4.14. Д. Донцов

4.14. Д. Донцов

"Упаси нас, Господи, от друзей, а с врагами мы и сами справимся". Такую молитву могла бы вспомнить атеистка, прочитав о себе хвалебную статью Д. Донцова "Поетка українського рісорджіменту (Леся Українка)" (1921). Похвалы "интегрального националиста" были такого "гатунку", что составители современной хрестоматии "Укранське слово" во втором издании своего труда решили вообще обойтись без этой статьи.

Донцов справедливо отмечал, что атеизм, социализм и национализм Украинки вызывали у нее неутолимую жажду революции: "Вона жила… в епоху, що на місце невидимого Бога поставила релігію розуму… Імперіалізм, соціалізм і націоналізм — ось були три рухи, що скоро мали захитати підвалини нашого ладу, — що вбивалися в силу, а разом із ними й та тривога, непевність, туга за великим всеочищуючим поривом, що огортала маси… Пробуджена туга людського "я" за чимсь великим, що довго придушене таїлось на дні душі, вибухаючи раз на кількасот років, тоді, коли зачиналися нові розділи в історії. Коли б Леся Українка прийшла трохи пізніше, коли й безжурних огортав переляк перед катастрофою, що йшла, її скоріше зрозуміли б. Та майже ніхто з її сучасників не відчував бурі, якої так пристрасно прагнула вона. Сі сучасники жили іншими ідеями. Наш націоналізм останніх тридцятьох років носив на собі всі прикмети своєї доби. Се був час реакції в настроях самої суспільності, що прийшла по Шевченкові. Доба блискучого карнавалу, "червоних оргій", як звала поетка періоди великих національних поривів, минула. Її поколінню не судилося "спалити молодість і полягти при зброї". Про се їм і нагадала Леся Українка!.. Образи, що пересувалися в її уяві, різнилися від тих, що їх — у півсні — снували її сучасники-поети, як дантівське пекло від касарняно-солодкавих соціалістичних утопій. Не спокійний краєвид, але криваву візію бачила вона за заслоною, що крила від нас непевну будуччину. В неповгамовнім пориві, що захлиснувався в нестрімливім потоці власних слів, картаючою мовою старозавітних пророків відслонила вона перед спокійною і спрагненою спокою громадою сю будуччину, яку вона в своїй надлюдській імагінації бачила як живу. Полишаючи початки її творчости, ціла її поезія — се було щось подібне до гвалтовного і понурого Dies irae, dies illa. Лямент збожеволілої людини, якій неждано відслонили образ страшного суду". Донцов был мастер комплимента: поэзия Украинки — "лямент збожеволілої людини", которая "пристрасно прагнула бурі".

"Як та кішка, що надовго перед людьми прочуває близьку катастрофу землетрусу, кидалася вона, волаючи рятунку там, де її окруження спокійно віддавалося щоденній праці. Там, де вони бачили лиш золотеє жито і синє небо, — привиджувалися їй смерть і трупи, а повільні степові річки спливали кров’ю. Перед нею вставали гнітючі примари "страшної і невсипущої війни", "страшної і невблаганної" борні. Збіжа урожайного краю ішли з димом в її очах, безжурне покоління ступало, угинаючись під важким хрестом, на Голгофу…" Правда, на предыдущей странице автор писал, что "вона жила в епоху, що на місце невидимого Бога поставила релігію розуму". Но особенно возмутило бы Украинку не это и даже не сравнение с кошкой, а это жалкое "волаючи рятунку". Она быстро объяснила бы этому "мыслителю", что тому, кто "пристрасно прагне бурі", не пристало "волати рятунку".

В свое оправдание Донцов напомнил одну мысль: "Є в нас щось мудріше, як голова", — сказав Шопенгауер. Се розуміє кожна жінка ліпше, ніж хто-небудь інший, се розуміла Леся Українка краще, як будь-яка інша жінка, і власне се "щось", що є мудріше від нашої голови, давало їй змогу заглядати наперед". Феминистки легко разоблачат неуклюжие проявления мужского шовинизма, когда за сомнительными "комплиментами" скрываются сомнения в умственных способностях женщин.

"Їй усе мариться "меч, политий кров’ю", або "зброї полиск", вогонь, на якім "жевріє залізо для мечей, гартується ясна і тверда криця". Рука її все "стискає невидиму зброю", а "в серці крики бойові лунають". Вона все снить про якусь країну, де "люде гинуть у тяжкому лютому бою", де "панує смерть потайна"; про легенди, "закрашені у густу барву крові", де "річ іде про жертви та криваві події". Свої пісні вона рівняє зі спогадами "смутними і кривавими" забутої балади. Кидання своєї неспокійної душі — з "кривавим змаганням"… Ба, навіть у того ангела, що з’являвся її фантазії, бачила вона, як "на білих крилах червоніла кров". Кров, кров і кров! — ось що бачила в своїй надлюдській імагінації на рідних степах українська Сибіла. Ось що відбирало її поглядові лагідність, її мові мужність, чутливість і м’якість її віршам!". Донцов прав: ее многотомник вполне можно издать под названием "Так гартувалася криця" (но, к сожалению, оно уже занято). Что касается "надлюдської імагінації", вспоминаются слова В. Высоцкого: "Не все то, что сверху, — от Бога".

Однако что означает "відбирало її мові мужність"? Он сам-то понял, что сказал? Как бы не так. Она мужественно приветствовала любое кровопролитие: "З жахом, а може, й з екстазом віруючого побачила вона хутко, що шлях до визволення зрошений не перлистою росою сліз, але кров’ю". Экстаз атеистки, верующей в небытие Божие, был преисполнен специфической "любви": "Чи вона не розуміла науки любові? Певно, що так, тільки вона розуміла її по-своєму. От так менше-більше, як середньовічний лицар, що уважав себе негідним предмета своєї адорації, коли не міг покласти йому до ніг бодай кількох трупів зухвальців, що сумнівалися в високих чеснотах його дами. Але любові лагідної й тихої, що "повинна буть, як сонце, всім світити" — вона не розуміла. Сторонників такої любові ненавиділа вона за брак активної відваги стати в оборону своєї правди…"

Как солнце, светит всем любовь Божия. Но здесь — совсем другой случай: "Ніщо її вже не натхне, опріч "помсти лютої жаги"… Вона мріє про "месників дужих"… Ціла її творчість стає одним несамовитим закликом до тої bella vendetta, що в своїй найновішій формі "фашизму" справляла свої оргії в Італії, а в формі повстань в її власній країні". О, прекрасная вендетта! O, mamma mia!

"Читаючи сі прокляття, закляття і картання, неначе бачиш перед собою живий образ поетки, що лишила вона нам сама. Ті очі, "що так було привикли спускати погляд, тихі сльози лити", а тепер сяють "далеким блиском"; "і руки ті неучені до зброї, що так довірливо одкриті шукали тілько дружньої руки", а що "тепера зводяться від судорог и злості"; і уста, "що солодко співали й вимовляли солодкі речі", а що тепер "шиплять від лютості", і голос, що "спотворився, неначе свист гадючий!" На вид сього пароксизму гніву тратиться почуття сучасності… Здається, що з-за дрібних друкованих рядків глядить на нас спотворене гнівом обличчя уярмленої, але вільної духом нації… Опріч Шевченка, ледве чи хто інший в нашій літературі піднісся до такої сили пафосу, як ся слаба і недужа жінка!". Иностранное слово "пароксизм" в переводе означает припадок. А с "гадючим свистом" лучше всего рифмуются хрестоматийные слова кобзаря:

Я — неначе лютая змія

Розтоптана в степу здихає,

Захода сонця дожидає.

Далее незадачливый поклонник сравнивает дух Украинки с самыми темными страницами истории западного христианства: "Ся її віра так відрізнялася від офіціального українства, як папське католицтво від первісного християнства. Як, скажім, світогляд європейської суспільності тринадцятого віку від звичаїв перших християнських громад Юдеї. Що спільного мали між собою науки Месії і апологія війни і ката Жозефа де Местра? Духовна аскеза — і Лютер, що ціляє каламарем у чорта? Св. Петро — і Торквемада? Катакомби — і хрестові походи? Серед сих двох бігунів, безперечно, до сього останнього схилявся неспокійний дух поетки, не до пасивного світогляду юдейського християнства, але до активної віри римської церкви… Для неї існували лиш абсолютні самовистачаючі приписи, диктати надприродної сили, що не потребували санкції, знаючи лише невблаганне: "мусиш!". Се ж були і засади Лесі Українки".

Волюнтарист Донцов упорно желал привязать атеистку к различным искажениям библейской морали: "До сеї-то моралі, до її формальної сторони (відкидаючи релігію покори), додала поетка ту ідею, що її приніс до християнства конаючий Рим: ідею virtus, високорозвиненого почуття особистої гідності і права, культ сили й відваги, та ще свою знану засаду: "Силу треба відпирати силою". З одної сторони се був послух волі Божій, той сліпий послух, що змушував сотки тисячів хрестоносців кидати своє майно, родину і гонити на край світу рятувати Гріб Господень із криком: "Так хоче Бог!" З другої — се була кров, проллята тими самими побожними лицарями Христа в Палестині. З одної сторони — аскетична екстаза, з другої — реабілітація афекту, первісних імпульсів людської природи". Другими словами, Украинка привнесла в украинский национализм дух крестовых походов, реабилитировала аффекты и первобытные импульсы человеческой природы. А также — дух джихада: "Сю мораль активізму, апологію афекту, неприєднану філософію віруючого, що кожної хвилини, як жовнір перших халіфів або мальтійський лицар, готов був пролляти кров невірних — внесла вперше до нашого націоналізму поезія Лесі Українки. Перед тим ми майже з ним не стрічаємося". Украинка акбар!

Согласно Донцову, ей была свойствена слепая националистическая вера: "Для неї нація повинна жити не для того, що се потрібно для якоїсь вищої цілі, а для того, що вона так хоче, і більше ні для чого! Старе тертуліанове "Вірую, тому що абсурдно" для неї зовсім не звучало так смішно, як для її зараженого раком рефлексії віку". О цене и последствиях такие обычно не думают: "Коли безапеляційність, самовистачалість догматів її віри була одною стороною її релігії, то її другою стороною було цілковите ігнорування наслідків релігійного шалу; повне нечислення з неможливостями і жадоба боротьби, незалежна від її вислідів, від слів перестороги, від доказів "здорового розуму". Той "пломінь непокірний", що палив серце поетки, не давав їй думати про се: про те, до якої катастрофи могло б допровадити її огненне слово, коли б воно, як вона собі бажала, "в руках невідомих братів" дійсно стало б "мечем на катів". Цілу її захоплював пафос борні і упоєння сподіваною перемогою. Вона не в силі стримати в серці "ту пісню безумну, що з туги повстала", що "за скритий жаль помститись хоче". Їй все одно, що ся вільна пісня "темнії хмари в хаос поміщає"; що "вбогу хатину, останній притулок важкою лавиною скине в безодню". Вона не знає навіть, "на щастя чи на горе" тая пісня. Дарма, її вона з себе видобути мусить, "немов ридання, що довго стримане, притлумлене таїлось в темниці серця". Вона не має поняття сама, куди її і тих, що кличе з собою, запровадять її свавільні мрії, але несена ними, мусить бігти вперед…

Так божевільний волю здобуває,

Щоб гнатися на безвість до загину!

Или другими словами:

Так сумасшедший волю добывает,

Чтоб мчаться в пропасть гибели навстречу!

Но сумасшедший и на воле остается сумасшедшим. Только гораздо опаснее для окружающих и самого себя. Это раньше поэты пугали "сумасшедшим с бритвою в руке". Сегодня это уже далекое ретро.

"Вона не хоче убрати у віжки своє "непереможне безумство", хоч і знає, що воно "людей заводить на роздоріжжя страшні". У здоровых это называется "безответственность". А "непобедимым безумцам" — все равно: они невменяемы. Украинка продолжала творить "що їй наказувала її ірраціональна, байдужа на наслідки воля. Сей "мус" досягає у неї часом того ступеня, що у звичайній мові зветься абсурдом. У "хвилини розпачу" вона годиться на те, щоби втопити в болоті честь і сумління, "аби лиш упала ся тюремна стіна", в якій скніє нація". У древних греков был "нус", а здесь — только "мус". Ежи Лец в таких случаях говорил: "Не торопитесь пробивать головой стену. Сначала подумайте: что вы будете делать в соседней камере".

Но вот стена упала. У руля, естественно, остались те, кто "втопив у болоті честь і сумління". Называют они себя, как водится, "умом, честью и совестью" независимой Украины (или одним словом: "элита"). Все прочие им служат. Никогда еще разрыв между богатейшими и беднейшими не был таким вопиющим. А экс-секретарь КПУ по коммунистической идеологии объясняет: "Маємо те, що маємо". Отрицательный прирост населения скоро достигнет семи миллионов, а первый президент успокаивает: "Маємо те, що маємо". Оказывается, корни этой принципиальной безответственности националистов нужно искать у тех, кто сегодня украшает собой купюры разного достоинства: "Цілим своїм великим ображеним серцем, що скніло в мирній, до нудоти мирній обстановці, прагнула вона повороту тих повних чаруючої романтики часів, коли в напруженій борні великих пристрастей гартувалися міцні душі, коли життя мало в собі стільки страхіття і стільки правдиво великого…" Мечты сбываются. Сразу после ее смерти и началось "страхіття". Можно даже сказать "правдиво велике страхіття".

"Криваві легенди тих часів в її очах "червоніють, наче пишна багряниця". Проти сих "легенд червоних" блідим здавався їй "білий світ" теперішності. При читанні віршів поетки, в яких дзвенить хворобливий сум за сею епохою і жадоба боротьби, мимоволі стають у пам’яті ті часи, коли сторонники Катерини Медичі з ножами в руках бігали темними й вузькими вулицями Парижа, роблячи гугенотам "криваве весілля", "криваву оргію", привид якої не давав спати поетці. Понурим фанатизмом і нічим не знищимою вірою віє від сих її віршів… Тою далекою епохою, коли людскість знала страшні кари, але й страшну відвагу, страшні злочини, але й страшне хотіння і посвяту". "Болезненная печаль", "унылый фанатизм"… Кажется, что Донцов над ней издевался. Но нет: это были родственные души.

"Вона бажала б скорше повернення часів великих переслідувань відмінно думаючих, подібних до гонінь на християн, як спокійного бігу подій, що оглуплює душу і присипляє совість… Вона готова навіть співати гімн в’язниці, бо там гартуються душі в безумній любові до волі… Вона сама знає, що в тих страшних часах "стародавніх справедливості немає", але там були великі пристрасті. А се в її очах виправдувало сі часи і за їх жорстокість, і за її несправедливість. Не раз сі епохи міняться непевним, червоним світлом, "наче пурпур благородний від крові людей невинних", та все ж горить у поетки серце, коли їх пригадає, а окружаюче життя видається тоді блідим і мертвим; без лиха, але й без руху, без боротьби, без того, що є найвеличавіше в житті: без морального героїзму. Сьому останньому моментові в творчості Лесі Українки завдячуємо, що наш націоналізм позбувається стародавніх рис і набирає прикмет трагічного… Думаю, що в потягу до трагічного треба шукати і причин екзотичності тем поетки… Думаю, що уподобанням минулих віків, сим своєрідним романтизмом поетки треба пояснювати ще й другий, характеристичний момент в її творчості: той, де малює вона нам блискуче марево ілюзії, сеї вигнанниці модерного світу, що, як і чудо, грало величезну роль в житті наших предків. Сеї злуди шукала вона все, як ту, оспівану нею "зірку провідну, ясну владарку темних ночей"… Модерна людскість потребує хоч фікції, хоч блискучої помилки, замість догм і переконань, що втратили владу над нашим розумом, і що дивного? Таж у кожнім людськім чині криється більший або менший кусник помилки!.. Вартість злуд полягає не на їх правдивості, лише на їх корисності для життя. Чи ж не маємо благословити злуди, що будить волю до великих діл, а душу до шляхетних поривів?". Конечно "маємо". Хай живе злуда!

"…Волить вона лишитися при своїй злуді, що пхає людей часом, як болотяні вогники, до загину, часом до діл, що, як діло Колумба, стають дороговказами в житті людськості… Нехай ся ілюзія — лише примара, як незнаний світ далекої зорі, що, "може, сам давно погас в блакиті, поки сюди те проміння дійшло", але вона не перестане любити — "те світло, що живе і без зорі!.." Серед усіх злуд, що коли-небудь грали роль в суспільнім житті, найважливішою є легенда про неминучість останнього порахунку добра із злом, правди з неправдою, духа світла з князем тьми. Сей міф, у тій чи іншій формі, відіграв значну роль в релігійних, політичних і національних рухах, надаючи їм великої вибухової сили". Украинка принимала активное участие в этом мифотворчестве, прикрываясь ширмой "научного" мировоззрения.

"Подібною ж була роль ідей Енгельса і Маркса, ідеї краха міщанської суспільності. Ідея сеї "останньої битви" як співається в "Інтернаціоналі", — між пролетаріатом і буржуазією, — мала велике значення для розвитку соціалістичних рухів; гадка про неминучість боротьби між двома світами, що себе виключають, надавала страшного розмаху… і французькому революційному романтизмові кінця XVIII віку. Подібну ж ідею катастрофи внесла своєю поезією Леся Українка в область націоналізму, і в сім її епохальне значення для нас. В неї ходить при сім про такий самий фатальний процес. Вона не знає, лише вірить. Не доводить, лише твердить… Все в формі катастрофи. Вона все марить про "бій, тільки бій вже останній, не на життя, а на смерть"… Сею ідеєю "великого визволення", ідеєю "заграви кривавої" ("Одержима") збагатилося наше убоге розуміння націоналізму з тих абсолютних думок, тих сильних образів, що — одні лише вони! — здібні гуртувати і вести за собою маси… І інші, не тільки Леся Українка, — снили подібні ж сни, але, як каже поетка: "ні сни, ні примари, ніколи не бувають і неможуть бути об’єктивно-розсудними, діалектично-логічними". В них повинна бути "суб’єктивна, безпосередня вразливість самого одержимого видивом". Заразити читача, заразити маси відповідним настроєм, вириваючи їх "силою фантазії з великого ланцюга еволюції" можуть лише натхненні почуванням легенди й образи, про які я згадував вище: ідеї раптового зриву, порив до героїчних вчинків і жертв. Бо, як добре сказав Ренан: "вмирається за те, у що віриться, а не за те, що знається". Трудно не согласиться с тем, что все произведения Украинки любого жанра были написаны "в формі катастрофи".

"Думка "останнього бою" допровадила логічно до іншої — до ідеї безкомпромісності… Нитки інтернаціоналізму й угоди були безконечно чужі світогляду Лесі Українки. Людскість поділена в неї горизонтальними перегородками, а фузія можлива між різними класами одної нації і ніколи — між одними й тими самими верствами різних народів". Националист хочет поделить всех людей вертикальными перегородками, но называет их почему-то "горизонтальними". Украинка же писала вполне однозначно: "Пролетарі всіх країн, єднайтесь!"

Она верила "у неминучість катастрофи, як у догмат, бо договоритися до угоди можна лише там, де — говориться; де свої переконання доводяться доказами логіки. Там же, де вони були предметами віри, як у середні віки, спір рішав не суд, але — ордалії, двобій, боротьба. Такими догматами віри були для поетки її ідеали. Тому вона знає лише жорстоке "або — або"… Тому накликає вона потоп на свій зневажений край, щоб не бачити його зігнутим під ярмом угоди ("Негода")… Леся Українка, забуваючи рефлексію, навчила нас — хотіти. Сим впровадила в наш світогляд тую волюнтаристичну ціху, що є ознакою модерного націоналізму.

Проповідь катаклізму, непримиренності, чуда — мала якраз у наш зматеріалізований вік величезне значення… Матеріалізм знайшов у Лесі Українці затятого ворога. Вона вірила, що народ кориться своїм пристрастям, як своїм інтересам, і хотіла, щоб так було. Вона ніби передбачила її і викликала нашу велику епоху, що прийшла на зміну матеріалістичному XIX віку. Епоху, коли Німці поставили понад усе ("Uber alles") величність своєї вітчизни і свойго цісаря…" Да уж, эпоха была великоватая. Со своим "Uber alles" немцы натворили немало. А те, кто выжил в катаклизме, очень долго пребывали в пессимизме. Донцов писал немцев с большой буквы. Очевидно, сильно уважал. Поэтому и сравнивал дух Украинки с немецким духом (и с итальянским фашизмом).

"Сі ідеї, що А. Франс називав "теологічними доктринами", я б назвав тріумфуючим ідеалізмом, є ті, яким завдячують свою несмертельну волю до життя здорові раси. Вони ж були тими, що впровадила в нашу національну літературу Леся Українка". Где национализм — там и расизм.

"Не можемо не добачати великої консеквенції в усіх ідеях, в яких одна логічно випливає з другої. Спершу висунула поетка постулат самовистачальності ірраціональної волі, не зв’язаної ніякими санкціями; постулат боротьби незалежний від того, чи дасться він виправдати аргументами розуму; незалежний від того, чи ся мета взагалі об’єктивно існує, чи лише в її уяві, як фантом, як видиво. Сенс мав для неї лише абстрактний, незалежний від конкретного змісту, від мети, від вихідної точки — великий порив душі до чину, до руху, до виявлення себе і глорифікація сього первісного елементу життя. Викресана немов з одного кусника бронзи, національна ідеологія Лесі Українки була в нас — щось зовсім нове. На місце пацифізму — поставила вона ідею войовничого націоналізму, що був для неї ціллю в собі; що не шукав за виправданнями, ні в інтересах "поступу", ні "загалу", ні в "щасті" на сім, чи на тім світі. На місце раціоналізму і утопізму, що видумав "кращі ідеали" — волюнтаризм… Способом там була — еволюція, в неї — революція". В истории такое кино называлось "Триумф воли".

"Своєю поезією була Леся Українка пророчицею, рідним духом тій пожежі, якої червону заграву вона давно бачила, а яка щойно тепер розіллялася кривавою повінню на Україні. В її поезії знаходимо все: і етику, і пафос сеї стихії, і її віру в злочини, і її безмірну тугу і нестямний порив, і упоєння хвилями тріумфу, і розпач упадку, і її зловорожу усмішку, і понурий трагізм безпросвтної боротьби, і її горде: "або — або". Все это интересно: "упоєння хвилями тріумфу" (как в "Триумфе воли" у Риффеншталь?), "зловорожа усмішка" (как у Свидригайлова?), "віра в злочини" (как у Раскольникова?). А в неминуемое наказание кто будет верить? Пушкин? Или Достоевский?

"Поезія Лесі Українки була енциклопедією наших часів… Творчість Лесі Українки лучила ментальність часів Мазепи і Шевченка з психікою нашої бурхливої доби". Злука, так сказать. (Вспоминаются слова Костомарова о Мазепе в разделе 4.2.: "Мазепа был человек чрезвычайно лживый"; "его религиозность носила на себе характер той же внутренней лжи, которая заметна во всех поступках Мазепы" и т. д.).

"Присутність сього життєвого пориву в людині, хоч би його припадковим змістом були "злість" або "гнів" — є найвище щастя… Поетка сама не знає гаразд, чи її жене до якоїсь мети її розумна воля, чи її демон, се підсвідоме "я", без цілі й змісту, ся темна хіть, се міцне вино "з буйних мрій, святої віри, молодого палу", від якого хочеться кинутися в бій "з широким розмахом збунтованого валу", якому нема ні імення, ні оправдання, ні осуду…" "Підсвідоме "я" обычно называют "оно". А его "припадковий зміст" (припадочный смысл?) состоит в темной похоти ("темна хіть"), которая находится по ту сторону добра и зла.

"Віра в таємничу єдність, тожсамість усього існуючого — і є вірою Лесі Українки… Хіба поетку не навчила творчої ненависті її любов? Хіба Люцифер не був упавшим ангелом? Хіба вона не вчила, що лихо потрібне для позитивного героїзму і для добра? Чи, по її думці, шлях до сього останнього не йшов через зло?" Не буди лихо, пока оно тихо.

Бесы паразитируют на человеческих страстях, а Украинка "не розрізнює пристрастей по їх змісту, лише по їх великості і силі. Для неї лиш те творить життя, що постійно переливається через границі, що вічно повстає наново… як її улюблений Прометей, що підніс руку на свого пана і Творця. Для неї — лише сей вічний шал творчості, ся вічна ребелія не дають міцним націям зледачіти в нещасті, ані здегенеруватися в щасті; лише сей шал зуміє обернути нудний світ в хаос, а з хаосу створити новий всесвіт. Лише хто розуміє се, потрапить співати гімн життю і смерті, любові й ненависті, добру і злу, тернам і квіткам, святині й темниці, вину й крові, гімни одваги і ризику!" "Шал" — это бешенство. А бешенство заводит человека очень далеко — от Бога. Ведь "Бог есть свет, и нет в Нем никакой тьмы" (1 Ин. 1:5).

"Сими своїми думками вона перша поставила над зрівноваженою красою мрії і терпіння — красу духового пориву, красу змагання людської душі, що, прикута до землі, пнеться до неба, що любить блукати над краєм провалля, над краєм незнаного, раю чи пекла — все одно, аби лиш шукати нового… Підкресюючи момент волі в своїй поезії, наближуєть-ся вона до шопенгаверського волюнтаризму…"

"Її стиль був точним відбиттям її світогляду… Вона лише суггерує читачеві стан душі на межі між свідомим і підсвідомим… Вона не потребує малювати нам акти перенятої гнівом або іншою емоцією людини, аби суггерувати нам своє переживання; вона знає секрет безпосередньо малювати їх, заражати нас своїм настроєм… У інших — слова, у неї — ніби бачите скривлене пристрастю, болем або ненавистю обличчя того, хто переживає емоцію…" "Суггерує" — т. е. внушает (как Кашпировский) читателю свои не совсем здоровые эмоции.

И последний комплимент от Донцова: "Вона скупа на стисло означаючі слова, але саме се надає її творчості таку вимовність: найширший акт обжаловання про убивство в афекті не віддасть так добре почувань убийника, як оповідання його самого, коротке, уривчасте, не пов’язане, але націховане правдивим пережитим почуванням". Но и справка ("акт обжаловання") для "убийника в афекті" — вовсе не лишнее. Потому что без справки — тюрьма, а со справкой — принудлечение. "Не дивно, що її в нас мало розуміли… Вона, що приповідала смерть, кров і руїну, робила на своїх земляків не більше враження, як його був би зробив у гоголівськім Миргороді пророк Єремія, коли б так могло статися, щоб він там з’явився… Як усяка замкнута в собі і в суті речі смутна натура — була вона далека загалові…" Украинский "пророк" — пророк особый. У него ярко выражена идиосинкразия на Бога: "Навіть моменти зневіри, що приходять до неї вночі, не можуть випогодити її стомленого чола, ні зм’якшити її суворого серця. Вона жде "тих страшних ночей", та не для того, щоб упасти навколішки перед Всемогучою Силою… Ні, щоб своєю непереможною гордістю розпалити той вогонь, "де жевріє залізо для мечей, гартується ясна і тверда криця".

На такой оптимистической ноте заканчивалась содержательная статья Донцова. А начиналась она эпиграфом из А. Франса: "Нема об’єктивної критики так само, як нема й об’єктивної штуки, і всі ті, які хваляться, що вкладають щось інше, як самих себе, в свій твір, позволяють себе ошукувати найбільше оманній філософії". На этом основании никто не должен искать какой-либо объективности в статье Донцова. А также — в творчестве ("штука") Украинки. Но, тем не менее, эта "штука" будет посильнее Фауста Гете.