СЛІПИЙ УЧЕНИЙ ВІДКРИВАЄ ВТРАЧЕНУ ЦИВІЛІЗАЦІЮ

СЛІПИЙ УЧЕНИЙ ВІДКРИВАЄ ВТРАЧЕНУ ЦИВІЛІЗАЦІЮ

В період іспанських завоювань у палацах та храмах Мексіки зберігалася сила-силенна документів, де жерці записали історію не тільки ацтеків, але й стародавніх індіанських народів: майя, тотлеків і містеків. Писали тоді чудернацьким і витонченим малюнковим письмом на різноманітному матеріалі — бавовняному полотні, м’якій, добре вичиненій шкірі, а найчастіше — на папері з агави, подібному до єгипетського папірусу.

Закручені індіанські ієрогліфи викликали серед конквістадорів забобонний страх: іспанці вважали, що то диявольські знаки, які мали погану силу й могли наврочити нещастя. Тому завойовники з завзяттям фанатиків почали вишукувати їх і систематично знищувати, не замислюючись над тим, що не один із цих документів уже хоча б завдяки кольоровим ілюстраціям мав велику ціну як старовинна художня пам’ятка.

По всій Мексіці запалали вогнища, на яких горіли зібрані звідусіль нотатки й історичні хроніки — невичерпні джерела знань про завойований край. На підставі всього того, що вціліло від побожної люті конквістадорів, насилу можна було відтворити історію цієї нещасливої цивілізації, так грубо обірваної в своєму розвитку.

Сигнал до повсюдного аутодафе[78] першим дав мексіканський архієпіскоп Хуан Самаррага, а взірцем для нього був архієпіскоп Хіменес, який на двадцять років раніше знищив у Іспанії рукописи прекрасної колись мавританської культури.

Слідами Самарраги пішли й інші. Так, наприклад, губернатор фон Лоренсо Сабала спустошив у Теночтітлані всі архіви ацтеків і зібрані рукописи продав дрібним торговцям як обгортковий папір.

Приблизно так само іспанці вчинили і з пам’ятками стародавнього індіанського будівництва та архітектури: їх знищували так завзято, що за п’ять років іспанського панування від великої держави ацтеків не лишилося й сліду. Гігантські руїни храмів, палаців, уламки розбитих скульптур використано для того, щоб засипати озеро та канали. Незабаром місто втратило характер «Венеції Заходу», як його назвали перші іспанські прибульці. Навіть могутніх пірамід не лишилося: деякі — наприклад, велику піраміду бога війни — зрівняно з землею, інші, занедбані людьми, поступово руйнувались од вітру і дощів, втрачали свою форму, заростали всякою рослинністю і ставали звичайними круглими пагорбами, в яких уже ніхто не міг упізнати колишніх величних будівель.

У всьому цьому однаковою мірою винні були як простота і релігійний фанатизм тубільців, так і політичне лицемірство загарбників, що дбали тільки про свою здобич. У індіанців одібрали землю, самих їх загнали до роботи на плантаціях і в копальнях, тому завойовники знищували все, що могло б нагадати цим людям про їхню давню велич. Коли в середині XVIII століття в Чатопультеку знайшли кам’яну плиту з барельєфним зображенням Монтесуми, мексіканські власті звеліли якнайшвидше нишком розбити її на куски й закопати десь у відлюдному місці.

За таких умов менш як через сто років культура індіанських народів пішла в безвість. Ніхто вже не вмів прочитати індіанських ієрогліфів. Триста років історики та археологи були зовсім байдужі до тих давніх багатих і оригінальних цивілізацій. Пам’ять про них збереглася тільки по глухих індіанських селах, де люди з покоління в покоління нишком передавали одне одному давні розповіді про колишніх богів та жерців, про Монтесуму і героїчну боротьбу індіанців проти конквістадорів.

Це сумне становище змінив Вільям Гіклінг Прескот, автор відомого твору «Завоювання Мексіки», виданого 1843 року в Нью-Йорку. Книжка, в якій було кілька сот сторінок суцільного тексту, одразу ж завоювала собі величезну популярність і тепер увійшла до скарбниці світової класичної літератури.

Чим пояснити цей величезний успіх? Насамперед тим, що автор надзвичайно ретельно зібрав на сторінках свого твору всі повідомлення про народи Центральної Америки, які тільки можна було відшукати в бібліотеках і архівах світу. То був матеріал зовсім незнаний, сенсаційний навіть для фахівців. Людство, немовби протерши очі, з подивом довідалося про світи, які потонули в тьмі забуття.

До того ж автор виявився дуже талановитим і натхненним письменником з багатющою уявою. «Завоювання Мексіки» з початку й до кінця читається одним духом, як цікава, повна романтики пригодницька повість. У захопливій розповіді автора ми немов бачимо живих Кортеса, Монтесуму і їхнє оточення, напружено, стежимо за подіями на полі бою, оглядаємо міста, сповнені барв і руху, знайомимося з їхніми мешканцями, вивчаємо звичаї, релігію та історію індіанських народів — словом, охоплюємо поглядом велику епічну панораму незвичайного для нас світу, намальовану талановито й натхненно.

Новиною в цій книжці була й неприхована симпатія до індіанців. У той час, коли імперіалістична пропаганда твердить про расову неповноцінність індіанських народів, автор доброзичливо показує великі здобутки їхньої цивілізації, змальовує героїзм індіанців у боротьбі з загарбниками, хоч, звичайно, не заплющує очей і на їхні слабості, на помилки. Що ж до іспанців, то він безжалісно зриває з них лицемірну машкару безкорисливих католицьких місіонерів, викриває їхню жорстокість і жадібність, прикриті релігійністю, описує весь завойовницький похід конквістадорів як низку злочинів, віроломств і хитрих підступів, але при цьому зовсім не заперечує, що Кортес був людина дуже здібна і хоробра на полі бою.

Хто ж такий Вільям Гіклінг Прескот? Мешканці Нью-Йорка були здивовані, дізнавшись про нього докладніше. Автор отієї монументальної праці жив у скромному будиночку. Коли сюди прийшли репортери, їх прийняв у притемненій кімнаті чоловік років сорока семи.

Прескот охоче розповів про своє життя. Народився він 1796 року. Вчився на юридичному факультеті Гарвардського університету, а потім працював у адвокатській канцелярії свого батька. В студентські роки один товариш жартома кинув на нього скоринку хліба і влучив у ліве око. З часом жарт виявився згубним. Прескот перестав бачити на ушкоджене око, а потім почав сліпнути й на друге. Це змусило його покинути роботу адвоката й податися до Європи, де він сподівався дістати допомогу у видатних фахівців.

На жаль, усі заходи були марні. Настав день, коли Прескот з болем у душі впевнився, що на все життя залишиться сліпцем. Але він не занепав духом. Втіхою для нього були дві обставини — він матеріально ні від кого не залежав і міг обрати собі в житті іншу мету. Прескот дуже любив історію, отож постановив провадити історичні дослідження й писати книжки.

Цілими роками він майже не виходив із своєї притемненої кімнати — працював, користуючись письмовою апаратурою для незрячих. Найняв собі секретарку, яка щоденно читала йому вголос історичні твори й документи. Втративши зір, Прескот розвинув феноменальну пам’ять, на яку міг покладатись у своїй творчій праці. Він написав «Історію панування Фердінанда та Ізабелли», потім деякий час працював над біографією Мольера, та ось натрапив на лаконічну замітку про завоювання Мексіки конквістадорами Кортеса — і одразу ж відклав попередню тему.

Майнула думка, що ще немає науково опрацьованої історії Мексіки і що він міг би створити її. Одначе справа ця виявилась досить складною. Першоджерела були розпорошені по бібліотеках Іспанії, Італії, Англії і Франції. Про те, щоб туди поїхати, не доводилося навіть мріяти. Прескот міг одержати ці матеріали тільки поштою, зв’язуючись листовно з бібліотеками, витрачаючи багато грошей на розшуки і копіювання їх. Та це не спинило старанного і терплячого дослідника. Через деякий час йому пощастило зібрати вісім тисяч сторінок копій найрізноманітніших джерел, на підставі яких він і написав свій чудовий твір.

Які ж це були джерела? їх можна поділити на дві категорії: матеріали самих ацтеків, що якось уціліли від знищення, і щоденники іспанців, які перебували колись у Мексіці. До першої категорії належали три так звані «кодекси» ацтеків та інші документи. Потім іде одне джерело, що стоїть між цими двома категоріями — історія індіанських народів, яку написав іспанською мовою нащадок короля міста Тескоко індіанський князь Іхтлілхочітл.

У другому розділі треба згадати насамперед францисканця Бернарда де Сахагена, який був у Мексіці разом з Кортесом і залишив цінний історичний твір про цю країну — «Загальну історію Нової Іспанії». Багато відомостей знаходимо в творі іншого місіонера Мексіки — Торквемади. Нарешті, сюди треба додати й щоденники нашого давнього знайомого, товариша Кортеса по зброї — Берналя Діаса, видані під назвою «Правдива історія завоювання Нової Іспанії».

Крім «Завоювання Мексіки», Прескот написав ще один монументальний історичний твір — «Історію завоювання Перу», — де показав, як інший іспанський конквістадор — Пісарро розгромив державу перуанських інків. Так незряча людина, не виходячи з свого кабінету, тільки на підставі старого шпаргалля відтворила в усій її життєвій повноті цивілізацію народів, про які майже триста років ніхто нічого не знав.

Чимало часу минуло, перш ніж до цих справ узялась археологія. А земля, на якій виникло сучасне місто Мехіко, була буквально набита всякими уламками, скульптурами, статуями і кам’яними плитами з написами. З кожним, навіть неглибоким ударом кайло викидало на поверхню найрізноманітніші старовинні археологічні пам’ятки, які так переконливо свідчили про багатство культури ацтеків.

Було б неправильно думати, що винні у всьому тільки недбальство й темнота іспанських завойовників. Тут діяли, як ми вже згадували, точно визначені політичні тенденції. Про це, між іншим, свідчить і дивна доля славнозвісної плити-календаря. Це величезний диск, який має в діаметрі майже чотири метри і важить двісті тонн, викутий з цілого куска порфіру. Посередині його видніє барельєф бога сонця, а навколо — віночок символічних постатей і написів ієрогліфами.

Цю велику кам’яну брилу ацтеки притягнули дуже здалеку й поставили 1509 року перед храмом бога сонця в Теночтітлані. Конквістадори скинули її з піраміди й закопали в руїнах будівель. 1560 року перекопували головний майдан Мехіко і натрапили на легендарний «Камінь сонця»; це саме тоді епіскоп, побоюючись, що знахідка вплине на патріотичні почуття індіанців, наказав знову закопати камінь на тому самому місці. Він лежав там ще понад двоє століть. Тільки 1790 року робітники викопали його вдруге. Спочатку плиту вмурували в стіну католицького кафедрального собору, але 1885 року її звідти вийняли й перенесли до Національного музею в Мехіко; відтоді «Камінь сонця» став одним з найцінніших експонатів серед зразків давньої культури ацтеків.

Приблизно такої ж долі зазнала потворна статуя бога війни, описана у спогадах Берналя Діаса. Іспанці добре знали, що ця цінна археологічна пам’ятка старовини лежить закопана серед руїн на головному майдані Мехіко. Коли 1790 року її випадково витягнули на світ, іспанські власті веліли негайно вкинути статую назад у яму й засипати. Аж 1821 року її вже остаточно відкопано й передано до музею. Тепер скульптура, біля підніжжя якої текли ріки людської крові, є пам’ятка жахливого релігійного культу ацтеків.

Там же, в музеї, стоїть і викопаний з руїн жертовний камінь з храму бога війни, на якому либонь за один тільки рік різали тисячі людей. Це брила заввишки з метр, а в діаметрі — майже три метри. По боках видніють горельєфи, на яких зображено хід богів-переможців, а на поверхні зроблено мискувату заглибину з рівчачком, щоб стікала кров.

1900 року, довбаючи поблизу кафедрального собору глибокий колодязь, натрапили на одну з наріжних споруд великої піраміди, яку вважали за безповоротно знищену. Прекрасні барельєфи й товщі будівлі свідчать про те, що, змальовуючи піраміди, конквістадори не перебільшували. Знайдено також рештки її сходів та балюстради, яка закінчується великою головою змія.

Відтоді кожен день став днем нових археологічних відкриттів, які збагачували наші знання про ацтеків. У цьому заслуга цілої плеяди здібних мексіканських археологів, які користуються в своїй роботі найновішими науковими методами й досягли чудових успіхів. Уже сьогодні кожен може побачити відкопані й приведені до пуття руїни таких ацтецьких міст, як Чолула, Тескоко і Тлашкала.

А проте мексіканська археологія ще не сказала свого останнього слова. Ми маємо право чекати багатьох нових, навіть сенсаційних відкриттів, — адже не треба забувати, що досі не знайдено, наприклад, скарбу Монтесуми. А чутки про цей скарб не такі вже й нереальні. Свідченням того є безліч експонатів із щирого золота, знайдених у різних закутках Мексіки. 1932 року вчений Альфонсо Касо відкрив незайману ще могилу якогось високого ацтецького сановника, і кількість досі знайдених коштовностей ацтеків одразу подвоїлась. У саркофазі були золоті сережки, намисто, персні, діадеми та браслети — вироби, які свідчать про високий рівень ювелірного мистецтва ацтеків.