МІСТА, ПОХОВАНІ ЖИВЦЕМ

МІСТА, ПОХОВАНІ ЖИВЦЕМ

В Кампанії, над Неаполітанською затокою, стояла сонячна серпнева погода. З моря віяв свіжий солоний вітер. У блакитному небі, сповнюючи повітря радісними криками, літали зграї мартинів.

Синьо-золота затока рябіла пласкими човнами, з яких рибалки закидали у воду сіті. З самого краю морської гладіні, де вода сяяла мільярдами блищиків, спокійно йшла військова трирема[50]. Весла в міцних руках невільників рухалися ритмічно, наче маятник. Місце, куди прямував корабель, було по-сусідству, в Місенах, — там стояв римський флот, яким командував патрицій і вчений-природознавець Пліній Старший.

На березі уздовж моря й на схилі Везувію серед виноградників та садів біліли вілли римських сенаторів. У глибині берега червоніли _дахи Помпей, з усіх боків оточених могутнім захисним муром з вежами.

У місті гуло, немов у вулику. Вулички, вимощені базальтовими плитами, заповнив бистрий людський потік. Уздовж вузьких і високих тротуарів розмістилися широко відчинені магазини з найрізноманітнішим крамом, корчми, заїзди і майстерні ремісників.

Десь посередині цього лабіринту вулиць і завулків відкривався просторий чотирикутник ринку, величний форум[51], оточений колонадою, храмами й громадськими будинками.

На стіні одного будинку зберігся малюнок, у якому невідомий художник показав повсякденне життя форуму. Ми бачимо там мармурові та бронзові статуї, сповнені величної краси, хоч їхні цоколі спотворено: на Них червоною фарбою зроблено виборчі написи. Дорійська[52] колонада обвішана гірляндами — напевне, вони лишилися після якогось міського свята. Гончарі та інші ремісники вихваляють свої вироби, тут же поряд гладкий гендляр виставив на продаж молоду невільницю. В іншому місці ринку розігралася цікава сцена: шкільний учитель, розсердившись, шмагає учня різками.

Помпеї в той час були невеликим містом, у них налічувалось тільки двадцять тисяч мешканців. Але по всій Італії вони славилися своїми багатствами, давніми традиціями, а також м’яким кліматом і мальовничою природою.

Це було місто справді старе й багате своєю історією. За тисячу років до нашої ери племена еолійців та іонійців, яких витіснили дорійці, покинули Грецію й оселилися на берегах Чорного та Середземного морів. Отак греки и опинилися біля Неаполітанської затоки. То були переважно купці, які легко змішувалися з тубільним населенням, передаючи йому свою мову й культуру. Понад затокою виросло місто Неаполь, а значно північніше — Геркуланум і Помпеї.

Ці міста захопили спочатку етруски, а пізніше пелазги й самніти. Після самнітських воєн, які точилися протягом 343–290 років до нашої ери, Помпеї разом з усією Кампанією опинилися під владою римлян.

Жителі Помпей швидко примирилися з новою владою: вони зрозуміли, яку користь матимуть од світової торгівлі великої держави. Місто, розташоване в гирлі річки Сарно, збудувало собі невеличкий морський порт і зав’язало торгівлю зі Сходом, зокрема з Єгиптом, звідки привозило вишукані ласощі та різноманітні предмети розкошів для збагачених війнами римських патриціїв.

Більшої промисловості, ніж дрібне мануфактурне виробництво, в Помпеях не було. Але тут виготовляли чудове вино, що й тепер належить до найкращих гатунків італійських вин, виробляли млинові жорна з базальту й насамперед відомий в усій Італії соус до страв, який складався із скумбрії, мурен, тунців та приправи з різного коріння.

Та головне, що забезпечувало добробут Помпей — це географічне положення й клімат. Над чарівною затокою, пройнятою запахом миртів, троянд і моря, римляни будували свої літні вілли та палаци, і Помпеї дедалі перетворювались на місто мармуру, водограїв, портиків та бронзи. Виникли монументальні храми, пам’ятники, амфітеатр на двадцять тисяч глядачів, драматичний театр, критий музичний театр — так званий «Одеон», три терми, тобто лазні, а також водогін, який подавав воду до багатих римських домів.

Славнозвісний юрист, оратор і письменник Ціцерон згадує, що в Помпеях у нього була вілла, яку він назвав «Помпейон». Навіть імператорські родини жили літом у Помпеях. У зв’язку з цим стався трагічний випадок, записаний навіть в історичних хроніках. 21 року нашої ери тринадцятилітній Друз, син майбутнього імператора Клавдія, граючись, підкидав грушу, а потім ловив її ротом. Груша впала йому в горло так глибоко, що хлопець удавився і, поки наспів лікар, помер.

Римляни надали місту широке право самоврядування. Керували ним два голови, так звані дуумвіри, які одночасно очолювали раду міста. До складу ради входили ще два квестори, — наглядачі за фінансами, і два оділи — радники в справах міського будівництва, які одночасно стежили за безпекою і порядком у місті. Обирали їх на один рік, участь у виборах брали всі вільні громадяни міста. Це мали бути заможні люди, бо, виконуючи свої почесні обов’язки, вони мусили до того ж робити великі дари на публічні ігри та будівництво.

За чотири кілометри на північний захід від Помпей, приблизно на півдорозі до Неаполя, лежало рибальське містечко Геркуланум. Через погане сполучення торгівля тут розвивалася мало. Населення Геркуланума займалось тільки хліборобством та рибальством. Звідси відкривався такий чарівний вид на море, повітря тут здавалося таким цілющим нектаром, а саме містечко так затишно розташувалося в далині, далеко від гамору Помпей і Неаполя, що багато заможних, римлян полюбили його як місце відпочинку.

Поблизу Геркуланума виростали, особливо за панування Августа, мов гриби після дощу, вілли й навіть величні палаци патриціїв, у яких було багато чудових творів мистецтва, мозаїкові підлоги, алебастрові колони, водогони й сади.

Згодом Геркуланум із скромного рибальського селища перетворився на справжню скарбницю римської архітектури. Там був театр на 2 500 глядачів; уздовж його муру, розташованого півколом, стояли бронзові статуї, що зображали членів імператорської родини й видатних громадян міста. Стіна, яка замикала сцену, була зроблена з різноколірних мармурових плит, у численних нішах тут стояли бюсти з мармуру та бронзи. Серед громадських будівель вирізнялася могутня базиліка[53] — приміщення місцевого судилища і торговий центр, — увінчана бронзовою квадригою[54], а також храм богоматері Кібели — уособлення життєвих сил природи. Майже всі громадські споруди прикрашено настінними малюнками, мозаїчними підлогами й алебастровими портиками. У місті були бруковані вулиці, водогін із свинцевих труб і розкішно обладнана публічна лазня.

Над усією околицею височів гострий конус Везувію. З помпеянського настінного малярства ми знаємо, що в той час у ньому не було кратера. На схилах гори паслися вівці, зеленіли виноградники й стояли розкидані тут і там вілли. З незапам’ятних часів Везувій мовчав, і люди забули, що та зелена гора була грізний вулкан.

Опівдні 5 лютого 63 року нашої ери в Кампанії несподівано почався землетрус. Деякі громадські будинки були серйозно ушкоджені. Найбільших руйнувань зазнав форум Помпей. Храми Юпітера й Аполлона зовсім розвалилися, дуже ушкоджено дорійський портик, який займав три стіни ринку. Водогін вийшов з ладу, і городяни мусили брати воду з старих колодязів, що були на вулицях.

Але й тоді нікому не спало на думку, що винуватець усього цього — Везувій. Гази й пара, які зібралися всередині вулкана, шукали виходу, але в них не було стільки сили, щоб вибухнути. Мешканці Кампанії пояснювали катастрофу гнівом богів і намагалися задобрити їх багатими жертвами.

Менше як через рік після цього лиха в неаполітанському театрі відбувався великий музичний фестиваль. У ньому виступав із своїми співами імператор Нерон, невиправний комедіант, який вважав, що він — найбільший у світі артист. Саме в той час, коли цезар під оплески черні демонстрував своє мистецтво, знову почався землетрус, і стіни театру розвалилися. Глядачів охопила паніка, але Нерон, як твердять хроніки, непорушно стояв на арені, здобувши нібито своєю витримкою визнання всього міста.

Настав пам’ятний день 24 серпня 79 року нашої ери. Як ми вже згадували на початку, небо в цей день було блакитне й чисте — ніде ні хмаринки. З самого ранку припікало сонце; жителі Помпей і Геркуланума неквапливо робили своє діло. По брукованих вулицях Помпей гуркотіли візки, навантажені збіжжям та городиною, рибалки співучими голосами захвалювали свої нічні влови, базарні торговці й ремісники відчиняли дерев’яні двері крамниць та майстерень, через натовп вуличних продавців пробиралися раби-кухарі та хлопці, що прямували до школи. Часом хтось із перехожих зупинявся біля прилавка відкритого шинку, щоб угамувати спрагу келихом дешевого вина. Групки людей стояли біля оголошень: надходили вибори, і вже провадилась агітація за різних кандидатів. У містах Кампанії розпочався новий діловий гомінливий день.

О першій годині, коли мешканці міста сідали до обіду, зненацька пролунав жахливий гуркіт; страшенно задрижала земля, будинки захиталися, мов п’яні. З верхівки Везувію аж до неба вдарило полум’я, окутане хмарами чорного диму. Вслід за ними з кратера вихопилися хмари попелу й дрібного каміння. Вони геть затулили сонце, і на землі стало зовсім темно, тільки полум’я вулкана освітлювало сутінки рудим світлом.

На Помпеї почав сипатися дедалі густіший град попелу й каміння, часто вагою до шести кілограмів. Птахи падали з неба; морські хвилі викидали на берег мертву рибу. Людей і тварин охопив невимовний жах; кожен думав тільки про те, як би врятуватися самому. По темних вулицях несамовито мчали, вози й колісниці, запряжені кіньми та мулами. Чоловіки, жінки й діти, прикривши голови подушками, металися в тісних вуличках, сповнених густими випарами сірки, в яких неможливо було дихати.

Не всі жителі Помпей своєчасно кинулися шукати порятунку за міськими стінами. Багато хто думав, що вулканічний дощ ітиме не дуже довго, й сховався в підвалі будинку, власним життям наклавши за цю безпечність. Попіл і каміння падали на місто безупинно, і на вулицях та майданах утворилися кількаметрові насипи, такі грузькі, що крізь них ніяк було пробратися. Ті, хто в цей час намагався вирватися з міста, грузли в кучугурах і падали мертві під ударами каміння, гарячково стискаючи свої найдорожчі скарби. Інші гинули в руїнах будинків, які валилися під вагою попелу й каміння. Так загинуло понад дві тисячі помпеян, десята частина всього населення міста.

Ніхто не міг передбачити розмірів катастрофи. Вулканічний дощ ішов на місто ще дві доби, й навколо було зовсім темно, тільки з горла Везувію бухало червоне полум’я. Лише 27 серпня крізь заметіль попелу, яка піднімалася над землею, почало пробиватися сонце. Люди, що зосталися живі, побачили сумне видовище. Помпеї й Геркуланум зовсім зникли під п’ятнадцятиметровим шаром попелу та каміння, тільки подекуди з нього виглядали поодинокі колони й дахи найвищих міських будівель. Вулканічний саван вкрив усе на вісімнадцять кілометрів округ. Вітер заніс сивий попіл аж до Рима й навіть на узбережжя Африки, на Сіцілію і до Єгипту.

Зовсім інакше відбувалася катастрофа в Геркуланумі. На схилі Везувію — до нього од містечка було тільки чотири кілометри — тріснула земля. З тріщини полився липкий мул — суміш морської води, попелу й дрібних каменів. Біля підніжжя вулкана утворилася велика річка — стіна з грязі заввишки 15 метрів. З нестримною силою, хоч і не дуже швидко, цей потік пожирав на своєму шляху храми, будинки, прекрасні вілли, мармурові колони, громадські споруди, мури амфітеатру. Місто Геркуланум поволі зникало під п’ятнадцятиметровим шаром мулу, який на сонці швидко твердів, перетворюючись на камінь.

На відміну від помпеян, мешканці Геркуланума вчасно збагнули, яка небезпека загрожує місту, і зрозуміли, що перед страшним потоком мулу їм лишається тільки одне — тікати. Ніхто не намагався рятувати свого багатства чи ховатись у підвалах, отож, крім кількох нещасних, які через каліцтво чи старість не змогли вчасно вибратися, населення Геркуланума не мало втрат.

Точні свідчення про те, як відбувалася катастрофа, ми маємо завдяки великому римському історикові Таціту[55] 106 року він звернувся до свого приятеля Плінія Молодшого[56] — небожа начальника римського флоту Плінія Старшого — попросив розповісти йому все, що той знав про вибух Везувію та смерть свого дядька.

Цю розповідь подано в двох великих листах, які збереглися до нашого часу.

У начальника флоту була приятелька Ректіна, яка мала віллу на схилі Везувію. І ось Пліній Старший одержав від Ректіни листа з проханням урятувати її з великої біди. Флотоводець велів негайно підготувати легкий корабель і вийшов у море. Пробираючись крізь густу хмару попелу та каміння, він диктував секретареві опис своїх спостережень і переживань. Але незабаром мілини й кипуча вода перегородили суднові дорогу. Не слухаючи поради капітана, Пліній Старший повернув до Стабії, попав туди під вулканічну зливу і, вчадівши від отруйних випарів сірки, загинув.

Ось як Пліній Молодший описує те, що сталося з ним особисто: «В той час я з матір’ю перебував ще в Місенах. Усю ту ніч, коли дядька не було дома, тривав страшний землетрус. Як тільки зійшло сонце, мати, охоплена жахом, прибігла до моєї спальні. Ми постановили негайно покинути місто, бо бачили, що всі будинки в першу-ліпшу хвилину можуть розвалитися. За нашим прикладом пішло й населення міста; люди, випереджаючи нас, квапливо сунули вперед.

При цьому можна було спостерігати незвичайні сцени. Од двигтіння землі екіпажі так хиталися, що могли от-от перекинутись. Море, здавалося, відступало, залишаючи на піску живину. На небі здіймалася зловісна чорна хмара, яка час від часу спалахувала блискавками.

За хвилину навколо стало темно, мов уночі в неосвітленій кімнаті. Чути було плач дітей, ремствування матерів, вигуки. Кликали хто батьків, хто дітей, чоловіків, жінок. Одні оплакували власну долю, інші побивалися за своїми родичами, були навіть такі, що просили смерті. Багато хто благально здіймав руки до богів, однак більшість кричала, що богів уже немає на світі, і що це настала остання, вічна ніч».

Доля Кампанії справила глибоке враження на італійський народ. Щоб подати допомогу нещасним жертвам Везувію, імператор створив сенатську комісію і навіть особисто приїхав на місце катастрофи. Тіт наказав вивезти з Помпей усе, що тільки можна було вивезти, і особливо статуї богів та імператорів, які пощастило відкопати. Здирали навіть мармур з колон і аттік[57], що визирали на поверхню. Мешканці копали тунелі, добиралися до своїх домівок і забирали з них усе найцінніше. Сліди цих розшуків — виломи в мурах — і досі можна бачити в руїнах відкопаного міста.

Інакше було в Геркуланумі. Вулканічна кора завгрубшки 15 метрів була там тверда, мов скеля, тому говорити про будь-які рятувальні роботи не доводилось. А згодом на пагорку виникло велике село Ресіна, і це дуже утруднило археологічні розшуки. Отже, можна з певністю сказати, що в невідкопаних частинах Геркуланума криються неоціненні скарби римсько-грецької культури, які ще ждуть лопати і кайла археолога.

Загибель двох квітучих міст відбилась і в римській літературі. Поет Статій написав про це вірш, а сатирик Марціал, побувавши 88 року в Неаполітанській затоці, склав епіграму, присвячену побаченим руїнам. Імператор-філософ Марк Аврелій[58] указав на долю Помпей і Геркуланума як на наочний приклад того, що все на цьому світі тлінне, все минає, лишається тільки вічна гіркота. На підставі двох листів Плінія Молодшого, катастрофу описав у своїй історичній праці й Таціт, але ці розділи, на жаль, загинули.

Доля знищених міст Кампанії незабаром відійшла в свідомості італійців на другий план, бо країну спіткало нове стихійне лихо: у столиці Римської імперії спалахнула величезна пожежа, під час якої згоріла половина міста; а потім серед бездомних погорільців виникла страшна епідемія чуми.

Минуло небагато часу, й люди забули про вибух Везувію, забули навіть, де були Помпеї та Геркуланум. Над заваленими попелом руїнами цих міст споруджено нові будинки, посаджено дерева й виноградні лози. Пам’ять про них збереглася тільки серед селян, які там оселилися. Вони назвали весь район «Civita», тобто місто.

В середні віки про Помпеї та Геркуланум уже ніхто ніде не згадував. Якби звичайну людину спитали тоді про трагічну долю тих міст, вона б тільки плечима здвигнула. Та ось несподіванка: глянувши на якусь середньовічну карту Італії, ми побачили б на ній точно нанесені Помпеї і Геркуланум. Чим пояснити цю дивну суперечність? Таємниця полягала в тому, що в середні віки було зовсім занедбано самостійні природничі дослідження; картографи сліпо й бездумно копіювали римські карти, створені ще до катастрофи, напевне, і не підозрюючи, що Помпей та Геркуланума давно немає серед живих міст.

Уже в епоху Відродження, коли люди вміли друкувати книжки, опубліковано листи Плінія Молодшого, і це знову викликало зацікавлення римськими містами Кампанії. Письменники Ренесансу згадують про них у поемах та хроніках, але й тоді ніхто не зробив спроби визначити, де насправді були ці міста.

Над Геркуланумом, як ми вже згадували, виникло село Ресіна. 1710 року один з жителів цього села, поглиблюючи свій колодязь, натрапив на мармурові плити й колони; селянин продавав їх як сировину неаполітанським каменярам. Командувач австрійських військ, резиденція якого була в Неаполі, довідався про все це й одразу ж, на власний розсуд, почав розшуки. У ямі, яку викопав селянин, він знайшов кілька чудових статуй, серед них — напрочуд реалістично виконану групу: матір з двома доньками. Цінні знахідки австрієць нишком одіслав до Відня, де вони й досі перебувають у музеї. Однак у той час ніхто не знав, що це відкрито Геркуланум.

У грудні 1738 року шукачі скарбів, викопавши під Ресіною колодязь завглибшки двадцять метрів, дісталися до амфітеатру Геркуланума. Там вони знайшли голову й тулуб коня з мармуру, а також три статуї чоловіків у тогах, причому один із цих чоловіків обличчям був схожий на Августа[59]. Крім того, викопано частини квадриги, величезну скульптуру імператора Веспасіана і кінну статую Марка Бальби, намісника Кріту й Африки. В одному будинку знайдено настінні малюнки — сцени з грецьких міфів; ці малюнки вирізано з стіни й перенесено до палацу неаполітанського короля. Але найцінніша з погляду археології знахідка була таблиця з написом. У написі сказано, що Анней Маннуніайн Руф на власні кошти побудував у Геркуланумі театр.

Так випадково відкрили спочатку Геркуланум, хоч він лежав під товстою корою закам’янілого мулу й добратися до нього було куди важче, ніж до Помпей, похованих у сипучому попелі й пемзовому камінні.

Це велике відкриття заохотило до ширших розшуків. 1755 року в Неаполі засновано «Геркуланську академію», яка мала провадити систематичні археолого-розвідувальні роботи й науково опрацьовувати всі знахідки. Того ж року один з членів академії, Баярді, видав прекрасний каталог, ілюстрований сотнями гравюр, на яких було зображено настінні малюнки, статуї і менші речі, знайдені в Геркуланумі. 1762 року вийшла в світ праця відомого німецького історика мистецтв Вінкельмара про геркуланські археологічні знахідки. Ця праця викликала широкий інтерес до античного мистецтва, яке мало глибокий вплив на європейську архітектуру, пластику, літературу й прикладне мистецтво.

Дивні були стежки, що привели до відкриття Помпей. Уже XVI століття знали, що під пагорком Чівіта лежать руїни якогось міста. 1594 року італійський інженер Домініко Фонтана, будуючи підземний акведук, наткнувся на якісь загадкові руїни. Відкриття викликало зацікавлення в науковому світі. Деякі історики висловили припущення, що ці руїни є частиною Помпей, але переважна більшість дотримувалася думки, що в Чівіті знайдено рештки містечка Стабії, де, як ми вже знаємо, загинув Пліній Старший. Навіть Вінкельман у своїй праці про Геркуланум рішуче висловився за цю останню тезу.

Поворот настав тільки 16 серпня 1763 року. Того дня в Чівіті викопано статую чоловіка в тозі, зроблену з білого мармуру. На цоколі її прочитано напис: «Іменем імператора і царя Веспасіана Августа трибун Т. Сведій Клеменс повернув місту Помпеям громадські землі, привласнені приватними особами».

Так уперше дістали незаперечний доказ, що під пагорком Чівіта лежать відомі колись Помпеї. Тоді ж докопалися й до міської брами, яка зветься тепер Геркуланською, а також до Дороги мертвих, де знайдено кілька величних римських гробниць, у тому числі й могилу жриці Маммії. Звідси відкривався широкий краєвид на Неаполітанську затоку.

Протягом двох наступних століть археолого-розвідувальні роботи провадилися більш чи менш систематично, залежно від політичних подій, які то гальмували їх, а то, навпаки, прискорювали. Нині відкопано й відкрито для туристів більшу половину Помпей. Зовсім інша справа, з Геркуланумом. Щоб цілком закінчити дослідження, треба переселити мешканців Ресіни і розвалити. Їхні будинки, що зв’язано з величезними витратами. Зробити це в умовах капіталістичного ладу археологія поки що не змогла.

Понад два століття розкопки в Помпеях провадилися хаотично, по-грабіжницьки, якщо не просто по-варварському. Метою цих робіт було насамперед прагнення зібрати якнайбільше скарбів, творів мистецтва і монет. Знахідки потрапляли в музеї або в розкішні палаци королів та вельмож, їх виставляли навіть на продаж.

В той час не могло бути й мови про наукове дослідження археологічних знахідок, про те, щоб відтворити повну картину матеріальної культури двох римських міст, котрі дійшли до нашої епохи майже в такому стані, в якому колись, І століття нашої ери, їх залишили мешканці.

Тепер важко точно встановити розміри шкоди, якої завдав вандалізм того часу. Прекрасні твори настінного живопису тоді вирізували з стін і переносили до музею в Неаполі. Більше того — коли якийсь малюнок здавався, комусь не дуже красивим, то його розбивали на шматки й викидали на смітник. Відкопані будинки спочатку геть оббирали, а потім знову засипали землею. Саме так зовсім, утрачено знайдену віллу Ціцерона «Помпейон». Коли знаходили якусь мармурову таблицю з бронзовим написом, то окремі літери обривали з мармурового тла й кидали в кошик — після цього нічого було й думати відновити напис. З орнаментів художнього різьблення робили для туристів сувеніри, на яких часто були зображення святих; ще гірше: кожен, хто приходив подивитися на руїни, міг брати собі все, що тільки йому подобалось.

Лише на початку XX століття вчені запровадили точні наукові методи археолого-розвідувальних робіт. Відповідно підготовлені працівники ретельно пересівають землю, щоб не втратити ні найменшої археологічної знахідки. Будинки залишаються в такому стані, як їх і відкопано, тільки, для збереження від дощу над ними роблять дах. Настінні малюнки й мозаїки беруть під скло; навіть речі домашнього вжитку — посуд, меблі, інструменти, іграшки залишають там, де їх знайдено, На: прилавку одного помпеянського шинку лежить римська монета: напевне, за мить до катастрофи її поклав перехожий, якого мучила спрага. Цей мідяк говорить про глибоку повагу, з якою сучасні археологи ставляться до археологічних знахідок у Помпеях та Геркуланумі.