ВІДКРИТІ КОНТИНЕНТИ ІСТОРІЇ

ВІДКРИТІ КОНТИНЕНТИ ІСТОРІЇ

Докази, які зібрав Шліман, намагаючись довести, що в мікенських могилахвін «дивився в обличчя Агамемнона», спростовувано ще за його життя. Деякі дослідники, серед них і найближчий співробітник Шлімана, відомий археолог Вільгельм Дерпфельд, висловили думку, що хронологічно мікенські могили принаймні на чотириста років випередили часи Агамемнона.

Взявши 1180 рік до нашої ери як дату закінчення троянської війни, вони вважали, що ці могили виникли на початку XVI століття до нашої ери.

Нова гіпотеза мала бути приємна Шліману: як-не-як, зміст її зводився до того, що знахідки в Мікенах мають для історії далеко більше значення, ніж він сам міг припускати.

До відкриття мікенських могил історію Греції починали з першої Олімпіади, яка відбулася 776 року до нашої ери. Все, що було раніше, вчені відносили до легенд і міфів, позбавлених історичних доказів. Шліман гадав, що своїми знахідками в Мікенах він розширив рамки грецької історії на чотириста років, а на думку його критиків, людські знання завдяки йому сягнули в глиб віків більш як на вісімсот років, дійшовши невідомого доги світанку Стародавньої Греції.

Але Шліман надто міцно прив’язався до думки, що відкрив могилу Агамемнона. Дослідник не визнав нової гіпотези й повставав проти всіх застережень та сумнівів. У цьому він був дуже схожий на Колумба, який до самої смерті твердив, що відкрив новий морський шлях до Індії, хоч насправді його заслуга була далеко більша, бо мореплавець відкрив новий континент.

Тут не місце докладно перелічувати всі докази полеміки. Обмежимося тим, що порівняємо лише кілька основних доказів Шлімана (ми їх стисло назвали вже в розділі «Золота маска Агамемнона») з відповідями його супротивників, ніби в мікенських могилах поховано бойовий загін Агамемнона.

Перший доказ. Довгі щити, чаша з подвійною ручкою і оздоби з іклів дикого кабана свідчать про те, що мікенські воїни були героями троянської війни.

Відповідь. Ці збіги й справді наводять на такі думки. Але не можна нехтувати відмін, які набагато, істотніші за ці збіги. Розкопки доводять, що жителі Мікен ховали своїх покійників, а воїни Гомера спалювали їх на вогнищі. В мікенських могилах знайдено зброю тільки з бронзи, тим часом герої «Іліади» мали вже щити й мечі із заліза. З цього випливає єдиний висновок: мікенці жили в бронзовий вік, на кілька сот років раніше, ніж почався залізний вік, до якого належали Агамемнон та його товариші по троянській війні.

Другий доказ. Павсаній повідомляє, ніби він оглядав на подвір’ї мікенської фортеці п’ять могил — Агамемнона та його товаришів. І Шліман відкопав там саме п’ять могил, тобто стільки, скільки називає грецький мандрівник.

Відповідь. Так, спочатку цей доказ мав деякі реальні підстави, але недовго: трохи пізніше грецький археолог Стаматокіс знайшов на подвір’ї шосту могилу, тим самим спростувавши доказ. Отож треба визнати, що Павсаній, напевно, бачив інші могили, а не ті, які відкопав Шліман.

Зрештою, це підтверджують і додаткові дослідження території. Виявилося, що висока купа грузу, який укривав подвір’я мікенської фортеці, лежала там ще за часів Павсанія, через те й могил глибоко під тим грузом тоді не видно було. А втім, саме ця обставина пояснює надзвичайно щасливий, рідкісний в археології факт, що царські могили, повні золотих скарбів, уціліли — їх не сплюндрували численні загарбники, які в різні часи володіли Пелопоннеським півостровом.

Третій доказ. Знайдені в могилах трупи поховано колись в той самий час, то був груповий похорон. Отже, в Мікенах відбулося якесь злочинство, і жертвою його стало дев’ятнадцять осіб з царської династії та придворних вельмож. Що ж то за злочинство могло бути, як не кривава різанина Егіста й Клітемнестри?

Про те, що трупи поховано одночасно, свідчать дві обставини. По-перше, могили засипано землею і грузом, а це неспростовний доказ того, що в них ховали тільки один раз. Коли б це були сімейні гробниці, в яких довгий час ховали померлих своєю смертю членів царської родини, то їх би накривали кам’яними плитами, а не засипали землею. По-друге, оздоби на зброї, коштовностях і печатках за своїм стилем і тематикою тотожні, отже, вони належать до одного й того ж періоду.

Відповідь. Усі ці докази побудовано на непорозумінні, до якого спричинилося недостатньо докладне вивчення старовинних пам’яток. Її спростував Дерпфельд, якого ми вже згадували. Перетрушуючи груз, який був у могилах, він знайшов у ньому рештки побитих кам’яних могильних плит. Отже, всупереч припущенням Шлімана, скельні могили були гробницями, де протягом довгого часу ховали членів царської сім’ї. Коли фортецю знищили, кам’яні плити під вагою руїн розламались і впали всередину могил разом із грузом та землею. Це й створило враження, що могили засипано землею одночасно.

Друге твердження теж відпало, бо на речах домашнього вжитку, які належали окремим покійникам, знайшли спочатку непомічені, але безсумнівні відмінності в оздобах. Ці відмінності відбивали, мов дзеркало, розвиток мікенської культури протягом якихось, ста чи двохсот років і доводили, що кожного покійника ховали в гробницях окремо, а не одночасно. Небіжчики були представниками кількох поколінь невідомої нам царської династії, яка панувала в Мікенах за кілька сот років до Атрея, Агамемнона й Ореста.

Ця суперечка про Агамемнона дуже цікава. Вона дає нам уявлення про ті методи, якими користується археологія, пояснюючи наслідки розкопок і дошукуючись історичної правди. Це методи, яких не посоромився б і Шерлок Холмс. Опираючись на ледь помітні неточності, що їх допустився Шліман, Дерпфельд та інші археологи дедуктивним шляхом дійшли зовсім несподіваних наслідків: вони відкрили невідомий період грецької історії, більше того — наважилися зробити спробу визначити його дати.

Дивовижну влучність їхніх міркувань цілком підтвердили розкопки на Кріті, проведені вже після смерті Шлімана. Відкопавши палац Міноса в Кноссі, Артур Еванс встановив, що його руїни походять не з однієї епохи: адже крітяни з покоління в покоління зводили на місці знищених уже мурів нові споруди, щораз більші та красивіші. І з кожного періоду лишилися виразні сліди цього будівництва — різні верстви культури. На споді Еванс знайшов грубий шар з епохи полірованого каменю, який свідчив про дуже давнє походження селища.

Еванс намагався дослідити, які саме верстви культури йому пощастило відкопати, визначити, до якої епохи належить кожна з них. Адже тільки це могло пролити світло на історію Кріту. В цьому полягало основне завдання Еванса.

Виконати його було нелегко. На щастя, мешканці Кріту з найдавніших часів підтримували жваві стосунки з Єгиптом, а єгипетську хронологію, прочитавши ієрогліфічні написи на стінах гробниць, учені вже знали дуже докладно.

В одній із верств, відкритій у Кноссі, Еванс знайшов єгипетську статуетку з діориту; вона походила з 2000–1790 років до нашої ери, тобто з періоду Середнього царства Єгипту. Ясно, що всі інші знахідки, видобуті з тієї самої верстви — зокрема черепки з однорідним орнаментом — не могли виникнути раніше, ніж за 2000 років до нашої ери. Речі єгипетського походження Еванс знайшов і в нижніх та верхніх нашаруваннях руїн; поступово вчений зумів порівняно точно відтворити історію виникнення палацу Міноса.

В цій копіткій праці йому допомогли єгиптологи. У гробницях фараонів частенько трапляються художні вироби такої форми і з таким орнаментом, яких не знали в Єгипті. Археологи розуміли, що це речі не єгипетської роботи, а от з якої країни їх привозили — сказати не могли. Тільки розкопки в Кноссі дали можливість визначити, що всі ці вироби походять з Кріту. Але найважливіше те, що, прочитавши ієрогліфи, вчені дізналися, коли саме ці речі привезено до Єгипту. Отож порівнюючи крітські вироби, знайдені в єгипетських гробницях, з подібними знахідками з Кносса, можна було точно встановити дати всіх верств, відкопаних у руїнах палацу.

Як саме за цим методом визначили час виникнення мікенських могил? Ми знаємо, як, прийшовши до Шлімана, Еванс звернув увагу на те, що в уборі мікенських і крітських жінок є багато спільного. Розкопки в Кноссі не тільки підтвердили його спостереження, але й показали, що вплив крітської культури на культуру Мікен був більший, ніж спочатку гадали. Чимало зброї, коштовностей і посуду з мікенських могил виготовлено на Кріті, або ж їх зробили на місці крітські ремісники.

Метод дослідження різних верств, застосований Евансом на Кріті й перевірений єгиптологами на єгипетських розкопках, дав чудові наслідки. На підставі його неважко було встановити, коли виготовлено речі, знайдені в мікенських могилах. Наслідки цих досліджень збігалися з висновками, до яких тільки шляхом дедукції прийшли критики Шлімана: могили в Мікенах виникли XVI століття До нашої ери, отже, в них не могли бути поховані Агамемнон та його соратники, які жили XII століття до нашої ери.

Археологічні дослідження показали, що впливи крітської культури доходили й до Трої, отже, тим самим методом можна було спростувати й другу, таку ж серйозну помилку Шлімана. Він помітив, як ми вже казали, що руїни цього міста складаються з кількох шарів: протягом десятків віків тут виникало й гинуло не одне селище. Спочатку археологи налічили дев’ять таких шарів, але потім встановлено, що їх дванадцять. Шліман вважав, що третє знизу поселення і є місто царя Пріама, хоч благенькі мури його спростовували твердження Гомера, ніби Троя була могутня фортеця. На підставі знахідок крітського походження вчені незабаром визначили, що гомерівська Троя — сьоме знизу поселення. Це підтверджують і величезні фортечні мури, і руїни храму та палацу — вони свідчать, що то було прекрасне велелюдне місто, яке могло років десять витримувати блокаду багатотисячної армії хоробрих грецьких воїнів.

Відкриття Шлімана та Еванса, а також нові свідчення, здобуті археологами, уже дають можливість відтворити великий проміжок невідомого доти історичного минулого. Це історія повна несподіванок і непередбачених драматичних подій. Протягом того періоду виникали, розквітали й гинули один за одним різні народи та їхні культури.

Найнижча верства, відкрита в Кноссі, вказує, що в період між четвертим і третім тисячоліттями до нашої ери на Кріті з’явилися племена епохи неоліту, які жили родовою общиною й користувалися знаряддями з полірованого каменю. То були не тільки вмілі рибалки, хлібороби, скотарі, але й досвідчені моряки, що пускалися в далекі морські подорожі.

Природа в той час осипала Кріт своїми щедротами. На рівнинах половіли ниви пшениці, ячменю й льону, схили гір були вкриті виноградниками та оливковими гаями. В затишних улоговинах зеленіли буйні луки, — там паслась худоба, що давала м’ясо й молоко. Жителі вирощували також шафран, використовуючи його для фарбування лляних тканин. У селянських господарствах було повно качок, курей, голубів і лебедів. Навколо садиб містилися городи й розкішні грядки півників, лілей, тюльпанів, гіацинтів та Інших квітів. На пагорбах, які нині стоять голі, тоді росли густі кипарисові ліси — вони давали чудовий будівельний матеріал на всякі споруди й кораблі.

Але найбільші багатства крітян зв’язані з географічним місцем краю. Острів лежить між Європою, Азією й Африкою. Торгуючи з цими континентами, жителі Кріту швидко багатіли.

Високий рівень добробуту викликав незабаром глибокі суспільні зміни. Протягом третього тисячоліття до нашої ери родова община поступово розкладалася. Керівні посади, які раніше були виборними, згодом почали передаватися в спадщину, старшина загарбала собі і владу, і право на прибутки від морської торгівлі. Вільні доти селяни стали залежні від нової знаті, виникло рабство. Так відбулося класове розшарування. Суспільство поділилося на аристократів, придворних сановників, купців, селян і ремісників. Останніх було дуже багато, вони жили в містах, виготовляючи різні художні вироби для царського двору й на вивіз до заморських країн.

Крітські судна за допомогою вітрил і весел досягали найдальших куточків Середземного моря. Археологи знайшли вироби крітських ремісників у Єгипті, Лівії, Малій Азії, Фінікії, на Кікладських островах, у Греції, південній Італії, Сардінії, Іспанії, на Мальті й Балеарських островах. Є припущення, що крітяни торгували не тільки предметами розкоші, але й рабами. За свій крам вони одержували золото, срібло, слонову кістку, шляхетні гатунки деревини, вироби з скла й фаянсу та інший крам. В руїнах Кносса знайдено, наприклад, зерна квасолі такого сорту, що росте тільки в Єгипті.

На початку другого тисячоліття до нашої ери бронза остаточно заступає камінь. Кріт у цей час стає великою державою з могутнім військовим флотом, який забезпечував гегемонію на Егейському морі. На острові виникає чотири торгові центри — у Кноссі, Фесті, Тріаді, Агії, Маллії. Порядкують там незалежні один від одного царі, які мешкають у пишних палацах. Це вже виразно сформовані рабовласницькі держави на чолі з нечисленною верхівкою аристократії, яка тримала в покорі всі інші класи суспільства.

Близько 1700 року до нашої ери Кріт зазнав якогось великого лиха. Звідки про нього довідались? У руїнах палаців Кносса, Феста, Тріада, Агії і Маллії є верства, що походить з тих часів, і в цій верстві Еванс та інші археологи знайшли побиті статуетки, головешки й попелища після пожежі. Немає сумніву, що палаци удільних князів було тоді зовсім знищено.

Вчені пояснювали цю катастрофу по-різному. Одні вважали, що Кріт став жертвою нападу заморських племен, інші твердили, ніби то наслідок одного з багатьох землетрусів, які й досі бувають на Кріті.

Тепер шалька хилиться на користь третьої теорії. Прихильники її гадають, що в той час на Кріті вибухла громадянська війна між удільними царями, які боролися за панування. То були колишні вожді племен, котрі зберегли політичну незалежність, хоча згодом їм почала загрожувати дедалі більша могутність володаря з міста Кносса. Отож вони домовилися між собою і зі зброєю в руках разом виступили проти нього.

За цю теорію промовляє ряд дуже поважних обставин. Усі палаци в Кноссі, Фесті, Тріаді, Агії, Маллії та інших місцях не вирізнялися перед катастрофою ні своїми розмірами, ані пишнотами. То були, напевно, господи князів, котрі підтримували між собою дипломатичні стосунки як рівні з рівними. А от після війни становище зовсім змінилося. В Кноссі споруджено велику, нечувано розкішну будівлю, в якій не тільки жив цар, але і його двір. В інших же містах збудували невеличкі палаци, де, як на їхні скромні розміри, перебували вже тільки провінційні намісники.

З усього цього мало б випливати, що цар Кносса переміг у війні й став на острові деспотом. До того ж не можна сумніватися, що напад чужинців, який, безумовно, спустошив би весь, острів, завдав би смертельного удару й крітській культурі. Тим часом сталося зовсім інакше. Міста й палаци швидко відбудовано, і об’єднана крітська держава вступила в період найбільшого розквіту й могутності. Крітський цар, маючи дужий військовий флот, підкорив собі Кікладські острови, Пелопоннес і деякі міста на узбережжі Малої Азії. Там створювали торгові колонії, підпорядковані крітській державі. Оце й був той золотий вік царя Міноса, вік багатства й високої культури, вік, пам’ять про який збереглася в легендах про афінських бранців, про Тезея, Дедала й Мінотавра.

Археологічні знахідки дали можливість визначити чимало своєрідних рис, які відрізняють крітян од усіх інших тогочасних народів Азії та Африки. Так, наприклад, на відміну од вавілонян, ассіріян і єгиптян, у крітському суспільстві не було окремої касти жерців. ЖІНки-жриці виконували релігійні обряди просто неба, у гаях і на полянах. Предметами культу були мати-земля, бик як символ плодючості, а також квіти, риби, дерева й каміння. На фресках ми бачимо жриць, які складають офіри на олтарі, ідуть в урочистих процесіях, ведуть ритуальні танці. Напевне, цар Кріту був одночасно й найвищим жерцем.

За 2000 років до нашої ери, тобто в період уже повного культурного розквіту Кріту, Пелопоннес і деякі острови Егейського моря населяли середземноморські племена, що їх стародавні греки називали лейегами, пелазгами і карійцями. Жили вони, мабуть, родовою общиною, великих міст не будували, проте вже користувалися виробами з бронзи. Мову їхню забуто, але трохи слів — назви місцевостей і деяких квітів (гіацинт, нарцис) — увійшло в грецьку мову.

На початку другого тисячоліття до нашої ери з півночі прибули найдавніші предки греків — ахейці. То були варварські племена — воїни, закуті в бронзові панцири. Вони легко підкорили місцеве населення й побудували могутні фортеці в Мікенах, Тіринфі та інших місцях Арголіди, щоб боронитись не тільки від чужинців, але й від бунтів підкорених тубільців.

Палаци, фортеці, а також царські гробниці є наочне свідчення всемогутності мікенських царів. Циклопічні мури величезних будівель — це робота безлічі рабів, пригноблених тубільців. Отже, ахейські князівства були рабовласницькі держави. Правили в них деспоти-князі, зв’язані між собою як родичі й союзники. Але згодом цар Мікен здобув гегемонію над ними. Фукідід розповідає, що троянський похід Агамемнон організував «як наймогутніша людина свого часу».

З 1700 року до нашої ери ахейці підпадають під вплив вищої крітської культури. Ахейські царі ввозять із Кносса художні ювелірні вироби та інкрустовану зброю; придворні дами одягаються за крітською модою. Таким чином виникла єдина культура, яку історики назвали мікенсько-мінойською. Проте ахейці не позбулися властивих їм рис — суворості й мужньої сили; на відміну від крітян, вони носили бороди й вуса, а життя своє проводили в полюванні та воєнних походах.

Фукідід повідомляє, що ахейці були й піратами. Але згодом вони створили військовий флот, який став грізним суперником крітського флоту. Починаючи з XV століття до нашої ери, Арголіда, напевне, під пануванням Атрідів, переростає в морську державу. Ахейці витісняють крітян з їхніх володінь, захоплюють Кіклади, далі острови Родос, Кос та Кіпр і навіть здобувають собі колонії в Малій Азії.

1440 року до нашої ери вони напали на Кріт і завдали йому такої поразки, після якої він уже не зміг підвестися на ноги. Хвилюючі сліди цієї історичної події можна ще й нині побачити в руїнах і попелищах, знайдених під час розкопок крітських палаців. Треба гадати, що перед нападом на острів десь в Егейському морі відбулася вирішальна морська битва. Розгромивши могутній крітський флот, бородаті ахейські воїни вдерлися до покоїв царя Міноса, на пень вирізуючи тих зніжених царедворців, яких так колоритно й тонко зображено на фресках палацу.

Скажемо ще кілька слів про крітське письмо. На глиняних табличках, викопаних у Кноссі, Еванс вирізнив три послідовні фази розвитку крітського письма: вживані найдавніше ієрогліфи, лінійне письмо а і найпізніше лінійне письмо б, яке виникло в золотий вік Кріту. На більшості табличок ми бачимо саме цей останній тип письма.

1948 року чеський учений Бедржих Грозний зробив хвилююче повідомлення про те, що він розшифрував лінійне письмо б, над яким роками даремно мучилися найвидатніші мовознавці. Метод, застосований Грозним, надзвичайно складний — щоб його зрозуміти, треба знати багато мов Стародавнього Сходу, бо ними вчений користувався як допоміжним матеріалом.

Однак після смерті Грозного доведено, що цей метод хибний, що він завів ученого на манівці. Прочитав лінійне письмо б англієць М. Вентріс — архітектор за фахом і великий любитель лінгвістичних досліджень.

Річ у тім, що таблички з лінійним письмом б знайдено не тільки на Кріті, але й у самій Греції, де панувала мікенська культура ахейців. Отож учений прийшов до думки, що те письмо потрапило в грецьку мову в своїй початковій формі, — ієрогліфами та лінійним письмом а користувалися крітяни, а лінійним письмом б — найдавніші предки греків, аж поки — через кілька століть — вони не присвоїли собі значно зручнішої абетки фінікійців.

Гіпотеза була дуже влучна. Користуючись «класичною грецькою мовою як допоміжним знаряддям, Вентріс прочитав ряд табличок, знайдених на грецькому материку. При цьому він потвердив, що те письмо складається з фонетичних знаків, які виражають склади, а також із знаків малюнкових. Учені різних країн працюють далі, щоб розшифрувати це письмо.

Прочитані досі тексти — це тільки списки, рахунки і реєстри, але вони цілком певно підтверджують двоє історичних припущень: по-перше, що ахейці були греками, і, по-друге, що то саме вони завоювали Кріт, — про це свідчать таблички з їхнім письмом, 1700 штук яких знайдено в руїнах Кносса.

Незнання крітської мови — серйозна перешкода, яка не дає можливості прочитати ієрогліфи і лінійне письмо а. Та справа не тільки в цьому. Поки що знайдено дуже мало табличок з обома типами письма, і вченим не вистачає наукового матеріалу. Отже, походження крітян лишається таємницею історії.

Загарбавши Кріт, ахейці почали думати про нову здобич. У XIII і XII століттях до нашої ери, уклавши союз із деякими народами Анатолії, вони двічі намагалися захопити Єгипет. Але обидва рази, як повідомляють єгипетські написи, фараони відбили їх і розгромили.

Єгипетські поразки аж ніяк не втихомирили ахейців-завойовників. Над Гелеспонтом височіла Троя — стародавнє людне місто й неприступна фортеця, яка з давніх-давен славилася своїми багатствами й розкішшю. Вигідно розташована на межі Європи й Азії, Троя прибрала до своїх рук усю торгівлю Анатолії, Азії і південного узбережжя Чорного моря.

Під її мурами щороку відбувалися ярмарки, на яких купці з усіх країн світу продавали й купували найрізноманітніший крам.

Через Трою крітяни ніколи не могли в торгівлі перемогти Анатолії. І ніколи вони не почували себе такими дужими, щоб подолати Трою, бо для цього не вистачало самого флоту — треба було мати ще й сухопутне військо, яке вміло б провести облогу, знало б, як руйнувати фортечні мури. А такого війська крітяни не мали.

Ахейців принаджувало не тільки золото, зібране в троянському палаці, але й великі можливості, які відкрилися б для їхньої торгівлі після завоювання міста. Вони вирушили на Трою, і після десятилітніх зусиль, близько 1180 року до нашої ери, зруйнували її.

Та не дуже довго тішилися завойовники своєю перемогою. Приблизно через вісімдесят років з півночі прийшли нові варварські грецькі племена — дорійці, предки пізніших, «історичних» греків. Це були хоробрі й суворі люди; незабаром вони захопили й зрівняли з землею фортеці в Мікенах, Тіринфі та Орхомені, завоювали Пелопоннес, Кріт і острови Егейського моря, дійшли навіть до Малої Азії.

Мікенсько-мінойська культура почала занепадати. Над егейським світом настала ніч варварства. Але з мороку грецького середньовіччя до нас дійшли перекази про Кріт і троянську війну; їх передавали з уст в уста мандрівні народні співці. Через кілька сот років Гомер зібрав усі ці легенди й створив два шедеври епічної поезії — «Іліаду» та «Одіссею». Вони, мов ранкова зоря, провіщали нову еру відродження та культурного розвитку, яка незабаром мала яскраво засяяти над материком і островами Греції.