СУЧАСНА СИТУАЦІЯ У РАДЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ

Визначною подією в інтелектуальному житті України є поява у 1960-і роки групи відвертих дисидентів. Праці Івана Дзюби, Святослава Караванського, Вячеслава Чорновола, Валентина Мороза, Михайла Осадчого, Євгена Сверстюка та інших, що розповсюджувалися в радянській Україні нелегально, були видрукувані за кордоном в оригіналі українською мовою та в перекладах, і вони привернули увагу всього світу.

Дещо про біографічні дані українського дисидентства. Більшість із дисидентів - молодь віком од тридцяти до сорока років, що народилася і здобула освіту за радянської системи. Цей факт свідчить про абсурдність ярлика “буржуазний націоналізм”, якого їм намагається приклеїти офіційна пропаганда. За соціальним статусом усі вони типові інтелектуали - письменники, літературні критики, художники, історики, педагоги, журналісти. Географічно дисиденти представляють усі регіони України, в тому числі такий дуже зрусифікований, як Донбас. Чисельно це невелика група. Загальна кількість осіб, так чи інакше причетних до цього руху, не перевищує 1000 на 47 000 000 населення республіки (за переписом 1970 р.). Однак існують докази, що відвертих дисидентів - чоловіків і жінок справді виняткової громадянської мужності - треба розглядати як видиму вершину набагато більшого айсберга. У “легальних” літературних та наукових публікаціях із радянської України часто можна знайти ідеї, аналогічні до тих, що їх висловлюють дисиденти, але подані у прихованій, алегоричній формі. Ми навіть схильні припускати, що дисидентам симпатизував і таємно їх підтримував дехто в керівних колах республіки. Врешті, треба зазначити, що українські дисиденти старанно уникали будь-якої оформленої організації. Їхній рух, здавалося, існував як розгалужена мережа неформальних особистих контактів.

Ідеї, що їх сформулювали речники українського дисидентства, можна поділити на дві групи. До першої належать загальнодемократичні гасла: протести проти порушення людських і громадянських прав і передовсім проти ігнорування свободи думки. Друга група охоплює питання специфічно національного характеру протести проти обмеження конституційних державних прав Української РСР, знекровлення і спотворення національно-культурної спадщини, дискримінації української мови у сфері освіти та громадському житті, вимоги забезпечити культурні права українським меншинам в інших частинах СРСР.

Добре відомо, що останніми роками дисиденти піднесли голос не тільки на Україні, а й у Росїі. Дуже повчальним є порівняння ідей українських та російських дисидентів. Якщо говорити про загальнодемократичні постулати, то завдання цих двох рухів великою мірою збігаються, але між ними є істотні розбіжності стосовно національних проблем. Хоча російські дисиденти й засуджують етнічну дискримінацію в СРСР (наприклад, антисемітські тенденції режиму чи вигнання кримських татар зі своєї батьківщини), їхня позиція в питанні про право неросійських народів на національне самовизначення обережніша. Складається враження, що навіть ті росіяни, які не задоволені багатьма аспектами нинішньої системи, не хочуть своїм спротивом створити загрозу цілісності російської імперської держави й послабити її міжнародну позицію. Побоювання, що лібералізація зашкодила б російським великодержавним інтересам, і є головною причиною безсилля й ізольованості російських дисидентів серед свого народу. Комуністичний уряд має право претендувати на те, щоб йому було приписано заслуги піднесення Росії до незнаної досі могутності й престижу. Відмежування російського патріотизму від радянського режиму ймовірне тільки в разі відчутних поразок СРСР у міжнародній політиці. Така гіпотеза потверджується ходом історії У старій Росії реформи або революції завжди наставали після невдалих зовнішніх війн: Кримської, Балканської, Японської і, нарешті, першої світової.

Тепер видно, що тут український дисидентський рух у дещо іншому становищі, ніж російський: національні почуття його не стримують, а живлять. Національний аспект забезпечує ідеологічний комплекс великого емоційного заряду, до якого тяжіють усі інші розчарування та кривди, що ними переповнене суспільство, і довкола якого за сприятливих обставин вони можуть легко об’єднатися. Отже, ідеї українських дисидентів здатні привабити широкі верстви народу, хоча нині число їх активних носіїв досить обмежене У багатьох українських родинах були люди, які ще за пам’яті нинішнього покоління у той чи інший час жертвували собою заради національної справи або зазнавали переслідувань за неї. Такий досвід неминуче залишає слід у колективній свідомості суспільства, в якому родинні зв’язки ще дуже міцні. Це глибоке джерело, з якого черпає силу сьогоднішній ійтелектуальний фермент в Україні. Після десятиліть ідеологічної обробки та неодноразового “промивання міз-ків” нації, її інтелектуальної еліти, відродження незалежної української думки - знаменне явище історичного значення.

Якщо застосувати до сучасного дисидентського руху в радянській Україні запропоновану раніше модель чотирьох напрямів, то найдоречніше віднести його до традиції національного комунізму. Зазвичай українські дисиденти не нападали на основи марксистсько-ленінської філософії, не відкидали соціалістичної економіки, ні радянської політичної системи, ні навіть перебування України в складі СРСР. Вони тільки критикували спотворення цієї системи і закликали повернути радянську дійсність до справжніх ленінських принципів, особливо в галузі національної політики. Дзюба, мабуть, найвиразніший речник українських дисидентів, постійно покликається на праці Леніна, на давні резолюції Комуністичної партії, на тексти конституцій СРСР та Української РСР і радянські закони.

Радянознавці вже зазначили спадкоємний зв’язок між націонал-ухильниками українського комунізму, такими, як Шахрай, і сучасними дисидентами, такими, як Дзюба. Однак між поколіннями двадцятих і шістдесятих, розділених чвертьстолітнім періодом сталінського режиму, існує відчутна різниця, на якій треба спинитися детальніше. Комуністична ідеологія революційної і ранньої пореволюційної епохи була сповнена палкої віри в близьку докорінну зміну людини та суспільства Цей міф про тисячолітнє царство прекрасно виразив письменник-комуніст Хвильовий у мрії про “загірну комуну”. На відміну від сильних ідеологічних мотивацій ранніх більшовиків, - як ортодоксальних, так і ухильників, - підхід до марксизму-ленінізму сьогоднішніх дисидентів видається здебільшого прагматичним. У “класиків” вони шукають аргументів, які допомогли б їм домогтися бажаних реформ. Вони намагаються довести, що Ленін мав значно ширший погляд на національне питання, ніж нинішнє керівництво КПРС, і що повага до українських національних прав сумісна з принципами соціалістичної економіки та радянської політичної системи. Таке прагматичне використання марксизму-ленінізму властиве звичайно і радянським апаратникам, тільки вони застосовують його з іншою, ніж дисиденти, метою -забезпечити ідеологічну легітимність статус-кво, раціонально пояснити сучасну діяльність уряду.

Хоча серед сучасних українських дисидентів найбільше виражене націонал-комуністичне крило, вивчення відповідної літератури показує, що існують також інші напрями думка Праці Валентина Мороза, наприклад, виявляють риси, близькі інтегральному націоналізмові міжвоєнної доби: постулат про те, що особиста моральна чистота ставиться понад усе; рішуче неприйняття “реальної політики”, якщо вона вимагає пристосовуватися до умов, несумісних з особистою або національною честю; виразно волюнтаристський склад мислення. На відміну від Дзюби, Мороз приділяв мало уваги конституційним та інституційним питанням. Він передусім дбає про збереження безкомпромісного національного характеру незалежно від будь-яких міркувань політичної доречності. Наголос на приматі волі й характеру був важливою складовою частиною ідеології інтегрального націоналізму. Треба, однак, чітко зазначити, що ні Мороз, ні будь-хто інший з-поміж су-часних українських дисидентів не виявили й тіні специфічно фашистських рис старої програми ОУН: прославлення однопартійної держави і диктатури, проповідування етнічної виключності, свідомого ірраціоналізму та антиінтелектуалізму. На перешкоді пережиткам таких поглядів стоїть демократичний і гуманістичний у своїй основі світогляд українського дисидентства.

Комунізм та інтегральний націоналізм представляють два молоді, пореволюційні напрями української політичної думки. Чи є сліди двох давніших напрямів, демократично-народницького й консервативного? На це можемо відповісти ствердно. Ми вже зазначали, що ідеї українських дисидентів мають демократичний характер, що вони боронять права людини й інтелектуальну свободу. Вони також висунули пропозиції про підвищення життєвого рівня й добробуту народу, скасування дискримінаційних заходів щодо селянства. Не тільки в дисидентській літературі, а й в академічних та інтелектуальних колах радянської України знаходимо свідчення дедалі більшого зацікавлення спадщиною дореволюційних демократично-народницьких мислителів. Наприклад, вибрані твори Костомарова і Драгоманова в останні роки з’явилися новими (хоч і дуже спотвореними цензурою) виданнями, і кількість присвячених їм наукових досліджень зростає.

Важливим феноменом інтелектуального життя сьогоднішньої України є виразне повернення до національних традицій. Через офіційні обмеження і маніпуляції цей рух набирає здебільшого неполітичної, культурницької форми. Серед його різноманітних виявів -кампанія за збереження та реставрацію історичних пам’яток; відродження народних звичаїв і промислів та пристосування їх до сучасних міських умов; постійне звертання до історичних тем у художній літературі; праця вчених, спрямована на повернення народові його культурної спадщини. В інших країнах, у яких тяглість національного життя ніколи не переривалася, таку діяльність можна вважати буденною. Однак у випадку України з її трагічним, розірваним розвитком таке культивування історично неперервної культурної самобутності нації має політичну вагу.

Попереднє твердження повертає розмову до консервативного елемента в сучасному українському інтелектуальному житті. Термін “консерватизм” у Радянському Союзі має негативне забарвлення, але брак назви не заважає існуванню явища. Консервативне спрямування характеризують дві риси: виразне чуття традиції й тяглості (на противагу есхатологічному та футуристичному поглядам на суспільство), а також висока повага до законних і спокійних способів діяльності (на противагу революційному запереченню попередньої й усталеної форми). Застосовуючи ці критерії до сучасної ситуації на Україні, ми вже відзначали сильну вірність культурним традиціям. Щодо другого пункту, то сама радянська верхівка останнім часом стала консервативною настільки, що намагається відмовитись від свавілля й наблизитися до моделі правової держави. (У процесі цього вона щораз більше заплутувалась у внутрішніх суперечностях, бо природа тоталітарної диктатури несумісна з вимогами справжньої влади закону). А щодо українського дисидентства, то вже наголошувалося на його законному та конституційному характері. Воно спробувало діяти як лояльна опозиція в межах нинішньої системи. Метою українських дисидентів було не знищити чинні інституції, а пристосувати їх до сприяння громадянським правам, загальному добробутові й українським національним інтересам. У цьому сенсі українських дисидентів можна назвати “консервативними реформаторами”. Така інтерпретація допомагає зрозуміти ставлення Дзюби та його товаришів до державності УРСР. На їхній погляд, українська радянська держава, попри всі її вади, корисна форма, яку треба не руйнувати, а навпаки, зміцнювати і поступово наповнювати новим, життєздатним змістом. Така концепція виразно перегукується зі способом мислення патріотичної козацької старшини XVIII -початку XIX ст. (відображеним, наприклад, в “Історії Русів”), яка свій протест проти запровадження петербурзького централізму мотивувала Переяславською угодою як конституційним актом, що гарантує автономний статус їхньої нації. Згідно з історичною діалектикою, радянський конституційний устрій, що виник унаслідок великого революційного вибуху й був накинутий українському народові могутньою зовнішньою силою, набув характеру “історичних” прав. Майбутнє покаже, чи спроба сучасних українських дисидентів сформулювати національну політику на платформі радянського варіанта історичного легітимізму буде успішнішою, ніж намагання їхніх попередників два століття тому. Така політика могла б мати успіх тільки тоді, коли б на захист українських державних і політичних прав стали керівництво КПУ й адміністративна та господарська верхівка республіки. Це означало б повернення до політики Скрипника, лояльного більшовика, який не вагаючись став в обороні інтересів радянської України в 1920-х роках. Умови для цього сьогодні дещо сприятливіші, ніж тоді, оскільки члени КПУ здебільшого українці за національністю. З другого боку, сучасне керівництво КПУ є продуктом конформістської сталінської доби та воєнного періоду. Основна засада особистої філософії цих людей - насолоджуватися всіма благами, які пропонує життя, виявляти виняткову обережність в інших справах. Зміна може відбутися з появою нового покоління лідерів, які вже не пам’ятатимуть сталінізму та другої світової війни і, можливо, менше боятимуться обстоювати права свого народу.