В КРАЇНІ «ТИСЯЧІ І ОДНІЄЇ НОЧІ»

В КРАЇНІ «ТИСЯЧІ І ОДНІЄЇ НОЧІ»

Про Месопотамію, чи Межиріччя, розташоване поміж Євфратом і Тігром, до кінця XVIII століття знали дуже мало. Туманні відомості про бурхливе і багате минуле цього краю були в Біблії та нечисленних і до того ж суперечливих описах стародавніх мандрівників. Тут, у Ніневії та Вавілонії, панували, як твердить Старий завіт[6], жорстокі царі-войовники, яких Єгова[7] покарав своїм гнівом за ідолопоклонство. Але багато європейців вважало, що Біблія — це збірка легенд і міфів, а розповіді про людні міста й могутніх царів Ассірії та Вавілонії щонайменше дуже перебільшені. Уявлення про ці незнані цивілізації зводилися до Вавілонської вежі і висячих садів Семіраміди.

Сьогодні на місці колишньої Ассірії та Вавілонії лежить Ірак (столиця — Багдад). Ця країна межує на півночі з Туреччиною, на заході — з Сірією і Трансіорданією, на півдні — з Саудівською Аравією, а на сході з Іраном, тобто стародавньою Персією. Точніші історичні дані про колишню Месопотамію дійшли до нас тільки з першого століття нашої ери. Відомо, що, незважаючи на безперервні війни, навали і зміну володарів, Месопотамія лишалася велелюдним і багатим краєм, що там розвивалися торгівля й ремесла, мистецтво й архітектура.

До того часу, поки на цій території зрошувальні канали були в доброму стані, ніяка війна, ніяка навала не могла знищити родючого грунту. Ця розумна система каналів, яка розподіляла води Євфрату і Тігру по розлогих просторах та регулювала щорічні розливи їх, була за головне і єдине джерело добробуту населення Месопотамії. Люди не пам’ятали, хто саме так винахідливо спорудив ці канали. Ніхто й не догадувався, що будівники їхні жили за кілька тисячоліть до нашої ери в біблійних містах Урі, Вавілоні та Ніневії.

У Месопотамії змінювалися володарі, народи й культури. Після шумерів, аккадців, ассіріян і халдеїв прийшли перси, на зміну їм — греки, потім парти, а сільське населення жило своїм власним життям, лагодило канали, сіяло, збирало врожаї. Немилосердно визискувані, безправні люди, яких гнали і до війська, і в шахти, важкою працею створювали багатства своєї країни. З цієї каторжної праці виростали численні заможні міста, храми й палаци, розвивались архітектура й мистецтво, література й наука, виникала розкіш, якою оточували себе королі, вельможі і сатрапи.

В середньовіччя Месопотамія пережила період повторного розквіту. Коли країну захопили магометани, сюди перейшов з Дамаска головний центр Ісламу. Каліфи розмістили свою столицю в Багдаді — місті, пишноти, краса архітектури і чарівність якого стали легендарними.

Згодом Месопотамію загарбали турки під проводом Сельджуків; вони створили велику Багдадську державу, але з погляду природних умов країна змінилася мало.

Канали й річкові шлюзи повністю уціліли — безладдя, що відбувалося навколо, не зачепило їх, — тому земля й далі давала багаті врожаї. Тільки наступні руїнницькі навали монголів на чолі з Гулагу[8] й Тамерланом[9] перетворили край на попелище. Систему каналів зруйнували, грунт, позбавлений води, ставав неродючим, висихав, тріскався під палючим промінням сонця і кінець кінцем перетворився на море сипкої, летючої куряви; квітуча земля стала краєм пустель і загадкових могил, степів і кочових племен.

Відтоді на довгі віки забули про колишню Месопотамію. Але мандрівники з Європи час від часу приїжджали туди. Від них і дізнавалися про таємничі горби, які подекуди здіймалися серед безлюдної рівнини. Навколо цих курганів гуляли піщані бурі, поступово засипаючи їх рудим піском. Бедуїни, які пасли там своїх верблюдів, не мали уявлення про те, що воно за дивні такі горби. Правда, на курганах валялися цеглини, черепки од посуду й куски базальтових барельєфів, але ніде не видно було якихось більших залишків будівель, що свідчили б про багате минуле краю. Не стирчали там, як це було в Єгипті, колони, обеліски, сфінкси, піраміди й кам’яні могили царів чи, як у Греції та Італії, руїни храмів, статуї богів, арени й амфітеатри. Історія Месопотамії зникла під товстим шаром пустелі.

Першим у Європі описав свою подорож по Месопотамії датчанин Карстен Нібур. За дорученням датського короля Фредеріка V Нібур організував наукову експедицію на Близький Схід. Але закінчилася вона трагічно. Не минуло й року, як усі учасники подорожі загинули од виснаження або заразних хвороб. Тільки Нібур лишився живий і сам зробив те, що мала зробити експедиція, його книжка «Подорож по Аравії та сусідніх землях» — старанний опис того краю, його людей і знайдених слідів прадавніх цивілізацій — довгий час була єдиним джерелом знань про Близький Схід. Наполеон під час походу в Єгипет завжди возив її з собою.

Нібур один з перших зробив спробу розшифрувати клинописні тексти. Але при тогочасному стані науки його зусилля заздалегідь були приречені на невдачу. Датчанин не зміг прочитати жодного знака. Проте він ствердив — і це робить йому немалу честь, — що в клинописі можна розрізнити три системи письма: малюнкове, або піктографічне письмо, складове і абеткове, яке мало 24 літери.

На початку XIX століття Межиріччя стало відоме в Європі завдяки арабським казкам «Тисячі і однієї ночі». В той час це була одна з найпопулярніших книжок. Зачитувався нею і молодий англійський адвокат Остен Генрі Лейярд. Світ, з надзвичайною чарівністю описаний у Шехерезаді, настільки захопив його, що Лейярд надумав вирушити в подорож до Багдада, Дамаска і Персії.

Лейярд працював в адвокатській конторі в Лондоні. Щодня після роботи він замикався в своїй кімнаті, обкладався купами книжок і старанно готувався до майбутньої подорожі: учився користуватися секстантом[10] і компасом, складати географічні карти, подавати першу медичну допомогу в разі нещасних випадків, вивчав методи боротьби проти тропічних захворювань. Із словником у руках він розкривав тайники мов Ірану та Іраку.

1839 року 22-літній адвокат залишає свою контору і разом з товаришем вирушає на Близький Схід. Він їздить верхи на коні од села до села, од міста до міста, ночує в оселях гостинних туркменів або в наметах арабських пастухів. Своїм простим способом життя англієць швидко завойовує симпатії тубільців і, користуючись цим, з великим зацікавленням спостерігає їхні звичаї.

Усі свої пригоди Лейярд день у день записує, і при цьому виявляється, що в нього неабиякий письменницький хист. З тих записів згодом вийшла двотомна праця «Ніневія та її залишки». Цей твір завоював просто небувалу популярність.

Я з вдячністю і захопленням згадую ті блаженні дні, — пише Лейярд у своїх нотатках, — коли ми, вільні і безжурні, на світанку вирушали з убогої хатини або з намету і мандрували куди очі дивляться, не думаючи ні про час, ні про відстань, їхали, щоб надвечір, як заходить сонце, зупинитися на ночівлю біля якихось руїн, там, де поставили свої намети кочові араби…»

У квітні 1839 року Лейярд прибув до Мосула, міста, яке лежить у верхній течії Тігру. Звідти він виїжджав у глиб навколишньої пустелі, де вперше побачив легендарні горби над руїнами стародавніх людських осель. І з того часу Лейярд став завзятим дослідником їх. Передусім його зацікавила височина, де, як твердили місцеві перекази, мали бути руїни міста, заснованого біблійним Німродом, потомком Ноя[11]. Араби уявляли його собі велетнем і свято вірили, що кістки Німрода лежать всередині руїн.

Лейярд прийшов до висновку, що арабські легенди мають деяку реальну основу. Він міркував, що навіть у тому разі, коли легенди, зв’язані з Німродом, є витвором забобонної фантазії, дуже можливо, що під цим горбом лежать рештки одного з найстародавніших в історії людства поселень. «З того, де розташований горб, — писав дослідник, — неважко було розпізнати, що це саме та височина, яку описував Ксенофонт[12], і де стояли табором «Війська Десяти тисяч». І руїни саме ті, що їх на власні очі грецький воєначальник бачив двадцять два століття тому. Вже тоді це були руїни якогось стародавнього міста».

Оглядаючи височину, Лейярд раз у раз знаходив черепки глиняного посуду, куски цегли, обдерті базальтові фрагменти барельєфів. Між арабами ходили чутки, ніби під землею сховано якісь потвори, вирізьблені з чорного каменю. Поступово Лейярд упевнився, що горб ховає в собі невичерпні археологічні багатства. «Дуже зацікавившись, — пише він у своїх спогадах, — я вирішив при першій же нагоді ретельно дослідити цю єдину по-своєму пам’ятку».

Але поки що дослідник був змушений перервати подорож, бо невелика сума грошей, яку він узяв з Лондона, вже майже вичерпалась. Лейярд поїхав до Константинополя, сподіваючись дістати допомогу у тамтешнього британського посла сера Стратфорда Канінга.

Саме в той час на території Близького Сходу спалахнули серйозні політичні заворушення. Як завжди в таких випадках, Велика Британія за допомогою агентів розвідки вела інтриги й сіяла чвари між пригнобленими народами, маючи на меті свої імперіалістичні цілі. Ірак з його нафтою та іншими природними багатствами, який до того ж лежав на шляху до Індії, був ласим шматком для британських капіталістів.

І хоч посла Канінга зовсім не цікавила археологія, він прихильно поставився до прохання Лейярда. Європейські держави не раз використовували наукові експедиції в політичних і шпигунських цілях. Канінг швидко зміркував, що й наміри Лейярда можна чудово використати. Під приводом археологічних розкопок у Месопотамії можна буде вивчити країну, зібрати відомості про її мінеральні поклади і встановити безпосередні зв’язки з бунтівними шейхами арабських племен. Лейярд був типовим любителем і шукачем пригод, тому без будь-якого вагання згодився перейти на службу в англійську розвідку і в такий спосіб одержав кошти для проведення майбутніх розкопок. Домовляючись між собою, і Канінг і Лейярд керувалися ще й іншими міркуваннями. Обидва вони, хоч і з різних поглядів, були серйозно занепокоєні тим, що француз Поль Еміль Ботта уже прославився на весь світ своїми археологічними відкриттями в Месопотамії. Лейярд просто заздрив славі Ботта і прагнув одібрати від нього почесну першість в археологічних відкриттях. Зате Канінг не без підстав припускав, що Ботта є емісаром французької розвідки й що, прикриваючись археологічними розкопками, він намагається приєднати Месопотамію до Франції.

1842 року Ботта почав розкопки на горбі Куюнджик. Він найняв робітників і копав цілий рік без будь-яких вартих уваги наслідків. Згодом на тому самому місці Лейярд відкрив руїни Ніневії, столиці Ассірії. Розчарований невдачею, Ботта переніс розкопки на інший горб — у місті Хорсабаді. І вже через тиждень йому посміхнулося щастя. Робітники відкопали якісь мури з прикрасами, безліч барельєфів, а передусім — величезні кам’яні чудовиська з людською головою і тулубом крилатого бика.

Звістка про це відкриття викликала в Парижі величезну сенсацію. Охоплена ентузіазмом Франція організувала громадську складчину, щоб дати Ботта можливість вести дальші розшуки. Протягом 1843–1846 років відкопано чимало палацових споруд, подвір’я, портали, зали, де відбувалися різні церемонії, коридори, покої колишніх гаремів і рештки великої піраміди. Пізніше археологи, встановили, що то була літня резиденція ассірійського царя Саргона, споруджена 709 року до нашої ери в передмісті столиці — Ніневії.

За освітою Ботта не був археологом і не знав, як треба зберігати пам’ятки старовини. Археологічні розкопки він провадив нечувано примітивними способами. В пошуках величних скульптур, які могли б справити враження на європейців, Ботта не зважав на те, що кайла робітників безповоротно нищили дрібні предмети, часто набагато цінніші. Алебастрові рельєфи, викопані з землі, розсипалися на поверхні під палючим промінням сонця. На щастя, допомагати Ботта приїхав відомий французький художник Ежені Наполеон Фланден; він малював на картоні ескізи археологічних знахідок, які назавжди гинули в пустині. Внаслідок такої спільної праці виник твір, який належить тепер до класичних праць у галузі археології: «Монументи Ніневії, відкриті й описані Ботта, виміряні й перемальовані Фланденом».

Кілька скульптур Ботта намагався відіслати до Парижа. Навантажив їх на пліт, маючи намір буксиром тягнути вгору по річці Тігр. Але річка в тому місці — бурхливий і глибокий гірський потік з безліччю вирів та порогів. Пліт перекинувся, і весь дорогоцінний вантаж потонув. Другий транспорт, висланий з низів’я Тігру до Персидської затоки, потрапив на океанський пароплав і щасливо прибув до Франції. Статуї чоловіків з довгими бородами й крилаті бики з людськими головами виставлено в залах Лувру. Вони приваблювали незліченні юрми парижан, викликаючи в них подив і захоплення.

Завдяки Ботта Європа вперше побачила прекрасні шедеври Ассірії. На превеликий жаль Лейярда, який так сподівався випередити французького археолога, Ботта прославився.