ЗА РОЗУМІННЯ ПРИНЦИПУ СВОБОДИ СЛОВА

Можемо бути вдячні авторам передової в “Сучасності” з січня 1967 року за те, що вони виразно виклали свою концепцію свободи слова та її меж. Це улегшить дальше обговорення проблеми. Дозволяю собі дослівно навести стосовний пасус, який заслуговує на те, щоб над ним уважно застановитися:

“Ми завжди заступали погляд, що свобода індивідуального вислову кінчиться там, де така свобода порушує основні принципи людських взаємин і справи українського народу в цілому. Право на свободу вислову мусить кінчатися там, де цю свободу не вживають для оборони істини, а зловживають її на службу брехні. Кожне слово, в тому числі також мистецьке слово, може бути життєтворче; однак в залежності від людини, яка цим словом користується, воно може отруювати і вбивати”.

В основі концепції, що віддзеркалена в цьому уривку, лежить одне не висловлене заложення: “основні принципи людських взаємин” та “життєві справи українського народу в цілому” - це відомі, прості величини, щодо яких не може бути розходжень, принаймні між людьми доброї волі Гідне уваги, що автори протиставляють “істину” не “помилці” - це була б логічна антитеза - але “брехні”. Різниця тут у тому, що помилятися можна в добрій вірі, тоді коли брехня випливає з злонамірености. Іншими словами, автори заздалегідь ставлять під сумнів доброчесність опонентів, чиє розуміння істини відмінне від їхнього власного. Якщо вони не враховують можливости чесної помилки, то тим менше сприйнятне для них розуміння істини, як чогось складного і многогранного, що допускає різні підходи й тлумачення. Геґель сказав, що трагедія полягає в боротьбі не добра зі злом, а добра з добром. Але така діялектична концепція істини несполучна з наївним догматизмом.

У цитованому уривку знаходимо протиставлення двох понять: “оборона істини” та “служба брехні”. Послідовники світогляду, що базується на такому маніхейському двоподілі, будуть схильні самі себе зараховувати до оборонців істини, а інакомислячих будуть утотожнювати зі слугами брехні. При такій настанові обривається всяка можливість для діялогу, для духового взаємнення між одиницями й групами, що перебувають на різних ідейних позиціях.

Погляд, що свобода вислову повинна бути виключним привілеєм оборонців істини, не є, очевидно, новий. Цензори всіх часів та всіх ідеологічних мастей - від церковників доби контрреформації до речників сучасних тоталітарних режимів - завжди посилалися на свою любов до істини та на Потребу охороняти підопічні їм громадянства від розкладового впливу фальшивих, отруйних ідей.

В усякій спільноті, що принципово визнає свободу слова тільки за оборонцями істини, мусить існувати окремий авторитетний орган, що його завданням є устійнювати та інтерпретувати оту загальнозобов’язуючу істину й визначати границю між сприйнятними, ортодоксальними, та несприйнятними, єретичними, ідеями. Але щоб рішення такого органу були чинні, вони мусять бути ґарантовані відповідними санкціями та підперті матеріяльною силою. Звідси випливає тенденція до сполучення в одних руках духового авторитету й політичної влади. У результаті ціла суспільна структура набуває авторитарного, менш чи більш “ідеократичного” характеру. У давніші часи ідеократичні системи мали звичайно релігійне забарвлення, вони були теократіями. У наш вік цю саму функцію виконують войовничі суспільні ідеології з претенсіями на непомильність, на зразок марксизму-ленінізму, маоїзму та різновидів тоталітарного націоналізму.

Я не тверджу, що автори передової статті в “Сучасності” з січня 1967 свідомо поділяють ті висновки, що їх я логічно вивів з їхніх заложень. Але гадаю, що саме проблема інтелектуальної свободи, мабуть, більше ніж котранебудь інша, становить великий вододіл, що диференціює суспільно-політичні устрої. Теза, що свобода вислову повинна бути забезпечена виключно за оборонцями істини - це одне спрямування, що його можна назвати авторитарним. Теза, що свобода вислову повинна бути не обмежена - це друге, протилежне спрямування, що його можна назвати ліберальним.

В основі цієї другої концепції лежить своєрідне розуміння істини - не як статичної догми, але як динамічної “візії”, що раз-у-раз оновлюється творчими зусиллями людського духа. Це зовсім не рівнозначне з відкиненням поняття об’єктивної правди. Але воно означає заперечення претенсій будь-якої людини або інституції на непомильність, на володіння повною й остаточною правдою. Правда, що розкривається людям, завжди залишається частковою. Саме через це вона вимагає Постійних дальших випробувань та перевірок шляхом конфронтацій із многогранною дійсністю та з іншими візіями правди. Таким чином свобода духових шукань - передумова становлення істини.

Таке розуміння правди-істини найкраще ілюструє розвиток філософії. Стихією, що в ній живе філософська мисль, є необмежена свобода дискусії. Філософська думка, що дійсно заслуговує на це ім’я, не може зупинятися ні перед якими “основними принципами людських взаємин”, що прийняті в даному суспільстві, бож її завдання саме в тому, щоб ці принципи ставити під критичний розгляд. Родоначальником філософської традиції Заходу, і заразом її героєм і мучеником, був Сократ. Він уважав, що “життя без досліду не варте того, щоб його жити”, й не вагався прилюдно критикувати освячені в його час принципи людських взаємин, не зважаючи при цьому ані на забобони юрби, ані на гнів жреців і демагогів. Це право вільної людини й мислителя Сократ закріпив за собою жертвою свого життя. Саме він відкрив “діялог”, як методу шукання істини шляхом вільного зудару ідей. У діялозі не можна посилатися ні на які освячені авторитети, бо в ньому вирішує виключно питома вага та внутрішня переконлива сила самої арґументації. “Сократична метода” зберегла назавжди визначальне значення в розвитку філософії.

Так звані позитивні науки не вимагають такої безумовної інтелектуальної свободи, як філософія. Але й вони, як учить досвід історії, найкраще процвітають в умовах якнайширшої свободи досліду й дискусії та якнайменшої реґляментації. Засудження коперніканського вчення Католицькою Церквою та відомий процес, що його римська інквізиція провела над Ґалілео Ґалілеєм, не стримали поступу модерного природознавства; але вони призвели до того, що центр наукового проґресу пересунувся до протестантської частини Европи, а католицькі країни (Італія, Еспанія) попали в затяжний застій, наслідки якого відчутні досьогодні. Німеччина до Гітлера славилася буйним науковим життям, що, може, було найінтенсивнішим у світі. Націонал-соціялістичний режим - не зважаючи на те, що він проіснував відносно недовго - завдав велетенських втрат німецькій науці, викликав масову еміґрацію учених та зробив Німеччину відсталою в науковому відношенні країною. Відомо, що наукові ескапади Сталіна, зокрема в областях генетики, мовознавства, економіки, історіографії, рівнялися розгромові даних дисциплін, з великою шкодою для загального культурного розвитку Радянського Союзу.

Яка функція свободи вислову у сфері суспільно-політичного життя? Тут варто пригадати афоризм Томи Масарика: “демократія - це дискусія”. У демократії “життєві справи народу в цілому не становлять секрету касти правителів, вони підлягають постійному публічному обговоренню, прийняті рішення є наслідком попереднього обговорення. Свобода слова, критики, дискусії є найбільш суттєвою прикметою демократичної системи, тоді як характеристичною рисою авторитарних і автократичних систем є те, що вони такої свободи не допускають, принаймні не щодо політичних питань. Демократія може співіснувати з різноманітними формами політичних інституцій (наприклад, конституційна монархія або республіка, унітарна або федеральна держава, одно- або двопалатний парлямент тощо), а також з різними соціяльно-економічними устроями (капіталізм, соціялізм та різні комбінації між ними). Де все речі важливі, але, з погляду існування демократії, не вирішальні Зате можна з певністю ствердити, що де нема свободи вислову, там нема й не може бути мови про демократію.

Прихильники демократичного принципу свободи слова не замикають по-доктринерськи очей на факт, що реальне втілення цього принципу може натрапити на різні труднощі й ускладнення. Славетний американський юрист, член верховного суду США, Олівер Вендел Гольмс (1841-1935), сказав колись, що “свобода слова не дає нікому права кричати - “вогонь” - у повному театрі”. Навіть найбільш демократичні країни дотримуються обмежень свободи вислову в інтересі збереження державної таємниці, особливо в військових справах. Такі обмеження можуть теж бути потрібні для охорони чести й доброго імени громадян перед очорненням або для забезпечення прав підсудних під час слідства та судового процесу. Складні юридичні й моральні проблеми виринають у зв’язку з порнографією. У наші часи справа інтелектуальної свободи дістала зовсім новий вимір, через постання нових засобів масової комунікації - радіо, телебачення, - що їх технічна природа така, що вони вимагають публічної реґуляції.

Однак ці практичні труднощі, а навіть часткові обмеження, не підважують самого принципу. Існують певні критерії, які дозволяють установити, чи в даній країні забезпечена інтелектуальна свобода - не в її абсолютному й ідеальному обсязі, але як реальне явище суспільного побуту. Поперше, свобода вислову мусить становити конституційну норму; відхилення від цієї норми це винятки, що можуть мати місце тільки у спеціяльних випадках, точно означених законом. Подруге, ніякі обмеження недопускальні, коли йдеться про світоглядові справи, про свободу прилюдної дискусії в релігійних, філософських, наукових, етичних, мистецьких та соціяльно-політичних питаннях. Потрете, мусить бути запевнена дійова свобода критики правителів країни й їхньої діяльности.

Захисники принципу інтелектуальної свободи не байдужі до того, що несумлінні люди можуть цією свободою, як і всякою іншою, зловживати. Але вони вірять, що свобода вислову має в собі антидот на свої власні небезпеки. Бо вільна дискусія дозволяє спростовувати помилкові погляди та невтралізувати шкідливі ідеї. Зате брак цієї свободи приводить до духового самозатруєння цілого суспільства. Але тут слід пам’ятати про одне; пробним каменем інтелектуальної свободи є “право на помилку”. Себто йдеться не про ту свободу, що нею користуються проповідники загальновизнаних істин, але про ту, що забезпечує право вислову речникам непопулярних і єретичних та, якщо хочете, навіть “отруйних” ідей.

Соціологічна трудність демократії полягає в тому, як сполучити найповнішу свободу вислову, дискусії й критики зі збереженням конечної суспільної солідарности й дисципліни, послуху законам та пошануванням авторитету легітимної влади. Причина, чому багато навіть культурних людей відсахується від принципу інтелектуальної свободи, в тому, що вони свідомо чи підсвідомо побоюються, що така свобода може довести до духової анархії, що за нею мусить послідувати хаос і в реальному суспільно-політичному житті. Подібно чимало людей схиляється до авторитарних розв’язок у питанні політичного устрою держави, бо вони не вірять, що при демократії можуть існувати дієспроможні уряди та дисципліновані народи. На це прихильники демократії відповідають, що суспільство може бути достатньо злютованим, зовсім не бувши монолітним. Демократична єдність є диференційованою єдністю, що не тільки допускає, але навіть вимагає вільної гри сил, включно з вільним суперництвом ідей. Тільки потрібно, щоб це змагання відбувалося з дотриманням певних “правил гри”, які не давали б йому вироджуватися в деструктивну бійку. Демократи також переконані в тому, що державна влада може бути сильною, не бувши абсолютною, але радше бувши обмеженою законом і впливом публічної опінії. Проте доводиться визнати, що демократія є найтяжчою формою устрою, що легше правити авторитарно-автократичними методами. Високо-цивілізовані народи Китаю, Індії, мусульманського світу завжди жили під різними видами автократичної системи, яка рівночасно була теж у більшій чи меншій мірі теократією. У політичній соціології цей тип устрою відомий під назвою “орієнтальної деспотії”, що її модернізоване видання становлять т. зв. тоталітарні режими 20 століття. Державні мужі часу першої світової війни (як от президент Вілсон), яким здавалося, що демократія от-от запанує в ґльобальному маштабі, були рішуче надмірно оптимістичні щодо можливостей демократії та не доцінювали її реальних труднощів. Але, з другого боку, для народів західньої культури політичний устрій ліберальної демократії - та тісно пов’язаний з ним принцип інтелектуальної свободи - становить невід’ємну частину їхньої органічної традиції, що своїми початками сягає міських республік античної Греції та римської державности, побудованих на засаді правопорядку. Демократія вимагає від народу, зокрема ж його провідної верстви, великої громадянської дозрілосте: самодисципліни, відповідальности, раціональности. При наявності цих передумов, демократія є устроєм, що не тільки найкраще забезпечує свободу й гідність людської особи, розвиток культури та ріст матеріяльного добробуту - але також найбільш ефективну політичну дію. Бо свобода критики й дискусії являє собою коректив проти політичних помилок, що відсутній в авторитарних системах з їхніми “непомильними” володарями. Свобода індивідуального й групового вислову це не, як декому здається, розкіш жменьки відірваних від життя інтелектуалістів, але основа основ, наріжний камінь усього духового й громадянського буття вільних народів.