ВІДКРИТТЯ ГРОБНИЦІ ТУТАНХАМОНА

ВІДКРИТТЯ ГРОБНИЦІ ТУТАНХАМОНА

Лорд Карнарвон був типовий представник багатої англійської аристократії. Життя його минало в розвагах і подорожах, а коли винайшли автомобіль, він став одним із перших в Англії автомобілістів. Незабаром цей аристократ уславився тим, що їздив по дорогах з несамовитою, як на ті часи, швидкістю, викликаючи паніку серед фермерів та возіїв. 1900 року настала неминуча катастрофа: автомобіль перекинувся, а сам Карнарвон був серйозно поранений і дістав струс мозку.

З того часу він нажив собі невиліковної астми. Лікарі радили йому поїхати до Єгипту, сподіваючись, що тамтешнє сухе й гаряче повітря дасть йому полегкість. Карнарвон послухав їх і, приїхавши в Єгипет, зацікавився старожитностями цього краю.

Проте незабаром лорд пересвідчився, що йому бракує відповідної наукової підготовки, і постановив взяти собі на допомогу фахівця-археолога. Карнарвон звернувся до директора Єгипетського музею Масперо, і той порекомендував йому молодого єгиптолога Говарда Картера, колишнього співробітника Петрі та Девіса.

Теодор Девіс, який знайшов мумію Ехнатона й багато царських могил, уже кілька років мав концесію на проведення археологічних розкопок у Долині Царів. 1914 року він передав її Карнарвону, вважаючи, що всю долину вже докладно обшукано. Навіть Масперо, переписуючи концесію на нового хазяїна, прямо сказав йому, що подальші розшуки в цьому місці він вважає за марнотратство грошей і часу.

Карнарвон клопотався про концесію головним чином за намовою Говарда Картера, який, всупереч усім цим поглядам, був певен, що в долині ще є десь не знайдена досі могила Тутанхамона. А про те, що ця гробниця таки є, свідчили, на його думку, різні знахідки, які він зібрав під час своїх археологічних пошуків. Це був передусім фаянсовий кубок того фараона, викопаний серед руїн, поламана дерев’яна скринька, в якій лежали золоті листки з іменем Тутанхамона, а також великі глиняні глеки з рештками льняних пов’язок, залишених людьми, котрі бальзамували його тіло. Особливо привертало увагу те, що всі речі, зв’язані з Тутанхамоном, лежали недалеко одна від одної, отже, можна було гадати, що десь поблизу міститься не знайдена ще гробниця.

Долина Царів, до якої приїхали Карнарвон і Картер, не дуже тішила їх. Скелясте дно величезної улоговини було завалене купами всяких уламків і ріні, — їх лишили колись єгипетські каменярі, видовбуючи царські гробниці. У схилах скель видніли похмурі отвори, які вели до порожніх могильних склепів.

Де шукати, з чого розпочати цю велетенську роботу? Про те, щоб вивезти каміння з усього дна долини, не можна було навіть мріяти. Отже, лишалося розчистити одне точно визначене місце й там зосередити всі зусилля — іншого виходу не було. Картер вибрав місце, де раніше Девіс знайшов уже згадані речі Тутанхамона. Це був трикутник між гробницями Рамзеса II, Мернептаха й Рамзеса IV. Там, припускав Девіс, і мала бути гробниця, яку він шукав.

1917 року, найнявши бригаду робітників-арабів, вони почали розшуки. В літні місяці тут стояла вбивча спека, тому працювати можна було тільки взимку. Шість зим пішло на те, щоб розчистити місце, прибравши величезні купи каміння й ріні. Уже першого року Картер натрапив біля підніжжя скелі на рештки невідомих мурів, розташовані на метр нижче від могили Рамзеса IV. Він дослідив їх ближче, й виявилося, що то руїни бараків, у яких колись мешкали каменярі, зайняті на будівництві однієї з царських гробниць. Їх споруджено не на самому грунті долини, а на метровому шарі кам’яних уламків із скелі, де видовбано могилу Рамзесові IV.

Картер постановив поки що не чіпати тих мурів, бо це засмітило б розташовану вище гробницю, а до неї приходило багато зацікавлених туристів і вчених. Та коли намічений трикутник очистили, від кам’яних уламків і ніякого сліду могили не знайшли, він наважився розвалити руїни й дослідити місце під камінням, яке було ніби фундаментом колишніх мурів. Це була остання надія, що лишалася після шести років дорогих і марних шукань.

Ось що пише про це Картер у своїх спогадах: «То мала бути остання наша зима в долині. Шість зимових сезонів ми вели там археологічні розкопки, місяцями працювали без відпочинку й нічого не знайшли. Тільки археолог знає, як усе це гнітить. Ми вже ладні були визнати свою поразку й готувалися покинути долину…»

З листопада 1922 року Картер розпочав останні пошуки. Робітники взялися розбирати руїни бараків і виймати камені, які лежали під ними. Рано-вранці другого дня Картер помітив, що робітники зненацька перестали працювати і в напруженому мовчанні дивляться в яму. Він одразу ж побіг туди й став мов укопаний: з-під жорстви визирали «сходи, видовбані в кам’янистому грунті.

З цієї хвилини всі почали копати з подвійною енергією. З-під кам’яних уламків виринала сходинка за сходинкою, а коли нарешті добралися до кінця сходів, то побачили запечатані двері, вкриті сірою штукатуркою. «Запечатані двері! — писав Картер у своїх спогадах. — Отже, ми не помилилися! Роки наполегливої праці все-таки не пропали! Найперше почуття, яке охопило мене, була радість, що надії на долину виявилися не марні».

Тремтячи від хвилювання, Картер придивився до печатки на могильних дверях, і те, що він побачив, перевершило найсміливіші його сподівання. То була неторкнута печатка царського наглядача кладовища — зображення шакала і дев’яти воєнних бранців. Не лишалося сумніву, що знайдено царську гробницю. Більше того, були підстави сподіватися, що злодії не обікрали її. Про це свідчило місце, де знайдено могилу.

Робітники, які видовбували в скелі гробницю Рамзеса IV, скидали уламки вниз, засипаючи ними вхід у могильний склеп Тутанхамона. І могила зникала під товстим шаром жорстви. Незабаром про неї забули, а пізніше над нею збудували бараки для робітників, і це зберегло гробницю від грабіжників.

Згори в дверях Картер продовбав невеличкий отвір і, світячи електричним ліхтариком, заглянув усередину. Перед ним тягнувся вузький коридор, геть завалений камінням і жорствою. Карнарвон був саме в Англії, а Картер не хотів відкривати гробницю без нього. Тому він надіслав телеграму й чекав приїзду Карнарвона майже три тижні.

Можна собі уявити, з яким нетерпінням він ждав. «Це був час, — згадує Картер, — який міг довести археолога до нестями. Після стількох років марних шукань я опинився на порозі, можливо, величезного від-, криття. Все, буквально все могло таїтися за цим коридором, і я насилу переборов себе, щоб не виламати двері й не працювати далі».

Нарешті приїхав разом з дочкою Карнарвон, і одразу ж почали відкривати таємничий вхід. Його затуляла тонка перегородка, вимурована з дикого каміння й поштукатурена. Перш ніж її розібрати, Картер помітив унизу ще одну печатку й страшенно зрадів: на ній було вирізьблено ім’я Тутанхамона. Отже, вони знайшли могилу, яку з такими труднощами шукали шість років!

Вхід відкрили й цілий день вибирали каміння, якого було повно у вузькому похилому коридорі. В глибині, метрів за десять од входу, вони побачили другі двері, теж запечатані печаткою Тутанхамона. Тепер настала вирішальна хвилина. Картер продовбав дірку й просунув у неї запалену свічку, щоб впевнитися, чи немає в гробниці отруйних газів. Потім засвітив електричний ліхтарик і заглянув усередину. Товариші напружено чекали.

Спочатку він нічого не міг побачити, але ось у сутінках почали вимальовуватись різні деталі — дивовижні тварини, статуї, колеса, скрині, вази і, насамперед, золото; куди не глянь — золото, щире золото блищало при світлі електричного ліхтарика. Картера це так вразило, що він просто занімів. Карнарвон, втративши терпець, запитав, чи є там щось, і археолог ледве видавив:

— Так, чудові речі.

Вхід розбирали дуже обережно, щоб не пошкодити по той бік жодної старовинної речі. Коли нарешті Картер і Карнарвон увійшли в першу могильну камеру, їх охопило глибоке хвилювання: адже минуло понад три тисячі років, як тут востаннє ступала нога людини. Те, що вони побачили, просто приголомшило обох. Уся камера була завалена безліччю речей невимовної краси. Як тільки очі трохи звикли до цього хаосу, вони почали розрізняти окремі найбільші предмети.

Біля стіни стояли три позолочені ложі, рами яких невідомий різьбяр зробив у формі розплатаних звірів з головами лева, корови або якихось фантастичних істот, схожих на бегемотів чи крокодилів. Під стінами лежала купа розібраних і перевернутих частин чотирьох колісниць, повністю окутих золотою бляхою і оздоблених сюжетним орнаментом. Навіть колеса та осі були окуті золотом.

Проте найбільше враження справили дві постаті натуральної величини, які стояли з обох боків другого замурованого входу, немовби охороняючи його. Дерев’яні постаті, напевне, схожі на Тутанхамона, були одягнені в полотняні шати, золоті фартухи й золоті сандалі, а в руках тримали довгі палиці. На чолі в них був знак царського сану — вуж, викутий з важкого золота. Величні, незбагненні в своїй відлюдності, вони викликали неспокій і забобонну пошану.

В боковій стіні Картер знайшов ще один прихований хід. Відкривши його, дослідники ввійшли до трохи меншого склепу, в якому теж було повно всякого начиння. Воно лежало безладно, ніби порозкидане під час землетрусу. Не лишалося сумніву, що колись сюди вдерлися були грабіжники, але їх сполохнули або ж піймали на гарячому.

Якби тільки перелічити знайдені тут твори мистецтва, то вийшла б чимала книжка; досить сказати, що в списку цих речей було аж сімсот розділів. Але ми обмежимося коротеньким описом лише найцінніших екземплярів.

Насамперед тут було багато найрізноманітніших скриньок, майстерно зроблених із золота, срібла, слонової кістки, алебастру, чорного й кедрового дерева. Це справжні шедеври золотарського й різьбярського мистецтва, багато прикрашені інкрустацією, інтарсією[42] і малюнками, які відтворюють сцени полювання та воєнні епізоди. В цих скринях були царські шати, гаптовані золотом і обшиті намистом, золоті сандалі, тонка білизна, діадеми, оздоблені луки, списи й сагайдаки, одяг жерців із шкур леопардів, облямований золотими та срібними розетками, і ще всяка всячина.

Величезну цінність мали, крім того, алебастрові, золоті та бронзові келихи, вази, де колись були страви, (наприклад, смажені качки), а також золоті та бронзові свічники, в яких ще лишилися гноти з льняного волокна. Були там ложі з чорного дерева, позолочені балдахіни, шафи-каплички з золотими статуетками, скарабеї, інкрустовані кольоровим склом, безліч золотих і фаянсових ювелірних виробів, оздоблених самоцвітами з лазуриту.

Надто треба згадати численні стільці й складані дзиглики, прикрашені золотом, слоновою кісткою, сріблом, склом, фаянсом і напівблагородними металами, з шкіряними сидіннями, на яких витиснено художні візерунки. Ці чудові стільці й дзиґлики — справжні шедеври різьбярського мистецтва.

Серед цих речей виблискував пишнотою трон Тутанхамона, згори донизу інкрустований золотом, сріблом, склом, фаянсом і напівсамоцвітами. Ніжки його мали форму ніг лева й стояли на різьблених опорах, які зображали крилатих зміїв. Чудовий, чи не найкращий з усіх будь-коли знайдених твір єгипетського мистецтва — спинка трону. Ми бачимо на ній золоте зображення зали з колонами, повитими гірляндами. Через отвір у склепінні падає сонячне проміння, і в його світлі, на троні, викладеному подушками, в невимушеній позі сидить Тутанхамон, спираючись однією рукою на бильце. Перед ним стоїть по-дівочому струнка цариця — намазує свого чоловіка пахучою олією. Тіло чоловіка й жінки зроблено з іржаво-рожевого скла, прикраси на голові — з фаянсу кольору теплого туркуса, а шати — із срібла, яке вкрилося від давності благородною павутиною. Царські коштовності виблискують золотом, переливаються різноманітними відтінками кольорового фаянсу.

Картер розумів, яка величезна й відповідальна праця чекала на нього — адже він мав уберегти ці казкові скарби. Кожен предмет треба було спочатку сфотографувати, намалювати і обміряти, не чіпаючи з місця, дослідити, чи не розпадеться він, коли його торкнутися, потім надзвичайно обережно винести з гробниці, запакувати, доправити в Каїр і негайно піддати хімічній обробці в лабораторії, щоб зберегти знахідки надалі. В такій справі не обійтися без допомоги цілого штату вчених-єгиптологів, знавців історії мистецтва, хіміків, потрібно багато ящиків, хімікатів, автомобілів і пакувального матеріалу. Отож Картер замкнув гробницю і поїхав у Каїр, щоб організувати там лабораторію й завербувати собі співробітників до цього великого діла.

Тим часом звістка про відкриття миттю розлетілася по світу. Газети крикливими заголовками повідомляли про знайдену гробницю Тутанхамона, снуючи з приводу цього сенсаційні догадки й вигадки. В Долину Царів, мов сарана, кинулися туристи, репортери й археологи, а це була для Картера справжня мука.

Понад сім тижнів виносили скарби тільки з передньої та бокової кімнат. На щастя, переносячи не ушкодили жодної речі — і Картер з гордістю підкреслює це у звітах як виняткову заслугу своїх працівників та робітників-арабів.

І ось настав час відкрити головний склеп, який ховав у собі найбільшу таємницю гробниці. На цю вікопомну подію Картер запросив найвидатніших учених всього світу, а також представників єгипетського уряду. Гості урочисто посідали на стільці вздовж стіни передньої кімнати, і Картер власноручно почав розбирати замурований вхід.

Коли у перегородці з’явився перший отвір, усі присутні завмерли від подиву. Менш як за метр од перегородки блиснула золота стіна, вкрита випуклим орнаментом і прикрасами з блакитного фаянсу.

Через деякий час вхід був відкритий, і таємниця тієї казкової золотої стіни з’ясувалася. То була величезна скриня, схожа на ширму з дахом, а в скрині стояв саркофаг померлого фараона. Картер обережно ввійшов усередину комори. Скриня була така велика, що між нею і кам’яною стіною склепу лишався тільки вузенький прохід, і Картер насилу протиснувся, бо там лежали ще всякі похоронні дари: глечики до вина, свічники, вази, алебастрові кубки та інший ритуальний посуд., На стінах склепу видніли малюнки та ієрогліфи.

По один бік скрині були двійчасті двері, не запечатані, а тільки замкнені на засув, зроблений з чорного дерева. Картер відчинив їх і заглянув усередину. Виявилося, що всередині ще одна скриня. На дверях її археолог побачив царську печатку й страшенно зрадів: адже це був доказ того, що грабіжники не добралися до саркофага. Отже, з двадцяти восьми фараонів, похованих у Долині Царів, пощастило тільки Тутанхамонові: його могила простояла більше тридцяти трьох віків і зосталася ціла, до неї ніхто не доторкнувся. Картер знову примкнув двері й оглядівся у вузькому коридорі. В стіні він побачив не замурований вхід ще до однієї кімнати. Переступивши через поріг, археолог пересвідчився, що то скарбниця, вщерть заповнена надзвичайно цінними пам’ятками старовини.

Навпроти нього стояла шафа-капличка, вся окута золотою бляхою й оздоблена священними вужами з золота. Навколо неї стояли чотири богині-заступниці, з розкритими обіймами, ніби захищаючи святиню від непроханих гостей. Обличчя в них були мов живі, повні співчуття й жалю. У капличці, як пересвідчився Картер, зберігалися серце, мозок і нутрощі покійника, вийняті, коли труп бальзамували.

Тут же були позолочені ноші. На них лежав, немовби заснувши, бог-шакал Анубіс, одягнений у полотняні шати. Попід стінами стояло безліч шкатулок, зроблених із слонової кістки, алебастру та дерева, всі інкрустовані золотом і блакитним фаянсом. У цих шкатулках серед багатьох речей повсякденного вжитку було також кілька статуеток Тутанхамона, зроблених із щирого золота, і віяло з страусових пер, яке напрочуд добре збереглося. Крім того, в камері стояла ще одна колісниця й кілька моделей човнів із вітрилами. На відміну від інших могильних кімнат, тут не було ніяких слідів плюндрування: всі речі зосталися на тих самих місцях, де їх лишили єгипетські жерці під час похорону.

Тільки після тривалих підготовчих робіт почали відкривати позолочені могильні скрині. Одірвавши царську печатку, Картер відчинив перші й другі двері. І тут його спіткала нова несподіванка: всередині стояло ще дві скрині, такі ж прекрасні, як і дві перші. Відкривши їх, Картер опинився, нарешті, перед царським саркофагом, до глибини душі схвильований і вражений. То був чудовий витвір невідомих митців-каменярів. Саркофаг, витесаний із жовтого кварциту, стояв на товстій алебастровій плиті, накритий віком з рожевого граніту. По краях саркофага видніли горельєфи, які зображали крилатих богинь-заступниць із розкритими обіймами.

Перш ніж відкрити саркофаг, треба було зняти чотири скрині-ширми. На це пішло три місяці, бо скрині складалися з вісімдесяти важких і крихких частин, з’єднаних між собою за допомогою гаків і вушок. Щоб винести їх з гробниці, Картеру довелося розвалити цілу стіну між головним склепом і передньою кімнатою. При цьому викрито чи не найдавніші в історії людства сліди бракоробства. Незважаючи на те, що окремі частини скринь були чітко пронумеровані, єгипетські робітники склали їх неправильно, і вони не прилягали як слід одна до одної. До того ж, у кількох місцях молотком було ушкоджено позолоту й орнамент, а біля саркофага залишено смітник із стружок і уламків дерева.

За допомогою линв та блоків підняли важку плиту саркофага. Труна була накрита саваном із льняного полотна, яке од давності стало бронзово-іржавим. І як тільки цей саван зняли, відкрилася просто-таки блискуча картина. Труна, вистругана за формою мумії, була дерев’яна, прикрашена золотими листками, зате голову й руки Тутанхамона стародавній майстер виклепав з товстої золотої бляхи. Спокійна краса голови, таємниче, сповнене задуми обличчя, очі з вулканічного скла й брови із зеленкуватого скла — все це було немов живе й глибоко хвилювало. На чолі сяяв мозаїкою барв царський знак вуж і орел, які символізували Нижній і Верхній Єгипет.

Увагу Картера привернула, здавалося б, незначна деталь. «Що, однак, серед того сліпучого багатства справило найбільше враження, що брало за саме серце, — пише він у своїх спогадах, — це віночок польових квітів, який поклала на домовину молода вдова. Весь царський полиск, уся пишнота бліднули перед скромними, побляклими квітами, які ще зберегли сліди своїх давніх свіжих кольорів. Ці квіти з незаперечною переконливістю говорили нам про те, яка скороминуща мить тисячоліття».

Зняли віко, під ним показалася друга труна, що зображала фараона в особі бога Озіриса. Труна з усіх боків сяяла позолотою й прикрасами з яспису, лазуриту, скла. Це теж був чудовий твір справжніх митців-різьбярів і золотарів, робота неоціненної художньої вартості.

Але найбільша сенсація чекала на Картера далі, коли відкрили друге віко. Під ним була ще одна — третя — домовина, зроблена у формі людської постаті з товстої золотої бляхи і така важка, що вісім робітників ледве зрушили її. Сам метал, використаний на виготовлення цієї труни, був колосальною цінністю. Домовину прикрашали напівсамоцвіти, а зображення фараона було убрано в червоне, жовте, голубе й золоте намисто. Неважко уявити, які скарби мали бути в решті царських гробниць, коли молодого, нічим не примітного фараона поховали з таким багатством.

Мумія, що лежала в домовині, була обвуглена й залита чимось густим і пахучим, схожим на живицю. Але голову й плечі її прикривала золота маска, яка зображала смутне й замислене обличчя молодого фараона. Руки, теж вирізьблені з золота, лежали схрещені на грудях. Знявши маску й пов’язки, вчені побачили справжнє обличчя мумії. І тоді стало ясно, що всі маски, скульптури й малюнки, знайдені в гробниці, без сумніву, були схожі на справжнє обличчя фараона; отже, єгипетські митці щиро намагалися реалістично відтворити портрет покійного царя.

Анатом доктор Деррі одразу ж почав оглядати труп. Знімаючи з нього пов’язки, знайшли в різних місцях сто сорок три предмети неоціненної художньої вартості: діадеми, кинджали, амулети, намиста, браслети й персні. На пальцях рук і ніг були спеціальні золоті футляри з вирізьбленими нігтями. Проте найбільше хвилювання викликали серед учених дві речі з заліза — кинджал і подушка: це був доказ найдавнішого застосування заліза в Єгипті. Доктор Деррі ствердив, що Тутанхамон помер, коли йому було вісімнадцять чи дев’ятнадцять років, але встановити причину передчасної смерті не міг.

Незабаром на сторінках бульварної преси почала гуляти сенсаційна і безглузда плітка, нібито всі, хто так чи інакше був причетний до відпечатання могили, накликали на свою голову прокляття фараона. Під крикливими заголовками «Помста фараона» або «Нова жертва прокляття фараона» репортери повідомляли про смерть щоразу іншого співробітника Картера. Кінець кінцем нарахували двадцять жертв прокляття.

Забобонні чутки почали ширитися ще більше, коли 1923 року від укусу москіта несподівано помер Карнарвон. Ось що писала преса протягом наступних років: 78-літній лорд Уестбері наклав на себе руки, а його син, колишній секретар Картера, вмер од якоїсь таємничої хвороби. Арчібальд Рід повалився мертвий у ту хвилину, коли просвічував рентгенівськими променями якусь єгипетську мумію. Померли також співробітники Картера єгиптологи А. Вейгель і А. Г. Мейс, причому газети ні слова не сказали, що цей останній був невиліковно хворий ще в період роботи біля могили Тутанхамона. Плітка набрала істеричних розмірів, коли брат Карнарвона наклав на себе руки, а дочка вмерла від укусу якоїсь невідомої комахи.

Коли нарешті газети сповістили, що й сам Картер став жертвою прокляття, археолог виступив з публічним протестом і затаврував чутку як безглуздя, не гідне інтелігентних людей; він підкреслив, що в єгипетському ритуалі взагалі немає клятви і що покійники там просять тільки, щоб дбали про них та молилися за їхнє благополуччя в підземній країні. Те, що кілька чоловік, з якими він працював, незабаром померло, Картер пояснював випадковим збігом обставин, причому в багатьох випадках причиною смерті був похилий вік або тривала хвороба. Свій сповнений гіркоти протест учений закінчив словами: «В галузі моральності людство досягнуло менших успіхів, ніж ми собі уявляємо».

Остаточно викрив газетну вигадку німецький єгиптолог професор Штайхдорф. У брошурі, виданій 1933 року, він спинився на кожному окремому випадку смерті і довів, що багато названих у газетах осіб не мало нічого спільного з могилою Тутанхамона. Тому вчений дійшов висновку, що всю цю справу в гонитві за сенсацією висмоктали з пальця репортери бульварної преси.