ПЕРЕЯСЛАВ В ІСТОРІЇ Й МІТОЛОГІЇ

Висловом нової лінії було урочисте відзначення тристаліття Переяславської умови. Святкування тривали безперервно всю першу половину 1954 року, творячи безперечно одне з найбільших пропаґандивних видовищ в історії Радянського Союзу. Військові паради, урочисті сесії в усіх установах, від Верховної Ради до сільради, бенкети, промови, злива орденів, спеціяльні “тези”, проголошені ЦК КПРС, - все це вимовно свідчить про те, яку увагу комуністична влада прив’язувала до Переяславських роковин. Коли б нам пощастило розкусити справжній сенс цього прославлення “Переяслава” - це дало б нам ключ до правильного розуміння основних настанов сучасної радянської політики супроти України.

Видатний історик козаччини, Вячеслав Липинський, у своїй монографії “Україна на переломі”, присвяченій останнім рокам гетьманування Богдана Хмельницького, стверджує, що, говорячи про Переяславський договір, мусимо відрізняти історичний факт від мітів, що згодом наросли довкола нього.

Переяслав був тільки одним з епізодів, хоч, очевидно, важливим, у дипломатичній грі великого гетьмана й не відрізнявся засадничо від інших, раніших і пізніших, козацьких трактатів з Польщею, Туреччиною, або навіть Швецією. У всякому випадку, про “возз’єднання” України з Московським царством в 1654 році не може бути мови, бо й після Переяслава Україна виступає як окрема, фактично незалежна держава, з власною воєнною й закордонною політикою, що в багатьох точках зовсім не покривалася з інтересами Москви. У своїх внутрішніх справах Україна була зовсім самостійна, а спроби московського втручання гетьман Хмельницький ліквідував у зародку. Отже, не ідеал російсько-українського єднання, але українська державна рація присвічувала Хмельницькому й його співробітникам, що в їхніх очах Переяславська умова була тільки минущим альянсом. Стверджуючи коньюнктурний характер Переяслава, ми зовсім не порушуємо на цьому місці питання, чи цей крок відповідав тогочасним об’єктивним інтересам України, чи, навпаки, це була трагічна помилка.

В модерній українській історіографії панує думка, що в першу чергу польська політика штовхнула козаччину в обійми Москви. Шляхетська Польща, явно не спроможна утримати козацьку Україну у своїх руках, рівночасно не погоджувалася на її емансипацію та накидала затяжну й руїнницьку війну, що перешкоджала консолідації молодої державности. Коли ж у 1653 році постала загроза польсько-татарського союзу, спрямованого проти України, гетьман мусів шукати радикального виходу з небезпечної ситуації. Щоб забезпечити себе проти московських гегемоніяльних забаганок, Хмельницький, приймаючи московський протекторат, реасекурував себе затісненням співпраці з бльоком протестантських держав (Семигород, Пруссія, Швеція), а рівночасно пробував безпосередньо договоритися з Отоманською Портою, понад головою її кримського васаля.

Якщо Переяслав став згодом вихідною точкою для поневолення України, то тому, що передчасна смерть Богдана Хмельницького стала на перешкоді до здійснення його ширших плянів. Як слушно стверджує Георгій Вернадський у своїй монографії про Хмельницького, коли б Україна зуміла зберегти свою територіяльну єдність (себто коли б не прийшло до відділення Лівобережжя і Правобережжя) та коли б, згідно з намірами Хмельницького, козацька влада була поширена і на решту “руських земель” Польщі, - тоді дальші українсько-московські стосунки уклалися б зовсім інакше. Це були б стосунки між двома рівнорядними партнерами, - й то незалежно від того, чи вони були б дружні, чи ворожі.

Отже не за самої Хмельниччини, але значно пізніше, вже на руїнах козацької державности, виросла в XVIII і XIX століттях “Переяславська леґенда”. В першій фазі, себто коли в XVIII столітті ще продовжувала існувати Гетьманщина з обмеженою автономією, панівною концепцією козацької старшинської верстви був погляд, що Переяславською умовою між Україною й родом Романових установлено відношення, що близькі до династичної унії, або васалітету; ця концепція стверджувала залежність України від всеросійського престолу, при рівночасній окремішності України-Малоросії від Московщини-Великоросії. Зате згідно з другою версією “Переяславської леґенди”, що здобула поширення в XIX столітті, “малоросійський народ” під проводом Богдана Хмельницького просто прилучився до російської держави.

Ці міти про Переяслав, хоч далекі від історичної правди, відігравали важливу ролю в політичній ідеології Росії т. зв. “петербурзького періоду”: вони леґітимували приналежність України до імперії й допомагали маскувати факт завоювання й поневолення. Не менше значення мала Переяславська леґенда і для тієї частини українського суспільства, що стала на шлях активної співпраці з імперією, себто для русифікованих і подворянщених нащадків козацької старшини. Леґенда про те, що їхні предки буцімто добровільно приступили під “високу руку православного царя”, дозволяла їм почувати себе в імперії не на положенні поневоленої нації, але як відлам всеросійської провідної верстви та вірою-правдою служити монархові.