АРФІСТКА, ЖАЛІБНИЦІ Й СЛУЖНИЦЯ, ЯКА ЗАПІЗНИЛАСЯ НА ПОХОРОН

АРФІСТКА, ЖАЛІБНИЦІ Й СЛУЖНИЦЯ, ЯКА ЗАПІЗНИЛАСЯ НА ПОХОРОН

Якою смертю загинули жертви похмурого похоронного обряду, оті солдати, служники, арфістки, танцівниці й покоївки, що їх кістки викопано на кладовищі в Урі? Археологи давно, сушили собі голову над цим питанням і шляхом винахідливих пошуків, схожих де в чому на детективні методи, дійшли до цікавих висновків.

Насамперед вони точно встановили, що до тих офір ніхто не застосовував грубої сили. Незаперечним доказом того була поза скелетів, така спокійна, що складалося враження, ніби члени царського почту відійшли до вічного сну з власної доброї волі. Нормальне, нічим не порушене положення коштовностей, солдатського спорядження й арф, а насамперед усіх кубків, що їх покійники тримали біля рота, ще раз свідчило про те, що між жертвами й винуватцями їхньої смерті не було ніякої боротьби.

Неймовірним здавалось і те, щоб цих людей умертвили десь в іншому місці, а до царської могили внесли тільки трупи. Бо коли б їх переносили, то, напевне, десь було б хоч невеличке порушення в розміщенні оздоб, зброї чи обрядового начиння, а цього археологи не помітили, хоч як ретельно оглядали все.

Одразу ж відпала третя можливість: похорон живцем. Така смерть лишила б багато доказів. Закопані живцем люди, навіть якби їх одурманили наркотиками, боролися б до останнього й сконали б у передсмертних корчах.

З’ясувати хоч приблизно цю таємницю допомогла, нарешті, знахідка, якій спочатку ніхто не надавав особливої ваги. То був мідяний казанок невідомо якого призначення, викопаний поблизу групи придворних арфісток. Вуллі звернув увагу на те, що цей казанок стояв немовби посередині кону. Чи не має він якогось зв’язку з кубками, що їх тримали біля рота всі без винятку жертви похоронного, обряду?

Археолог висунув таку тезу. Напевно, у казанку було якесь дурман-зілля, можливо, опіум або гашиш. Люди, приречені на смерть, підходили по черзі до казанка, набирали в кубок цього зілля, одним духом випивали його, а тоді поверталися на місце, яке визначав їм похоронний церемоніал, і там засинали. Потім сюди зайшли солдати або жерці й стилетами в серце повбивали ці жертви.

У 28 жінок з 68 на скронях були стрічки з золотої бляхи. Спочатку археологам здавалося, що всі інші жінки взагалі не мали на голові ніякого убору. Але згодом на черепі в цих жінок помітили загадкові пурпурні плямки. За допомогою хімічного аналізу встановлено, що то було хлористе срібло. Звідси — очевидний висновок: у жінок були срібні діадеми, які повністю розклалися, бо, на відміну від золота, срібло боїться органічних кислот.

У зв’язку з цим хімічним явищем археологи напали на слід характерного й заразом цікавого випадку, що стався під час урочистого похорону. На останку однієї жінки знайдено сережки з щирого золота. Але дивно, що на голові в цієї жінки не було ніяких прикрас: на черепі не помітили навіть пурпурних плям від срібла. Як же це? — постало питання. — Жінка з такими сережками — без діадеми? Щось тут не так, адже у всіх інших жінок на голові були оздоби.

Виносячи її скелет, археологи побачили біля талії плескате кружальце з сірої маси, як виявилося, із срібла. Дивну річ очистили й розглянули через лупу. І ось несподіванка: то була пов’язка на голову, така сама, як і в усіх інших шумерських жінок, але тісно згорнута. Кружальце лежало біля талії, напевне, жінка тримала його в кишені свого одягу. Згорнута в клубок пов’язка була чималою грудкою срібла, а тканина сукні захищала її від руйнівного хімічного впливу органічних кислот, отож вона й збереглася?

Як і чому ця діадема опинилася в кишені, замість того, щоб сяяти на голові жінки? Адже всі інші учасниці похмурого похоронного обряду виступали в повній величі своїх святкових шат. З приводу цього археологи могли тільки висловлювати різноманітні здогади. Найімовірнішим здавалося припущення, що покійна була служницею царського двору, яка запізнилася на похорон. Молода жінка не встигла вчасно прибратися і в поспіху поклала пов’язку в кишеню, щоб по дорозі чи, може, під час урочистого похорону надіти її на голову. Чому вона цього не зробила — важко збагнути.

Це незначне археологічне відкриття багато чого розповіло нам. У ньому ж бо ми бачимо живих людей тієї драми, людей із їхніми вадами й турботами, подібних до нас, хоч ці люди й жили в такі далекі часи і в зовсім інших суспільних умовах. В нашій уяві виразко постає ота молода жінка, ще недавно сповнена радощів життя, ми бачимо, як вона, бліда, тремтячими руками поправляє свою довгу туніку, щоб приготуватися до гідної зустрічі з молохом[22] нелюдського обряду, котрий поглине її молоде життя.

Сьогодні важко сказати з певністю, добровільно йшли ці люди на смерть чи ні. Обставини, про які ми згадували раніше, нібито говорять за те, що жертви були добровільні. Царя-жерця Ура вважали за істоту божественну, а його смерть — за просте переселення в інший світ, де цар займе гідне його місце. Отож не виключено, що слуги вбачали навіть привілеї й особисту користь у тому, щоб супроводити царя до могили й прислужувати йому в потойбічному житті.

Але, з іншого боку, деякі факти свідчать, що віра в божественність царя в Шумері не могла бути такою сліпою, як це здавалося б. Ми вже знаємо про обставини пограбування гробниці царя Абаргі. Грабарі вчинили цей злочин незабаром після смерті царя і при тому затягнули труп у потаємне місце, щоб можна було спокійно обдерти з нього всі коштовності. І якщо вже ці люди наважилися на таке ризиковане блюзнірство, то важко припускати, щоб вони вірили в божественність царя і боялися його помсти.

А грабарі були жителями Ура і разом з усіма іншими мали зоставатися під впливом всесильного забобону, який з дитячих років прищеплювали їм жерці. Коли ж наперекір цим впливам вони так цинічно поставились до царського трупа, то цілком можливо, що й серед офір похоронного обряду були люди, які не вірили повчанням жерців. Смерть у царській могилі, незважаючи на пишноту, для них, безумовно, була мукою.

І, напевне, багато офір ішли на смерть не з доброї волі. Але чому ж тоді не знайдено жодного сліду, з якого видно було б, що вони опиралися? Відповідь проста: ці люди йшли на смерть так само покірно, як засуджений іде на ешафот, коли в нього немає можливості ні пручатися, ні втекти. Ішли на смерть, охоплені жахом, а не сподіванкою на замогильну службу в почті небіжчика-царя.

Варварський похоронний обряд сягав своїм корінням у глибину класового суспільного ладу і був, так само як і обожнення царя, одним із знарядь визиску трудящих. Поступово віра в божественність царя почала підупадати, жорстокий звичай зустрічав дедалі більший опір і досить рано відмер. У царських могилах пізніших епох археологи вже не знайшли людських офір, отже, можна гадати, що цей звичай відмер, коли перестала існувати перша царська династія міста-держави Ура.

У царських могилах Вуллі зібрав достатньо» фактів, щоб наважитись відтворити похоронний церемоніал. В одному місці біля трупів знайдено мікроскопічні рештки тканини, з яких можна встановити, що жінки були одягнені в шати пурпурового кольору. Арфи вказували на те:, що в цій групі жінок були арфістки, а в інших, напевне, танцівниці, співачки й покоївки. Одна арфістка тримала руку на. арфі в тому місці, де колись були струни. Складалося враження, що жінка вмирала, беручи на арфі останні акорди.

На підставі цих і багатьох інших деталей неважко відтворити всю мальовничу картину похорону. Ось до похилого спуску урочисто входить процесія арфісток, співачок і танцівниць, придворних дам і служниць, солдатів і конюхів, сановників і офіцерів. Слуги вносять посуд і скриньки, осли й воли тягнуть вози та колісниці — словом, у могилі збирають усе добро покійного царя.

Вояки в повному спорядженні стають на свої чати довічних охоронців могили. Уздовж муру лаштуються арфістки й співачки. Під палючим сонцем Месопотамії горить, ніби живий вогонь, пурпур довгих жіночих тунік, сипле іскри золото й срібло коштовних прикрас, виблискує полірована мідь шоломів, списів і кинджалів, веселкою виграють разки намиста…

Через відчинені ворота гробниці у півтемряві видно розкішно убраний труп царя, який лежить на похоронних ношах. І доки тривав похорон, тут линуть тихі звуки арф, жіночий хор, обрядові співи жерців і голосіння придворних жалібниць.

За умовним сигналом люди з царського почту підходять по черзі до великого казана, черпають кубком снотворний напій і хильцем випивають його. Потім повертаються на свої місця, лягають на землю й поволі засинають. Арфістки перебирають струни дедалі повільніше, співи замовкають… Довкола настає велика, сповнена чекання тиша.

І от з вершини зикурату лунають звуки фанфар. На знак жерця в яму спускаються солдати; спритними ударами кинджалів вони добивають людей і тварин. Після цього грабарі засипають жорствою вхід у гробницю, закидають землею величезну яму разом з похилим спуском і склепом. Люди в жалобі поволі повертаються до своїх повсякденних справ…

Минуло тільки три століття, а про царську пару в підземному мавзолеї зовсім забули. Наступні покоління жителів Ура вже нічого не знали про володарів, які забрали з собою стільки людських офір і стільки коштовних скарбів, не знали навіть, що в тому місці було колись кладовище. І тут почали зсипати різне сміття, каміння. Пагорб піднімався дедалі вище, і склепи опинилися глибоко під землею. Минуло ще сім століть, і там виникло нове кладовище, на якому поховано перукаря та дворецького дочки царя Саргона, жриці богині Місяця.

Тільки через п’ять тисяч років археологи витягли з мороку забуття імена цариці Шубад і царя Абаргі, відкрили приголомшливу таємницю їхнього похорону.