2.10. Буревестница

2.10. Буревестница

В 1889 году родилась аллегория "Метелик". В подвале живут двое: "Лилик був неговіркий, понурий собі, та до того ще з якимсь презирством дивився на бідного метелика… Лилик сидів тихо в своєму кутику, ні за чим він не жалкував, та нічого й не бажав, хіба тільки кутка ще темнішого, щоб міг сидіти там спокійно і ніколи того прикрого, разливого світла не бачити… Коли б сила, він битеє світло крилами згасив навіки… Лилик заліз ще далі за бочку й заснув; нічого йому ніколи не снилось".

То ли дело другой обитатель подвала: "Метелик на своїм недовгім віку ще не бачив світла, душею тільки чув він, що десь-то єсть сторона краща, ясніша, ніж його рідний льох… Якось прийшла служниця по капусту до льоху та поставила свічку долі, як раз навпроти метелика. Боже! Яким величним, блискучим, повабним здалось метеликові те світло!.. Невтерпів метелик, забув своє безсилля, забув свою несвідомість. "Світло, світло!" — і полинув за ним… Полетів та й полетів за тою свічкою так швидко, скільки сили було в його бідних крильцятах.

Аж ось він опинився у великій кімнаті… На столі була ясна-ясна лампа, — метелик аж оторопів від того блискучого проміння і безсильний впав на стіл, тріпочучи крильцями… Опам’ятавшись, знов зірвався і почав кружляти понад лампою, щораз то меншими й меншими кружками: хотів він бачити як найближче те ясне сонце, яким йому здавалась лампа. Чи думав же він, що там життя стратить? Хто ж бачить смерть у сяєві? Воно горить, миготить, міниться, — там світло, там тепло, там життя! Метелик летить все ближче, ближче до згубливого світла. Ох, то ж його згуба! Даремно всі відганяли його від світла. І от — метелик влетів у самий поломінь. Трісь! Отже ж йому й смерть! Лампа спалахнула, а далі знов почала горіти з такою самою ясністю, які перше. "Дурне створіння! — мовив дехто з товариства. — Хто велів йому летіти на вогонь?І женуть його, так ні, таки лізе! дурному дурна й смерть!"

Через год аллегория эта появилась в львовском журнале для детей и юношества "Дзвінок". И только десять лет спустя певец революции Максим Горький в своей "Песне о Соколе" споет:

Безумству храбрых поем мы славу!

Безумство храбрых — вот мудрость жизни!

Украинка здесь оказалась впереди самого "буревестника" революции. А "Песня о Буревестнике" родилась еще позже (1901).

* * *

В начале 1895 г. в Софии Украинка написала "Лист до товаришів": "Не від імені русько-українського народу, не від імені радикальної партії звертаюсь я до вас, мої знайомі і незнайомі товариші, я одважуюсь удатись до вас від свого, може, й невідомого вам ймення: обізвіться, докажіть, що ви живете і думаєте. Я чую свій товариський зв’язок з вами, і все ганьба, недовір’я, іронія, що падає на вас, падає однаково і на мене. Через те я звертаю до вас річ не з докором, я дивлюсь на вас не з гори вниз, я хочу говорити з вами, як з товаришами, просячи тільки розуміння безстороннього і щирої відповіді словом і ділом".

Требуется буря ("Буря! Пусть сильнее грянет буря!" — Горький напишет эти слова только в начале XX века). Нужна активизация революционной деятельности: "Хто знає, що робиться на дні моря? Всякий, хто бачить його тихий гладенький поверх і сумноспущені вітрила на кораблях, скаже: "Тиша в морі!" Отже, і в нас доти буде "тиша в морі", поки хвилі з глибини не здіймуться на поверх, власне хвилі, а не ті одинокі сплески з гребінчиком ясної піни, що зараз же зникають без сліду. Хто ж має здіймати ті хвилі? Ми самі. Ми самі мусимо бути тими хвилями, отже, не нам сидіти край моря та ждати погоди, чи то пак негоди та супротивного вітру. Скажіть, мої товариші, чому не чутно вашого голосу, тим часом як усяка "темна сила" не боїться здіймати його прилюдно? Невже для нашої країни ще не настав час, щоб виявила себе сила світліша? Що буде, коли сторонні люди приймуть навіру от і безсоромні речі, що говорять ніби від всього "русько-українського народу", пам’ятаючи приказку: "Мовчання знак згоди".

Как известно, марксисты-ленинцы весь XX век мололи, что хотели — и тоже "ніби від всього "русько-українського народу". А тогда "светлые силы" группировались вокруг издания галицких радикалов: "Народ" при всіх своїх хибах(і тут не без нашої вини) єсть все-таки єдина часопись на українській мові, де можлива одкрита розмова про наші громадські питання та подавання фактів з життя нашого люду, незалежно від всякої "тонкої політики", без огляду нарізних "їх благородій" (чи там "всечесних" та "високодостойних" або "найсвятіших" та "найясніших", діло не в словах — се як до краю!)". Во главе же "темных сил" были попы: "Вам відомо, що зложений фонд на видання просвітніх книжечок для селян, головно ж книжечок про релігійні справи, бо се ж, либонь, чи не сама пекуча потреба нашого люду, замороченого попівського опікою і блукаючого навмання через усякі мальованщини і т. п.".

Поэтому господам товарищам следует подключаться: "Ви знаєте, панове товариші, що вся робота над освітою і обороною прав галицького люду лежить на плечах двох-трьох людей (назва "русько-українська радикальна партія" більш голосна, ніж правдива назва); на них же лежить і прилюдна боротьба за нашу, українську, справу. Чи не пора ж нам, товариші, взяти хоч яку частку їх праці на себе? Не все ж сидіти заложивши руки та дякувати їм, що побиваються за нас". Франко да Павлык — вот и все революционеры: "Робітників, що ретельно працюють біля нашої волі, що зробили сю працю завданням свого життя, — тільки сих два-три чоловіка і тим уже врешті сили не стає".

А профессиональных революционеров должно быть как можно больше: "Поки не буде в нас широкої течії вільного слова, то все буде в нас "тиша в морі" або, що найбільше, "мертвая зыбь"!"; "Ви, певне, знаєте, що дві газети — "Народ" і "Хлібороб" — тяжко хворі на брак грошей і праці, власне нашої праці". В примечаниях читаем: "Народ" — двотижневий громадсько-політичний журнал прогресивного напряму… "Хлібороб" — громадсько-політичний, науковий та літературний журнал прогресивного напряму".

"Коли згине "Хлібороб", то тим загальмується, хто зна як надовго, і праця над розбуджуванням того селянства в Галичині, що саме тепер почало прокидатись". А он уже два года как умер. Оказывается: "Хлібороб" видався М. Павликом у Львові та Коломиї у 1891–1893 рр.". Да какая разница: газета — журнал, умер — шмумер. Это все мелочи. Скорей бы революция! Буря! Пусть сильнее грянет буря!

* * *

Зеров писал: "Хоча Драгоманов у своїй листовній рецензії на Лесин переклад "Книги пісень" і закидав перекладачці, що вона не зуміла віддати гайневської злості, — "Давня казка" влучно перейняла всі стріли тієї "злості". Революционный поэт должен просветить народные массы и тем самым выступить в качестве локомотива революции. Но сначала нужно поймать вдохновение. Когда оно приходит, поэт бросает все. Ложится на землю и лежит так целый день. Как в поэме "Давня казка" (1893):

Так одного разу ранком наш поет лежав у гаю,

Чи він слухав шум діброви, чи пісні складав — не знаю!

Тільки чує—гомін, гуки, десь мисливські сурми грають,

Чутно разом, як собачій людські крики десь лунають.

Тупотять прудкії коні, гомін ближче все лунає,

З-закущів юрба мисливська на долину вибігає.

Як на те ж, лежав поет наш на самісінькій стежині.

"Гей! — кричить він. — Обережно, віку збавите людині!"

…Попереду їхав лицар, та лихий таки, крий боже!

"Бачте, — крикнув, — що за птиця! Чи не встав би ти, небоже?"

"Не біда, — поет відмовив, — як ти й сам з дороги звернеш,

Бо як рими повтікають, ти мені їх не завернеш!"

"Се ще также полювання, — мовить лицар з гучним сміхом. —

Слухай, ти, втікай лиш краще, бо пізнаєш сяти з лихом".

"Ей, я лиха не боюся — з ним ночую, з ним і днюю;

Ти втікай, бо я, мось пане, на таких, як ти, полюю!

В мене рими-соколята як злетять до мене з неба,

То вони мені вполюють, вже кого мені там треба!"

"Та який ти з біса мудрий! — мовить лицар. — Ще ні разу

Я таких, як ти, не бачив. Я тепер не маю часу,

А то ми б ще подивились, хто кого скорій вполює.

Хлопці, геть його з дороги! Хай так дуже не мудрує!"

"От спасибі за послугу! — мовить наш поет. — Несіте.

Та візьміть листки з піснями, он в траві лежать, візміте."

"Він, напевне, божевільний, — крикнув лицар. — Ну, рушаймо!

Хай він знає нашу добрість — стороною обминаймо…"

Итак, поэт легко отделался. Охота продолжалась целый день. А что же наш герой? Никто не угадает: целый день лежал на том же самом месте, "на самісінькій стежині". Может сдвинулся хоть на метр? Или на обочину перебрался? Нет уж, дудки. "Бо як рими повтікають"— что потом делать прикажете? И вот вечером, после неудачной охоты

Геть одбившися від гурту, їде лицар в самотині.

Зирк! — поет лежить, як перше, на самісінькій стежині.

Между ними состоялся продуктивный обмен мнениями по мировоззренческим вопросам. Далее в поэме поэт показывает рыцарю волшебную силу искусства: его песня завоевывает для рыцаря сердце красавицы, а затем вдохновляет солдат на штурм бусурманского города. Но когда рыцарь усилил эксплуатацию крестьян, то народные массы получают от поэта в дар революционную песню:

Мужики цікаві стали, чи ті кості білі всюди,

Чи блакитна кров проллється, як пробити пану груди?

Итог: поэт умер в тюрьме, рыцаря убили крестьяне. Но борьба продолжается:

І тепер нащадки графські тюрми міцнії будують,

А поетов і нащадки слово гостреє гартують.

Одним из потомков того революционного поэта и была Украинка:

"Як тільки ж складеться пісня чи оповідання, то хочеться їх людям віддати, щоб і вони журились тим горем, тішились тією втіхою, що вилита в пісні…" А "втіха" для революционного поэта одна: революция. И она пришла.