ПОСМЕРТНІ КЛОПОТИ ФАРАОНІВ

ПОСМЕРТНІ КЛОПОТИ ФАРАОНІВ

Якось 1881 року до робочого кабінету одного німецького єгиптолога завітав багатий американець. Невідомий розсівся на стільці і, витягаючи з папки сувій папірусу, мовив:

— Я дізнався, що ви вмієте читати єгипетські папіруси, от і хотів попросити, щоб ви оцінили цей документ. Чи має він якусь цінність? Я заплатив за нього великі гроші…

Професор уважно глянув на папірус і заглибився в єгипетський текст. І що далі він читав, то більший подив з’являвся в нього на обличчі. Ледве стримуючи хвилювання, вчений спитав:

— Де ви це дістали?

— А чому ви питаєте? Невже то щось дуже цінне?

— Це текст одного фараона, гробниця якого в Долині Царів із давніх-давен стоїть дорожня. Річ у тому, що такі папіруси клали фараонам у труну, отже, звідси можна зробити висновок: мумія цього царя не загинула, її переховують десь в іншому місці. Ви, напевне, розумієте, як важливо для науки виявити походження папірусу.

— Не буду таїтися, — відповів, усміхаючись, американець. — Я поїхав до Каїра, щоб придбати для своїх колекцій кілька старовинних єгипетських пам’яток. Знаючи, що це справа нелегальна, я зустрічався з арабськими гендлярами тільки вночі. Одного разу якийсь височенний араб запросив мене до задньої кімнати своєї крамниці й запропонував оцей папірус, зажадавши дуже високу ціну. Поторгувавшись, я купив його й негайно виїхав з Єгипту, щоб мене часом не спіймали й не відібрали здобичі.

Німецький єгиптолог написав листа до Каїра. Директор Єгипетського музею професор Гастон Масперо, прочитавши звістку про викраденню цінного папірусу, кипів од люті. Адже за останні роки з країни вже вивезено кільканадцять цінних, документів і старовинних пам’яток єгипетського мистецтва, і ніякі слідства досі нічого не дали, окрім повідомлення, що торгує цими речами якийсь араб, про якого знали тільки одне: він дуже високий на зріст.

Поліція, як і раніше, виявилась зовсім безпорадною, тому директор поклав узяти всю цю справу в свої руки. Викрити велетня в тюрбані він доручив молодому асистентові Емілю Бругшу, який аж руки потирав, радіючи майбутній ролі детектива-аматора.

Еміль розпочав слідство з того, що поїхав до Луксора, оселився в готелі й почав розповідати всім, ніби він американець і розшукує античні пам’ятки. Днями й ночами бродив він по всіх закамарках міста, купуючи за великі гроші якісь речі.

Араби спочатку робили спроби підсунути йому фальшиві твори, але, побачивши, як молодий чужоземець з першого ж погляду розрізняє підробку й зневажливим жестом відкидає її, пройнялися повагою до нього: впевнилися, що мають справу не з наївним туристом.

Якось на базарі асистент, розглядаючись, проходив біля однієї з багатьох невеличких крамничок. На порозі сидів араб з довгою сивою бородою. Побачивши любителя старовини, він кивнув йому головою, провів чужоземця в задню кімнату й запропонував купити невелику кам’яну статуетку. Бругш глянув на неї і насилу приховав свій подив: зі стилю молодий вчений одразу визначив, що перед ним скульптура, якій не менше ніж три тисячі років. Торгуючись, він ніби між іншим вертів статуетку в руці й з видовбаного на ній напису ієрогліфами зробив висновок, що походить вона з гробниці одного з фараонів двадцять першої династії. Гробниця вже давно стояла в Долині Царів порожня. То звідки ж узялася скульптура? Розв’язання цієї таємниці дало б науці просто неоціненну користь. Гаданий американець, вдаючи байдужого, купив статуетку й дав арабові зрозуміти, що він шукає ще й інших зразків єгипетського мистецтва.

За кілька годин після цієї розмови до нього в готель прийшов араб на ім’я Абд ель Расул, із села Ель-Гурнах і запропонував різноманітні речі, виготовлені за часів панування тієї самої династії. Молодий учений неуважно позирнув на запропонований товар, натомість, мов зачарований, витріщився на араба — бородатого, величезного на зріст чоловіка. Не було ніякого сумніву: нарешті він зустрівся з тим легендарним гендлярем, який, мов оманлива тінь, вислизав із розставлених пасток, уже кілька років псуючи кров поліції і археологам. Бругш негайно велів його арештувати і посадити в тюрму.

Слідство вели єгипетські власті, й тяглося воно без кінця-краю. Неборак од усього відмовлявся, хоч, за жорстокими методами тогочасної єгипетської поліції, його били різками по підошвах ніг. За свідків викликали членів родини, а також інших мешканців села, але ті клялись аллахом, що Абд ель Расул — вельми шановна людина, що він ніколи не зганьбив себе забороненою торгівлею пам’ятками старовини. Справа не посувалася, в’язня хоч-не-хоч довелося випустити на волю.

Але за кілька днів винуватець — о диво! — повернувся й признався, що він і є отой гендляр, якого розшукували. Що примусило його це зробити?

Абд ель Расул був у компанії, до якої входили його брати й ще кілька селян. За домовленістю, він одержував п’яту частину прибутків од нелегальної торгівлі. Але, повернувшись з ув’язнення, він одразу ж зажадав половини всіх зисків у нагороду за те, що, незважаючи на тортури, тримався мужньо й нікого не зрадив. Це викликало палкі суперечки й навіть бійку. Відмова так розгнівила Абд ель Расула, що він побіг у поліцію й віддався їй до рук, аби тільки помститися на своїх спільниках.

Директор Масперо був саме в Парижі, тому в поліцію викликали його асистента, а того найбільше цікавило таємниче джерело, з якого цінні пам’ятки старовини потрапляли на ринок. І тоді Абд ель Расул розповів прямо-таки фантастичну історію про зовсім випадкове відкриття.

Колись він, його брат Магомет і знайомий з того ж села вирушили в невелику низовину, яка лежала поблизу Долини Царів, відокремлена пасмом фіванських пагорбів. Шукаючи в руїнах знахідок, які можна було б продати, вони несподівано, напали на відкритий підземний хід, видовбаний вертикально в скелі. Абд ель Расул спустився на линві всередину. Але незабаром він велів витягнути його назад і з жахом в очах зарепетував:

— Афріт! Там унизу сидить афріт!

Афріт по-арабському означає злий дух, отож не дивно, що всі троє товаришів кинулися тікати. Увечері Абд ель Расул признався братові, що вся історія з афрітом — це тільки хитрощі, за допомогою яких він хотів налякати знайомого, й приховати від нього те, що справді побачив у шахті. Другого дня обидва брати знову пішли в низовину й опустилися на дно колодязя. В глиб кам’яної гори вів коридор; згодом він став ширший і перетворився на підземну галерею, в якій при миготливому світлі смолоскипа перед ними відкрилося незвичайне видовище: там стояли виставлені в ряд дерев’яні труни. Піднімаючи віка, брати впевнилися, що в трунах лежать мумії і всі вони добре збереглися. Побачивши на чолі у них зображення вужа, навіть ці сільські жителі догадалися, що мають справу з останками фараонів.

Правду кажучи, вони знали, що про відкриття треба заявити до відомства старожитностей, а проте воліли мовчати й одержати від знайдених скарбів якнайбільше користі для себе. Про те, щоб забрати звідти всі скарби одразу, не могло бути й мови: поява на ринку такої кількості нових знахідок неминуче викликала б підозру властей. Отож брати домовилися прийняти в компанію решту членів родини та деяких знайомих і спорожнювати гробницю поступово. Так вони до самої смерті мали б собі на прожиток.

Асистент музею Еміль Вругш негайно вирушив до вказаної низовини й опустився на дно шахти. «Я не був певен, що то — ява чи сон, — пише він у своїх спогадах. — Глянувши на одну з трун, я прочитав на віку ім’я царя Сеті І, батька Рамзеса II. За кілька кроків далі, схрестивши на грудях руки, спочивав у скромній домовині Рамзес II. Що далі я посувався в глиб залу, то більше було скарбів. Ось Аменофіс І, потім Ахмес, три фараони на ім’я Тутмос, цариця Ахмес Нефертіті — разом тридцять сім трун з добре збереженими муміями царів, цариць, їхніх синів і дочок».

Деякі труни були ще забиті, інші стояли розкриті, пограбовані. Поміж трунами валялося безліч різноманітних речей — вази, шкатулки і всякі коштовності, що їх дали померлим у посмертну мандрівку.

На черепах у деяких муміях ще була шкіра й волосся, через розтулені уста видніли щелепи, які теж добре збереглися. Особливо сильне враження справила мумія Рамзеса II, який помер на 90 році життя. В бою під час навали азійців фараона смертельно поранено в голову, і тепер у його черепі зяяла велика дірка. В багатьох випадках мумії наочно показували близьку спорідненість померлих; так, наприклад, з рис обличчя можна було впізнати, що Рамзес II був син Сеті.

Як опинилися мумії у цій спільній печері? Адже інші гробниці в Долині Царів стояли спустошені! Таємницю з’ясували написи, поспіхом зроблені на домовинах. Побоюючись незадоволення народу, єгипетські жерці нишком перевозили померлих, і при цьому записували на трунах їхні імена та черговий номер місця, а вже потім остаточно розмістили у спільному підземному склепі. Деякі фараони, як свідчать написи, не мали після смерті спочинку. Так, з напису ми знаємо, що Рамзеса III аж тричі переносили з однієї гробниці до іншої.

Дошукуючись причини таких дивних переміщень, археологи силкувалися уявити собі, як усе це відбувалося. З багатьох документів безперечно випливає, що крадіжки в Долині Царів стали справжнім лихом. Грабіжники не щадили навіть царських мумій, викидали їх з домовин і розрізали пов’язки, щоб добратися до коштовностей та амулетів. Ніякі запобіжні заходи не допомагали, бо могили грабували і сторожа та жерці, яким доручено піклуватись про покійників.

Одному фараонові нарешті увірвався терпець. Щоб надалі покласти край оскверненню могил, він наказав видовбати в скелі спільний склеп і перенести туди всі мумії своїх попередників, що вціліли. До підземелля вів тільки один вхід і впильнувати його було куди легше, аніж багато гробниць у Долині Царів.

Одної ночі, зібравшись таємно, жерці переклали мумії в нові труни й занесли їх на нове місце спочинку, причому вся ця страшна процесія йшла вузенькою, звивистою гірською стежкою, яка є там і нині.

Завдяки щасливому збігові обставин, про гробницю якось забули, і вона, незважаючи на всі історичні бурі, збереглась аж до наших днів, коли її відкрив араб Абд ель Расул.

І ось тепер постановили перенести мумії до Єгипетського музею в Каїрі й розмістити їх в окремому залі, куди можна було б уходити тільки за спеціальним дозволом. Їх повантажили на баржі й повезли вгору по Нілу.

Вістка про цю подію блискавично розійшлася по Єгипту. Ще здалеку побачивши караван барж, люди прибережних сіл виходили до річки, поводячись так, немовби вони прощалися з кимсь дуже близьким. За єгипетськими похоронними звичаями, чоловіки раз по раз залпами стріляли в повітря із своїх рушниць, а жінки жалібно голосили, в скорботі рвучи на собі коси.

У підземній галереї не знайдено мумії фараона Мернепти. Це викликало задоволення тих людей, які вважали, що Біблія — вірогідне історичне джерело. Мернепта — це той фараон, який гнався за євреями, коли вони втікали з Єгипту, і нібито загинув у вирі Червоного моря. І те, що в гробниці не було його мумії, нібито підтверджувало цю біблійну версію.

Але через дванадцять років зроблено нове велике відкриття. В Долині Царів знайдено гробницю Аменофіса І, а в ній тринадцять мумій інших фараонів. Серед них був і отой біблійний Мернепта. Виходило, що він не загинув у морській пучині, а вмер своєю смертю. Щоправда, існувала гадка, немовби труп цього фараона морські хвилі викинули на берег, а вже потім його забальзамували. Проте анатомічні дослідження не виявили слідів розкладу тіла, що мали б бути від впливу морської води.

Перший фараон, який порвав з традицією будування пірамід, був Тутмос І (1545–1515 рр. до н. е.). Він зробив це зовсім не з бажання полегшити становище підлеглих чи відмовитись од титулу «сина сонця». На такий крок його наштовхнули чисто практичні міркування, а саме: те, що піраміди не могли уберегти жодної мумії від осквернення.

Археологам XIX століття траплялося багато доказів таких систематичних пограбувань. Залізши в гробницю дружини фараона Зер, злодії розітнули мумію, щоб забрати собі коштовності. Але, напевне, хтось їх сполохав: поспішно втікаючи з склепу, вони покинули одірвану руку цариці. Її знайшли 1909 року — загорнуту в льняне рядно, ще оздоблену двома браслетами з аметистів і туркусу. В пірамідах Хеопса й Хефрена знайдено тільки порожні саркофаги, розбиті на друзки. В піраміді Мікеріна взагалі не було саркофага, зате далі в могильному склепі валялися рештки мумії і дерев’яної труни.

Тутмос І не хотів такої долі, тому для своєї майбутньої гробниці обрав глухе місце, яке легко було стерегти. Це була відома вже нам Долина Царів, де протягом п’ятисот років веліли ховати себе і його наступники.

Збудувати таємну гробницю Тутмос І доручив своєму архітекторові Інені. Сам будівничий так повідомляє про це на стіні своєї власної могили: «Я один-однісінький наглядав за будівництвом кам’яної гробниці його царської величності. Більш ніхто цієї могили не бачив, і ніхто більш про неї не чув». його твердження не можна, звичайно, сприймати дослівно, бо на будівництві, без сумніву, працювало принаймні сто робітників. Що ж тоді з ними сталося? Ось що каже про це один з найвидатніших знавців Долини Царів, англійський археолог Говард Картер. «Звичайна річ, що тих сто чи більше робітників, які знали найдорожчу таємницю царя, не відпустили на волю. Можемо бути певні, що Інені не вагався жодної миті, аби замкнути їм рота назавжди. Напевне, всю роботу виконували раби, яких потім умертвили».

Ми вже знаємо, що всі запобіжні заходи й людські жертви виявилися марні. Злодії почали діяти в Долині Царів так зухвало, що від них уже треба було рятувати царські мумії, переносячи їх до іншого, надійнішого місця.

Про те, як грабували могили, розповідає один процесуальний акт, знайдений у папірусах часів панування Рамзеса IX (двадцята династія). А було ось що.

Управитель району Фів (на східному березі Нілу) Пезер довідався через своїх шпигунів про систематичне обкрадання Долини Царів, розташованої на західному березі річки, де правив якийсь Поверо. Обидва правителі були суперниками, кожен намагався здобути прихильність губернатора фіванського округу Кхамесе і де тільки міг підставляв ногу сусідові.

Отож Пезер написав скаргу, де звинувачує Повера у співучасті в грабунках і точно повідомляє, скільки гробниць уже сплюндровано. Він твердить, що грабіжники зруйнували десять царських могил, чотири могили жриць і багато могил приватних осіб.

Кхамесе треба було якось відгукнутись на скаргу, тому він створив з кількох осіб слідчу комісію і послав її на другий берег Нілу. Але весь перебіг слідства свідчить, що члени комісії, а може й сам губернатор, теж мали рильце в пушку, або ж в останню мить їх підкупили злочинці. У всякому разі вони написали величезний рапорт, у якому відхилили скаргу Пезера на підставі смішних і дріб’язкових доказів.

Комісія повідомляла, що твердження Пезера, нібито пограбовано десять царських гробниць і чотири могили жриць, безпідставні, бо насправді жертвою злодіїв стали тільки дві могили царів і дві — жриць. Було визнано також, що грабіжники обікрали деякі приватні могили, але все це, на думку членів комісії, не давало достатніх підстав обвинуватити Поверо.

І як тільки обвинувачення було знято, управитель надумав узяти гору над своїм суперником. Він зібрав усіх підлеглих працівників, інспекторів, адміністраторів, робітників і охоронців з Долини Царів, переправився через річку і, очоливши всю цю процесію, влаштував галасливу демонстрацію перед будинком Пезера.

Пезер скипів від обурення, вискочив на вулицю і погрожував, що звернеться просто до царя, минаючи губернатора. Саме на це й чекав Поверо. Він щодуху помчав до свого начальника й передав йому слова суперника. Кхамесе вважав, що Пезер допустив непростиме порушення службової дисципліни, й притягнув його до суду за фальшиву клятву, яку той нібито дав у своїй скарзі. На жаль, у процесуальних актах нічого не сказано про дальшу долю нещасного управителя, який спробував протиставити себе могутній таємній ватазі обкрадачів могил.

Через вісім років справа набула зовсім несподіваного напрямку. Поліція спіймала вісім грабіжників могил, імена п’ятьох з них ми знаємо. Це були каменяр Хат, ремісник Ірамен, сільський житель Кемвесе і раб негр Ехенефер. Їх відшмагали різками по руках і підошвах ніг, після чого судді витягли з них таке зізнання, записане в протоколі: «Ми відкрили труни й побачили достойні мощі царів. На шиї в них видніло по кілька шнурків з амулетами й золоті оздоби; голови прикриті були золотими масками; достойні мумії царів були геть усипані золотом. Труни були оббиті зсередини й зовні золотою бляхою, викладеною самоцвітами. Ми обдерли з мумій тих богів золото, а також амулети й коштовності, які були на шиї; пообривали з трун золоту бляху. Ми знайшли там і дружину одного царя — її теж пограбували, забравши все, що на ній було. Труни богів потім спалили. Ми украли й речі, знайдені в могилах, — вази з золота, срібла та бронзи. Золото, що було біля тих двох богів, біля їхніх мумій, ми переплавили й разом з амулетами й коштовностями поділили на вісім частин».

Суд засудив злочинців до смертної кари і тим самим остаточно виправдав Пезера. Зате процесуальні акти ні словом не згадують про долю головних натхненників злочину: високопоставленого сановника Кхамесе і управителя Поверо.