ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА

Роки другої світової війни стали періодом і найбільшого піднесення, і кризи інтегрального націоналізму. Захоплення Радянським Союзом галицько-волинських земель восени 1939 р. призвело до занепаду українських демократичних партій у тому регіоні, тоді як нелегальна ОУН змогла зберегти свою підпільну структуру. До того ж націоналісти здобули майже монопольну перевагу серед численних українських емігрантів у Німеччині й окупованій нею Польщі. Але саме тоді, коли перед ОУН відкривалися найбільші можливості, у її лавах стався розкол. Він був викликаний боротьбою за право стати наступником Коновальця, засновника і керівника ОУН, якого вбив радянський агент у 1938 р. Дві фракції, що змагалися між собою, стали називатися за прізвищами своїх вождів Андрія Мельника (1890-1964) та Степана Бандери (1909-1959) мельниківцями та бандерівцями Спочатку розкол не мав ідеологічного підтексту: обидві групи були прихильниками тієї самої тоталітарної ідеології і кожна називала себе Організацією українських націоналістів. Одначе конфлікт мав також вимір психологічний. Мельника підтримували здебільшого зрілі й помірковані члени ОУН, ветерани війни періоду 1917-1921 років та старі емігранти, що провели більшу частину свого життя за кордоном. Натомість бандерівці були “молодотурками” руху, і їхня фракція приваблювала професійних революціонерів із Західної України, багато з яких щойно повернулися з польських в’язниць. Відразливий фракційний конфлікт, що незабаром виродився у взаємне паплюження й тероризм, дуже зашкодив націоналістам у їхніх претензіях забезпечити єдність і керівництво українським рухом у критичний час.

Німецька окупація України тривала близько трьох років (1941-1944). Щоденне життя українського народу було наповнене злиднями й турботами про виживання. Страшна жорстокість і відвертий колоніалізм німецького окупаційного режиму надто добре знані й без пояснень. Треба зазначити, однак, що, незважаючи на масовий терор, нацисти не змогли встановити такий пильний контроль за українським суспільством, який насадили російські більшовики. Тоді як будь-яке незалежне інтелектуальне життя в Українській РСР 1930-х років припинилося, під час німецької окупації відбувався досить жвавий нелегальний обмін думками.

Обом групам ОУН, а особливо ініціативнішим бандерівцям, вдалося поширити таємну мережу із західних земель на колишні радянські території середньо-східної України, де вони дістали чималу підтримку. Бандерівська фракція сформувала ядро партизанських сил - Української Повстанської Армії, бойові операції якої одночасно проти фашистської Німеччини і радянської Росії були переконливим свідченням прагнення українського народу до національної незалежності, відстоюваної за найнесприятливіших умов.

Зіткнення з гітлерівською системою, з одного боку, і з реальністю середньо-східної (колись радянської) України - з другого, стимулювало зародження ревізіоністських тенденцій всередині інтелектуально гнучкіших підрозділів націоналістичного руху. Ці зміни відбувалися у напрямку лібералізації ідеології інтегрального націоналізму: більший наголос зроблено на правах особи, відкинуто ідею етнічної та расової винятковості, дозволено філософський плюралізм (раніше всі мусили дотримуватись обов’язкового “ідеалізму”), а також почато спроби сформулювати привабливу соціальну й економічну програму, яка поєднала б найкращі риси соціалізму та капіталізму. Проте ці зміни, хоч і були значними, не зробили націоналістичний рух демократичним. Фашистський авторитаризм глибоко вкоренився у націоналістичній свідомості, й ортодоксальні прихильники обох фракцій стримували ревізіоністські тенденції. Навіть найбільш радикальні ревізіоністи націоналізму не мали однозначної позиції у вирішальних питаннях політичного плюралізму та представницького уряду. Треба також урахувати короткочасність періоду, протягом якого розвивалися ці тенденції, що не дало їм дозріти. Після відновлення радянської влади залишки націоналістичного підпілля діяли ще кілька років, доки не були остаточно знищені на початку 1950-х років. Програмові заяви підпілля на той час уже втратили специфічні риси старої ідеології ОУН (за винятком, звичайно, мети - національної незалежності), і їхній загальний зміст відповідає світоглядові демократичного соціалізму.{19}

Українські демократичні сили в роки війни опинились у несприятливих обставинах, бо не були готові до підпільної роботи, тоді як умови того часу внеможливлювали легальну діяльність. Людям демократичних переконань залишилася тільки культурна та допомогова діяльність неполітичного характеру, яку німецька влада частково толерувала. У Галичині умови для такої діяльності були сприятливіші за умови на колишній радянській території. Український Центральний Комітет у Кракові і Львові міг надавати значну послугу населенню Галичини в галузях освіти і соціального забезпечення. Цей орган, хоч він й пристосовувався позірно до гітлерівського “нового порядку”, складався здебільшого з членів колишніх західноукраїнських демократичних партій і громадських організацій. Подібний центр з’явився й на протилежному кінці України, в Харкові. Ту зону біля лінії фронту контролювала військова адміністрація, й умови там були не такі жорстокі, як у Рейхкомісаріаті Україна, який охоплював центральну частину країни.

Треба відзначити один важливий факт. Двадцять років радянської влади не стерли згадки про Українську Народну Республіку, а ім’я Петлюри все ще було популярним. Це стосується не тільки тих нечисленних представників старої інтелігенції, яким вдалося вижити, але й багатьох молодих людей, що не могли пам’ятати дорадянські часи. По всій середньо-східній Україні виникли неформальні гуртки, члени яких, не маючи формальних політичних програм, демонстрували вірність традиціям демократичної української держави 1917-1921 років. Порівняно з розбудованою густою мережею підпільних осередків інтегральних націоналістів демократичний напрям залишився неусталеним і зачатковим, однак він мав ширшу базу. Цей рух представляв потенційну силу, яка за несприятливих обставин того часу не могла знайти відповідного вияву. Тільки в повоєнні роки він все-таки викристалізувався в Українську революційно-демократичну партію (УРДП), створену в таборі біженців у Західній Німеччині. Лідером цієї партії був письменник і журналіст Іван Багряний (1907-1963), колишній в’язень радянських концентраційних таборів. УРДП здобула прихильників головно серед емігрантів із середньо-східної України.{20} Її треба розглядати як перевтілення колишнього демократично-народницького напряму, - тепер він намагався врахувати досвід радянського періоду 1920-1930-их років.

Роки другої світової війни дали новий поштовх українському комунізмові. Недавні страхіття німецької окупації дещо затьмарили трагічні спогади про 1930-ті роки. За таких історичних обставин, коли не було реальних перспектив досягнення національної незалежності, поставлені перед нацистсько-радянською дилемою відчували: якщо в радянській республіці для їхньої нації залишається хоч якась надія, то в німецькій колонії - жодної. До цього висновку спонукала й радянська пропаганда воєнного часу, яка використовувала українські патріотичні символи, лукаво натякала, що “помилки” 1930-х років ніколи не повторяться і що надалі ставлення до українського народу буде набагато кращим. Якщо приймалася теза, що поразка і вигнання німецьких загарбників - перша і головна мета, то з цього логічно випливало, що треба також прийняти радянську систему і конечність дальшого українсько-російського союзу під гегемонією Москви. Так досвід воєнного часу сформував нове покоління українських комуністів, більшість з яких воювала як офіцери в Радянській армії і в партизанських з’єднаннях. Мало хто, однак, мав якийсь, крім хіба номінального, зв’язок із традиціями робітничого руху та революційного марксизму. За останню чверть століття, а особливо після смерті Сталіна й приходу до влади Хрущова, люди такого складу поповнили керівні партійні й урядові кадри в Українській РСР.