портового пересильного табору є записи про озброєного охоронця В. Н. Садовнікова, який убив табірну медсестру, маючи намір убити власну дружину; про І. М. Соботєєва, котрий вкрав 300 рублів у групи в’язнів, які потім пропив, а також загубив партійний квиток; про В. Д. Суворова, який був організатором ряду пиятик і бійок з групою офіцерів, та про інших, які «напивалися до безпам’ятства» або через сп’яніння не могли заступити на свої пости[929]. В особистих паперах одного зі сталінських поплічників Георгія Маленкова зберігається звіт щодо двох табірних адміністраторів, які під час пиятики убили двох своїх колег, серед них і лікарку, що мала двох дітей[930]. На віддаленіших лагпунктах життя таке нудне, як скаржився в Москву один адміністратор, що брак розваг «штовхає багатьох хлопців до дезертирства, порушень дисципліни, пияцтва і гри в карти, — що, як правило, закінчується судовими вироками»[931].

Було навіть можливим, а насправді й доволі поширеним, пройти повне коло: співробітники НКВД ставали в’язнями, а потім знову тюремниками і робили другу кар’єру в адміністрації ГУЛАГу. Також дуже багато колишніх в’язнів пишуть про те, з якою швидкістю розжалувані співробітники НКВД в таборах спиналися на ноги і отримували реально впливові посади. У своїх спогадах Лев Разгон пише про зустріч з чоловіком на прізвище Корабельников, співробітником НКВД невисокого чину, з яким він познайомився по дорозі з Москви. Корабельников розповів Разгону, що його арештували через те, що «по п’яні тріпанувся найліпшому корешу… про одну бабську справу у начальника… отримав п’ятак як “соціально небезпечний елемент” і на загальний етап». Але від решти на «загальному етапі» він дещо відрізнявся. Через кілька місяців Разгон зустрів його знову. Цього разу він був у чистій добре зшитій табірній формі. Він прилаштувався на «гарну» роботу — начальником штрафного лагпункту Устьвимлагу[932].

Історія, яку розповідає Разгон, відображає дійсність, віддзеркалену архівними документами. Дуже й дуже багато співробітників ГУЛАГу мали кримінальні судимості. Насправді здається, що адміністрація ГУЛАГу в системі НКВД відігравала роль своєрідного місця заслання — останнього притулку розжалуваних співробітників таємної поліції[933]. Однин раз відправленим на периферію імперії ГУЛАГу рідко коли знову дозволялося перейти до якогось іншого її підрозділу, не кажучи вже про московську центральну адміністрацію. Як знак свого відмінного статусу співробітники ГУЛАГу мали іншу форму й дещо відмінну систему знаків розрізнення і звань[934]. На партійних зібраннях співробітники ГУЛАГу скаржилися на свій нижчий статус. «ГУЛАГ розглядається як управління, від якого всього вимагають, нічого не даючи у відповідь, — бурчав один співробітник — Цей надмірно скромний спосіб мислення, — що ми є гіршими за всіх інших, — неправильний, він робить можливими нерівність в оплаті, у забезпеченні житлом і т. ін.»[935]. Пізніше, 1946 року, коли НКВД було знову розділене і перейменоване, ГУЛАГ потрапив під контроль Міністерства внутрішніх справ (МВД), тоді як майже всі більш привабливі функції колишнього НКВД, зокрема розвідка і контррозвідка, перейшли у відання Міністерства державної безпеки (МГБ, пізніше КГБ). МВД, яке керувало системою в’язниць до розпаду Радянського Союзу, залишилося менш впливовим[936].

Справді, від самого початку статус начальників таборів був порівняно низьким. У листі, таємно переправленому із Соловецького табору на початку 1920-х років, його автор-в’язень пише, що табірна адміністрація повністю складається з розжалуваних чекістів, «засуджених за спекуляцію, здирництво, грабунки чи якісь інші порушення кримінального кодексу»[937]. У 1930–1940-ві роки ГУЛАГ ставав місцем останнього призначення посадовців НКВД, чиї біографічні дані не відповідали вимогам: ті, чиє походження було недостатньо робітничо-селянським, або чия польська, єврейська чи балтійська національність ставала підозрілою в епохи активних репресій проти відповідних етнічних груп. ГУЛАГ також був останнім притулком для просто дурнів, некомпетентних і п’яниць. 1937 року тодішній керівник ГУЛАГу Ізраїль Плінер скаржився:

«Нам дістаються залишки від інших підрозділів; до нас присилають людей за принципом "візьми, небоже, що нам негоже". Вершки цього поповнення становлять безнадійні п’яниці; тільки-но хтось стає п’яницею, його викидають до ГУЛАГу… З точки зору апарату НКВД, якщо хтось вчиняє якесь порушення, найбільшим покаранням для нього є відправлення на роботу в табір»[938].

1939 року ще один посадовець ГУЛАГу говорив, що охоронці — це «люди не другого, а четвертого сорту, справжнісінькі покидьки»[939]. 1945 року тогочасний керівник ГУЛАГу Василь Чернишов розіслав усім начальникам таборів і обласним керівникам НКВД циркуляр, у якому висловлювався жах з приводу низької якості озброєної охорони таборів, для яких характерними були високі рівні «самогубств, дезертирства, втрати і крадіжок зброї, пияцтва та інших аморальних вчинків», а також «порушення революційного законодавства»[940]. 1952 року, коли було викрито корупцію на рівні найвищого керівництва таємної поліції, першою реакцією Сталіна був наказ «заслати» одного з основних злочинців, який невдовзі після того став заступником начальника Баженовського табору на Уралі[941].

Власні архіви ГУЛАГу підтверджують переконання одного колишнього в’язня, сформульоване у дуже м’якій формі: як охоронці, так і адміністратори були «найчастіше людьми дуже обмеженими»[942]. Наприклад, з 11 осіб, які мали звання «начальник ГУЛАГу» — керівник рівня всієї системи таборів, — між 1930 і 1960 роками тільки п’ятеро мали якусь вищу освіту, а троє так і не пішли далі початкової школи. Ті, хто призначався на ці посади, нечасто працювали на них довго: за 30 років тільки двоє — Матвій Берман і Віктор Насєдкін — пропрацювали понад п’ять років. Ізраїль Плінер був начальником ГУЛАГу всього рік (1937–1938), а Гліб Філаретов — три місяці (1938–1939)[943].

З іншого боку, на нижньому рівні ієрархії НКВД, згідно з даними особових справ співробітників тюрем і таборів, навіть еліта тюремників — члени та кандидати у члени партії — майже повністю складалася з осіб селянського походження з мінімальною освітою. Мало хто з них закінчив п’ять класів, а дехто мав лише три класи освіти[944]. За станом на квітень 1945 року майже три чверті співробітників ГУЛАГу не отримало жодної іншої освіти, крім початкової — цей відсоток майже вдвічі вищий, ніж в цілому по НКВД[945].

Навіть ще неосвіченішою була озброєна охорона таборів — «военизированная охрана», ширше відома через радянську маніакальну пристрасть до скорочень за абревіатурою «вохр» чи «вохра». Саме ці люди стояли на периметрі таборів, водили в’язнів на роботу, везли в’язнів на схід, часто маючи лише дуже приблизне уявлення про те, чому і навіщо вони це роблять. В одному з рапортів із Каргопольлагу йдеться: «Виявляється, що охоронці не знають прізвищ членів Політбюро чи вождів Комуністичної партії»[946]. В іншому документі перелічується ряд випадків зловживання охоронцями своєю зброєю. Один охоронець завдав поранень трьом в’язням, «оскільки не знав, як діє його карабін». Інший, «перебуваючи на посту у п’яному стані, завдав поранень громадянину Тимофєєву»[947].

На нарадах начальники підрозділів скаржилися, що «охоронці не знають, як змащувати, чистити і доглядати за своєю зброєю… одна охоронниця стояла на посту з гвинтівкою, ствол якої був заткнутий ганчір’ям… Деякі охоронці заступають на пости з чужою зброєю, залишаючи свою вдома, бо надто ледачі для того, щоб кожного разу її чистити»[948]. З Москви в табори постійно надходили вимоги до начальників таборів більше уваги приділяти «культурно-виховній роботі» серед охоронців[949].

Та навіть «залишками» і «безнадійними п’яницями» з інших підрозділів НКВД не вдавалося задовольнити потребу ГУЛАГу у працівниках. Більшість радянських установ потерпали від хронічної нестачі кадрів, у ГУЛАГу ж ця нестача була особливо гострою. Навіть НКВД не було здатним продукувати достатню кількість співробітників-правопорушників для задоволення потреби у вісімнадцятикратному розширенні штатів, яке відбулося з 1930 по 1939 роки, чи у 150 тисячах осіб, яких потрібно було взяти на роботу між 1939 і 1941 роками, чи у розширенні штатів, пов’язаному з величезним зростанням системи ГУЛАГу в повоєнні роки. 1947 року, коли у загонах табірної воєнізованої охорони несло службу 157 тисяч осіб, на думку керівництва ГУЛАГу, потрібно було ще 40 тисяч[950].

До самої ліквідації системи ця проблема не переставала мучити керівництво ГУЛАГу. За винятком найвищих посад, праця у таборах не вважалася престижною або привабливою і не гарантувала добрих умов життя, особливо це стосувалося менших і віддаленіших північних лагпунктів. Загальний брак продуктів означав, що охоронці й адміністратори отримували харчові пайки залежно від їхніх звань і посад[951]. Повернувшися з перевірки північних таборів воркутинського регіону, інспектор ГУЛАГу скаржився на погані умови життя озброєних охоронців, які працювали по 14–16 годин на день у «тяжких північних кліматичних умовах», не завжди мали відповідні одяг і взуття й жили у брудних бараках. Серед охоронців поширені були цинга, пелагра та інші захворювання, зумовлені браком вітамінів, — так само, як і серед в’язнів[952]. Ще один перевіряючий писав, що у Каргопольлагу 26 вохровців отримали кримінальні вироки, багато з них — за те, що спали на постах. Влітку їхній робочий день тривав 13 годин, а після роботи вони не мали розваг. В особливо поганому становищі були охоронці з сім’ями, оскільки часто вони не мали помешкань і змушені були жити у бараках[953].

Залишити роботу було нелегко навіть посадовцю високого рівня. В архівах НКВД зберігається сумний лист норильського прокурора, який просить перевести його «з полярної зони» через погане здоров’я і виснаженість: «Коли неможливо перевести мене на посаду прокурора до іншого виправно-трудового табору, то я хотів би отримати роботу у якійсь місцевій прокуратурі або ж взагалі піти з органів прокуратури». У відповідь йому запропонували переведення до Красноярська, від якого він відмовився, оскільки умови там — Красноярськ розташований південніше Норильська, але в тому самому Північному Сибіру — були майже ті самі[954].

Після смерті Сталіна колишні табірні посадовці часто захищали те, чим вони займалися, розповідаючи про труднощі роботи. Коли я познайомилася з Ольгою Василєєвою, яка колись працювала інспектором ГУЛАГу, вона багато мені розповідала про тяжке життя співробітника ГУЛАГу. Під час нашої розмови — відбувалася вона у незвичайно просторій московській квартирі, яку подарувала вдячна партія, — Василєєва розповіла, що одного разу під час інспекційної поїздки їй запропонували переночувати вдома у начальника табору; вона спала на ліжку його сина. Вночі вона відчула жар і свербіння. Подумавши, що захворіла, вона увімкнула світло: «Сіра солдатська ковдра була жива, вона кишіла вошами. Не тільки у в’язнів були воші, у начальників теж». Як правило, після повернення додому з перевірки вона, заходячи у квартиру, скидала увесь одяг, щоб не занести паразитів.

На думку Васілєєвої, робота начальника табору була вкрай тяжка: «Це не жарт — бути відповідальним за сотні, тисячі в’язнів, серед яких рецидивісти й убивці, засуджені за тяжкі злочини, від яких можна чекати чого завгодно. Це означало, що весь час потрібно було бути насторожі». Начальникам, від яких постійно вимагалося працювати якомога краще, також потрібно було вирішувати і всілякі інші проблеми:

«Керівник будівництва також був керівником табору і витрачав щонайменше 60% свого часу не на будівництво, на прийняття інженерних рішень і вирішення будівельних проблем, а на справи табору. Хтось захворів, могла спалахнути епідемія, стався якийсь нещасний випадок, що означало, що когось треба везти до лікарні, комусь потрібен кінь з підводою».

За словами Василєєвої, і в Москві «начальники» далеко не завжди добре харчувалися, особливо під час війни. У буфеті московського центрального управління були капуста, суп і каша: «М’яса я не пам’ятаю, ніколи його не бачила». За життя Сталіна співробітники московського управління працювали кожного дня з дев’ятої ранку до другої чи третьої ночі. Васілєєва бачила свою дитину тільки в неділю. Проте після смерті Сталіна становище поліпшилося. Тодішній керівник НКВД С. Н. Круглов видав наказ, яким звичайним співробітникам центрального апарату НКВД давалася годинна обідня перерва, а посадовим особам НКВД — двогодинна. 1963 року Васілєєва з чоловіком отримали дуже велику квартиру в центрі Москви, ту саму, в якій 1998 року я з нею розмовляла[955].

Однак за життя Сталіна робота в ГУЛАГу не так добре винагороджувалася; вирішувати проблему непривабливості роботи центральній адміністрації доводилося іншими способами. 1930 року, коли система розглядалася в контексті стрімкого економічного розвитку того часу, ОГПУ влаштовувало внутрішні рекламні кампанії, запрошуючи ентузіастів на роботу до новостворених тоді північних, таборів:

«Завдяки ентузіазму і енергії чекістів створені і зміцніли Соловецькі табори, які відіграють велику позитивну роль у промисловому і культурному розвиткові крайньої півночі європейської частини нашої країни. Нові табори, такі як Соловецькі, мусять відігравати реформуючу роль в економіці і культурі віддалених районів. Для цієї справи… нам потрібні особливо міцні чекісти, добровольці, які прагнуть багато напруженої роботи…»

Серед іншого добровольцям пропонувалося до 50% надбавки до зарплати, два місяці відпустки кожного року, а також премії — тримісячний оклад через три роки роботи і три місяці відпустки. До того ж чільні посадовці щомісяця отримували безкоштовні продуктові пакети і доступ до «радіо, спортивних та культурних об’єктів»[956].

Пізніше, коли будь-який справжній ентузіазм зник взагалі (якщо він колись існував), стимули стали систематичніші. Табори класифікували відповідно до їх віддаленості й суворості умов. Чим вони були віддаленіші і суворіші, тим більше співробітники НКВД отримували за роботу в них. У деяких таборах для співробітників організовувалися спортивні та інші заходи. До того ж НКВД побудувало особливі санаторії у Сочі та Кисловодську на Чорному морі — для того, щоб найвищі посадовці мали змогу проводити свої довгі відпустки у комфорті й теплі[957].

Центральна адміністрація також відкривала навчальні заклади, де посадовці ГУЛАГу мали змогу підвищувати кваліфікацію і, відповідно, отримувати вищі звання. Один з таких закладів, приміром, було створено в Харкові; тут читалися не тільки обов’язкові курси на зразок «Історії партії» та «Історії НКВД», а й курси з кримінального законодавства, організації таборів, управління таборами, табірного господарства, бухгалтерського обліку, а також військових дисциплін[958]. Ті, хто був готовий працювати на далекому колимському Дальстрої, могли навіть змінювати соціальне походження своїм дітям — записувати їх «з робітників»: це давало їм право першочергового зарахування до вузів, а для батьків виявилося дуже ефективним заохоченням[959].

Для декого гроші й вигоди були достатнім мотивом, щоб іти на роботу й на найнижчому рівні. Багато хто розглядав ГУЛАГ просто як найкращий варіант серед багатьох поганих. У сталінському Радянському Союзі — країні війни і голоду — робота охоронця або наглядача в тюрмі для багатьох була величезним кроком вперед у суспільному сенсі. Сусанна Печуро, яка була в’язнем ГУЛАГу на початку 1950-х років, згадує про знайомство з однією наглядачкою, яка працювала в таборі, тому що це був єдиний спосіб втечі від кричущих злиднів колгоспу, де вона народилася: «На свою табірну зарплату вона годувала сімох братів і сестер»[960].

Один мемуарист розповідає історію Марії Іванової, молодої жінки, яка добровільно пішла працювати до табору 1948 року. Сподіваючись втекти від колгоспного життя, а ще більше — знайти собі чоловіка, Марія Іванова натомість стала коханкою кількох адміністраторів дедалі нижчого ступеня. Закінчилася її табірна робота життям разом з двома позашлюбними дітьми в одній кімнаті[961].

Але навіть перспективи високих зарплат, довгих відпусток і соціального підйому не завжди вистачало для залучення в систему працівників, особливо на нижчі рівні. Коли потреба у робочій силі була найгострішою, відповідні радянські органи просто посилали працівників туди, де вони були найпотрібніші, іноді навіть не повідомляючи їх, куди саме вони їдуть. Колишню табірну медсестру Зою Єрьоменко прямо з медичного училища послали на роботу, як їй сказали, на місце великого будівництва. Після приїзду виявилося, що це табір Красноярськ-26. «Ми були здивовані, налякані, але коли познайомилися з цим місцем, то виявилося, що "там" люди були ті самі й медична робота та сама, якої нас навчали в училищі», — згадувала вона[962].

В особливо трагічному становищі опинялися ті, кого змушували працювати в таборах після Другої світової війни. Тисячі радянських військовополонених, що тікали з німецьких таборів, як і цивільні, що перебували «за кордоном» як депортовані особи і біженці, фактично арештовувалися після перетину радянського кордону і спрямовувалися до «фільтраційних таборів», де їх ретельно допитували. Тих, кого не арештовували, часом відразу відправляли на роботу охоронцями у тюрмах і таборах. На початок 1946 року таких було 31 тисяча осіб, і в деяких таборах вони становили до 80% особового складу воєнізованої охорони[963]. Піти з цієї роботи також було нелегко. У багатьох відбирали документи — паспорти, посвідки на проживання, військові квитки. Без них ці люди не могли не те що шукати нову роботу, а навіть залишити табір. Від 300 до 400 осіб щороку накладали на себе руки. Один з тих, хто робив спробу вчинити самогубство, пояснював свої мотиви: «Я вже дуже довго працював, а мені все не давали посвідки на проживання. Майже кожного дня заходив міліціонер з ордером на звільнення квартири, і через кожний божий день у родині були сварки»[964].

Ще хтось просто опускався. Югославський комуніст і норильський в’язень під час і після війни Карло Штайнер згадує, що такі охоронці «помітно відрізнялися від тих, хто не був на війні»:

«Наприклад, у них були явні ознаки деморалізованості. Це було помітно з їхньої готовності брати хабарі у жінок-в’язнів, або часто заходити до гарніших із них, або з того, що вони дозволяли кримінальним в’язням залишати свою бригаду, аби пограбувати якесь помешкання, а ті потім ділилися з ними здобиччю. Вони не боялися суворих покарань, які загрожували їм, якщо б їхнє начальство дізналося про їхні провини»[965].

Майже ніхто не протестував. Наприклад, в архівах зберігається справа одного такого впертого рекрута на прізвище Данилюк, який категорично відмовлявся служити у воєнізованій охороні на тій підставі, що «не має жодного бажання служити в органах Міністерства внутрішніх справ». Данилюк стояв на своєму, незважаючи на те, що в документах називається «обробкою» — яка, поза сумнівом, являла собою психологічний тиск, а можливо, і фізичне побиття. Врешті його таки звільнили зі служби. Принаймні у цьому випадку послідовна і вперта відмова працювати в ГУЛАГу була винагороджена[966].

Проте в кінцевому підсумку система насправді винагороджувала своїх най-спритніших і найвірніших членів, і деякі з них отримували набагато більше за просто просування по соціальній драбині і кращі пайки: ті, хто давав країні, використовуючи рабську працю своїх в’язнів, великі обсяги золота і лісу, зрештою отримували свою винагороду. І якщо на середньому лісовому лагпункті життя ніколи не було особливо приємним, навіть для його керівників, то центральні управління великих таборів з часом справді ставали місцями дуже зручними.

На початку 1940-х років населені пункти, розташовані у центрах великих табірних комплексів — Магадан, Воркута, Норильськ, Ухта, — являли собою великі гамірні міста з магазинами, театрами і парками. Можливості для хорошого життя порівняно з першими днями існування ГУЛАГу тут незмірно зросли. Найбільші начальники великих таборів отримували вищі зарплати, більші премії і довші відпустки, ніж працівники «звичайного світу». Вони мали кращий доступ до продуктів та промислових споживчих товарів, яких всюди не вистачало. «Життя в Норильську було кращим, ніж будь-де в Радянському Союзі», — згадує Андрій Чебуркін, норильський прораб (виконроб), який з часом доріс до місцевого чиновника:

«Перш за все, усі начальники мали прислугу, прислугу з в’язнів. Потім — чудові продукти. Були всі види риби. Можна було йти і ловити її в озерах. І якщо в решті Союзу були продуктові картки, то тут ми жили фактично без карток. М’ясо. Масло. Якщо ви хотіли шампанського, то мали брати і крабів, їх було дуже багато. Ікра… вона була всюди. Я, звичайно ж, кажу про начальників. Я не кажу про робітників. Але тоді робітниками були в’язні…

Платили добре… скажімо, якщо ви бригадир, ви отримували 6–8 тисяч рублів. У Центральній Росії ви б не отримували більше 1200. Я приїхав у Норильськ на роботу інспектора спеціальної дирекції НКВД, яка шукала уран. Мені дали зарплату інспектора — 2100 рублів я отримував спочатку, а потім кожні півроку на 10% більше, десь у п’ять разів більше, ніж в нормальному цивільному житті»[967].

Перший пункт розповіді Чебуркіна — «усі начальники мали прислугу» — є і ключовим, тому що фактично це стосувалося не тільки начальників, а й усіх. Формально використання в’язнів як домашніх працівників було заборонено. Але це було дуже поширеним, про що добре знало керівництво, і, незважаючи на постійні спроби припинити таку практику, тривало[968]. У Воркуті Костянтин Рокоссовський, офіцер Червоної армії, який пізніше став генералом, потім маршалом, а потім міністром оборони сталінської Польщі, працював слугою у «селюка-наглядача неотесаного на прізвище Бучко, до обов’язків входило ходити за продуктами, прибирати і топити в хаті тощо»[969]. Євгенія Гінзбург у Магадані один час працювала прачкою у дружини одного адміністратора табору[970].

Томас Сговіо також працював особистим ординарцем в одного з чинів табірної охорони на Колимі, готував йому їжу і діставав випивку. Той чоловік почав йому довіряти. «Томасе, хлопче мій, — казав він, — запам’ятай одне. Бережи мого партійного квитка. Як я п’яний, дивись, щоб я його не згубив. Ти — мій слуга, і якщо я його колись загублю, то буду вимушений застрелити тебе, як собаку… а я не хочу цього робити»[971].

Але для справжніх великих начальників слуги були тільки початком. Іван Нікішов, який став начальником Дальстрою 1939 року, на початку чисток, та перебував на посаді до 1948-го, зажив поганої слави через накопичення багатств серед жахливих злиднів. Нікішов належав до іншого покоління, ніж його попередник Берзін, — покоління, що стояло далі від аскетичних та ідейніших років революції і громадянської війни. Можливо, внаслідок цього Нікішов не мав застережень щодо використання своєї посади в особистих цілях. Він створив власну «велику службу безпеки, мав розкішні автомобілі, шикарні кабінети і величну дачу з видом на Тихий океан»[972]. Останню, за свідченнями в’язнів, прикрашали східні килими, ведмежі шкури і кришталеві люстри. У розкішній їдальні він зі своєю другою дружиною — молодою амбітною табірною адміністраторкою на прізвище Гридасова, — за словами очевидців, обідали смаженою ведмежатиною, кавказьким вином, південними фруктами і ягодами, а також свіжими помідорами та огірками з приватних теплиць[973].

Розкішним життям втішався не один Нікішов. Лев Разгон у своїй незабутній розповіді про полковника Тарасюка, начальника Устьвимлагу в роки війни, пише про схожі речі:

«Він жив, як римлянин, призначений губернатором якоїсь із варварських провінцій, завойованих Римом. У спеціальних теплицях і оранжереях для нього вирощували овочі і фрукти, екзотичні для півночі квіти. Було знайдено найкращих меблярів, які робили йому меблі; найвідоміші в минулому кравці обшивали його вередливу і норовисту дружину. І лікували його не якісь там вільнонаймані лікарці, які зі студентської лави продалися ГУЛАГу, а найвидатніші професори, керівники великих столичних клінік, котрі відбували свої довгі терміни у медпунках далеких лісових таборів»[974].

Часто від в’язнів вимагалася участь у задоволенні таких примх. Табірний лікар Ісаак Фогельфангер постійно потерпав від браку медичного спирту, з якого його фармацевт готував саморобний коньяк. Начальник табору пригощав цим коньяком приїжджих сановників: «Чим більше вони випивали, тим кращим було їхнє враження від роботи Сєвураллагу». Фогельфангер також був свідком підготовки «банкету» для відвідувачів — табірний кухар використовував при цьому спеціально заготовлені для такої нагоди продукти: «ікру, копчених вугрів, пироги з французького тіста з грибами, полярного гольця у лимонному соусі, смаженого гусака і смажене порося»[975].

Також саме в цей період, у 1940-ві роки, начальники на кшталт Нікішова починають вважати себе чимось більшим за просто тюремників. Деякі навіть почали змагатися між собою, щоб бути «не гіршими від сусіда». Змагалися у створенні найкращих театральних труп із в’язнів, найкращих оркестрів із засуджених, володінні найкращими тюремними художниками. Лев Копелєв був в’язнем Унжлагу 1946 року, якраз у той момент, коли його начальник відбирав, прямо з тюрми, «найкращих виконавців, музикантів і артистів, яким він давав найкращі роботи прибиральників і сторожів у лікарні». Табір зажив слави «притулку для артистів»[976]. Предметом гордості Дальстрою була трупа з в’язнів, що називалася «Клуб Сєввостлагу» і виступала у Магадані та деяких віддаленіших гірничих таборах. До її складу входили багато знаменитих співаків і танцюристів, що відбували свої терміни на Колимі[977]. Лев Разгон також пише про начальника Ухтіжемлагу, котрий «в Ухті тримав справжню опереточну трупу», керував якою знаменитий радянський артист. «Працювала» у нього поряд з відомими співаками та музикантами і знаменита балерина з Большого театру:

«Іноді начальник Ухтинського табору приїздив до сусіднього табору з візитом. Хоча це прозаїчно звалося "для обміну досвідом", та обставлявся такий візит за всіма правилами протоколу відвідування одних глав держав іншими. Начальство супроводжував великий почет начальників відділів, дія них готувалися добірні місця в готелі, намічалися маршрути і привозилися подарунки. І начальник привозив із собою своїх найкращих артистів, щоб господарі розуміли, що й у них з мистецтвом не гірше, а може, навіть і краще…»[978]

І досі колишній театр Ухтіжемлагу — велика біла будівля з колонами з театральними символами на фронтоні — одна з найбільших у місті Ухта. Від неї пішки можна дійти до колишньої резиденції начальника табору — просторого дерев’яного будинку на краю парку.

Та не тільки артисти задовольняли примхи начальства. Ті, хто більше полюбляли спорт, створювали власні футбольні команди, які не на жарт змагалися з одна з одною. До Ухти було відправлено і Миколу Старостіна — видатного футболіста, арештованого за те, що його команда виграла в команди Берії; вже на залізничній станції його етап зустрічали. Його відвезли на зустріч з начальником місцевої футбольної команди, який говорив з ним ввічливо і повідомив, що начальник табору спеціально ним цікавився: «Душею генерал — у футболі. Ви тут, зокрема, завдяки йому». Старостін більшість часу в таборі тренував футбольні команди НКВД, переїжджаючи з місця на місце залежно від того, який начальник потребував його послуг[979].

Чутки про всі ці крайнощі викликали певну стривоженість чи принаймні цікавість у Москві. Можливо, у відповідь на скарги Берія одного разу наказав провести таємне розслідування з приводу розкішного життя Нікішова. У звітах слідства, зокрема, підтверджувалося, що в одному випадку Нікішов витратив 15 тисяч рублів — величезні гроші на ті часи — на банкет на честь візиту Хабаровського театру оперети[980]. У звіті також засуджується атмосфера «низькопоклонства» навколо Нікішова і його дружини Гридасової: «Вплив Гридасової такий великий, що навіть заступники Нікішова свідчать, що вони обіймають свої посади тільки поки вона до них добра»[981]. Проте жодних заходів вжито так і не було. Гридасова і Нікішов продовжували мирно царювати.

В останні роки стало модним відзначати, що, всупереч післявоєнним заявам, тільки невелика кількість німців працювала в концентраційних таборах і, зокрема, брала участь в убивствах в’язнів, з примусу. Один науковець нещодавно заявив, що більшість робили це добровільно — така його думка викликала суперечки[982]. У випадку Росії та інших пострадянських країн до цієї проблеми слід підходити по-іншому. Дуже часто працівники таборів — як і більшість радянських громадян — вибору майже не мали. Їм просто призначали місце роботи, і вони мали на неї йти. Відсутність вибору — невід’ємна частина радянської економіки.

Разом з тим абсолютно неправильно було б сказати, що співробітники НКВД «жили не краще, ніж в’язні, якими вони розпоряджалися», чи як жертви тієї самої системи, як дехто намагається це робити. Бо хоча вони могли бажати працювати в якомусь іншому місці, навіть у самій системі працівники ГУЛАГу насправді мали вибір набагато більший, ніж їхні нацистські колеги, робота яких регламентувалася суворіше. Вони могли обирати — бути жорстокими чи добрими. Вони могли обирати — чи заганяти на роботі в’язнів до смерті, чи зберігати життя якомога більшій їх кількості. Вони могли обирати — чи співчувати в’язням, якими самі колись могли бути і одного разу знову могли стати, чи користатися своїм тимчасовим панівним становищем і панувати над своїми колишніми і майбутніми товаришами, змушуючи їх страждати.

Ніщо в їхньому минулому не було для такого вибору визначальним, бо і адміністратори ГУЛАГу, і звичайні табірні охоронці мали таке саме різноманітне етнічне і соціальне походження, як і в’язні. Справді, на прохання розповісти про те, якими були їхні тюремники, уцілілі в ГУЛАГу майже завжди відповідають, що вони були дуже і дуже різні. Я запитувала про це у Галини Смирновой яка сказала, що «вони, як і всі, були всі різні»[983]. Анна Андреєва сказала, що «були і божевільні садисти, були і цілком нормальні хороші люди». Андреєва також згадала, що одного дня, невдовзі після смерті Сталіна, до табірної контори, в якій працювали в’язні, несподівано забіг головний бухгалтер табору і почав радісно вітати їх: «Знімайте номери, дівчата, вам віддають назад ваш одяг!»[984]

Ірен Аргінська також розповідала мені, що охоронці були не тільки «дуже різні люди», з часом вони змінювалися. Солдати строкової служби поводилися «як звірі» на початку своєї служби, коли на них найпотужніше діяла пропаганда, але «з часом вони починали розуміти — не всі, але велика частина з них — і часто змінювалися»[985].

Правда те, що керівництво чинило певний тиск на охоронців і адміністраторів, щоб вони не виявляли до в’язнів приязного ставлення. В архіві інспекційного відділу ГУЛАГу зберігається справа начальника відділу постачання підрозділу Дмитлагу 1937 року на прізвище Левін; справа розслідувалася з приводу поблажливості цього адміністратора до в’язнів. Його злочин полягав у тому, що він дозволив одному в’язневі зустрітися з теж ув’язненим братом: за правилами, родичів у тюрмі близько один до одного не підпускали. Левіна також звинуватили у тому, що він взагалі був надто дружньо настроєний до зеків, і особливо — до групи зеків, які нібито були меншовиками. Левін, сам колишній в’язень Біломорського каналу, у відповідь стверджував, що не знав, що вони були меншовиками. Оскільки все це відбувалося 1937 року, його в будь-якому разі засудили[986].

Втім, така суворість не була надто поширеною. Насправді кілька великих начальників стали знаменитими своїм добрим ставленням до в’язнів. У своїй книжці — засудженні Сталіна «Нехай судить історія» історик і публіцист, дисидент Рой Медведєв пише про одного начальника табору — В. А. Кундуша, який серйозно поставився до вимог збільшення обсягів виробництва під час війни. Він поставив на канцелярську роботу політичних в’язнів, домагався доброго ставлення до в’язнів, навіть забезпечував декому з них дострокове звільнення. Його підприємство під час війни було нагороджене Червоним прапором за організацію виробництва. Але коли війна закінчилася, арештували і його, можливо, саме за ту людяність, яка була запорукою високих показників виробництва[987]. Лев Разгон пише про незвичайну пересильну тюрму в Георгіївську, через яку пройшли він сам і його друга дружина Ріка: «…камери не тільки підметені, а й помиті — і підлога, і нари. Годують так ситно, що зникає постійний етапний голод. У лазні можна помитися по-справжньому. Є навіть — Ріку це вразило більше всього! — спеціальна жіноча кімната зі всіма пристосуваннями…»[988]

Були й інші. В один із моментів його табірного життя Генріха Горчакова, російського єврея, арештованого 1945 року, відправили до інвалідного табору, що належав до табірного комплексу Сиблаг. Незадовго до того керувати табором прийшов новий начальник, колишній офіцер-фронтовик, який не міг знайти собі іншої роботи. Серйозно взявшись за роботу, новий начальник збудував нові бараки, стежив за тим, щоб у в’язнів були матраци і навіть простирадла, реорганізував роботу — повністю змінив табір[989].

Ще одного зека — Олексія Пряділова, арештованого у віці 16 років, відправили до сільськогосподарського табору на Алтаї. Тамтешній начальник «керував табором, як підприємством, і ставився до в’язнів не як до злочинців і ворогів, яких необхідно "перевиховувати", а як до працівників. Він був переконаний у тому, що вимагати доброї роботи від голодних людей безглуздо»[990]. Іноді добрих начальників відзначали навіть перевіряючі ГУЛАГу. Один з таких інспекторів відвідав 1942 року Бірлаг і виявив, що «в’язні на цьому заводі чудово працюють, тому що мають чудові умови». Бараки були чисті, всі в’язні мали власні простирадла і ковдри, були добре одягнені і взуті[991].

Доброта набувала і безпосередніших форм. Галина Левінсон у своїх спогадах пише про те, як начальник табору відмовив ув’язнену робити аборт. «Коли вийдете з табору, ви будете самотня, — казав він їй — Подумайте, як добре мати дитину». Та жінка до кінця свого життя була йому вдячна[992]. Про «хорошого» начальника табору пише й Анатолій Жигулін — він «врятував сотні людей від смерті», порушуючи правила, звертався до в’язнів «товариші ув’язнені» і наказував кухарю краще їх годувати. Жигулін зазначає, що він, очевидно, «ще не вивчив правил». Марія Сандрацька, арештована як «дружина ворога», також пише про начальника табору, який приділяв особливу увагу матерям з дітьми, стежив, щоб дитячі ясла нормально працювали і щоб матері з дітьми мали достатньо їжі та не були переобтяжені роботою[993].

Насправді доброта була можлива: на всіх рівнях завжди були люди, які опиралися пропаганді, що змальовувала всіх в’язнів як ворогів, люди, які розуміли, що відбувається в дійсності. Та дивовижно велика кількість в’язнів не згадують жодного прикладу вияву доброти охоронцями, жодного випадку співчуття. «Не сумніваюся, — пише Євгеній Гнєдін, — що у величезній армії табірних адміністраторів були чесні люди, які мучилися через те, що їм належало бути наглядачами над ні в чому не винними людьми»[994]. Водночас більшість авторів спогадів також висловлюють здивування щодо рідкісності такого розуміння. Бо, незважаючи на кілька винятків, чисті тюрми не були нормою, багато таборів були страхітливими, а більшість охоронців ставилися до в’язнів у кращому разі байдуже, а в гіршому — з лютою жорстокістю.

Повторю ще раз: жорстокість ніде прямо не вимагалася. Навпаки: умисна жорстокість не отримувала офіційного схвалення центральної адміністрації. Табірні охоронці й адміністратори, що проявляли до в’язнів невиправдану жорстокість, могли притягуватися до відповідальності — і це часто робилося. В архівах Вятлагу є документи, в яких відзначені покарання охоронців за «систематичні побиття зеків», за крадіжки речей в’язнів і за згвалтування ув’язнених жінок[995]. В архіві Дмитлагу є документи щодо винесення кримінальних вироків представникам адміністрації табору, звинуваченим у побитті в’язнів у стані сп’яніння. У центральних архівах ГУЛАГу також є документи про покарання начальників таборів, які били в’язнів, катували їх під час слідства або посилали їх на етапи без відповідного зимового одягу[996].

Проте жорстокість тривала. Іноді вона була по-справжньому садистською. Віктор Булгаков, який був в’язнем у 1950-ті роки, згадує свого охоронця, неписьменного казаха, котрий, як виявилося, отримував задоволення, примушуючи в’язнів стояти, повільно замерзаючи, в снігу, та іншого, якому подобалося «показувати свою силу і бити в’язнів» без видимої причини[997]. В архівах ГУЛАГу також є, серед багатьох інших подібних записів, документ стосовно начальника одного з лагпунктів Волгострою під час війни товариша Решетова, який кидав зеків у штрафні камери, де стояв мороз, і наказував хворим в’язням працювати на лютому холоді, внаслідок чого багато з них прямо на роботі помирали[998].

Частіше жорстокість зумовлювалася не садизмом, а власними матеріальними інтересами тюремників. Охоронці, які вбивали в’язнів-втікачів, отримували матеріальну винагороду, їм навіть могли дати відпустку додому. Таким чином для них могло видатися привабливим заохочувати такі «втечі». Наслідки цього описує Жигулін:

«Солдат скаже такому:

— Гей! Мужик! Ану принеси мені от ту колодочку для сидіння!

— Вона ж за запреткою, громадянин начальник!

— Нічого, я дозволяю. Йди!

Вийшов — черга з автомата — і немає людини»[999].

Такі випадки були звичайними, про що свідчать архіви. 1938 року чотирьох вятлагівських вохрівців було засуджено за вбивство двох в’язнів, яких вони «спровокували» на втечу. Пізніше виявилося, що начальник підрозділу і його заступник також крали речі в’язнів[1000]. Письменник Борис Дьяков також згадує про практику провокування втеч у своїх «прорадянських» спогадах, надрукованих в СРСР 1964 року[1001].

Як і у випадку залізничних етапів, здається, що жорстокість часом зумовлювалася гнівом або нудьгою від принизливої роботи. Під час своєї роботи санітаркою у колимській лікарні голландська комуністка Елінор Ліппер доглядала хворого на плеврит з високою температурою:

«Болісно задихаючись, він розповів мені, що охоронець хотів якомога швидше закінчити перехід і через те примусив хворого, з температурою в’язня багато годин іти пішки, підганяючи його кийком. У кінці дороги він пригрозив переламати в’язневі всі кістки, якщо той поскаржиться в лікарні, що охоронець його бив».

Вкрай заляканий, цей в’язень відмовився повторити свою розповідь у присутності неув’язнених. «Ми дали йому спокійно померти, — пише Ліппер, — а той охоронець продовжував спокійно бити в’язнів»[1002].

Проте у більшості випадків жорстокість радянських охоронців була бездумною, дурною, ледачою жорстокістю, з якою можуть ставитися до корів чи овець. Якщо охоронцям чітко не наказували знущатися з в’язнів, то не казали їм і ставитися до них, особливо — до політичних в’язнів, як до людей. Навпаки, багато робилося для того, щоб викликати ненависть до в’язнів, про яких постійно говорилося, що вони «небезпечні злочинці, шпигуни і диверсанти, які намагаються знищити радянський народ». Така пропаганда дуже потужно діяла на людей, озлоблених горем, небажаною роботою і матеріальними умовами[1003]. Вона також формувала настрої вільнонайманих працівників у таборах — місцевих мешканців, неспівробітників НКВД, — так само, як і озброєних охоронців, про що згадує один в’язень: «Зазвичай від вільних ми були відрізані стіною взаємної недовіри… Наша сіра форма, те, що нас водили під конвоєм, іноді з собаками, мабуть, було для них дуже неприємним, про що краще було не думати»[1004].

Так було вже у 1920-ті роки, в епоху, коли соловецькі охоронці примушували замерзлих в’язнів стрибати в річку по команді «Дельфін!». Звичайно, ще гірше стало наприкінці 1930-х років, коли політичних в’язнів було затавровано як «ворогів народу», а табірний режим став суворішим. 1937 року, отримавши повідомлення, що на Колиму прямує велика партія в’язнів-троцькістів, начальник табору Едуард Берзін сказав групі своїх співробітників: «Якщо ці свині, які зараз сюди їдуть, чинили диверсії на материку, то давайте зробимо так, щоб тут, на Колимі, вони працювали для Радянського Союзу. Ми маємо способи примусити їх працювати…»[1005]

Та навіть після закінчення Великого терору пропаганда не припинялася. У 1940-х і 1950-х роках в’язнів постійно називали військовими злочинцями і поплічниками фашистів, зрадниками і шпигунами. Українських націоналістів, масовий притік яких до таборів почався після Другої світової війни, називали то «змієподібними раболіпними собаками німецьких катів», то «українсько-німецькими фашистами», то «агентами іноземних розвідувальних служб». Тодішній радянський лідер України Микита Хрущов сказав на пленумі Центрального комітету Комуністичної партії, що українські націоналісти «убили себе, намагаючись догодити своєму господареві Гітлеру і отримати хоч маленьку часточку награбованого за свою собачу службу»[1006]. Під час війни охоронці майже всіх політичних в’язнів називали «фашистами», «гітлерівцями» або «власовцями» (прихильниками радянського генерала Власова, який потрапив у полон, а згодом підтримав Гітлера).

Особливо принизливим це було для євреїв, фронтовиків, які воювали з німцями, і для іноземних комуністів, які боролися з фашизмом у своїх країнах[1007]. «Ми не фашисти, більшість з нас — колишні члени партії», — обурено сказав югославський комуніст Карло Штайнер групі кримінальних в’язнів, які вигукували «фашисти» бригаді політичних в’язнів[1008]. Маргарет Бубер-Нойманн, німецька комуністка, звільнена з ГУЛАГу тільки для того, щоб потрапити прямо до німецького концентраційного табору Равенсбрюк, також пише, що її постійно називали «німецькою фашисткою»[1009]. А коли арештований співробітник НКВД Михайло Шрейдер сказав слідчому, що його як єврея тяжко звинувачувати у співробітництві з Гітлером, той йому відповів, що він не єврей, а «німець, замаскований євреєм»[1010].