1.1. Авторитеты

1.1. Авторитеты

Что же это за "дух", о котором пел Гейне в своей "Горной идиллии" и которому служили "всі найсвітліші душі людські"? Эту "идиллию" она перевела:

А тепер дійшов до літ я,

І читав, і мандрував,

Я в святого духа віру

Щирим серденьком прийняв.

Дух святий із давніх давен

Та й тепер вчиня дива,

Він ярмо неволі й замки

Злих тиранів розбива.

Этот "дух", разбивая ярмо неволи и замки тиранов, занимается революционной деятельностью. Иисус Христос, будучи носителем всей полноты Святого Духа, ничем подобным не занимался. Он призывал отдать кесарю кесарево, а Богу — Богово. Святой Дух прежде всего соединяет стяжавшего Его человека с Богом. У Гейне о Боге нет ни слова. Его "дух" занят только мирскими делами:

Давні смертні рани гоїть,

Відновля людські права,

Поміж людом чесним, добрим, —

Рівність, воля настава.

Дух святий жене темноту

І химери чорні пріч,

Що псують кохання й втіху,

Дражнять нас і деньі ніч.

Збройних лицарів багато

Дух святий собі обрав, —

Щоб його чинили волю,

Душу їм одважну дав.

Эти гордые рыцари (а гордыня с благодатью Святого Духа, как известно, несовместима) вооружены дорогими мечами. Со своими хоругвями они напоминают каких-то крестоносцев:

Дорогі мечі в них сяють,

Корогви святі у них!

Ти б хотіла, любко, бачить

Гордих лицарів таких?

Ну, поглянь на мене, любко,

Сміло глянь і поцілуй,

Бо святого духа лицар,

Сам такий я, — не здивуй!

Любка, очевидно, была заинтригована: оказывается, один из этих гордых рыцарей — это сам певец, её собеседник. Каков "дух" этого поэта, такие у него и молитвы. Вот "молитва" Гейне:

Хто благає матір божу,

Хто святих Петра і Павла,

Я ж одну благаю тільки —

Сонце ясне, любку гожу:

"Будь до мене прихильніша,

Дай розкоші, поцілунків!

Ти, з дівчат найкраще сонце,

З сонців дівчина ясніша!

Любке уже молиться начинают. Таков был "дух" Гейне. Таким же был и "дух", в которого верила Украинка. Любка, правда, была другая.

* * *

"Дух" Гейне — чисто мирской "дух", или "дух" мира сего. И стоит за ним князь мира сего. Именно он бросает людей в атеизм, богоборчество и революцию. Друзьями политического эмигранта Гейне в Париже были политэмигранты Маркс, Энгельс и прочие революционеры. Советы Маркса поэт очень ценил и учитывал. Гейне хорошо узнал своих друзей и справедливо называл их "обожествившими себя безбожниками". Он знал, о чем говорит. Маркс, например, дебютировал в печати со своими "Неистовыми песнями". В одной из них фигурирует некий скрипач, у которого "скрипка яростно хохочет". У него интересуются:

Что поешь на скрипке дикой,

Вкруг глядя с тоской великой?

Кровь в тебе, огня ль поток?

Стой! Не выдержит смычок.

А тот отвечает:

Что пою?

Спроси, что к скалам

Волны мчатся, вал за валом!

Чтобы разорвалась грудь,

Чтобы душу в ад метнуть. (3)

Ему говорят:

Не кощунствуй!

Кто поет,

Светлым богом избран тот.

В ответ он угрожает:

Ты о чём?

О песнях рая?

Саблей зарублю тебя я.

Бог не знает песен, — нет.

Песни — это адский бред,

Что ведет к безумью души.

Мне напел их дьявол в уши,

Дьявол такт мне отбивает,

Он — смычок мой направляет.

Сердце, струны и смычок!

Разорваться — вот ваш рок.

Кроме "Неистовых песен" у Маркса имелось множество других песен, не менее неистовых. Так в "Песне моряка в море" он сравнивал себя с мореплавателем:

Я с бурей в борьбе закаляюсь

И помощи бога не жду.

В песне "Человеческая гордость" говорил о себе скромно:

Я бы мир весь вероломный

Вызвать мог на беспощадный бой,

Пусть бы он упал, огромный —

Пламя б он не погасил собой!

Словно бог, по мирозданью

Средь развалин шествовал бы я,

Слово каждое — деянье,

Я творец земного бытия!

Я, я, я… Марксистские воззрения Украинки будут рассмотрены ниже. Поэтому еще только один, последний, фрагмент — из незаконченной трагедии молодого Маркса. Её герой, презирая и отвергая негостеприимный мир, хочет погрузиться в небытие и увлечь за собой всю вселенную:

Всё гибнет! Час прошел, недвижны Оры,

И падает пигмеево строенье!

Прижму я скоро вечность к сердцу крепко

И ей людское прокричу проклятье…

И мне вплестись в то колесо огня

И в круге вечностей плясать от счастья?

Когда б всепоглощающую бездну

Вне их нашел — я бросился б в нее,

Мир сокрушая между ней и мной,

Он развалился б от моих проклятий,

Я обнял бы глухое бытие,

Оно в моих погибло бы объятьях

И погрузилось бы навек в ничто;

Исчезнуть и не быть — вот жизнь была бы!..

Да, это было бы круто. Но — не судьба:

Расколоты и связаны навек,

Привязаны мы к глыбе бытия,

Привязаны мы к ней, навек, навек,

Миры, поняв свой рок, катятся прочь

И песню смерти собственной поют,

А мы, мартышки пред холодным богом,

Еще отогреваем мы змею

На полной страсти и огня груди,

Она же вырастает в Облик Мира

И жалит нас с высот недостижимых!

А скучная волна шумит все время,

Чтоб гнусность сделать хуже, в ухо нам,

Но хватит — жребий брошен — все готово,

И лживое разрушено заклятье,

Проклят конец того, что создало проклятье! (3)

Таким был юный сатанист, друг и единомышленник Гейне. Если Маркс был сильнее в философии, то Гейне — в поэзии. Но оба дышали одним духом.

* * *

Итак, "дух" Гейне не имел ничего общего со Святым Духом. Бог его не интересовал. Он желал устроиться без Него: "Ибо я верю в прогресс, верю, что человечество создано для счастья…" Кем создано? Может стоит сказать хотя бы "спасибо"? Но вопросы повисают в воздухе, а Гейне продолжал: "Уже здесь, на земле, хотел бы я, при благородном посредстве свободных политических и промышленных учреждений, утвердить то блаженство, которое, по мнению набожных людей, воцарится лишь на небесах в день Страшного Суда".

Хотеть, как известно, не вредно. Но вредно отворачиваться от источника жизни вечной. Потому что "в день Страшного суда" блаженство ожидает того, кто не прятался от Святого Духа при жизни, а выполнял волю Творца. А кто от Него отворачивался и бегал, тому будет не очень приятно. Стоит только представить себе летучую мышь на ярком солнечном свету. Это больно. Это страшно.

Гейне в молодости был не просто атеистом. Он был богоборцем. В стихотворении "Мировая тьма", например, описывается штурм небес подземным воинством:

Ти бідна земле, біль твій розумію!

Пекучий пломінь бачу в твоїх грудях,

Я бачу — з жил невинно кров тече,

Я бачу, як одкрились твої рани,

І вибухнули дим, огонь і кров.

Я бачу, горді велетні, твої синове, —

Одвіч не плем’я, — повстають з безодні,

Червоні світочі в руках палають;

Залізнії драбини наставляють

І дико пруться на небесний бенкет.

Причем, на небесный банкет эти гордые великаны дико прутся не одни. Рядом с ними — маленькие черные уроды (т. е. черти):

Малі потвори чорні лізуть вгору.

Тріщать і падають злотисті зорі.

Завіс у золоту рука зухвала

Зірвала з божого намету, — заридали

І впали ниць всі ангели святії.

І сам господь поблід на свому троні,

Зірвав корону з голови і кинув.

Мечты, мечты, где ваша сладость? Воевать с Богом — затруднительно. Поэтому Гейне попытался Его высмеять. Для этого в сатирической поэме "Атта Тролль (Сон в летнюю ночь)" в уста (т. е. в пасть) медведя он вложил такое описание "небес":

Там у зорянім наметі,

На престолі золотому,

Владар наш сидить величний, —

Се ведмідь здоровий білий.

Біла, наче сніг, без плями,

Ясна шерсть його; над чолом

Діамантова корона, —

Небеса всі осіяла.

Скрізь гармонія в обличчі

І діла німії думок;

Тільки берлом він порушить —

І лунають співом сфери.

А в ногах сидять лагідно

Ведмеді святі, що в світі

Тихо все терпіли, — вкігтях

Держать мученицькі пальми.

Часом інший раптом скочить,

Потім другий, святим духом

Зрушений, і— глянь! — танцюють

Дивний танець урочистий…

При чтении данного "шедевра" вспоминаются слова Спасителя: "Будут прощены сынам человеческим все грехи и хуления, какими бы ни хулили; но кто будет хулить Духа Святого, тому не будет прощения вовек, но подлежит он вечному осуждению" (Мк. 3:29).

Но Спаситель Украинке не указ. Она предпочитала Гейне: "…Цікаво, як здається Вам мій переклад "Атта Троля", я старалась, як могла, щоб він вийшов непоганий, бо сю поему я дуже люблю. Я перекладала її з правдивою втіхою, не знаю, чи одбилось це на вартості перекладу".

А как же? Очень даже "одбилось":

Ласки божої проміння

За міня талан їм в танці

І, раюючи душею,

Виплигнуть хотять із шкури!

Чи то й я, Троль недостойний,

Буду гідний того щастя, —

Від земної злої долі

Перейти в той край відради?

Чи й мені перед престолом,

Там, у зорянім наметі,

Танцювати доведеться

З пальмою, в промінні слави?

Гейне продолжал изгаляться над Священным Писанием и христианскими святынями, а Украинка продолжала усердно и с удовольствием работать над переводом. Вот ночью перед поэтом скачет "дикая охота", т. е. кавалькада всякой нечисти. Почетное место среди нечистой силы занимает Иродиада. Выдавая плоды свого извращенного воображения за "народний переказ", Гейне описывает, как Иродиада "любила" Иоанна Крестителя:

На руках вона тримає в мисі голову Івана,

Раз у раз її цілує, так, цілує у нестямі.

Бо вона любила Йвана, — сього в Бібліі немає,

Та народний є переказ про кохання те криваве.

Зрозуміть інакше трудно дивну примху теї дами:

Жінка зроду не скарає нелюба такою смертю.

Може, гнівалася трошки на коханця, то й скарала;

Як побачила ж по тому любу голову на мисі,

Заридала і умерла від кохання й божевілля

(Плеоназм! адже кохання все одно, щобожевілля!)

І тепер у зграї дикій завжди возить за собою

Тую голову криваву, — та з жіночим пустуванням

Підкіда її у гору і сміється, мов дитина,

Кине, потім знов уловить дуже зручно, наче пилку.

Читая этот "переклад", хочется сказать одно: Святый великий Иоанне Предтече Господень, моли Бога о нас грешных!

Затем лирический герой поэмы влюбляется в Иродиаду:

Як повз мене проїздила, глянула вона й кивнула

Так зальотноі жадібно, що мені зов’яло серце.

І, хвилюючи в повітрі, зграя тихо пролетіла,

Кожний раз мене вітало те привиддя чарівне.

І коли вже зграя зникла, і замовк останній гомін,

Все мені палило мозок теє любеє вітання,

Цілу ніч я потім кидавсь змучений, зовсім знебулий,

На соломі — бо перини не було в хазяйки в хаті.

Все гадав я: що то значить те кивання таємниче?

Нащо глянула на мене любо так Іродіада?

В дикій тузі я запрагнув смерті, сну, чи божевілля,

Чи тих постатей коханих, що я взграї духів бачив.

Ох ви, любії привиддя! Вас зоря прогнала рання.

Ви скажіть, куди ви скрились? Де виднюєте, скажіте?

Оказывается, все эти "любії привиддя" составляли свиту языческой богини Дианы. А потом

…Діана скрилась від Христа денної влади.

Тільки в темряві півночі важиться вона гуляти

І втішатись полюванням в нехрещенім товаристві.

Але ж ти, Іродіадо, де ти? Ох, я знаю теє!

Мертва ти й лежиш в могилі в місті Єрушолаїмі.

Цілий день сном мертвим, міцним спиш ти в гробі мармуровім!

І тебе упівніч будять ляск нагаїв, свист, гукання!

І летиш ти в дикій зграї край Абунди та Діани,

У веселім товаристві, що хреста і мук не любить.

Ох чудове товариство! Як би хтів я з ним по ночах

Полювати! Поруч тебе все б я був, Іродіадо!

Я тебе найбільш кохаю! Більш над ту богиню грецьку,

Більш над ту північну фею я люблю тебе, жидівко!

Так люблю тебе! Те знати по тремтінню мого серця.

Будь коханою моєю, ти, красо Іродіадо!

Будь коханою моєю! Кинь ту голову дурную

Вкупі з мискою, та краще спробуй ліпшої потрави.

Лицар я якраз для тебе, мало то мене обходить,

Що ти мертва і проклята, — я не вірю в забобони.

Какие же "забобони" могут быть у бесоодержимого?

Як там ще з моїм спасенням діло буде, та чи й сам я

До живих людей належу, я в тому зовсім не певний!

Лицарем твоїм я стану, буду я слугою вірним.

Плащ носитиму і буду норови твої терпіти.

Буду їздити щоночі поруч тебе в дикій зграї,

Вкупі будем ми сміятись збожевільних слів моїх.

Бавити тебе я буду у ночі. А вдень одразу

Зникне радість, я в сльозах на твоїй могилі сяду.

Так, удень я буду плакать на руїнах склепів царських,

Де коханої могила, в місті Єрушолаїмі.

Там старі жиди запевне будуть думать, що я плачу

Над руїнами святими міста Єрушолаїма.

Но "старі жиди" ошибутся: молодому еврею Гейне было наплевать и на веру отцов. Во всяком случае, до тех пор, пока его не разбил паралич. В последние годы жизни он писал, что давно покончил бы самоубийством, но не может этого сделать, поскольку вернулся к личному Богу Библии. Секретарь читал больному поэту вслух сочинения по богословию и истории церкви; он читал и целые главы из Библии, которую Гейне знал почти наизусть. Однако религиозная эволюция Гейне Украинку не интересовала. Она перевела более ста стихотворений поэта. Но все это был ранний Гейне — богохульник и революционер.

* * *

Такой знаток поэзии, как И. Франко оценивал раннее творчество Украинки не слишком высоко. О сборнике "На крыльях песен" (1893), который включал в себя все, до того времени ею созданное, он писал: "слабенький відгомін шевченківських балад, без їх широкої мелодії, без того твердого підкладу життьової обсерваціі та соціальних контрастів, що надавав тим романтичним баладам ваги й принади вічно живих творів" (6). В это самое время несколько лет подряд она вместе с М. Славинским настойчиво работала над переводами из Гейне, которые вышли во Львове в 1892 г. Ее любимый дядя (политэмигрант и атеист) М. Драгоманов наставлял из Софии, чтобы юные переводчики побольше внимания обращали на злость и сарказм Гейне: "Переклади з Гейне читаються легко. Це вже багато, тільки досить далеко переложені. Особливо злість Гейне не вийшла, може, через те, що ви з М. добрі люди" (цит. по: 7, 124). Племянница отвечала: "Вашу думку про наші переклади я прийму собі до відома і перекажу Максиму Славінському, може, він після сього більше злості набереться".

Работа над переводами продолжалась, мастерство переводчиков "оттачивалось". Славинский вспоминал: "Леся Українка немовби закінчила на них свою мистецьку освіту. Гайневський вірш, простота й органічна ефективність образів у корені переробили її техніку, надали її картинам різьбленої виразності, і легкості — її віршеві". Совершенствовались и форма, и содержание. Целью было — приблизиться к оригиналу. Украинка благодарит дядю и тетю за ценные советы: "Спасибі Вам і дядині, що показуєте недохват у нашому Гейне. Я сама завжди була проти лібералізму у справі перекладу, і тільки брак техніки примушував мене уживати ліберальних способів. Тепер, може, у нас обох і лібералізму буде менше і злості більше, бо, здається, ми обоє лихіші робимось дедалі. Я вже викінчила переклад "Атта Троля", і люди наші казали, що він порядно вийшов, — дай-то боже!" Каким он вышел — мы уже видели. Лихой перевод. И лихая переводчица. Только благодарить за богохульство нужно не Бога, а кого-то другого.

Ранний Гейне остался любимым поэтом Украинки на всю жизнь. Только Гейне менялся, а она — нет. Так и получилось, что она повторяла только те заблуждения молодого Гейне, от которых он многократно отрекся и в которых со слезами раскаивался.