1.4. "Научный" атеизм

1.4. "Научный" атеизм

"Научный" атеизм — это вера в отсутствие Бога. Вместо Него атеисты веруют во что-нибудь другое. Например, в "материю":

Вірю я в правду свого ідеалу,

і коли б я тую віру зламала,

віра б зламалась у власне життя,

в вічність матерії, в світа буття,

власним очам я б не вірила и слуху,

я б не впевнялась ні тілу, ні духу.

А ж бо для віри найвищая міра!..

Современная наука, правда, вечность материи отрицает. Вместо нее предлагается теория Большого Взрыва, после которого возникла Вселенная. О причинах этого Взрыва науке сказать нечего. Ибо это не ее компетенция. Это вопрос уже для философии и религии. Однако наука XIX века бодро уверяла легковерных, что материя всегда была, есть и будет. Этой науке и верили на слово "научные" атеисты. Верили сами и других вводили в заблуждение.

Например, в 19 лет Украинка, еще не закончив собственного образования, принимается с чужих слов учить сестру. Сохранились воспоминания сестры Ольги под названием "Як Леся Українка зложила курс "Стародавньої історії східних народів": "Леся Українка, як була ще зовсім молодою дівчиною, то вчила свою молодшу сестру. Перед тим як починати вчити її історії, Леся Українка звернулась до звісного історика, свого дядька Михайла Драгоманова, і попросила його порадити їй, як краще та по яких джерелах складати курс стародавньої історії. Драгоманов віднісся дуже уважно до того прохання своєї улюбленої племінниці, вибрав німецькі та французькі книжки, які радив їй яко джерела, і прислав їй, додавши до них докладні поради про складання курсу історії. Відповідно до порад Драгоманова і по джерелах, присланих ним, Леся Українка в роках 1890–1891 ізложила курс "Стародавньої історії східних народів". Жила вона тоді в селі Колодяжному в Ковельському повіті на Волині" (цит. по: 8, 75).

Усилиями сестры книга вышла уже после революции: "Л. Українка. Стародавня історія східних народів. Катеринослав, 1918". В ней имелись разделы: "Первістні люде. Історія індусів, мідійців і персів, єгиптян і фінікійців, асірійців та вавілонців". Последняя часть называлась "Історія Ізраелітів (Жидів)".

Итак, в 1891 году работа над рукописью была закончена. А примерно через год пришла пора и самой разобраться в предмете. Для этого Украинка написала родственникам в Софию: "Кохані мої дядьку й дядино!.. Ще я думаю, що мені слід би мати якісь книжки по історії релігії і культури жидівської, а то мені трудно добратись толку в тих різних пророчих книгах, в тих фантастично-туманних образах та чудній міфології" (1892).

Разобраться самой было трудно. Поэтому для сестры легче было переводить европейские атеистические прописи: "Кожний, кому цікава історія культури і віри людської, мусить уважно перечитувати легенди біблійні, до того йому багато поможе критика Біблії, що вже міцно розвилася в літературі наших часів".

* * *

Так, относительно пророков старательно пересказывалась следующая "информация" из первых рук: "Пророком міг бути кожний чоловік, на якому "спочив Дух Божий", себ то хто мав до того талан… Пророки провіщали людові божу волю, себ то говорили промови на різні політичні і моральні теми в релігійному напрямку. Самуїл дав, як видно, міцнішу організацію пророчому станові. Він заснував школу пророків у своєму рідному місті Рамі в країні Веніаміновій. Такі школи були ще в Бетелі, в Гілгалі, в Єрихоні. Пророки жили там братствами, училися складати промови і набиралися духу пророчого при помочі музики та співу; поезія та музика, видно, були дуже розвиті за часів пророків ізраельських. Штучними способами пророки доводили себе до нестяму і тоді імпровізували "Божі провісти", а люд їх слухав з увагою й страхом, уважаючи їх за "Божих людей". Вони і сами себе звали Божими людьми. Між ними часто бували люде з великим поетичним таланом, тямущі політики, але всі вони були дуже фанатичні люде, ненависні до чужих народів і чужих релігій…"

Библия говорит о сходившем на пророков Святом Духе. Церковь Христова на Вселенских Соборах установила Символ Веры, в котором учит о Духе Святом, говорившем через пророков. Украинка повторяет "современные" сведения, пришедшие от дяди: "Штучними способами пророки доводили себе до нестяму і тоді імпровізували "Божі провісти". Остается только напомнить слова Спасителя: "Если же кто скажет на Духа Святого, не простится ему ни в сем веке, ни в будущем" (Мф. 12:32); "Кто будет хулить Духа Святого, тому не будет прощения вовек, но подлежит он вечному осуждению" (Мк. 3:29).

Итак, все пророки якобы "були ненависні до чужих народів". Эта "гипотеза" нуждается в проверке. К счастью, такую проверку каждый может произвести лично с помощью Библии. Вот, например, что говорится о чужих народах в знаменитом видении пророка Исайи:

"И пойдут многие народы, и скажут: придите, и взойдем на гору Господню, в дом Бога Иаковлева, и научит Он нас Своим путям… И будет Он судить народы, и обличит многие племена; и перекуют мечи свои на орала, и копья свои — на серпы; не поднимет народ на народ меча, и не будут более учиться воевать" (Ис. 2:3–4). А вот как Исайя бичует собственный народ: "Возгорится гнев Господень на народ Его, и прострет Он руку Свою на него, и поразит его, так что содрогнутся горы, и трупы их будут как помет на улицах. И при всем этом гнев Его не отвратится, и рука Его еще будет простерта. И поднимет знамя народам дальним, и даст знак живущему на краю земли, — и вот, он легко и скоро придет" (Ис. 5:25–26). Исайя спрашивал: "На долго ли, Господи? Он сказал: доколе не опустеют города, и останутся без жителей, и домы без людей, и доколе земля эта совсем не опустеет. И удалит Господь людей, и великое запустение будет на этой земле" (Ис. 6:11–12).

Пророк Амос: "Так говорит Господь: за три преступления Иуды и за четыре не пощажу его, потому что отвергли закон Господень, и постановлений Его не сохранили… И пошлю огонь на Иуду, — и пожрет чертоги Иерусалима… Так говорит Господь: за три преступления Израиля и за четыре не пощажу его… Вот я придавлю вас, как давит колесница, нагруженная снопами… И самый отважный из храбрых убежит нагой в тот день, говорит Господь… Слушайте слово сие, которое Господь изрек на вас, сыны Израилевы… Так говорит Господь Бог: вот неприятель, и притом вокруг всей земли! Он низложит могущество твое, и ограблены будут чертоги твои… Ибо Я знаю, как многочисленны преступления ваши и как тяжки грехи ваши… Вот я, говорит Господь Бог Саваоф, воздвигну народ против вас, дом Израилев, и будут теснить вас… А ты умрешь в земле нечистой, и Израиль непременно выведен будет из земли своей… Я повелю и рассыплю дом Израилев по всем народам, как рассыпают зерна в решете, и ни одно не падает на землю. От меча умрут все грешники из народа Моего…" (Амос. Гл. 2–9).

Пророк Осия: "Слушайте слово Господне, сыны Израилевы; ибо суд у Господа с жителями сей земли, потому что нет ни истины, ни милосердия, ни Богопознания на земле… И что будет с народом, то и со священником; и накажу его по путям его и воздам ему по делам его… Отверг Израиль доброе; враг будет преследовать его… Так как они сеяли ветер, то и пожнут бурю… Отвергнет их Бог мой, потому что они не послушали Его, — и будут скитальцами между народами… Вы возделывали нечестие — пожинаете беззаконие, едите плоды лжи…" (Осия, гл. 4-10).

И так далее, и так далее… Так что "гипотеза" Украинки не подтверждается. Зато рождается другая гипотеза: когда она излагала для сестры "Історію Ізраелітів (Жидів)", то Библии не знала, а читала только европейские брошюры от дяди.

* * *

Последняя гипотеза находит свое подтверждение. Вот, например, Украинка пересказывает эпизод из 1-й книги Царств (гл. 28): "Саул заприсягся Богом, що ворожці ніхто не зробить лиха, тілько нехай вона викличе йому Самуїла з того світу. Саул упав ниць перед ним і питав його, що робити, як одбитися від Філістимців, як привернути божу ласку до себе. Самуїл замість поради сказав Саулові, що Бог навіки відступився від нього і що Давид стане по ньому на царство… Саул вжахнувся від сих грізних слів і зомлілий упав до долу". Пересказ как пересказ. И вдруг следует вывод: "Ся легенда, єдина в Біблії, показує слід віри в загробне життя, більш сеї віри не видно ніде". Из этого "вывода" всякий сделает однозначный вывод: Библия не прочитана.

В другом месте она пишет: "Бог розсунув води морські перед Жидами і вони перейшли по сухому дні межи двома лавами води, коли ж по їхньому сліду пішов Фараон з військом, то був залитий водою і потоплений. Другий варіант легенди про вихід Жидів каже, що єгипетську погоню одігнав Ангел божий з огненим мечем, себ то морове повітря (чума, чи инша повальна хвороба)". Теперь сравним с Библией: "И двинулся Ангел Божий, шедший пред станом Израильтян, и пошел позади их; двинулся и столп облачный от лица их, и стал позади их; И вошел в средину между станом Египетским и между станом Израильтян, и был облаком и мраком для одних и освещал ночь для других, и не сблизились одни с другими во всю ночь. И простер Моисей руку свою на море, и гнал Господь море сильным восточным ветром всю ночь, и сделал море сушею; и расступились воды" (Исх. 14:20–21). Затем "простер Моисей руку свою на море, и к утру вода возвратилась в свое место; а Египтяне бежали на встречу воде. Так потопил Господь Египтян среди моря" (Исх. 14:27). Таким образом, "другий варіант легенди" происходил ночью, за несколько часов до "першого". Это два последовательных события, описанных на одной странице. А до них и после них происходило много других событий. Может быть это также "варіанти легенди"?

Автор книги "Атеїстичні погляди Л. Українки" М. Олексич добросовестно пересказывал: "Поетеса підкреслювала існування в біблії прямо суперечливих тверджень, описів подій. Так, в одному місці говориться, що фараонове військо, яке погналося за покидаючими Єгипет євреями, було затоплене, а в іншій легенді говориться, що це військо було відігнане огненим мечем ангела…". Тоже, наверное, не удосужился прочитать в Библии описание этих последовательных событий.

"До чистого монотеїзму Жиди дійшли вже в дуже пізні часи, та й то не всі, а в Біблії скрізь видно признавання чужих богів, хоч би тільки яко злих духів". Но разве признавать "злих духів" означает признавать "чужих богів"? Разве "признавання злих духів" — это многобожие? Спаситель также признавал "злих духів". И изгонял их. Следовательно… "В огороді бузина, а в Києві — дядько" (вернее, не в Киеве, а в Софии).

"Що за часів Моісея Жиди були ще далеко нетверді в своєму монотеізмі, то се видно хоч би з тих численних легенд, в яких Жиди показуються раз у раз бунтуючими проти Моісея і його Бога, за що і приймають люту кару кожний раз". Если бы во времена Моисея евреи были тверды в своем монотеизме, то не нужен был бы и закон Моисеев, в котором данная Богом первая заповедь гласит: "Я Господь Бог твой, который вывел тебя из земли Египетской, из дома рабства. Да не будет у тебя других богов пред лицом Моим" (Исх. 20:2).

Тот же исследователь ее атеизма Олексич писал: "Розкриваючи зміст легенди про Іакова, улюбленого героя єврейської релігії, який виступив на боротьбу з богом і, поборовши його, заставив себе благословити, за що був прозваний Ізраїль (борець божий), поетеса говорить, що легенда ця надихана вірою в багатьох богів". Какая-то извращенная логика. Как из "боротьби з богом" можно вывести "віру в багатьох богів"? В Библии сказано вполне определенно: "Отныне имя тебе будет не Иаков, а Израиль; ибо ты боролся с Богом, и человеков одолевать будешь" (Быт. 32:28).

Олексич: "Розглядаючи легенду про зустріч Мойсея з богом і про відповідь останнього на питання "хто він такий" — "я сущий (той, хто єсть), так скажи синам Ізраєльовим: сущий послав мене до вас", Леся Українка зазначає, що критичний аналіз цього місця в біблії показав, що ця вставка була сфальсифікована значно пізніше". Хорошо известно, что наука сама то и дело меняет свои "незыблемые истины". Вот и Украинка тут же, как ни в чем не бывало, заявляет: "Ягве був богом Мойсеєвого клану…" Но ведь "Ягве" и означает в переводе: "Я сущий (той, хто єсть)". Так когда же Моисей узнал Имя своего Бога: "значно пізніше" или при жизни своей, как о том и сообщает Библия?

Олексич: "Леся Українка вказує, що відома біблейська легенда про потоп перейшла до біблії з священних книг "Вєд", і що ця легенда зустрічається майже в усіх релігіях світу". И о чем же это говорит? Наверное, все-таки о том, что потоп имел место.

По мнению "научного" атеиста, таких же "противоречий" она отыскала много: "Вкрай суперечливі легенди про обрання Саула царем ізраїльтян, про Давида і його царювання після Саула, про вавілонський полон і т. д." Однако цена всем этим "находкам" та же: пятачок за пучок.

* * *

Искажающему Библию можно только посочувствовать. Потому что это занятие трудное и неблагодарное. Многие читали, каждый может легко проверить и сказать: "Не туліть горбатого до стінки". Зато легкой добычей для всякого рода "научных" атеистов всегда были бедные "первістні люде". С них и Украинка начала свой "курс".

Видный религиовед Мирча Элиаде в конце XX века писал: "Если сегодня все уже в принципе согласились, что у палеоантропов была религия, то охарактеризовать ее содержание на практике трудно или вообще невозможно". Но поэтесса, как натура художественно одаренная, представляла себе в деталях даже внутренний мир палеоантропа:

"Для первісної людини все, що має рух, — має життя, отже в світі все живе, все має душу. Міцні сили природи, дивні істоти, незрозумілі появи світові — все то боги. Первістна людина бачить своїх богів навколо себе, вона їх чує. Де лише обернеться, всюди бачить таємницю, всюди бачить своїх богів. Така віра кожного первістного люду, тільки в кожного народу вона має свої відміни"; "Віра у первістних людей теж була проста, немудра. Віра почалася у людей з їхнього погляду на світ. Де чого в світі вони боялись і вважали ворожим, друге знав сприяло їм, і вони любили його, от звідси повстала віра в злих і добрих богів. За богів давні люде вважали сили природи: вітер, грім, дощі т. п., і навіть створіння де-яки…Потім вибірали навіть окремих людей, що повинні були служити богам. Тиї люде провіщали народові божу волю. Коли бог був розгніваний, все віддавалось, аби загодити його, навіть людей віддавали йому на жертву. Звісно, чим дичійші та первіснійші були люде, тим дичійша та первіснійша була й віра, бо ввірі одбивається натура і світогляд народу".

Не менее элегантно решалась и проблема возникновения монотеизма: "В первістних релігіях боги — се сили природи, потім же пізнійше люде починають вірити в богів, що з’являють собою різні цноти людські… Помалу віра в богів природи перейшла в чисту віру в людські цноти та людську думку і душу… Мислячи та міркуючи над тим, що то власне таке та найвища душа, люди поставили її в своїй думці надто високо, почали уважати її чимсь неможливим до зрозуміння, чимсь таким чистим, високим, всеобіймаючим і вічним, що вкінці, замісць якогось всім зрозумілого бога природи, почали собі в’являти бога, що з’являв собою щось безпочаткове, безконечне, істнуюче і неістнуюче, або краще сказати якесь велике "Ніщо".

М. Элиаде писал: "Священное" входит в саму структуру сознания, а не представляет некую стадию его истории". Поскольку оно ориентирует человека на то, что выше него, то представить себе человека без того, что выше него, невозможно. Однако для Украинки ничего выше человека нет и быть не может: "Фантазія стародавніх людей взагалі мала нахил творити на небі дублікати всього того, що вони бачили на землі". Так ее научил атеист Фейербах. Так она научила сестру (кстати, много ли требуется "фантазії" для создания "дублікатів"?).

С легкостью необыкновенной "реконструировалась" и эволюция священного: "Веди не наказують людові бути цнотливими, в їх не говориться ні про святість духовну, ні про повинность до рідного краю та громади. Одна тільки повинность виставляється там: догода богам… Дедалі почали уважати святим усе, що тілько приходилось до служби божої: ножі, ложки, палки і все, що потрібне було для поданку, святими уважались молитви, слова і міра святих гімнів. Люде, що гляділи божих поданків та святого багаття, сами почали зватися святими — Devas. Вони ж бо творили самих богів, добуваючи вогонь та Сому, викликаючи ранню зорю, день і сонце силою свого співу. І от з патріархальної громади арійської витворилася помалуі непримітно сувора святецька Браманська держава, де святці запанували міцно над усім людом і закували його у святі кайдани". Все хорошо. Вот только никак не удается уловить переход от полного отсутствия "священного" к его наличию. Он скрывается за емким термином "Дедалі".

Почти все в этом "курсі" было взято из иностранных источников. Поэтому один эмигрантский исследователь резонно призывал: "читаймо наперед уважно текст Менара". И приводил целые фрагменты, взятые из французского источника: "У рухливому і змінливому видовищі з’явищ первісний чоловік вбачає таємні сили, які він називає Богами. Він відчуває їх у собі і поза собою, він їх бачить і чує, він віддихає ними. Кожний рух, кожне враження напоює його Божественим життям" (цит. по: 9) и т. д. Именно эти тексты Украинка переводила "на українське" или просто пересказывала своими словами. Поэтому, когда через 20 лет возникла идея издать эту "історію", она писала сестре: "Назвати її слід "Історія давніх народів Сходу. Зложила Леся Українка по Менару, Масперо і інших".

Почти все в этом курсе было чужое. Но кое-что — явно от себя. Например, такой пассаж: "Отже віра була вся в руках магів, а народ не розумів навіть тих святих одправ, що співали маги. Се врешті не дивно, коли собі пригадаємо, як тепер в православних церквах співають давньою славянською мовою, в католицьких латинською, в жидівських давньою гебрейською, в турецьких арабськоюі всіх тих мов теперішні люде не розуміють, однак одправу слухають і святою називають". Некоторые в православных храмах не только "слухають", но даже и понимают услышанное. Об этом лучше спросить у тех, кто участвует в богослужениях. Проведем мысленный эксперимент. Вот, например, "теперішні люде" слушают на церковно-славянском языке молитву "Отче наш". Можно посчитать, сколько слов им непонятно: "Отче наш, Иже еси на небесах! Да святится имя Твое, да приидет Царствие Твое, да будет воля Твоя, яко на небеси и на земли. Хлеб наш насущный даждь нам днесь; и остави нам долги наши, якоже и мы оставляем должникам нашим; и не введи нас во искушение, но избави нас от лукавого". Кому непонятно одно слово, кому два. Разница между латынью и современными европейскими языками (немецким, английским, французским) — посущественнее. Но приравнивать отношение между турецким и арабским языками к отношению между русским и церковно-славянским можно только при особой симпатии к православию и особой лингвистической одаренности.

* * *

Сотрудничество Украинки с дядей продолжалось. Е. Огнева в статье "Про створення підручника Лесі Українки "Стародавня історія східних народів" сообщает: "У жовтні 1892 року Леся Українка читає "Основи єврейської історії", надісланої Драгомановим. Це — "Священна історія. Частина перша. Основи єврейської історії" М. Верна… Вона перекладає праці Верна "Євангеліє" та "Історія жидів", опубліковані І. Франком у журналі "Житє і слово" (1895). Її звернення до Біблії, окрім власної зацікавленості, пояснюється бажанням допомогти М. Драгоманову, який у 90-ті рр. працював над критичним оглядом релігійних течій" (цит. по: 9).

Драгоманов советовал племяннице переводить на украинский язык работы Мориса Верна и Ренана для распространения на Украине критических взглядов на религию. Несомненно, их труды были для него авторитетны. Однако она была не согласна с обоими: "Мені здається, що М. Верн занадто легковажить чужі теорії і перехвалює дуже геній жидівський. Мені видиться, що він в кінці обох розправ робить реверанси перед попами і всіма правовірними християнами, але, може, се мені так здається. Нема що і казать, що в Галичині за сі статті предадуть анафемі і видавця, і перекладачів, і коментатора з усім їх нащадком і накоренком. Для мене се буде, може, і цікаво, бо ще ново. А врешті, все одно, — цур їм!" (1894).

Другое письмо Драгоманову — по поводу рекомендованной им "Жизни Иисуса Христа" Ренана: "Цікаво було мені те, що Ви пишете з поводу Ренана. Але що те читання не всіх врятувало від попівсько-розкольницького туману, се я теж знаю. Я знаю, наприклад, одного ще молодого чоловіка, що Ренана читав, а ще в часи початку "угоди" сушив собі голову над тим, кого слід підтримувати, чи уніатів, чи православних (якось у нього вийшла така дилема!), і мучився довго над тим "або-або", поки додумався до "ні тих — ні тих" (то й то не знаю, чи наміцно додумався)…"

До своего атеизма она додумалась "наміцно", чего и другим желает:

"…У нас, бачте, сидить у многих головах ідея про "дві правди", що ми, мовляв, можемо бути собі і вільнодумцями, і Ренанів читати, а для мужика це "опасно", та й нащо його, бідного, з "непосредственности" збивати, "аналогізмом роз’їдаючим" душу труїти, од рідної традиційної релігійної "почви" одривати. Шкода тільки, що ніхто не зна як слід, яка вона, тая "почва"…

Я уважаю моє теперішнє життя й працю за роки навчання, я знаю, що багато дечого виходить у мене або недоладним, або незграбним, та, може ж, я таки колись вилюднію, а "не уподоблюся крученому барану в християнському стаді, яко Терешко".

Чуть позже о том же французском авторе — тете: "Скажіть дядькові, що Ренан при всій його історії, критиці і пр., і пр. все-таки піп, і се йому шкодить". И еще раз — дяде: "Останні дні я завзято читаю Ренана і все одкриваю Америки для себе… Оце прочитала "Євангелісти" і стала на один сантиметр розумніша. Тільки здається мені, Ренан даремне так нехтує неканонічними євангеліями і всякими апокрифами, се, певне, його католицьке виховання сьому виною". Неканонические евангелия и "всякие апокрифы" — это то, что не вошло в христианский канон как недостоверное и ложное. Именно этого и не хватает атеистке у Ренана. Да и как вообще может открыть настоящую Америку атеист, т. е. тот, кто заранее решил, что никакой Америки нет и быть не может?

В другой раз Павлык просит ее: "Старий заповіт" Верна ж для дітей (малих і великих — мужиків), для котрих я думаю те надрукувати тут. Зробите добре діло, бо, як я переконуюсь, що тільки зваживши старі основи народного світогляду, можна пхнути народ на нову дорогу" (1894). Так они и "пхнули" к безбожию свой народ, который держали за "великих дітей". Получилась атеистическая книжка: "Моріс Верн. Біблія, або книга Старого завіту. Пер. Л. Українки. З передмовою М. Драгоманова. Львів, 1903".

Она в свою очередь просила львовянина: "Репера хотілось би мати…". В примечаниях читаем: "Книжка американського соціолога Репера "Історія боротьби між релігією і наукою", переклад М. Павлик. Львів, 1898". Или еще просьба: "Будьте ласкаві, пришліть нам "Основи біблійної критики", хочу, щоб сестра їх прочитала" (1899). Ну как не уважить…

* * *

Драгоманов в эмиграции писал брошюры (в том числе атеистические) и нелегально переправлял их в Россию. Украинка не только участвовала в переброске, но также использовала их для пополнения своего образования и атеистического воспитания.

Дядя написал статью "Про рай і поступ". Племяннице очень понравилось: "Рай і поступ" мені дуже сподобався — факти відомі, але зложені докупи зручно і стисло і освічені ідеєю, яка запевне і многим "просвітителям народу" здається новою, тим просвітителям, що хотять житіями святих підіймати ідеалізм. Я з ними на Україні попробую поговорити ще про царство небесне і прогрес, хоч, певне, толку вийде мало. Я думаю, що слід би, щоб оті чорніговські раціоналісти прочитали цю річ і "Заздрих богів" теж, се, певне, було б для них добре, треба, щоб до їх дістались сі книжки…" И они "дістались". "Оповідання про заздрісних богів" — это очередная популярная брошюра Драгоманова. А жития святых — тот жанр, который особенно раздражал Украинку (см. ниже).

Еще дяде: "Вашу "Віру" ми отримали. Вона мені сподобалась… Мені здається, що з усіх пишучих українців тільки Ви вмієте писати таким простим популярним складом без жадного туману в ідеях і мові…" (Статья Драгоманова "Віра й громадські справи" появилась в журнале "Хлібороб" в 1892 году).

Однажды она упомянула о влиянии его сравнительно-теологических работ: "Я колись бачила вплив порівнюючо-теологічних праць на людей релігіозних". Он заинтересовался и попросил подробностей, на что последовал подробный рассказ: "Що я тоді писала про вплив порівнюючого методу на релігіозних людей, то я собі пригадала на той час один приклад, який бачила на власні очі (щоправда, я й не один такий приклад бачила). Колись у мене в гостях було дві молодих дівчини, дуже релігіозних, і один молодий хлопець, зовсім не релігійний, і одного разу вступили вони в дуже завзятий теологічний спор, при тому, як звичайно, ніхто нікого на свою сторону не склонив, а тільки роздрочилися всі троє до крайності, бо всі троє, спорячи, не добирали виразів. Я до того спору не втручалася, бо він мені не подобався, коли ж потім мої люди заспокоїлись і зайшла у нас спокійна розмова про різні обряди та звичаї релігійні, то я почала порівнювати (наскільки тямила) наші обряди з чужими, наші вірування з "поганськими" — а при тому помагала мені Ваша брошурка, — то мої дівчата перше були дуже здивовані, бо деякі факти їм не були зовсім відомі, а другі хоч і відомі, та якось так раніше в око не впадали, а тепер теє все показалося їм у іншому світлі. Дедалі вони вже самі почали факти наводити і самі себе запевняти, що справді наші всі релігійні звичаї та поняття не з неба впали; дедалі бесідниці дійшли самі до такого "вільнодумства", про яке ще за три години і згадувати не хотіли. При тому ми вже не спорились, а просто собі вели розмову, і якось вона нікому так-то дуже вуха не дерла. Подібні до сього приклади мені не раз потім траплялось бачити".

Работа проводилась и в народе. Крестьянин Федор Иллюх вспоминал: "Шість років служив у Косачів наймитом… Леся давала мені читати революційні книжки, вона мене вчила, вчила таємно. Вона говорила, що цар — то змій полосатий, що царя не потрібно. Вона не вірила в бога і говорила мені, що бога нема на світі. А якщо їздила у церкву в село Волошки, то не молитися, а слухати, як співають. Була соціалісткою". Другой крестьянин подтверждает: "Леся приходила в церкву в село Волошки, але чи вірила в бога, то я маю сумнів. Духовенства вона не любила, як і вся передова інтелігенція того часу. Поглядами своїми була демократка".

В 1918 году сестра издала составленную 19-летней девушкой "Історію" (и, нарушив волю составительницы, назвала ее автором). Все годы безбожной Советской власти эта книга активно использовалась не столько для изучения истории Востока, сколько для преподавания "научного" атеизма. В известной статье "О значении воинствующего материализма" (1922) Ленин тоже хлопотал за "многомиллионные народные (особенно крестьянские и ремесленные) массы, осужденные всем современным обществом на темноту, невежество и предрассудки": "Этим массам необходимо дать самый разнообразный материал по атеистической пропаганде, знакомить их с фактами из самых различных областей жизни, подойти к ним и так и эдак для того, чтобы их заинтересовать, пробудить их от религиозного сна, встряхнуть их с самых различных сторон, самыми различными способами и т. п.". Примерно по такой же методе и украинская ровесница Ленина с юности занималась воинствующим атеизмом. И сегодня бойкий украинский пересказ дешевых французских брошюр позапрошлого века выдается за духовную пищу первого сорта: "Видання адресовано науковцям, викладачам, студентам і школярам — усім, хто цікавиться творчістю Лесі Українки" (9). Караул…

* * *

Особую неприязнь у нее вызывали "Жития святых". Племянница писала дяде: "Ох, певне, мороку й туману багато ще в наших "головах слухаючих"! А таки справді багато його. Коли слухаю, як тут старі люди говорять про народну просвіту, що, мовляв, "житія святих" — найкраща література для народу, бо вона розвива в народі дух героїзму, то мені так і хочеться лишню свічку в хаті засвітити, щоб світліше було. Хіба вони не бачать, куди сей "дух героїзму" доводить? Мальованці виходять з їхніх героїв та наповнюють собою шпиталі для божевільних".

Какова же связь между "Житиями святых" и больницами для душевнобольных? Оказывается, в 1892 г. в Тараще под Киевом страдающий паранойей Кондратий Малеванный провозгласил себя Христом (как сто лет спустя — комсомолка Мария Дэви или милиционер Виссарион). Жители нескольких окрестных сел в ожидании Страшного суда распродавали имущество, бросали работу, собирались толпами, входили в молитвенный экстаз и пребывали в состоянии радостного возбуждения. Академик В. М. Бехтерев описал этот случай в статье "Параноик Малеванный как виновник своеобразной психопатической эпидемии", а профессор Иван Сикорский — в работе "Психопатическая эпидемия 1892 года в Киевской губернии" (К., 1893). Сикорский писал: "У малеванцев больше всего поражает ненормальное состояние духа, необычное благодушие, часто переходящее в сплошное экзальтированное состояние, лишенное внешних мотивов. Среди общего шума, крика и беспорядка одни падают, как пораженные молнией, другие восхищенно или жалобно кричат, плачут, прыгают, плещут в ладони, бьют себя по лицу, дергают себя за волосы, бьют себя в грудь, топают ногами, танцуют…". Что-то подобное происходило с последователями Марии Дэви. Сегодня за Христа себя выдает бывший красноярский милиционер Сергей Тороп (Виссарион). Но никому не приходит в голову искать причину этих феноменов в том, что эти люди начитались "Житий святых". Святой Димитрий Ростовский (украинец по фамилии Туптало) составил 12 томов "Житий святых", где собраны жизнеописания христианских святых за 2 тысячи лет. И как это связано с сектой "мальованців"?

"Якби я могла, то я б віником вимела усе те "героїчне" сміття на смітник, там би йому лежати, а не людям голови туманити. Може, Вам чудно, що такі труїзми так палко словами побиваю, але я про сі речі не можу спокійно говорити, бо мене болить, коли я про се згадую, я занадто близько бачу, як людей в тім’я б’ють героїчними кенегами і як мало людей, що борються проти сього. Погибель і нещастя наше сей героїчний напрямок в ділі народної просвіти. Треба думати, як би найкраще з ним боротись, бо вже "хай буде, як буде" тут ніяк не вистачить".

Воинствующий атеизм снова и снова выплескивался на окружающих. Это не всем нравилось. Поэтому племянница жаловалась дяде:

"Пришлось мені раз показати незалежність думки при меценатах та при батьках України — бідна вона з такими "батьками" правдянського толку. Страх, як вони грають такими словами як "толерантність", "моральна тиранія", "патріотизм", "українство" і т. п., обертають їх на всі боки, як самі хотять. У них, наприклад, "толерантність" вимагає миритись з клерикальними виданнями "Просвіти" і навіть підтримувати їх, а коли хто намовляє своїх товаришів до якого іншого видавництва, то се вже виходить "моральна тиранія…" До поры до времени тирания была моральной, но когда "научные" атеисты дорвались до власти, то началась уже самая настоящая тирания. И новояз стал соответствующим: "толерантностью" при Советской власти называлась именно нетерпимость к любым клерикальным изданиям.

"…Коли хто каже, що він не признає "Житій святих" для народу, то се вже у них "не толерантне відношення до людей з релігійними переконаннями…" Одним словом — логіка!" В эпоху воинствующего "научного" атеизма пришло время другой логики. Тогда "толерантным отношением к людям с религиозными убеждениями" стали называть запрет на чтение Библии, "Житий святых" и любой подобной литературы под угрозой Гулага и мучительной смерти. Этот безбожный эксперимент все человечество наблюдало в XX веке. История этого столетия шла по Гоголю и Достоевскому. Гоголь писал в своем "Размышлении о божественной литургии": "Ежели люди до сегодняшнего дня не пожирают друг друга заживо, то тайная тому причина — служение божественной литургии". Достоевский предупреждал: раз отвергнув Христа, люди неминуемо дойдут до антропофагии. Что и произошло вскоре после революции.