II. НА ШЛЯХУ ДО НОВОЇ ДЕМОКРАТИЧНОЇ СИНТЕЗИ

Тепер мусимо зупинитися на важливому питанні: які надбання може кожна зі згаданих трьох партій, УНДО, ОУНз та УРДП, передати до спільної скарбниці майбутньої нової політичної формації? І навпаки: котрі первні в їх минулому досвіді вимагають ревізії?

Між українськими еміґраційними угрупованнями УНДО сьогодні найслабше, але рівночасно те, за яким стоїть найдовша традиція близько стотридцятирічної давности. Галицький національно-демократичний табір сягає своїм корінням Головної Руської Ради, що постала під час “Весни народів” 1848 року, та народовецького руху шістдесятих-вісімдесятих років минулого століття. Згодом у 1890-их рр. цей рух оформився в Українську Національно-Демократичну Партію, що очолювала наше політичне життя в Галичині й на Буковині аж до розпаду Австро-Угорської монархії. Ця ж партія, під зміненою назвою Трудової партії, відігравала провідну ролю за часів нашої державности в Західньо-Українській Народній Республіці, чи пак, після об’єднання з наддніпрянською УНР, в Західній Області Української Народньої Республіки (ЗОУНР). Реорганізована в 1920-их рр., отже вже в умовах польської окупації, в Українське Національно-Демократичне Об’єднання, вона продовжувала діяти як головна українська леґальна партія на Західніх Землях аж до вибуху Другої світової війни. Народжена в умовах австрійського конституціоналізму, наша галицька націонал-демократія по суті єдина українська партія, що має тривалу традицію парляментарної політики, себто нормальної політичної діяльности в західньому розумінні цього поняття.

УРДП виникла вже після останньої війни на еміґрації. Ця партія гуртує виходців із Центрально-Східніх земель і її члени вважають себе носіями традиції “Розстріляного Відродження”, себто національно-політичних і культурних визвольних процесів на Радянській Україні в 1920-их рр., згодом затоптаних сталінським терором.

Середовище ОУНз, зване популярно “двійкарями”, репрезентує той відлам єдиного націоналістичного руху, що відмовився від тоталітарної ідеології й перейшов на демократичні позиції. Свій початок ведуть двійкарі від ревізіоністичної течії, що позначилася в українському націоналістичному підпіллі під час кінцевого періоду Другої світової війни й безпосередньо після неї.

Сукупність цих трьох традицій, - старого галицького парляментаризму, наддніпрянського Розстріляного Відродження та елементів у націоналістичному підпіллі й рухові збройного опору під час останньої війни, що тяжіли до демократії, - це те найцінніше, що сучасна українська діяспора має у своєму політичному досвіді. Тепер ідеться про те, щоб ці три традиції злити в одну органічну цілість, яка могла б послужити як база для дальших змагань, спрямованих у майбутнє. Для цього необхідна критична перевірка деяких рис у традиційному доробку кожної з вищезгаданих груп.

У першу чергу треба звернути увагу на одну слабість, що її поділяють три названі партії. Жодна з них не є справді всеукраїнською, але всі мають регіональний характер УНДО і ОУНз західньоукраїнський, переважно галицький, а УРДП східньоукраїнський. На конто досягнень двійкарів слід записати, що з усіх наших угруповань на еміґрації мабуть вони виявили найбільшу чуйність щодо радянської проблематики. Проте це не міняє того факту, що й за своєю політичною генеалогією й за своїм персональним складом це середовище таки залишається західняцьким.

У цьому контексті варто зупинитися на УРДП. Наші люди, що походили з УРСР в її границях з-перед 1939 року та що внаслідок подій Другої світової війни опинилися на еміґрації, не знаходили собі місця в західньоукраїнських партіях, включно з фракціями ОУН. Існувала серйозна небезпека, що ці т. зв. “східняки” опиняться поза орбітою українського національного світу та попадуть до різних російських організацій, що на них розставляли свої сіті Великою заслугою покійного Івана Багряного було створення окремої східняцької партії, що в ній виразився особливий історичний досвід та своєрідний психологічний тип нової наддніпрянської еміґрації.

Регіональні партії мали в минулому своє виправдання в тому історичному факті, що український народ жив поділений між різні держави Але вже довше як тридцять років наш народ на рідних землях об’єднаний. В тяжких умовах совєтського режиму сформувався новий тип української людини, який між іншим виявив себе в дисидентському русі останнього десятиріччя. Не тільки Галичина й інші західньоукраїнські території втратили свою колишню відрубність, але також - на що менше звертають увагу - Наддніпрянщина зазнала глибоких змін під впливом нашого Заходу. Через це нестійне твердження деяких урдпівських публіцистів, що їх середовище, мовляв, репрезентує “основні українські землі”. Бо ці землі вже не є такими, якими вони були до 1939 року. А втім і на еміґрації відбувся процес інтеграції українців, що походять з різних частин нашої спільної батьківщини. Наша найважливіша сьогоднішня внутрішня диференціяція не проходить по лінії Схід-Захід, але радше по світоглядовій лінії, яка відділяє тоталітаристів і демократів.

Отже наявність у нашому житті партій регіонального характеру становить кричучий анахронізм, що з ним пора покінчити. Можна сподіватися, що майбутня нова політична формація, що постане з об’єднання УНДО, ОУНз і УРДП, буде першою дійсно всеукраїнською, соборною.

Анахронічний реґіоналізм притаманний усім трьом згаданим угрупованням. Крім цього, кожне з них має свої специфічні слабості й недоліки, що вимагають критичного розгляду. При цьому хочемо звернути увагу на моменти структурного й ідеологічного порядку, а не на поодинокі конкретні дії, ані тим більше на справи персонального порядку.

Характеристичною рисою УНДО була нерозробленість його програми, брак чіткої політичної плятформи. Це твердження витікало з того, що УНДО було партією “органічної праці”, а його провід переплітався з керівництвом майже всіх українських культурно-просвітніх, професійних, господарських і інших суспільних установ і організацій в Галичині. Відсутність ідеологічного доктринерства та співіснування в рамках одної партії цілого вахляра поглядів можна б уважати за явище позитивне, якби в парі з цим не йшло недооцінювання думки взагалі і брак ширших інтелектуальних горизонтів. Ундівський прагматизм на ділі вироджувався у грубий емпіризм. Це доводять такі факти, як те, що УНДО (і його попередники, УНДП і Трудова партія) десятками років не спромоглося на теоретичний орган, не видавало серйозної політичної літератури (не рахуючи кількох принагідних брошур), не переводило дискусій і дослідів над засадничими проблемами нашого життя, не притягало до співпраці науковців.

Проте найбільшою історичною провиною галицького націонал-демократичного табору було те, що в 1930-их рр. він не дав відсічі наступові тоталітарної ідеології. Тодішнє молоде покоління, якому ундівське середовище не вміло дати ідейного керівництва, обрало за володаря своїх дум Донцова. Діячі УНДО не добачували духового спустошення, що його несла з собою донцовщина. А втім вони самі на той час уже встигли розгубити більшу частину свого демократичного ідейного баґажу; вони (за винятком одиниць) недоцінювали принципи демократичного правопорядку, людських і громадянських вольностей та раціональної мислі. Можна сказати без перебільшення, що ще до вибуху Другої світової війни західньоукраїнська національна демократія ідейно й морально капітулювала перед тоталітарним націоналізмом. Не було випадком, що трохи згодом колишні ундівці постачали основний континґент поплентачів і вислужників бандерівщини. Пам’ятаючи про минулі досягнення й заслуги галицького націонал-демократичного табору, не можемо теж забувати про його ідейне звиродніння за міжвоєнної доби. Наслідки цього тяжать на нашій політичній дійсності на еміґрації досьогодні.

Переходячи до розгляду УРДП, слід зупинитися на визначенні “революційно-демократична партія”, що входить до її назви Це поняття має окреслене значення в історії східньоевропейської, російської й української, політичної думки. В Росії революційними демократами були Герцен, Бакунін, Чернишевський, Михайловський та інші радикальні публіцисти, що створили ідеологію народництва, яка згодом вилилася в відомий терористичний рух 1870-их рр. Цю традицію продовжувала на початку цього століття Партія соціялістів-революціонерів. Народницька ідеологія мала теж глибокий вплив на формування російської соціял-демократії, не зважаючи на те, що соціял-демократи, як марксисти, принципово відкидали народництво. В широкому значенні слова, соціял-демократи становили частину революційно-демократичної течії Російських революційних демократів і народників характеризувало те, що, борючися проти царського самодержавства, вони рівночасно ставилися неґативно до західньої ліберальної демократії, конституціоналізму й парляментаризму. На їх погляд, встановлення конституційно-парляментарного режиму в Росії вийшло б на користь тільки панівним клясам, а не народним масам. Вони твердили, що “мужикові потрібна не конституція, але земля і воля”. Капіталізм вони вважали за велике зло, вірили у природжені соціялістичні інстинкти російського народу та бажали, щоб Росія у своєму суспільному розвитку обминула буржуазно-капіталістичну стадію. В питаннях політичної тактики вони схилялися або до стихійних бунтів, або до індивідуального терору. Нема сумніву, що ця сильна серед російської інтеліґенції революційно-демократична традиція підготовила ґрунт для перемоги більшовизму. Наслідки відомі: російський народ (а разом з ним і інші народи, підвладні Москві) дійсно залишилися без “буржуазної” конституції, але також без землі і волі.

Яке це має відношення до української дійсности? Треба сказати відкрито, що українська революційна демократія не далеко відбігла від російської. Не вільно забувати, що (за винятком Галичини) дореволюційне українське суспільство формувалося в умовинах російської самодержавної системи, українська інтеліґенція була вихована в російській школі й на російській літературі. Навіть модні західні течії, напр. марксизм, приходили на Україну не безпосередньо, але переважно через російські канали Найсильнішою нашою партією в 1917 році була Українська Партія Соціялістів-Революціонерів, що була прямим рефлексом російських соціялістів-революціонерів. Щоправда українська революційна демократія мала в порівнянні з російською деякі особливості, зокрема щодо національного питання. Вона була теж мабуть трохи більше поміркована й дещо менше утопійна. Але й українські революційні демократи обожали “народ” (в значенні простолюддя), захоплювалися соціялізмом, плекали революційну романтику та ставилися з недовір’ям до конституціоналізму й парляментаризму західнього типу.

Осмілююся твердити, що якщо не встоялася відроджена в 1917 році українська державність, то однією з головних причин цієї нашої національної трагедії було те, що творці й керманичі держави були не просто демократами, але “революційними демократами”. Ця їхня настанова, - яка виразилася вже в самій назві: Українська Народна Республіка, - не дала їм зрозуміння й уміння, як у країні захистити демократичний державний правопорядок. УНР почала від доктринерських соціяльних експериментів, в роді соціялізації землі, і послідовно дійшла до погромів і отаманщини.

Якщо найбільшою провиною галицької національної демократії була недостатня відпорність на наступ націоналістичного тоталітаризму, то аналогічною провиною наддніпрянської революційної демократії була така ж сама мала відпорність на тоталітаризм комуністичний. Чейже цілі великі фракції соціялістів-революціонерів та соціял-демократів перейшли на т. зв. радянську плятформу. І не було випадком, що такі два типові представники української революційної демократії, як Михайло Грушевський і Володимир Винниченко - співтворці й чільні державні мужі УНР, - згодом так легко помирилися з комуністичною системою. Тут важливо зрозуміти мотиви цієї зміни віх. Причиною напевне не був брак патріотизму. Навпаки, Грушевський і Винниченко керувалися українським національним інтересом, як вони його розуміли. Але для них політична свобода, в західньому значенні слова, не була справою засадничою, яка не допускає компромісу. Не зважаючи на критичне ставлення до більшовицької національної політики в Україні, вони вважали радянську монопартійну й диктаторську систему за більше проґресивну, ніж т. зв. буржуазна демократія. Не треба додавати, що таке відступство від принципів свободи, подиктоване народницькими ілюзіями, не виправдало себе не тільки національно, але також з точки зору соціяльних інтересів народних мас.

Якщо повищі міркування правильні, то з них випливає наступний висновок: революційно-демократичний, народницький комплекс був слабким місцем старої наддніпрянської демократії. Цей комплекс треба перебороти, а не його культивувати. У протилежному випадку, існує небезпека, що український демократичний табір буде і в майбутньому піддатливий на лівацькі ухили, як це мало місце в періоді Визвольних Змагань.{103}

На цьому місці мусимо занятися проблемою революції й революційности. Про свою революційність заявляють і урдпівці і двійкарі. Останні, як відомо, ведуть свій рід від націоналістичного руху тридцятих років і збройного підпілля часу Другої світової війни. Отже середовище ОУНз має за собою справжнє революційне минуле. В даному випадку не має рішального значення, що ані УРДП, ані ОУНз, як зрештою всі інші сучасні наші еміґраційні партії (включно з бандерівцями), не ведуть під цю пору активної революційної діяльности. Нам ідеться про чіткість ідейних позицій українського демократичного табору.

Якщо ставити питання у принциповій площині, доводиться ствердити, що демократія і революція - поняття суперечні й несполучні Революція - це боротьба за владу й за політично-соціяльні зміни засобами насильства. Але для демократії притаманне, що вона обмежує застосування насильства. Демократію характеризує еволюціонізм, що виключає й революцію й контрреволюцію.

Це ствердження напевне зустрінеться з голосними протестами. Нам закричать: як можна говорити про мирну еволюцію, коли український народ закований у кайдани, коли український визвольний рух має до діла з таким безоглядним і жорстоким ворогом, як московський більшовизм? Чи ж історія не вчить, що національна незалежність здобувається кривавою боротьбою? І чи великі проґресивні перевороти у внутрішньому розвитку народів теж не здійснювалися революційним шляхом? Чи англійська, американська, французька демократії не були завойовані переможними революціями?

Ми свідомі вагомости цих арґументів і в великій мірі визнаємо їх слушність. Але ми мали на думці щось інше. Проблема складна, немов заплутаний клубок; щоб його розмотати, треба відділити поодинокі пасма.

Відрізняємо революцію, як засіб політичної боротьби в виняткових історичних ситуаціях, та революційність (може краще було б тут говорити про “революціонізм”), як тривалу суспільно-політичну настанову. Різниця між ними приблизно така сама, як між війною, яка згідно з дефініцією Клявзевіца є продовженням політики іншими засобами, та мілітаризмом, пануванням солдатески. Майже сто років тому Драгоманов ствердив, що демократ може виправдувати та активно підтримувати революційну боротьбу проти деспотії, яка не допускає мирної еволюції; але демократ не може бути прихильником насильства заради насильства, не може з нього робити норми суспільного життя. А власне це й чинять люди, що опановані містикою революції Джордж Вашинґтон та інші сподвижники американської революції були вільні від революційної одержимости, що її приклад дали їх молодші сучасники, французькі якобінці. Тоді коли перші створили конституційно-демократичну державу, побудовану на основах свободи і правопорядку, другі створили першу в новітній європейській історії тоталітарну диктатуру. Чи українські революціонери мають собі брати за зразок Вашинґтона чи Робесп’єра? Містика революції якобінського типу була психологічним дріжджам, на якому у нашому столітті виростали ліві і праві тоталітарні рухи й системи. Дією ж містикою годувалися українські тоталітарні течії, наш доморослий комунізм і оунівський націоналізм. Тому було б побажаним, що українські еміґраційні партії, що претендують на демократичність, - маємо на увазі УРДП і ОУНз, - перестали гратися революційними фразами. Ця гра не є така невинна, як багатьом може здаватися.

Говорячи про середовище ОУНз, його головним досягненням уважаємо, що вийшовши з націоналістичного руху 1930-их рр., воно зуміло перебороти в собі тоталітарну спадщину. Органічність і щирість цієї еволюції від тоталітаризму до демократії засвідчена довголітньою діяльністю цього угруповання. Обставина, що люди, які свій первісний політичний вишкіл дістали в школі донцовщини, зуміли перейти на демократичні позиції, скріпляє віру в життєздатність української демократії. Проте можна дивуватися з того, що двійкарі досі не відмовилися від назви “Організація Українських Націоналістів”. Це ім’я має певне окреслене звучання, неспівмісне з теперішнім демократичним характером середовища. Застереження викликає теж існування т. зв. Закордонного Представництва Української Головної Визвольної Ради (ЗП УГВР), яке служить своєрідною надбудовою чи прибудівкою ОУНз для виступів на зовнішньо-політичному терені. Пора було б покінчити з фіктивною делеґацією неіснуючого підпільного державного центру в Україні. Щодо корисної інформаційної діяльности, яку веде ЗП УГВР, то її можна б однаково добре провадити від імени якогось пресового бюро або науково-дослідної установи.

У зв’язку з ОУНз виринає одна проблема ширшого порядку. Яке повинно бути наше ставлення до недемократичних первнів в українській політичній традиції? Тут у першу чергу потрібна інтелектуальна чесність, готовість бачити речі такими, якими вони справді є. Але серед нашої громадськости панує протилежний нахил: замикати очі на небажані факти. І так заперечують існування комунізму, як української політичної течії. Комунізм, мовляв, виступає в історії України тільки як форма чужоземної, російської інтервенції й окупації, а українські комуністи — це просто аґенти Москви. Щодо нашого націоналізму, то він, мовляв, був тільки активним національно-визвольним рухом, який нічого не мав спільного з фашизмом чи гітлеризмом.

Всупереч цим самообманним теоріям настоюємо на тому, що міжвоєнна доба стояла в історії України, подібно як в історії більшости європейських народів, під знаком кризи демократії та гегемонії лівих і правих тоталітарних течій. Незалежно від того, чи це нам подобається, чи ні, ми не можемо з української історії виключити ані комунізму, ані тоталітарного націоналізму. Євген Коновалець, з одного боку, та Микола Скрипник, з другого, були визначними українськими політичними діячами свого часу. Дослідник української політичної думки не може поминути як Василя Шахрая чи Миколу Хвильового, так і Дмитра Донцова. (Вживаємо ці імена як символи, що репрезентують певні напрями.) Але власне тому, що й комунізм і націоналізм розглядаємо як складові частини збірного досвіду нашої нації, ми зобов’язані підходити до них критично й селективно. Визнаючи за ними деякі позитивні досягнення, ми рівночасно відкидаємо тоталітарну суть і комунізму й націоналізму. Вище була мова про недоліки старої наддніпрянської і галицької демократії. Нам думається, що шлях до подолання цих слабостей — використання і позитивного, й неґативного досвіду тоталітарних течій. Це можна порівняти зі щепленням, яке повинно дати нашій демократичній громадськості відпорність на рецедиви тоталітаризму. Скріплений цим досвідом антагоністичних політичних рухів і ідеологій демократичний табір повинен стати провідною силою в житті української діяспори і згодом перекинути визвольні ідеї свободи та правопорядку на рідні землі.