ЗАСІДАННЯ СЛОВ’ЯНСЬКОЇ КОМІСІЇ

У нашій пресі завівся поганий звичай, що дописувачі, які інформують громадськість про наукові з’їзди і конґреси, використовують це передусім для того, щоб голосно трубити про свої (часто уявні) “подвиги” і “тріюмфи”. Боюся, щоб і я не пішов цією стежкою. Я хотів би подати інформації про деякі сесії віденського історичного конґресу. Але ці дві сесії, що про них у мене збереглися записки, власне ті, що в них мені самому довелося виступати в дискусії. Прошу в читачів вибачення за цю нескромність.

У 1960 році слов’янська комісія засідала не під час самого історичного конґресу, але окремо перед ним. Де була спеціяльна кількаденна конференція, що відбувалася не у Стокгольмі, а в Уппсалі. Обстановка малого університетського міста, тихого й порожнього під час літніх ферій, надавала слов’янській конференції своєрідний тон. Нас усіх примістили в одному гуртожитку, і ми спільно харчувалися в студентській їдальні Це давало нагоду для особистих, дружніх контактів. Дні, проведені в Уппсалі, належать до моїх найкращих спогадів з XI Міжнародного історичного конґресу. Згодом я чув, що з радянського боку внесено офіційний протест з того приводу, що програма конференції слов’янської комісії була укладена без порозуміння з радянською делеґацією.

Не знаю, чи це треба записати на рахунок цього радянського протесту, але діяльність слов’янської комісії виглядала в 1965 році дуже скромно в порівнянні з 1960 роком. Вона обмежувалася однією сесією, що засідала другого дня конгресу, 30 серпня 1965. Велику частину часу забрали організаційні справи. Вибрано нового голову слов’янської комісії, що ним став француз, професор Порталь. На його пропозицію вирішено відбути влітку 1967 в Парижі спеціяльну кількаденну конференцію слов’янської комісії.

Опісля прийшли на чергу дві доповіді, що стосувалися однієї теми: значення порівняльної методи в дослідженні історії слов’янських народів. Доповідачами були Оскар Галєцький, польський історик, що є громадянином США, та чех, Иосиф Мацурек. Галєцький і Мацурек - визначні учені з великим науковим доробком, але їхні доповіді викликали враження, що вони були приготовані з поспіхом; тексти не були надруковані й розповсюджені заздалегідь, як це мало місце з іншими доповідями XII історичного конґресу. Професор Галєцький дав приклад своїх небуденних лінґвістичних здібностей: він почав свою доповідь англійською мовою, згодом перейшов на німецьку, потім на французьку, щоб закінчити її знову по-англійськи. Всіма трьома мовами він володіє бездоганно, з ідіоматичними нюансами. Професор Мацурек промовляв у 1960 році поганенькою французькою мовою; цим разом він виступав по-німецьки; цією мовою він володіє краще, хоч теж з сильним чеським акцентом. Перед п’ятьма роками він патетично вигукував, що “вчення Маркса й Леніна - єдина правильна, єдина справді наукова метода історичного пізнання” і т. д. Тепер він промовляв у примирливому, “співіснувальному” дусі. Часи зміняються...

Ось резюме мого слова в дискусії{88}:

“Обидва наші доповідачі, панове Галєцький і Мацурек - визначні представники порівняльної методи, що з успіхом застосовували її у своїх працях. Маю на увазі книгу професора Галєцького “Границі й поділові лінії європейської історії” та книгу професора Мацурека “Історія східних слов’ян”. Праця п. Галєцького здобула собі славу клясичної. Зате доводиться жаліти, що згадана праця п. Мацурека не була перекладена на котрусь із світових мов і залишилася маловідомою. Вона інтересна головне тим, що це, якщо не помиляюся, єдине в усій науковій літературі паралельне й порівняльне дослідження історії трьох східньослов’янських народів, що їх автор розглядає рівнорядно, не підпорядковуючи ці три історичні процеси один одному. Цінна праця проф. Мацурека появилася ще до подій 1948 року в Чехо-Словаччині, і я не є певен, чи сам автор зі своїх сучасних позицій не відмовився б від неї.

Я гаряче схвалюю порівняльну методу. Але гадаю, що для того, щоб її застосування було справді плідне, треба тямити про одне: вона мусить служити ствердженню не лише тотожностей чи подібностей, але й різниць. Тільки якщо звертатимемо увагу на ці два аспекти рівночасно, зуміємо з’ясувати, що в кожному історичному явищі типове й універсальне, а що індивідуальне й неповторне.

Як високошкільний викладач в США, я стою перед практичною педагогічною проблемою{89}: як наблизити моїх американських студентів до зрозуміння східньоевропейського світу, що для них дуже далекий і “екзотичний”. Багато допомагає мені при цьому власне порівняльна метода.

Народи Східньої Европи можна групувати за певними категоріями Один принцип поділу є мовний: маємо справу з слов’янськими й неслов’янськими народами, при чому перші, своєю чергою, розподіляються на три основні вітки західніх, південних і східніх слов’ян. Другий принцип, що дозволяє диференціювати народи, є релігійний. У Східній Европі зустрічаємо народи візантійської та латинської традиції; крім цього, треба врахувати впливи протестантизму (напр., у Прибалтиці, Угорщині) та ісляму (Боснія, Албанія). Знаємо добре, що релігійна традиція у великій мірі визначає характер культури даної нації. Третій, надзвичайно важливий, хоч може часто недостатньо оцінюваний поділовий принцип, - це суспільна структура. З одного боку, бачимо народи, що їх основна суспільна традиція шляхетська, аристократична (поляки, угорці), а з другого - селянські, “плебейські” народи (напр., болгари, українці). Окреме місце посідають чехи, що єдині між східньоевропейськими народами мають традицію сильної автохтонної міщанської верстви, буржуазії. Врешті, четверта категорія - це насліддя, що його залишили по собі три великі імперії: Оттоманська, Австрійська й Російська, які впродовж кількох століть володіли майже всім обширом Східньої Европи. Візьмім такі далекі одна від одної країни, як Латвія і Грузія, або Буковина і Словенія. Могло б здаватися, що між ними не багато повинно бути спільного. Але в одній парі країн ми знайдемо спільні риси, що їх закарбувало на них російське панування, а в другій австрійське.

Уявім собі мапу Східньої Европи, що на неї нанесено різними кольорами оті поділові лінії. Важливе тут передусім спостереження, що ці лінії не покриваються. Якийсь народ за одним критерієм (наприклад, релігійним) має одну групу “родичів”, але за іншим - іншу. Поляки й чехи мовно близько споріднені, але глибоко відрізняються традиційною суспільною структурою; зате поляки й угорці, що говорять тотально відмінними мовами, мають дуже подібні, саме - шляхетські суспільні традиції. Серби й хорвати мають одну мову, але вони здиференційовані релігійно-культурними традиціями та турецькою політичною спадщиною в одному випадку й габсбурзькою - у другому.

Вважаю, що таке застосування порівняльної методи дозволяє точно визначити місце кожного східньоевропейського народу в загальному історичному процесі.

В попередній дискусії було кілька разів згадано про панславізм. Існування слов’янської лінгвістичної сім’ї - безперечний факт. Але було б помилкою перебільшувати значення мовної споріднености. Індивідуальність нації визначається не тільки її мовою, але й рядом інших, не менш важливих факторів. Не можна культурно-історичної типології базувати виключно на мові. Не заперечуючи ваги лінґвістичного критерія, мусимо бути свідомі велетенських відмінностей, які можуть існувати між різними слов’янськими народами, якщо прикласти до них інші критерії”.