5.6. Так закалялась Украинка

5.6. Так закалялась Украинка

На первом году жизни ребенок выжил благодаря отцу. Но влияние матери всегда преобладало. Литературовед В. Покальчук писал: "Слід підкреслити, що то була на протязі всього життя вольова, енергійна, може, трохи навіть деспотична людина. У родині вона давала свій певний тон, стиль. Щоправда, домашнє господарство її не захоплювало, натомість же питаннями суспільного життя вона приділяла виняткову увагу". Ее племянница Ариадна Драгоманова вспоминала: "Моя тітка дуже про дім не дбала, вона була зайнята громадськими справами… Господарювала непрактично".

Дочь Ольга: "Леся і брат Михайло любили її і були під її впливом чи не найбільше зо всіх нас" (11, 31). Мать же больше всех любила своего первенца. Поэтому маленькая Лариса изо всех сил старалась добиться ее одобрения и "сиділа до пізна": "Всі вчителі й учительки бували дуже задоволені з Лесиної роботи і хвалили її здатність ї пильність. В цей час і наша мати вже переконалась і бачила, що Леся не менш здатна й розумна, ніж Міша, мама складала вже Лесі належну ціну, що видко й по її листах, але все ж ніколи не любила Лесю так ніжно, безоглядно й гаряче, як Мишу, і це дуже боліло Лесі все її життя, бо вона любила маму пристрастно, до побожности" (11, 39). Бедный ребенок. Пчилка писала о ней своей матери: "Вона дуже квола здоров’ям і сложением, може "загнутись", як каже Миша. Дома діти з учителем вчаться теж добре і нічим не гірші своїх ровесників-гімназійних учнів…" (7, 73).

А общественная деятельность Пчилки била ключом. Она вспоминала: "Життя цілого кружка Михайла Петровича було напружене, нервове. Кінчалися розпочаті роботи. А наостанку прийшов і той прощальний вечір у травні 1876 року". Далее шло "жваве листування", "міцна потреба нам побачитись". В 1878 г. "був придатний час до того, щоб побачитися з Михайлом, бо на той час була якраз Паризька всесвітня виставка… Ми з ним з’їхались у Парижі… Зустрілись ми тоді з емігрантами, бачились на різних збірках і гулянках з кн. Кропоткіним, В. Засулич". "Поки я була місяців 2 за кордоном, то ті, хто глядів моїх дітей без мене, попсували їм українську мову" (11, 129).

По приезде общественная деятельность продолжалась: "По службовому становищі мій чоловік (він був не тільки "председатель съезда мировых посредников", але й "предводитель дворянства") був у близьких стосунках із владою і цивільною, і військовою, повинен був брати участь і в клубному житті…" Клубная жизнь — это было именно то, что надо… Но вот семья переезжает в село. И весь темперамент матери обращается теперь только на воспитание детей: "У 1880 р. ми переїхали з Луцького в Колодяжне. Головним моїм завданням було виховати Михайла і Лесю… Товариства дитячого у них майже на було: виключність їхнього українського напрямку не давала змоги ширити дитячі знайомства". Все прочие дети в этом украинском селе были, очевидно, какого-то другого "напрямку", а следовательно — не должны были общаться с детьми "предводителя дворянства". Если учесть, что Ларисе в 1880 году было девять лет, а Михаил — на полтора года старше, то "виключність їхнього українського напрямку" объяснялась исключительно "напрямком" их матери: "Я дуже турбувалася тим, щоб обрегти дітей від небажаних впливів, бо вже ж рішуче треба було зайнятися шкільною наукою їхньою. До школи мені шкода їх було віддавати. Треба було відшукувати відповідні джерела, щоб знаходити для них хоч відповідну лектуру хатню, коли не в школу".

"Небажані впливи" — это школа, в которую ходили все другие дети, но только не из этой семьи. Сестра Исидора вспоминала: "Нас батьки не віддавали рано до школи (гімназії тоді були російські), а готували до середньої школи вдома, і ми до гімназії вступали до 4-го або 5-го класу, а сестра Ольга до гімназії вступила аж до 7-го класу" (11, 153); "Мене вчитись віддали одразу до четвертої кляси державної гімназії. Мама не хотіла, щоб російська гімназія (українських тоді, як відомо, не було) покалічила малу дитину" (11. 303). "Діти підростали, але Ольга Петрівна Косач нізащо не хотіла віддавати їх до гімназії, боялася, що виховання там їх морально покалічить" (11, 60). Кому же нужны моральные калеки, которых выпускали гимназии, через которые проходили все прочие дети страны?

Другие "небажані впливи" — это русская нянька: "До шкіл діти нікуди не їздили. Мені тоді здавалось, що школа зараз же зруйнує моє змагання виховати дітей в українській мові… До цього страху за українську мову дітей приходиться і те, що я, живучи ще у Звяглі, в такому простенькому місті, що скидалося навіть на село, приїхавши з-за кордону, возила дітей з першою весною "на дачу", щоб вони не одвикали од мови, бо під той час, як я виїздила за кордон, прийняли були няньку-росіянку, з бувших кріпаків панів Урусових, що розмовляла лише по-російськи і трохи таки мову дітям попсувала. Цей вплив швидко минув". Биограф пишет: "Відтак ще зовсім маленькою Леся побувала в селі Жабориця, де дитячий мозок чітко виконував поставлене завдання — "насичувався" мовою рідного народу" (7, 53). Поставленное (перед мозгом) задание было выполнено. Но интересно, не "попсував" ли "мову дітям" отец, "бо він нею не уміє говорити" (как писала его жена)?

Ее влияние было постоянным: "Увесь час діти перебували під невідступним піклуванням матері, яка багато оповідала їм (у Косачів, як і у Драгоманових, вдома розмовляли переважно українською мовою) з історії, переважно старої грецької, з мітології, співала їм українських пісень. Челядь оповідала дітям місцеві казки й перекази, співаючи місцевих пісень" (11, 57). Не каждая семья в Российской империии имела свою челядь. "До плану Лесиної домашньої освіти входило вивчення літератури. Леся писала вірші, і цим безпосередньо керувала її мати. Ольга Петрівна тут виявила велику вимогливість, примушуючи дочку в пошуканнях досконалості без кінця переробляти свої поетичні твори" (В. Покальчук). Один из гостей семейства Косач удивлялся только одному: что при такой энергии матери не все ее дети стали писателями.

Забужко высоко оценивает подобные эксперименты на людях: "Лесю Українку можна вважати "лабораторно чистим" українським "культурним продуктом". Взірцеве дитя… "садової культури", всією своєю "соціальною генетикою", освітою й вихованням вона завдячувала виключно "локальній спільноті", — таємному ("катакомбному") "королівському двору" України останньої третини XIX ст., де "королева-мати", з метою максимально ізолювати дітей від впливу імперської школи, ростила їх у спеціально сконструйованій "культурній пробірці" (10, 425).

В 1892 г. Пчилка писала профессору Львовского университета Огоновскому, который собирал материалы по истории украинской литературы: "Питаєте про дітей, Лесю (котра дійсно єсть Лариса) й Михайла. Власне, їх біографія (коли такі молоді особи заслужують на "біографію") єсть разом з тим доповненням і моєї життєписі. В дітей мені хотілося перелити свою душу й думки — і з певністю можу сказать, що мені се удалося. Ховаю дорогий для мене лист Михайла, писаний в одну смутну для мене хвилину; в тім листі мій первенець пише: "Коли я став тим, чим єсть, коли в мені є що-небудь доброго, то се дякуючи Тобі, мамочко". Не знаю, чи стали б Леся й Михайло українськими літераторами, коли б не я; може б, стали… але хутній, що ні… Від батька вони не могли б навіть научитися української мови, бо він нею не уміє говорити. Власне, я "наважила" і завше окружала дітей такими обставинами, щоб українська мова була їм найближчою, щоб вони змалу пізнавали її як найбільше. Життя зо мною та посеред волинського люду сприяло тому. У всякім разі по цих спробунках, що досі надруковано з писань моїх дітей, видно по їх напрямку, по темах і навіть по їх літературній мові, що Леся й Михайло теж і яко автори нової школи суть плоть од плоті моєї і кість од кості моєї!". Она обещала: "От буде письменна та друкована…" И стала дочь "письменна та друкована".

Ольга описывала сестру и ее "полум’яне серце": "Школи в Колодяжному не було, і Леся сама вчила грамоті багатьох своїх подруг. Іноді в селі влаштовувались вистави — живі картини… Мати написала історичну драму в 5 діях "Кармелюк". Розіграти її не було змоги — не вистачало ні людей, ні засобів. Тоді вирішили поставити її в ляльковому театрі. Леся була за режисера, художника, артиста — за все. Зробили багато ляльок, декорації, навіть пожежу панського будинку, підпаленого Кармалюком, показали. Цей ляльковий театр користувався великим успіхом в Колодяжному і вносив чимало радості в наше життя". Особенно светло и радостно было, когда горел дом помещика (случайно, не предводителя дворянства?).

Ольга Косач: "Як не згадати з найглибшою вдячністю ту надзвичайну здібність і охоту нашої матері "заправляти", як вона сама казала, своїх дітей та й чужих людей в українстві, в любові до проявів усього хорошого, народного, українського". Кармалюк — это хорошо, это по-народному, это по-украински… Но ни в коем случае не христианство: "Виховання Лесі Українки й інших дітей Косачів було, як на тодішні часи, незвичайне. Навіть у дитячі роки не знала вона молитов, релігійного виховання" (16, 500). И сестра Ольга подтверждала: "Так званий "Закон божий" зовсім не входив до циклу речей, що їх вивчали дома діти Косачів" (11, 74); "Як уже зазначалось, діти Косачів дома виховувались цілком байдуже до релігії, і тому їм доводилося вперше вивчати "Закон божий", коли вони готувались вступати до учбових закладів" (11, 89). Это видно по всем произведениям Украинки. Биограф констатирует: "Ось це все, українське, почуте, побачене та абсорбоване Лесиною душею та розумом у найменшому віці, стане згодом опорою її духу і відзеркалиться в слові письменниці й дозволить сказати про себе, що вона, мовляв, вихована на фольклорі як англієць на Біблії" (7, 54). Вспоминаются слезы Драгоманова после сравнения украинцев и англичан. Впрочем, некоторые украинцы тоже воспитывались на Библии. Но только не в этом семействе…

"Заправка" шла полным ходом. "Молодість Лесі" вспоминает Варвара Дмитрук, ее крестьянская подруга: "Пригадую, як закладали домик Лесі… Її батько виніс відро горілки і став частувати всіх та промовляти: "Пийте, люди, та веселіться, грайте, щоб домик цей був веселий і той, хто в ньому буде мешкати". Обычно подобные места освящают. Но не здесь: "Поклали перші камені, окропили їх горілкою. А десь за два тижні домик був готовий. Прибирали його всі гуртом. У вітальні поставили фортепіано, привезене аж з Луцька, на стіні повісили великий портрет Шевченка, картинки різні і фотокарточки, поскладали книжки". Икон не было. Потому что отправлялся другой культ: "У цьому домику щороку святкували Шевченкові роковини. Леся і брат Михайло часто розказували нам про Тараса Григоровича, читали про дівчину Катерину, обдурену москалями, про сліпого кобзаря". (Сколько ж их было всего, тех москалей, которые "обдурили Катерину"?). "До Шев-ченківських свят готувалися за кілька днів: прибирали, на кухні пекли пиріжки, батько Лесі привозив з Ковеля цукерки. Увечері, як сходились люди, всіх розсаджували у великій кімнаті, частували. На столі в рушниках стояв портрет Шевченка, де Тарас Григорович був у великій смушковій шапці, в пальті і з козацькими вусами. Перед портретом запалювали свічечку". Прости, Господи…

"Господарі й діти сідали з селянами, а коли хто був із Києва, то тоже. Леся вмощувалася коло столу. Пам’ятаю один такий вечір. Всі порозсідалися на своїх місцях, і Леся почала. Читала про гайдамаків, та так, що аж за серце щипало. Гарно вміла вона читати… Як дійшла до того місця, де Гонта вбиває своїх синів, — не витримала, схилилася голівкою на книжку й заплакала. Батьки кинулися до неї, почали заспокоювати…" Бедное дите…

Или еще один рассказ: "Щороку скликала вона до себе селян на свято Тараса Шевченка. Портрет Шевченка великий такий був, рушником прикрашений. Сама ж Леся й вишивала. Сідала вона ото під портретом, брала "Кобзаря" до рук і все нам вірші читала та про Тараса Григоровича розповідала. Як тепер бачу її… Читає вона "Гайдамаків", а сама аж палає, очі сяють, тремтить уся…" Крестьянка Г. Полищук: "Зала була чимала. Висів великий образ Шевченка. Так намальовано, що скрізь Шевченко дивиться, куди не підеш". В такой обстановке и вырастала будущая "Украинка": куда ни пойдешь — всюду Шевченко смотрит (и если бы только он один). Он стал одним из ее духовных отцов. В 18 лет она пишет "На роковини Шевченка":

Колись нашу рідну хату темрява вкривала,

А чужа сусідська хата світлами сіяла.

Та минав ти, наш Кобзарю, чужії пороги,

Орав свою вбогу ниву, рідні перелоги.

В действительности, правда, все было не совсем так. Шевченко писал о себе в "Автобиографии": "В 1859 году летом, после долгой и тяжкой разлуки, увидел он свою прекрасную родину, крепостных братьев, сестру и благополучно осенью возвратился в Академию художеств, где благодаря правящим Академиею с любовью истинного художника занимается гравюрою акватинта и аквафорта". Но все это мелочи: кому интересна жалкая действительность. Главное — национальный пафос:

Ми, як ти, минати будем чужії пороги,

Орать будем свої ниви, рідні перелоги.

Согласно Забужко, "великою жінкою Олена Пчілка безперечно була… але от називати її "великою Матір’ю" не можна… Як раз "гожого наставництва" в ній, як і в її братові, не було й близько (І. Франко й через десять літ по смерті М. Драгоманова не міг простити небіжчикові, що той поводився з ним "непедагогічно", і скаржився на його "безоглядний егоїзм у поводженні з людьми" та "брак вирозумілости", і сестра нічим не поступалася братові під цим оглядом), — не було, за справді-таки "виболеним і мудрим" присудом її славетної дочки, навіть простого "нормального відношення до здоров’я і волі своєї дитини!" Вольова, владна, пристрасно-імперативна, одержима "одною ідеєю" — національною, — і, як знати з усіх про неї спогадів, невідпорно харизматична" (10, 428).

Далее эту героиню Достоевского Забужко характеризует как ибсеновскую женщину: "Ольга Драгоманова-Косач, ця перша в нашій історії "модерна жінка" ібсенівського типу … була закроєна що найменше на мірку матріарха нової церкви (і такою в очах своїх дітей і залишилася!), але аж ніяк не на "мадонну з немовлям": такі жінки взагалі рідко бувають добрими матерями. У XX ст. в будь-якій із європейських країн на пані Косачеву з певністю б чекала блискуча політична кар’єра — у колоніальній же Україні XIX ст. про неї найточніше випадає сказати словами В. Петрова про П. Куліша…" (10, 429). Женская логика неистребима. Почему бы не сравнить судьбу Пчилки "у колоніальній Україні XIX ст." с карьерой "в будь-якій із європейських країн", но только не в XX, а в XIX веке? Например, в Болгарии, или в милой сердцу националиста Галичине? Это было бы весьма поучительно (даже Забужко справилась бы). См. выше рассуждения Украинки о положении женщин в благословенной Европе.

Но вернемся к нашим овцам: "…слова В. Петрова про П. Куліша: "парламентар без парламенту, лідер без партії, громадський діяч без трибуни, журналіст без журналу". Різниця хіба в тому, що за своє життя ця невгамовна "Єресіархиня", де б не опинялася, відразу ж енергійно заходжувалась сама творити для себе і "трибуну"… і "партію"… і "журнал"… — та й першим українським "парламентарем", хоч і в країні "без парламенту", встигла побувати…" (10, 432). К списку Петрова можно кое-что добавить: сапожник без сапог. Имеются в виду глубоко несчастные люди, желающие осчастливить других (см. миниатюру Украинки под названием "Счастье"). Им бы писать пособия типа "1001 способ разбогатеть".

"Куди більшою мірою, ніж її брат (який до "єретичних націоналістичних ідей" все ж, за сердитим закидом Д. Донцова, "не додумався": "чому могла додуматися Олена Пчілка, а він ні?"), Олена Пчілка втілювала в собі той маркантний для європейської історії XIX ст. тип націєтворця, "ідеаліста як Бог приказав", котрим так захоплювався був І. Франко в особі "Мойсея нового Ізраїлю" Теодора Герцля, — де їй не вдавалося скорити світ, вона завзято "творила собі новий" і порядкувала в ньому за власними правилами" (10, 432). Но правила у этих "ідеалістів як Бог приказав" были такими, что для Бога места уже не оставалось.

"У кожному разі, свою країну вона, що називається, здала нащадкам у цілком іншому вигляді, ніж прийняла, і тяжкою зневагою до її справжніх заслуг є впихання цього істого "Герцля в спідниці" в геть неспівмірне її масштабам "жіноче гетто" дому й родини" (10, 432). Забужко, видимо, издевается. Какой же она "здала" свою страну "нащадкам"? Эта женщина умерла в 1930 году. А безбожная власть только начинала разворачивать "светлое будущее".

"Тобто, вона, звісно, й там урядувала з тим самим "державним" розмахом, і таки справді "здійснила великої ваги педагогічний експеримент на власних дітях" (Г. Аврахов), — так, як королева здійснює реформу на підданцях ("Ох, та всіх нас ненатурально пригнітили "с детства"!.." — згадувала Лариса Косач, коли вирісши, ринулась боронити від маминого втручання психіку її менших "підданців"), — тільки ж, по-перше, той експеримент був лиш одною (і для неї не найважливішою!) стороною її багатогранної, невсипущої і всуціль успішної діяльності… по-друге, жоден із дотеперішніх наших виконавців традиційної мантри про "Українку, Матір Українки" досі не завдав собі труда дослідити, у чому ж конкретно той експеримент полягав, і нарешті, по-третє, — не думаю, щоб хтось із них сам побажав бути об’єктом Пчілчиних експериментів: бути дитиною такої матері — занадто велике й суворе ціложиттєве випробування, і не всім "Косачатам" вдалося вийти з нього ненадламаними" (10, 433). Вернее будет сказать, что все они были в той или иной степени духовно травмированы.

"Свідчення О. Косач-Кривинюк про дитячу лектуру маленьких Косачів: "Мифы классической древности" Штоля, "Сербські народні думи й пісні" в перекладі Старицького, казки Рудченка, окремі томи з "Трудов этнографическо-статистической экспедиции в Юго-Западный край" Чубинського, і т. д., тобто, всуціль "дорослі", не адаптовані книжки" (10, 433). Еще сестра Ольга сообщала: "Так званий "Закон божий" зовсім не входив до циклу речей, що їх вивчали дома діти Косачів" (10, 74); "Як уже зазначалось, діти Косачів дома виховувались цілком байдуже до релігії, і тому їм доводилося вперше вивчати "Закон божий", коли вони готувались вступати до учбових закладів" (11, 89). Такая селекция привела к тому, что единственно реальными для Украинки были греческие боги и титаны, а также вилы и мавки, но только не Бог Библии.

"Леся ж була у винятковому становищі ще й тим, що, як свідчить О. Косач-Кривинюк, була в мами "спочатку зовсім нелюбима… а потім згодом без порівняння менше любима, ніж Міша і навіть ніж інші діти": поруч зі своїм "показним", "по-драгомановськи" яскраво екстравертним братом, на материне тверде переконання, — "негарна, дурна… недотепа, нецікава, нерозвинена" (sic!), і "Леся сама не раз мені казала, що коли б не Мішина прекрасна вдача та не його справді братерське ставлення до неї, то вона б його, певне, була б зненавиділа через те порівнювання". Якої надлюдської гордости й сили характеру треба було жертві такого "гожого наставництва", щоби під тим постійним психологічним тиском у сто атмосфер не "пригнітитись", не зламатись, а загартуватись … — над тим наше лесезнавство воліє не застановлятися, злякано відмахуючись — цур мене, цур! — навіть від таких документів, від яких здавалось би, вже не відмахнешся" (10, 434). Далее Забужко цитирует то самое письмо Пчилки. Может быть и хорошо, что после рождения дочери мать отправилась в Италию? Иначе ребенок мог и не выжить. Впрочем, до конца ли излечилась Пчилка? Разве это письмо писал духовно здоровый человек?

Забужко справедливо отмечает, что одержимая мать воспитала одержимую дочь: "Непосильна пересічній уяві драма (а Леся Українка, завжди стримана в словах і оцінках, казала — "трагедія"!) стосунків двох великих "одержимих", двох рідних, а однак різних, як Анна і Долорес, "королеви" й "королівни", їхня 42-річна кревна "любов-війна", з якої, між іншим, зродилась ціла галерея Українчиних "пожираючих", деструктивних матерів (а інших їх, НЕ деструктивних, у неї й немає, досі, здається, тільки в Н. Кузякіної стало інтелектуальної відваги це констатувати: "Тільки материнську любов поетеса безжально винесла за дужки. На тлі натхненно-обожнених материнських образів поезії Шевченка жорстоко-егоїстичними виникають нечасті образи матерів у Лесі Українки. Очевидно, ця сфера була надто болісною для поетеси і не схиляла її до різнобічности поглядів"), — матерів… котрі безоглядно орудують дітьми як "своєю власністю" аж до повного їх знищення, — "війна", без перебільшення, міфологічного масштабу, істинна "битва титанів" (чи пак, "титанок") на терені свободи й сваволі, "материнського" (поганськи-архаїчного) й "людського" (універсально-визвольного) права, одна з тих безцінних агіографічних історій, якими й живиться кожна національна культура (за умови, розуміється, що то культура жива, а не колоніально "закоченіла"!)" (10, 435).

Забужко приводит пример из произведения Украинки под названием "Приязнь" и находит там интонации Пчилки: "То, може, там у вас, у панів, такий звичай, щоб дитина матері не слухала, а в нас того нема. Чи то я на те над нею ночей не досипляла, собі од рота хліб одривала, щоб мені якесь дармоїдисько в хаті росло?.. Та я ліпше її заб’ю (sic! — де ми це вже чули? — Курсив мій. О. Забужко), а дармоїди мені не потрібні". Прикметно, що саме неписьменна селянка (сюди ж можна долучити й матір Лукаша) напрямки виявляє те, в етичній системі Лесі Українки найвідразніше, що її інтелігентніші "Медеї" з різною мірою вправности камуфлюють книжною риторикою, — ринковий характер "материнського права", погляд на дитину як на довготермінову інвестицію, за яку належиться наперед запланована "віддяка" ("Я маю право на тебе, — заявляє в "Блакитній троянді" пані Груїчева своєму синові. — Я тебе викохала. Виростила, тобі все життя віддала. Немає такої жертви, якої я б для тебе не принесла", — на що Орест резонно відповідає: "Я від тебе ніколи ніяких жертв не просив")" (10, 436).

Бесоодержание первой из титанок можно назвать "украинство без христианства", а второй — "украинство с антихристианством". Существенная разница.

"Звісно, літературного хисту Пчілці, як і багатьом в роду Драгоманових, не бракувало, але головне, що до останнього подиху провадило цю жінку по життю, була служба не музам, а зовсім іншим богам, яких, за браком ліпших дефініцій, можемо, за Д. Андрєєвим, назвати "духом-народоповодирем" і навіть, не виключено, "демоном великождержавности". І якщо вже з кимось її порівнювати за місцем і роллю в нашій історії, то таки не з дочкою, а з братом, Михайлом Драгомановим: обоє вони діячі одного типу — харизматичні інтелектуали-проповідники" (10, 437). Типа Ставрогина.

Чтобы представить себе, как Пчилка давила на психику родственников, достаточно прочитать некоторые письма Украинки к матери: "Люба мамочко! Хоч ти іронізуєш над сим виразом в наших листах, але я скажу тобі, що пишу його завжди од щирого серця, а не для лицемірства та облесливості. Ти маєш право вилаяти мене добре, коли я довго не пишу, але таких вразливих речей, яких ти понаписувала в своєму останньому листі, я все-таки не заслужила і не заслужу ніколи… Ти кориш мене, що я не пишу тобі, як ми вернулись з концерту, і т. п. Се було так давно і так благополучно пройшло, що я зовсім забула про нього згадати, пишучи до тебе, та й з листів наших видно, що з нами нічого лихого не трапилось. Я в прошлих листах старалась пригадати, про які дрібні факти слід тобі написати і просто якось не могла згадати, що може, власне, тебе турбувати, що може здатись небезпечним для нас. А потім виходить, що се я вчинила просто якесь злочинство, і ти мене картаєш і сама я картаюся так, аж мені серце болить. Справді, ми виїхали в сей Київ на якусь муку для тебе. Я даю тобі слово честі, що як тільки се для тебе буде спокійніше, то я без жалю покину Київ по першому твоєму листу, — коли ти для нас життя нежалуєш, то невже б я мала пожалувати для тебе київського життя. Не так уже тут мені дороги рожами устелені, щоб задля них я не вважала на те, що ти там день і ніч гинеш від турботи і журби… Я не знаю, що мені робити, щоб збутись твоїх докорів. Все-таки вони не зовсім справедливі. Адже скільки раз ти, виїхавши з дому, навіть не зовсім здоровою, не писала потім по два тижні (та от тепер ти папі у Мглинні одного листа не написала), і невже ти думаєш, що я тоді менше турбувалась за тебе, ніж ти за нас? Тільки ж я б ніколи не зважилась кинути тобі і половини тих вразливих слів, що ти мені кинула тепера… Однак прости, я, може, тільки гірш розстроюю тебе такою мовою, прости мені… Я ж ніколи не думала про якісь розривки та утіхи власні, і їхала в Київ для того, що надіялась вивчитись тут того, чого досі мені бракувало, і принести, яку можу, користь тутешньому товариському життю, але ж се не варто того, щоб я мучила тебе і убивала щоденно. За ціле життя твоє мало платити "кількома стрічками листа", за нього мало цілого мого життя, — вір мені чині, тільки я б віддала своє життя без жалю ради тебе".

Еще пример. "Леся прагнула убезпечити себе від можливості потрапляння під лупу чийогось прискіпливого погляду й докорів. Перед усім це стосувалося матері. Ольга Петрівна свого часу була проти поїздки Лесі у Мінськ до помираючого від туберкульозу Мержинського. А коли після повернення Леся почала кашляти, мати відразу прямо й без будь-якої делікатності почала говорити про Лесину "заразу". Посипались докори й звинувачення. Конкретні слова матері нам не відомі. Але напевно знаємо те, що Лесі було нестримно боляче від материнських слів. Боляче, дуже боляче… Однак відповідала спокійно і з достоїнством: "…я зовсім не маю нічого проти того, що ти щиро мені говориш про те, як ти дивишся на мій стан, — я взагалі не "мнительна" і ніяких страшних слів (та й речей) не боюся. Мені тільки тяжко, що ти все когось винуватиш. Чи то від того легше? Ні, мамочко, ніхто не міг нічого від мене одвернути. Я не така безхарактерна, як часом здаюсь і як звикли мене вважати, і в рішучі хвилини тільки я сама можу собі помогти або пошкодити, а більше ніхто; се я говорю на основі певного досвіду… Коли вже хто винен, то тільки я сама, отже, тільки мене можна винуватити, але ж тоді ти візьмеш назад те страшне слово "проклинаю"? Правда ж, правда?" Прокляття матері… Кого, кого вона прокляла? Не свою ж власну дитину, в решті-решт? Мержинського? Леся далі писала: "Я зовсім щиро признаю, що я таки дуже була винна, завдавши тоді всім стільки турботи (ще й досі незаспокоєної) за мене, та тільки ж я вже й так досить "проклята" тією Мойрою"(7, 298).

Естественно, что "з роками, попри Лесину безмежну любов до матері її душа, особисті переживання ставатимуть все більше й більше закритими для матері. Леся, квола плоттю, але з незламним духом, все більше утаємничувала життя душі своєї. Й важко сказати, чи то було пов’язано з бажанням відгородити матір від надмірних переживань, чи ж — з намаганням захистити свій внутрішній світ від втручання в нього такої сильної особистості, якою була мати, захистити від егоїзму її материнської любові, тієї любові, що вважає за можливе проживати життя своєї дитини, керуючись сотвореним власноруч правом" (7, 166).