У ЛАБІРИНТІ МІНОТАВРА

У ЛАБІРИНТІ МІНОТАВРА

1882 року в Афінах з’явився тридцятидволітній англієць Артур Еванс. Це був завзятий збирач пам’яток старовини, археолог і нумізмат, який цілі дні проводив у лавках старожитностей, — порпався в мотлосі, оглядав геми та монети і, коли щось припадало йому до смаку, не торгуючись, купував.

Молодий прибулець був дуже короткозорий і тому ніколи не розлучався з товстою сучкуватою палицею. Ця фізична вада спричинилась до того, що всі вважали його за типового книгогриза, який не бачить світу за своєю наукою. Ніхто не припускав, що цей кволий учений уже здобув собі в Англії славу людини, відважної до зухвалості, відомого шибайголови і бунтівника.

Це було тим більше дивно, що Артур Еванс походив із заможної, шанованої родини вчених, від багатьох поколінь зв’язаних з Оксфордським університетом і діяльністю Королівського наукового товариства в Лондоні. Батько його був відомий геолог і збирач стародавніх пам’яток, а крім того, займався ще й антропологією та археологією.

В домі часто збиралися батькові товариші, виникали палкі суперечки, і, прислухаючись до них, хлопець уже з дитинства зацікавився наукою. Маючи гострий розум, він швидко закінчив університет і став викладачем історії в Оксфорді.

Це було почесне становище. Здавалося б, молодий Артур піде слідами діда і батька, так само, як і вони, буде статечним професором університету. А тим часом у ньому крилася натура палка, бунтівлива, жадібна до романтичних пригод. Еванс критикував університетські порядки, і тому в нього незабаром почалися неприємності.

Свій вільний час і канікули Артур провадив так, що професорові це було щонайменше не до лиця. Він брав на плечі мішок і подавався пішки або верхи по Англії чи Європі, ночуючи в корчмах, у селянських хатах або стодолах. Молодий вчений обійшов так Румунію, Норвегію, Швецію, Фінляндію і навіть морозну тундру Лапландії.

1875 року Еванс уперше побував на Балканах і одразу ж полюбив їх палко, назавжди.

Усе там захоплювало його молоде гаряче серце: краєвиди Далмації, острови, півострови й затоки блакитної Адріатики, багата історія, римські, візантійські, венеціанські й мусульманські стародавні пам’ятки, а особливо мужній сербський і хорватський народ, який героїчно боровся за свою волю.

Саме в той час, коли Еванс був на Балканах, у Боснії та Герцеговині вибухло повстання проти турків, які з 1526 року тримали ці краї в страшному ярмі. Еванс незабаром став палким прихильником повстанців. Він цілими днями перебував у їхньому таборі, брав участь у партизанських походах, а одного разу, переодягнувшись, пробрався навіть у тил турецьких військ, щоб налагодити зв’язок із слов’янським населенням, що жило на території, захопленій ворогом.

Про бурхливі події на Балканах Еванс писав до англійських газет. У своїх кореспонденціях він славив героїзм повстанців, ганьбив жорстокість турецьких загарбників.

Одного разу Еванс попав до рук турків, і тільки паспорт англійського громадянина врятував його од шибениці. Проте йому довелося покинути Балкани й повернутися до Англії. Тут Артур викликав сенсацію своїм вбранням балканського повстанця, засмаглим, наче бронзовим, обличчям і полум’яною пропагандою за південних слов’ян. Еванс видав свої статті окремою книжкою; збирав гроші й одяг для стражденного народу, доля якого так глибоко хвилювала його.

Незабаром Еванс одружився, купив собі в Дубровнику будинок і оселився там на постійне проживання. Він займайся історією, археологією і політикою, розкопував давні могили, збирав грецькі та римські монети, описував венеціанські пам’ятки старовини в Далмації. Мешканці міста знали й любили Еванса.

Здавалося, тепер у нього почнеться спокійне життя. Але 1878 року вибухло повстання проти Австрії. Еванс, не довго думаючи, покинув усі наукові роботи й запропонував свою допомогу повстанцям. Довгий час він був у їхньому таборі, звідки знову писав кореспонденції до Англії, тільки цього разу про героїзм повстанців і поразки австрійських військ. Його будинок став за місце зборів і схованку для патріотів, яких переслідувала поліція. Однак австрійська розвідка незабаром пронюхала, що діється в його домі. Еванс дістав наказ негайно покинути Австрію.

В англійських університетських колах Артура, як і раніше, вважали за людину несерйозну і безвідповідальну. Отож не дивно, що, почавши клопотання про посаду керівника невеликого лондонського музею, він натрапив на шалений опір. І тоді в ньому знову обізвалася войовнича вдача. Еванс написав ряд статей, у яких викрив хиби в роботі музею; наслідком цього було те, що, всупереч усім протестам, він добився посади директора. Там Еванс і працював до кінця життя, перебудувавши всю роботу в музеї.

Весь вільний час Артур мандрував. 1882 року, під час однієї такої подорожі він, як ми вже згадували на початку розділу, опинився в Афінах. Нишпорячи по антикварних крамницях, Еванс звернув увагу на непоказні, але своєрідні речі, до яких антиквари ставилися досить зневажливо. Це були плескаті кольорові кам’яні кружальця з дірочкою — немовби медальйони чи амулети, що їх носили на шнурочку або ланцюжку. На кожному з цих кам’яних медальйонів видніли вирізьблені таємничі літери, не схожі ні на єгипетські ієрогліфи, ані на ассірійський клинопис. На запитання Еванса торговці сказали, що одержують кружальця з Кріту — селяни вибирають їх там з поораної землі.

Еванс не сумнівався, що ці амулети надзвичайно старі, що вони походять з того періоду крітської історії, коли там буйно розквітала невідома нам культура з оцим ще не розшифрованим письмом. Про цю культуру, якщо не брати до уваги міфів та легенд, на той час ніхто нічого не знав. Знайдені кружальця стали для Еванса за слід, який мав привести його до важливих археологічних відкриттів. Тому Артур скуповував, де тільки міг, загадкові медальйони, довго розмірковував над чудернацькими знаками і, нарешті, надумав податись на Кріт, щоб власноручно почати розшуки.

Приїхавши до Афін, він, певна річ, не обминув дому людини, яка відкрила Трою та Мікени — Генріха Шлімана. Маючи з собою рекомендаційний лист батька, Артур одразу вирушив провідати археолога. З першої ж хвилини знайомства обидва, незважаючи на велику різницю віку, дуже сподобались один одному. Цілісінькі дні, а часто й ночі, вони провадили в палких дискусіях. Шліман жив, зачарований золотими скарбами Трої та Мікен, англієць же з упертим завзяттям нидів над мікенськими печатками, вивчаючи своїм короткозорим поглядом вигравіювані на них постаті жінок.

Його цікавило насамперед убрання тих модниць. Артур знову віч-на-віч зустрівся з крітською культурою. Подібне вбрання він уже бачив на черепках глиняного посуду, вивезених з Кріту і виставлених на продаж у крамничках афінських антикварів.

Спостереження Еванса, його думки про таємничий зв’язок між двома культурами — мікенською і крітською — справили величезне враження на Шлімана, який, закінчивши роботу в Мікенах, саме вибирав собі нове місце для розшуків.

А втім, таємниця Кріту хвилювала дослідника вже кілька років. Не тільки легенди та міфи про Тезея і Дедала, в яких Шліман дошукувався зерна історичної правди, але й записи таких стародавніх істориків, як Геродот і Фукідід, свідчили про велику культурну та політичну роль, що її в доісторичні часи відігравав цей острів у басейні Егейського моря.

Всі ми знаємо ці прекрасні легенди, а проте далебі не зашкодить хоч побіжно згадати їх ще раз.

… Крітський цар Мінос, який жив у своїй столиці Кноссі, був могутній володар, але в сімейному житті він зазнав великої ганьби, його жінка Пасіфая народила на світ Мінотавра — жахливу потвору: напівлюдину, напівбика. Щоб приховати від людей свою ганьбу, Мінос велів архітекторові Дедалу збудувати для Мінотавра палац-лабіринт із заплутаними ходами, галереями й коридорами.

Одного разу син Міноса Андроген подався до Афін на змагання. Юнак був такий дужий і вправний в усіх видах спорту, що легко переміг афінян, показавши свою недосяжну перевагу. Афінського царя Егея охопила заздрість, і він наказав підступно вбити юнака. Щоб помститися за смерть сина, Мінос з великим військовим флотом вирушив у похід на Грецію, зруйнував Афіни й примусив Егея платити данину: щорічно посилати сім дівчат л сім юнаків, яких мало пожирати криваве чудовисько Мінотавр.

Два роки підряд афіняни платили жахливу данину. Третього разу, коли серед молоді вибирали нові жертви, до них добровільно приєднався син Егея — Тезей, який надумав перемогти Мінотавра і таким чином покласти край мукам своїх земляків.

Вирушаючи в небезпечну подорож, син домовився з батьком: коли на кораблях, які повертатимуться з походу, будуть чорні вітрила, то це означатиме, що він, Тезей, зазнав поразки й сам загинув; а пурпурові вітрила дадуть радісну звістку про здобуту перемогу.

На Кріті Тезеєві всміхнулося щастя: в нього закохалась Аріадна, дочка Міноса. Потайки від батька вона дала юнакові меч та клубок ниток і веліла, щоб він прив’язав нитку біля входу, а потім, ідучи вглиб, поступово розмотував клубок. Тезей убив Мінотавра й за допомогою нитки Аріадни разом із своїми товаришами вийшов з лабіринту.

Судно Тезея таємно покинуло Кріт і попливло до Афін. Але охоплений радістю від здобутої перемоги Тезей забув підняти пурпурове вітрило.

Цар Егей, сидячи на високій скелі, нетерпляче виглядав сина. Побачивши корабель з чорним вітрилом на щоглі, він зрозумів, що Тезей загинув, і, не маючи сили пережити цю втрату, кинувся в море. Відтоді це море називають Егейським.

Тим часом Дедал, сам родом з Афін, засумував за батьківщиною і наполегливо просив Міноса звільнити його від служби. Однак володар Кріту не хотів відпустити талановитого будівничого, винахідника й артиста, з яким ніхто не міг зрівнятися. Це ж він збудував морський порт, лабіринт і прекрасний царський палац, винайшов свердло, ткацький верстат, водогін і теслярський ватерпас, дуже потрібний у будівництві.

Не діставши згоди царя, Дедал вирішив таємно виїхати з Кріту. Він зробив собі й своєму синові Ікару крила з пташиних пер, зліплених воском. Перед польотом батько повчав сина, щоб той не піднімався високо в небеса, бо гаряче проміння сонця може розтопити віск. Коли вони обидва, мов ті орли, шугонули в блакитний простір, Ікар забув пересторогу батька. Радісний, захоплений тим, що летить, наче вільний птах, він піднімався дедалі вище й вище, до золотого диску, аж поки одвалилися розтоплені крила і хлопець грудкою впав у морську безодню.

В невтішному горі Дедал полетів на Сіцілію, під захист місцевого царя, який гостинно прийняв його. Але Мінос не здавався. На чолі свого військового флоту він поплив до Сіцілії і зажадав, щоб йому видали втікача. Цар Сіцілії вдав, ніби йому приємно бачити сусіда, і, як привітний господар, велів приготувати для гостя ванну. Саме в ту мить, коли Мінос зібрався вже митися, три царівни зненацька зіпхнули його в басейн з окропом; так Дедал позбувся жорстокої неволі.

Розповідь про Тезея афіняни зовсім, не вважали за легенду. Вони були певні, що то історична постать, що могила його стояла в самому центрі Афін. Річницю переможного повернення Тезея з Кріту відзначали як велике свято, під час якого дівчата й хлопці на пам’ять про порятунок афінських жертв ходили вулицями міста радісні, прикрашені квітами.

На думку Шлімана, легенда про Тезея свідчить, що Кріт завдяки могутньому військовому флоту здобув у свій час гегемонію над усім басейном Егейського моря. Якщо цей висновок слушний, міркував Шліман, то колись і справді, напевно, був якийсь могутній цар Мінос, котрий захопив Афіни, або ж, як твердить Гомер, крітські царі тогочасної династії називалися міносами, подібно до того, як володарі Єгипту називалися фараонами. У XIX пісні «Одіссеї», видаючи себе за внука Міноса, Одіссей розповідає:

Посеред моря того, де вода — як вино, промениста,

Острів прекрасний, багатий лежить. Зветься Кріт він. Людей там

Тьма-тьмуща. Різні чудові міста є на острові тому,

І серед них місто Кносс величезне, в якому царем був Мінос…

Точніші повідомлення дає Фукідід. У першій книзі його твору «Пелопоннеська війна» читаємо: «Першим же нібито мав флот Мінос. Він панував над більшою частиною моря, яке зветься тепер Еллінським, мав також владу над Кікладами; більшу частину їх він перший перетворив на колонії, вигнавши карійців, і синів своїх поставив панами. Звичайно, він скільки міг винищував на морі піратів, дбаючи про те, щоб йому попадало більше зиску».

Шліман постановив з’ясувати таємницю крітської культури. 1886 року він поїхав на Кріт, щоб ближче ознайомитися з нею.

За кілька кілометрів од міста Геракліона, в гірській долині є пагорок Кефала, де, за переказами, колись мало бути місто Кносс. Років за дев’ять до приїзду Шлімана на Кріт у цьому районі починав копати іспанський консул, який зробив пробну щілину і потвердив, що глибоко в землі там є якась величезна будівля.

Щоб мати можливість провадити систематичні археологорозвідувальні роботи, треба було насамперед купити цей пагорб у хазяїна. Але спритний крітянин зажадав, щоб разом з пагорбом у нього купили все господарство — будівлі, виноградники, оливкові сади — за сто тисяч франків. Це була така висока ціна, що Шліман не згодився на неї і розгніваний повернувся до Афін.

Селянин, побачивши, що переборщив, надіслав до Афін телеграму — він, мовляв, зменшить ціну до сорока тисяч франків, але з умовою, що Шліман одразу ж виплатить цю суму на його рахунок в афінському банку.

Та недарма Шліман багато років був купцем: у поспіху селянина він відчув якийсь підступ. Він поїхав на Кріт і з обуренням пересвідчився, що на пагорбі було на 1612 оливкових дерев менше, ніж твердив господар.

Розлютований шахрайством, дослідник махнув на все рукою і не захотів купувати ділянки. Шліман-купець на цей раз переміг Шлімана-археолога. Через ті оливкові дерева, які йому не дуже й потрібні були, він, власне, відмовився від третього — хто знає, чи не найбільшого в його житті — відкриття.

Через чотири роки після смерті Шлімана на Кріт приїхав Артур Еванс. З першого ж погляду англієць полюбив його: куди не кинеш оком — скрізь свідчення блискучої історії цього острова. Греки, римляни, франки, венеціанці й турки лишили там сліди свого панування. В Геракліоні вчений захоплювався левом св. Марка, вирізьбленим на старій венеціанській цитаделі; круглими банями мечетей і стрілчастими вежами католицьких костьолів, які височіли над будиночками. Йому подобався і краєвид острова — пошарпані вапнякові пагорби, тінисті яри, зелені, залиті сонцем улоговини, сріблясті пляжі й ультрамаринове море.

Однак почати роботи поки що не вдалося. Туреччина, яка на той час захопила острів, не забула Евансу палкої симпатії до балканських повстанців. Де тільки можна було, йому чинили найрізноманітніші перешкоди. Тому вчений поїхав до Англії і повернувся тільки через п’ять років, коли Кріт знову було приєднано до Греції. За гроші, які дав йому батько, Артур купив пагорб Кефала, спорудив там будинок і взявся копати.

Уже перші розкопки переконали Еванса в тому, що він відкрив якусь невідому цивілізацію, далеко старшу за мікенську. На площі на два з половиною гектари під землею був величезний палац такої архітектури, яка могла виникнути лише в багатій країні з віковими традиціями.

Робота посувалася, із-під землі показувалися анфілади кімнат і зал, галереї, таємні переходи, портики, сходи й дворики, розташовані так заплутано, що справді скидалося, ніби то лабіринт. «Уже немає жодного сумніву, — писав Еванс, — що велика будівля, яку ми називаємо палацом Міноса, тотожна з легендарним лабіринтом. У горизонтальному плані, на якому видно довгі зали й сліпі коридори з заплутаними ходами та невеличкими кімнатками, ця будівля справді має всі ознаки хаосу».

Через місяць Еванс зробив відкриття, про яке заговорили в усьому світі. На одній стіні напрочуд добре зберігся кольоровий малюнок. На ньому сучасна людина вперше побачила представника того загадкового народу, який колись, у далекому минулому, досягнув надзвичайно високого рівня культурного розвитку. Фреска зображала юнака, який обома руками тримав велику конусу» вату вазу. Юнак був ставний, засмаглий, одягнений тільки в пов’язку на стегнах. Благородний профіль, пухлі губи й чорні, мигдальні очі надавали йому вроди, трохи схожої на жіночу, і від неї віяло занепадницькою витонченістю.

Портрет крітянина особливо схвилював єгиптологів.

Тепер з’ясувалася цікава «таємниця чоловіків» загадкового народу, який єгиптяни називали «кефтіу». Зображення цих чоловіків частенько траплялися на стінах єгипетських гробниць. Їх упізнавали по золотисто-голубих пов’язках і характерних вазах, у яких фараонам приносили дари й данину.

В ієрогліфічних написах на гробницях ті дивно одягнені чоловіки називалися посланцями «народу з острова», або ж «народу з великого зеленого моря». Тільки відкриття Еванса підтвердило те, що вчені підозрівали вже давно: «кефтіу» — то були мешканці острова Кріт. Фараони часто воювали з крітянами, а в мирний час жваво торгували з ними. Історія згадує, наприклад, що крітські кораблі на замовлення фараонів перевозили з Лівану до Єгипту кедрове дерево.

Понад тридцять років свого життя Еванс присвятив на те, щоб відкопати палац Міноса; він оддав на це весь маєток, успадкований після смерті батька.

Лише через кілька років копітких археологічних і відбудовчих робіт вчений по-справжньому побачив, який великий і пишний то був палац. Те, що здавалося хаосом, поступово перетворилося на розумний лад, який свідчив про високе вміння крітських будівельників.

Навколо широкого брукованого майдану стояли різноманітні будинки. Там були приміщення для урочистих прийомів, особливі кімнати для царя й цариці, для придворних чоловіків та жінок, для слуг і рабів, а також просторі господарські споруди, в яких стояли верстати царських ремісників. Палац мав кілька поверхів, зв’язаних між собою монументальними сходами, що спиралися на колони особливої форми: на відміну від грецьких колон, вони звужувались не вгору, а вниз.

У підземеллі палацу Еванс знайшов великі склади, а в них багато високих — до трьох метрів — глиняних амфор, у яких зберігали харчі, зокрема вино й маслинову олію — головний продукт острова. Підраховано, що в знайдених амфорах могло вміститися близько 35 тисяч літрів вина та олії. З цього видно, що в палаці крітського царя був надзвичайний достаток. У підлозі складу знайшли муровані тайники. Навіщо вони? Довгий час цього не могли пояснити. Та ось у них помітили мікроскопічні сліди золота, і тоді стало зрозуміло, що цар Мінос переховував у цих тайниках свої скарби, здобуті на війні чи в торгівлі.

Цікаве й саме приміщення палацу — тронний зал, який зберігся особливо добре. Притулений до стіни, там стоїть царський трон. Це найстаріший на світі трон, що вцілів до наших днів. На стіні обабіч трону видніють дві стилізовані міфічні істоти — леви з головами птахів, намальовані в іржавому кольорі на блідо-голубому тлі. Уздовж двох бокових стін стоять кам’яні лави для придворних сановників.

Проте найбільше враження справляло те, що палац мав усі вигоди. На кожному поверсі є водогін і каналізація, що й досі викликає подив фахівців. Мешканці палацу мали до вжитку ванни, водойми, щоб мити ноги, і вбиральні, які споліскувались водою. У всіх кімнатах було свіже повітря й сонячне світло — воно доходило через двері з головного подвір’я, через отвори в склепінні або горішні вікна.

Крітські царі не боялися нападів, їм не треба було оточувати свої міста фортечними стінами. Безпека Кріту пояснювалась не тільки положенням острова, віддаленого од материка. Вона залежала насамперед від того, що Кріт мав найпотужніший, якщо не єдиний, на той час військовий флот, і ця сила обороняла береги набагато краще, ніж будь-яка фортеця.

Своєю архітектурою — легкою, відкритою і вільною — палац у Кноссі схожий на палаци доби Відродження. Морякам, які причалювали до крітського порту, відкривалася чудова картина. На тлі голубого південного неба в сонячному промінні вимальовувались сліпучо-білі споруди на кілька поверхів, із багатьма терасами, сходами, колонами й портиками. Це мало бути прекрасне видовище, отож не дивно, що моряки захоплено розповідали про нього в різних країнах.

Усе свідчило про те, що колись тут жили талановиті митці, будівничі й торговці. Але з перших археологічних знахідок важко було визначити походження цього народу, квітуча культура якого мала надзвичайно великий вплив на культуру інших народів — жителів навколишніх материків і островів Середземного моря. В руїнах палацу Еванс знайшов, сотні глиняних табличок, укритих загадковим письмом, з яким він уже зустрічався в Афінах. Ці таблички, напевно, з’ясували б таємницю походження крітян. Та як не старалися вчені, тих дивних знаків більше ніж півстоліття ніхто не міг прочитати.

Узнати про життя та звичаї давніх мешканців Кріту допомогло те, що стіни кімнат, портиків і галерей палацу були оздоблені багатьма фресками, які зображали різноманітні сцени з життя народу. В цих малюнках крітські художники передали радісний світ кольорів, у якому з великою майстерністю прославляли чарівність життя. На щастя, частина фресок збереглася; вони й досі викликають подив своїми соковитими, багатими кольорами, в яких переважають голубі, зелені та пурпурові відтінки.

Самі малюнки дещо стилізовані, бо вони виконували декоративну роль, але в чистих, чарівних лініях художники майже не відходили від засад реалізму. Дивлячись сьогодні на ще не стерті малюнки, ми немовби переносимося в інший світ, і перед нашими очима постає барвисте, розмаїте життя. А проте це життя тільки придворне, сповнене всіляких умовностей, життя вишуканої публіки, відданої втіхам і розвагам. Ці малюнки дуже відрізняються від мікенських фресок, основний мотив яких — батальні й мисливські сцени. З крітських малюнків видно, що цар Мінос і його придворні жили в нечуваній розкоші. Все це могло бути тільки за умов жорстокої експлуатації народних мас, за умов рабства.

Ми бачимо перед собою дівчат і хлопців, які бредуть полем, по коліна в квітах, борців і боксерів, танцівниць у завзятому танці, процесії жриць, які приносять офіру на олтар. На одному малюнку зображено чотирьох рабів, — вони несуть ноші, в яких сидить чепурна дама. На стінах єгипетських гробниць намальовано тільки застиглі, умовні постаті людей, одягнених у накрохмалені лляні шати; а з малюнків у Кноссі перед нами постають живі люди, зображені в невимушених позах, близькі й зрозумілі нам.

Тут є й алегоричні сцени, а поряд з ними знаходимо мотиви, взяті безпосередньо з крітської природи. Ось луки, порослі квітучими лілеями, шафраном і фіалками; куріпки в заростях ситнягу, дикі кабани біжать, доганяючи зайців; коти чигають на півнів; а там грізні бики й розквітлі оливкові гілочки. Крітяни жили в дружбі з морем, отож на фресках бачимо восьминогів, риб, морських зірочок і молюсків. З усього цього видно, що крітяни любили природу, відчували й розуміли її красу, чим докорінно відрізнялись од сучасних їм народів Месопотамії, Єгипту і навіть Греції.

Одним з найкращих є малюнок, де зображено молодого крітського царя. Засмаглий юнак прямує полем, порослим лілеями. Руку він поклав на серце, а сам весь трошки подався назад. Широкі м’язисті плечі і неприродно тонка талія надають йому привабливої граційності й сили молодого бога. За одяг юнаків править лише біло-голуба пов’язка, а голову прикрашає блакитна корона з павиних пер; з-під корони на плечі спадають чорні кучері. Обличчя в нього ніжне, мов у дівчини, — видно, що цей елегантний молодик виріс в оранжерейних умовах палацу, далеко від поля бою, не знаючи брязкоту мечів, любого серцю суворих мікенських воїнів.

Палку дискусію, яку ще й досі до кінця не розв’язано, викликала так звана «Фреска тореадорів». Ми бачимо на ній розлюченого бика, над спиною якого в карколомному стрибку злетів молодий чоловік. Позаду стоїть акробатка, простягнувши руки, щоб підтримати юнака, а її подруга хапає бика за роги, ладнаючись зробити такий самий стрибок. Напевне, то був народний спорт, бо подібні сцени часто зустрічаються на кераміці й печатках, викопаних у різних місцях Кріту.

Ця сцена страшенно зацікавила Еванса. Не лишалося ніякого сумніву, що така еквілібристика потребувала вміння блискавично орієнтуватися і просто надлюдської спритності та відваги. Чи фізично людина могла це зробити? Запитали фахівців, зокрема іспанських тореадорів та американських ковбоїв; ті відповіли негативно. На їхню думку, розлютований бик мчить з такою страшною швидкістю, що немає людини, яка б зуміла вмить схопити його за роги, піднятися на руках, перевернутися в повітрі й стати на ноги вже позаду тварини.

А проте ця сцена не могла бути лише фантазією крітських художників. Деінде вони зображають нещастя, які при тому неминуче траплялися. На одній вазі намальовано, як бик рогами прошив дівчину, що на якусь частку секунди загаялась; в іншому місці — на печатці — зображено розлютовану тварину, коли вона топче і б’є рогами поваленого на землю юнака. Таємниця тієї несамовитої акробатики так і лишається нерозгаданою.

В палаці Міноса подекуди (зокрема в тронному залі) намальовано гострий з обох боків топірець. Спочатку дослідники не знали, навіщо він, хоч і не сумнівалися, що в крітян то був якийсь важливий символ. Одні вважали його за емблему царської влади, як сокира та пучок різок, що їх носили колись ліктори перед римськими консулами; інші були схильні до думки, ніби то знак, зв’язаний з релігійним культом крітян. Остаточно це з’ясувалося після відкриття, зробленого в одній печері, де, як твердить легенда, народився Зевс. У щілинах між сталактитами й сталагмітами знайдено безліч малесеньких, гострих з обох боків топірців — побожний люд складав колись їх там як релігійну жертву.

Сокира з подвійним лезом називається по-грецькому лабрис. Можна припускати, що від цього кореня походить слово «лабіринт», і що цим словом спочатку називали палац царя Міноса, бо там майже на кожному кроці була характерна емблема — гострий з обох боків топірець.

Поступово «лабіринт» почали ототожнювати з заплутаною внутрішньою будовою палацу, і нарешті він перетворився в народній уяві на особливу будівлю, де легендарне чудовисько Мінотавр пожирало людські жертви, що заблукали в її коридорах.

Можливо, навіть у міфах про Тезея та Мінотавра є відгомін реальних подій. Адже могло бути, що крітські царі спочатку ув’язнювали афінських бранців у своєму палаці, а потім під час публічних ігор примушували їх робити оті карколомні вправи з биками-Мінотаврами. Ці поєдинки здебільшого закінчувалися смертю борця на рогах, розлютованої тварини.

І коли Артур Еванс ототожнював відкритий ним палац у Кноссі з лабіринтом, про який розповідали грецькі міфи та легенди, то його припущення не було безпідставне.