ПОЛІТИЧНА ДУМКА УКРАЇНСЬКИХ ПІДРАДЯНСЬКИХ ДИСИДЕНТІВ{109}

Рух інтелектуального політичного дисидентства, що заявив про себе на Україні в 1960-ті роки, викликав великий інтерес серед дослідників-радянологів. Однак західні вчені досі приділяли мало уваги змістові ідей, що їх формулювали українські дисиденти. Як пояснити таку неувагу? Після півстоліття масових і неослабних репресій сам факт появи на Україні відкритого опозиційного руху здавався майже чудом. До певної міри це зачудування триває і дотепер. Більшість західних учених задовольнялися реєстрацією фактів українського дисидентського руху, але не поспішали аналізувати дисидентські заяви як документи політичної думки[390].

Доводиться лише жалкувати з приводу такої неуваги, тому що ідеологічно спрямоване дослідження українського дисидентства в жодному разі не є суто теоретичною вправою. Ідеї мають-таки наслідки. За умов накинутої одностайності неортодоксальні ідеї діють як каталізатори сил оновлення. Заяви дисидентів можуть правити за показник бродіння в глибинах українського суспільства. Вони також указують напрям імовірного розвитку України в разі послаблення репресій.

Запропонований мною підхід полягає в тому, щоб помістити ідеї дисидентів в історичну перспективу, пов’язавши їх із давнішими напрямами української суспільно-політичної думки. Зважаючи на обсяг статті, доведеться обмежити обговорення кількома найважливішими темами та показовими прикладами.

В одній зі своїх статей, надрукованій 1963 р., я робив огляд стану справ на радянській Україні; це було ще до того, як про виникнення дисидентського руху стало відомо на Заході. Відзначивши багато прикладів післясталінського культурного відродження на Україні, я завершив статтю двома передбаченнями. Перше звучало так: “Можна передбачити, що коли цей процес відбудови й розбудови триватиме ще декілька років, він неодмінно вступить у фазу, в якій набуде політичних домагань”. Друге передбачення було: “Ці [політичні] постулати йтимуть, найімовірніше по лінії “націонал-комунізму”: не тому, очевидно, що комуністичні ідеї за своєю суттю близькі й дорогі українському народові, але тому, що політика мусить виходити з чогось даного. За радянських умов реалістичною вихідною точкою для української політики є існування Української Радянської Соціалістичної Республіки, номінально наділеної правами суверенної держави...”[391].

І справді, першим видатним програмним документом українського дисидентства була праця Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, написана 1965 р., всього за два роки по тому, як зроблено вищезгаданий прогноз[392]. Як відзначав американський рецензент, професор Джон Армстронг, “книжка становить собою велику професійну роботу наукового дослідника... Хоча виглядає... встановленим, що рукопис написав Дзюба, здається також імовірним, що він розвинув свої ідеї (можливо, протягом багатьох років), обмінюючись інформацією та ідеями з іншими інтелектуалами в Радянській Україні. Якщо ця гіпотеза правильна, то це вказує на існування серед українських інтелектуалів надзвичайно витонченої й ерудованої опозиції до радянської політики”[393].

Для нашого дослідження важливою рисою Дзюбиної праці є факт, що вона написана з марксистсько-ленінських позицій. Дзюба викриває відхилення радянської національної політики на Україні від справжніх ленінських принципів і закликає відновити ці принципи. Працю адресовано Петрові Шелесту і Володимирові Щербицькому, що на той час були відповідно першим секретарем Комуністичної партії України і головою Ради Міністрів Української РСР. Останній розділ цієї книжки має програмну назву “Уряд Української РСР як речник національної цілості; його відповідальність за націю”.

Тому слушною є оцінка Дзюби як нового представника націонал-комуністичної течії, яка в 1920-ті роки відігравала значну роль в українському політичному житті не лише в УРСР, але й на Західній Україні, що перебувала тоді під польською владою, а також в українській діаспорі. Але ми повинні відзначити одну дуже важливу різницю між первісним українським націонал-комунізмом двадцятих років і його недавнім відродженням в особі Дзюби. Перший надихався справжнім революційним почуттям, утопічною вірою в близький усесвітній соціальний переворот і перетворення людства, чи, вживаючи поетичного образу Миколи Хвильового, видивом “загірної комуни”. У Дзюби немає й сліду цього революційного хіліазму, його суто раціоналістичні висновки схожі на юридичний документ. Не ставлячи під сумнів щирості марксистсько-ленінських переконань Дзюби, водночас можемо без вагань ствердити, що інтелектуальна й емоційна сила його праці полягає саме в її патріотичному заклику, а не в довгих цитатах із творів Леніна та партійних резолюцій.

Підданий тискові, Дзюба після деяких хитань відмовився в 1973 р. від своєї єресі[394]. Він єдиний серед видатних українських дисидентів (якщо не рахувати деяких менш значних постатей), хто капітулювали перед режимом. Дзюбине зречення було гірким розчаруванням для його численних прихильників як на Україні, так і за кордоном. Однак важливо зрозуміти мотиви його поведінки. Вірогідне пояснення запропонував Михайло Саварин[395]. Викладу його аргументи своїми словами{110}: Дзюба був виразником тієї частини українського апарату, яка під час перебування Петра Шелеста на посаді першого секретаря ЦК КПУ (1963-1972 роки) прагнула розширення автономії Української РСР і культурних прав українців. Вимоги Дзюби були теоретичною екстраполяцією того, що певні керівники радянської України робили на практиці протягом доби “відродження контрольованого українського автономізму”[396]. Можливо, ці кола підтримували Дзюбу; безперечно, вони терпіли його і протягом декількох років захищали від суворого покарання. Таким чином, Дзюбина опозиція була опозицією цілком у межах системи. Після усунення 1972 р. Шелеста і його прибічників таке становище стало неможливим, воно втратило свою політичну рацію. Це й було причиною Дзюбиної капітуляції.

Якщо Івана Дзюбу можна розглядати як продовжувача націонал-комуністичного напряму в українській політичній думці, то інший визначний дисидент, Валентин Мороз, є прямим нащадком інтегрально-націоналістичного руху, представленого Організацією українських націоналістів (ОУН), яка процвітала на західноукраїнських землях у 1930-ті роки[397]. У самвидавчих творах Мороз не міг відкрито сказати про свою прихильність до інтегрального націоналізму, але проникливим читачам не важко було виявити джерела його натхнення. Деякі місця в Мороза звучать як парафрази Дмитра Донцова, ідеолога українського інтегрального націоналізму. Що пов’язувало Мороза з донцовсько-оунівською традицією, то це його філософський волюнтаризм, наполегливість в обстоюванні чистоти національного ідеалу за будь-яку ціну, презирлива відмова від будь-якого прагматичного пристосування до існуючих умов, культ сильної, героїчної, здатної на самопожертву особистості й, урешті, антиінтелектуалізм і захист одержимості.

У спаралізованому страхом суспільстві Морозів зухвалий виклик мусив справити глибокий емоційний вплив. Леонід Плющ порівнював есе Мороза “Серед снігів” зі знаменитим відкритим листом Віссаріона Бєлінського до Гоголя. В 1847 р. Бєлінський гостро критикував духовне плазування Гоголя перед реакційним режимом Миколи I; так само Мороз ганьбить Дзюбу за його капітуляцію перед КДБ. Слід пам’ятати, що Плющ представляв у дисидентському русі тенденцію, протилежну до Морозової. Проте він дав Морозові таку заслужену оцінку: “З’явився новий лист Бєлінського до Гоголя - і в тисячі разів страшніший для Гоголя-Дзюби, в тисячі разів переконливіший і запалюючий душу. Це “Серед снігів” Валентина Мороза. Мороз, поєднуючи логіку фактів та ідей з пристрастю борця проти будь-яких поступок перед КДБ, довів, що Дзюба наніс удар по своїх власних ідеях, по українському руху опору...”[398]. Це свідчення не можна забувати, особливо з огляду на пізніші події, що затьмарили образ Мороза.

Нема нічого дивного в тому, що з усіх дисидентів саме Мороз став улюбленцем української діаспори. Правоемігрантські кола точно відчули його близькість до їхньої власної ідеології. Українські студентські групи в Північній Америці, хоча вони й відійшли великою мірою від націоналізму оунівського зразка, також зробили Мороза своїм ідеологом. Цей культ Мороза задовольняв психологічну потребу молодих людей обожнювати героя. Очолювані студентськими активістами, українці на Заході повели широкомасштабну кампанію за звільнення Мороза. Але українська діаспора не спромоглася зрозуміти, що погляди Мороза жодною мірою не представляють головної течії в українській дисидентській думці. Крім того, вона нічого не знала про серйозні особисті вади Мороза. Кілька відомих дисидентів, чесність яких не викликала сумніву, мали неприємні сутички з Морозом у радянських тюрмах і таборах праці й передали на Захід попередження про його егоїзм, зарозумілість і вульгарність. Але ці послання не були вчасно опубліковані[399].

Те, що сталося пізніше, загальновідоме. Випущений на Захід у квітні 1979 р. в ході радянсько-американського обміну політичних в’язнів на радянських шпигунів, Мороз був зустрінутий усією українською діаспорою як герой. Однак дуже скоро він викликав загальне збентеження своєю дивною і скандальною поведінкою. Політично він спочатку прилучився до найбільш реакційної й обскурантської емігрантської течії, так званого Світового українського визвольного фронту, але невдовзі посварився навіть із ними. До того ж писання й публічні виступи Мороза після виїзду за кордон засвідчили крайню інтелектуальну вбогість.

Таким чином, два видатні українські дисиденти, Іван Дзюба та Валентин Мороз, кожен пройшовши власним трагічним шляхом, зайшли у глухий кут. Їхню невдачу не можна пояснити лише особистою моральною нестійкістю - радше вона має ширше симптоматичне значення Дзюба та Мороз утілювали відродження в українському дисидентському русі двох могутніх течій - націонал-комунізму й інтегрального націоналізму, які панували на українській політичній сцені у міжвоєнний період Падіння Дзюби й Мороза ілюструє банкрутство цих двох течій у сучасній українській політичній думці.

Хоч український комунізм та інтегральний націоналізм стоять на протилежних полюсах і люто ворогують один з одним, вони мали багато спільних рис. Обидві течії виправдовували революційне насильство й диктатуру однієї партії, що діє від імені мас. Обидві були нетерпимі й відкидали громадські права, плюралістичний характер держави, владу закону та представницький уряд західного типу. Обидві керувалися ідеологією винятковості й маніхейським баченням суспільства, з усіма психологічними ознаками войовничої напіврелігійної секулярної віри. Історикам неважко буде ідентифікувати їх як український варіант двох великих усесвітніх тоталітарних рухів XX ст. - комунізму та фашизму. Тут не місце обговорювати витоки та розвиток українського комунізму й інтегрального націоналізму (фашизму). Скажу, однак, що я визнаю місцевий характер обох напрямів на Україні й не заперечую, що в минулому вони відіграли для своєї нації певну позитивну роль. Але я також думаю, що обидва тоталітарні напрями за своєю суттю були історичними відхиленнями і що вони завели український народ у глухий кут. Досвід сталінізму, з одного боку, та нацистська окупація під час другої світової війни, з другого, підірвали фундамент, на якому український націонал-комунізм та інтегральний націоналізм були побудовані.

А проте було природним, що відлига української політичної думки в 1960-ті роки винесла на поверхню ці атавізми панівних ідеологій міжвоєнного періоду. Падіння Дзюби та Мороза засвідчило, що націонал-комунізм та інтегральний націоналізм перестали бути - і у філософському, і в політичному сенсі - життєздатними альтернативами для українського народу в пошуках кращого майбутнього.

Головну течію української дисидентської думки представляли самвидавчий журнал “Український вісник”, 8 випусків якого з’явилися між 1970 і 1974 роками[400], а також Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод (кажучи простіше, Українська Гельсінська група), яка виникла 1976 р.[401] Різниця між цими двома виразниками української опозиції полягала в тому, що “Український вісник” був підпільним виданням з анонімними чи схованими за псевдонімами видавцями й авторами, тоді як Українська Гельсінська група діяла відкрито. Але є підстави припустити, що “Український вісник” зародився в тих самих колах, до яких належали засновники та члени Української Гельсінської групи. Існує очевидна ідейна тяглість між “Вісником” і пізнішими документами Гельсінської групи.

Намагаючись означити політичну філософію сучасної української дисидентської думки, можна послугуватися як належним вступом цитатою зі спогадів її ветерана Данила Шумука:

“Урятувати людство від небезпеки тиранії, як правої, так і лівої, може тільки демократія. Тільки необмежене право, гарантоване законом для всіх громадян - висловлювати, розповсюджувати і обстоювати свої думки, - дасть можливість народові контролювати і направляти політику уряду. Без наявності такого права не може бути й мови про демократію та демократичні вибори до парламенту. Там, де немає повноправної легальної опозиції в парламенті і народі, там немає і демократії... Без наявності опозиції, ніякого контролю над політикою уряду не може бути... Багаторічні роздуми, підсумки і аналізи привели мене до таких переконань і критично наставили як до комуністів, так і до націоналістів, виплеканих школою Донцова”[402].

Шумук, людина старшого покоління (нар. 1914 р.), сам пройшов через комуністичний та інтегрально-націоналістичний етапи. Він був членом Комуністичної партії Західної України в передвоєнній підпольській Волині і вступив до націоналістичної Української Повстанської Армії під час німецької окупації. Більшу частину свого життя провів у польських і радянських тюрмах. Шумук заявив про свою належність до Української Гельсінської групи 1979 р., перебуваючи в радянському таборі. Його демократичні переконання, за які він дорого заплатив, - це й переконання Української Гельсінської групи в цілому.

Таким чином, платформу сучасного українського руху опору можна правильно схарактеризувати як демократичний патріотизм (я міг би сказати “націоналізм”, якби цей термін не став двозначним через фашистські коннотації). Найхарактернішою його рисою є поєднання боротьби проти національного гніту з боротьбою за демократичні людські права. Це означає повернення в оновлених формах до найшляхетніших традицій українського визвольного руху XIX - початку XX ст. з його основоположною демократичною і гуманістичною спрямованістю, а також до традицій незалежної демократичної української держави 1917-1920 років. Це не означає повного відкидання досягнень українського комунізму й інтегрального націоналізму, а радше їх сублімацію, очищену від тоталітарних спотворень. Наприклад, дисиденти виказували величезну повагу до героїчної боротьби Української Повстанської Армії, яка була витвором ОУН, у воєнні роки, водночас відкидаючи схильність ОУН до диктатури й однопартійного правління.

Українські дисиденти визначили своїм першочерговим завданням здійснення в їхній країні громадянських свобод, передбачених у Загальній Декларації прав людини 1948 р. та прикінцевому акті Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (Гельсінкі, серпень 1975 р.)[403]. Їхньою далекосяжною метою є “деколонізація” СРСР шляхом проведення в Україні вільних виборів під наглядом Організації Об’єднаних Націй[404]. На відміну від націонал-комуністів, сучасні українські дисиденти не протиставляють “доброго” Леніна “поганому” Сталінові. Вони твердять, що лицемірна політика Леніна стосовно України за своєю суттю була ідентична радянській збройній інтервенції в Угорщину 1956 р. та Чехо-Словаччину 1968 р., яку також зображували як “братерську допомогу народам цих країн”[405]. “Український народ не хотів іти за російськими більшовиками 1917 р. і продемонстрував сильну волю будувати свою власну державу”[406].

На противагу ксенофобному націоналізмові ОУН, палкий патріотизм сучасного дисидентства не означає ворожості до інших народів, навіть до росіян. Українська Гельсінська група підтримувала дружню співпрацю з Московською Гельсінською групою та демократичними російськими дисидентами Петро Григоренко, колишній генерал-майор Радянської Армії й один із засновників Української Гельсінської групи, здобув міжнародне визнання за свою оборону національних прав кримських татар. Ухвалена 1980 р. програмова заява Українського патріотичного руху, найновішого пагона української опозиції, проголошує:

“...Воля України дасть можливість звільнитись російському народові й іншим народам, що поневолені сучасним режимом. Вільна Україна гарантує всі права народам, що населяють Україну: росіянам і полякам, євреям і татарам, румунам і угорцям. Ми надто добре пізнали, що таке підневільне колоніальне існування, тому заявляємо, що людям, які заселяють нашу Батьківщину, ми надамо якнайширші політичні, економічні й соціяльні права. Всі права національних меншостей і різних релігійних асоціацій повинні бути додержані беззастережно”[407].

Іншим важливим аспектом мислення українських дисидентів є його правове забарвлення. Справді, українське дисидентство відоме під самоприбраним ім’ям правозахисного руху. Це можна розглядати як суто тактичний засіб, як спробу знайти захист у тих номінальних громадянських свободах, що їх радянська Конституція та закони надають громадянам на папері. Не заперечуючи того, що такий тактичний розрахунок теж відіграє певну роль, можна бути впевненим, що заманіфестований легалізм є для українських дисидентів принциповим. Всі їхні твори та заяви пройняті ідеєю влади закону. Це - новий феномен в історії української політичної думки. Дореволюційний український національний рух, без сумніву, був рухом за свободу, але через народницьку орієнтацію його легалістичний зміст був недорозвинений. (Михайло Драгоманов із його великим зацікавленням конституційними проблемами був винятком, і в цьому сенсі він не мав послідовників). Здається, тривалий досвід життя за умов заснованого на безправності й на викривленні законності режиму привів сучасних українських борців за волю до переконання, що свобода може існувати лише там, де править закон[408]. Таким чином, будучи інтелектуальними бунтівниками щодо сучасної системи, вони водночас є прихильниками закону і права. І я без жодної тіні сумніву назвав би це консервативною, в позитивному значенні цього слова, барвою в ідеології українського дисидентського руху.

Слід зазначити певні філософські розбіжності в українському дисидентстві. З одного боку, Леонід Плющ і Юрій Бадзьо заявляють про свою прихильність до гуманістичного демократичного марксизму[409]. (Особисто я вважаю, що термін “демократичний марксизм”

внутрішньо суперечливий. Через це розглядаю визнання Плющем і Бадзьом марксизму як ознаку інтелектуальної плутанини. Ця складна проблема потребує окремого обговорення). З другого боку, серед окремих груп сучасної української інтелектуальної еліти існують симптоми релігійного відродження[410].{111} Поезії Миколи Руденка, лідера Української Гельсінської групи, свідчать про його нововіднайдену християнську віру[411]. Інший член-засновник групи, Олесь Бердник, зазнав впливу еволюційного спіритуалізму Тейяра де Шардена. Ця різниця у світоглядних питаннях не применшує єдності політичних зобов’язань щодо подвійної мети - плюралістичної демократії та національної незалежності. Цей короткий огляд ідей української опозиції варто закінчити цитатою з двох недавніх програмових документів:

“Моя соціальна позиція - соціалістична, моя політична позиція - демократична. Формулюю її як концепцію демократичного соціалізму... [Повинен існувати] ідеологічний, культурний та політичний плюралізм. Робітничий клас і селянство повинні мати своє окреме класове представництво в органах державної влади: [повинна бути] свобода, згідно з законом, утворення демократичних партій. Тільки в такому разі ... партія буде партією, а не панівною соціяльною верствою суспільства”[412].

“Ось уже 60 років цей так званий уряд України здійснює практику національного геноциду... Тому ми, жертви політичних репресій в Україні, звертаємося до свого народу, до урядів усіх країн світу і до ООН і заявляємо про своє бажання вийти зі складу СРСР, вивести наш народ з комуністичної неволі”[413].

Намагаючись оцінити сильні та слабкі сторони українського дисидентського руху, корисно порівняти його з російським відповідником. Російські дисиденти поділені на декілька непримиренних фракцій, і комуністи-реформатори, ліберали західного типу та неослов’янофіли розмовляють різними політичними мовами. На відміну від них, українська опозиція видається набагато згуртованішою. Спільним знаменником усіх українських дисидентів виступає, без сумніву, національний фактор. Можна також припустити, що українське дисидентство здатне набагато сильніше притягати маси, ніж російське. В Росії патріотизм або націоналізм діє по суті на користь теперішнього режиму, який підніс російську державу на вершину слави й престижу. Певно, російський націоналізм відокремиться від радянського режиму лише у разі поважних міжнародних невдач. На Україні, яка страждає від явної національної дискримінації й утисків, патріотичні почуття мають тенденцію стихійно спрямовуватися проти статус-кво. Це дає українському дисидентському рухові могутнє коло потенційної підтримки. Режим свідомий цієї небезпеки і тому він переслідував українських дисидентів безпощадніше, ніж російських.

Чим українське дисидентство виразно поступається російському, то це інтелектуальною витонченістю[414]. Ми не знайдемо серед українських дисидентів таких визнаних у світі постатей, як Солженіцин і Сахаров. Пересічний інтелектуальний рівень писань українських дисидентів нижчий, а поле зору - вужче, незважаючи на деякі дуже поважні інтелектуальні досягнення, такі, як твори Івана Дзюби, Гелія Снєгірьова, Михайла Осадчого, Леоніда Плюща, Юрія Бадзя, Василя Лісового та декількох інших. Цей стан справ відбиває загальний провінціоналізм сучасного культурного життя України: брак контактів із зовнішнім світом, недостатнє знання іноземних мов і обмежений доступ до нерадянських книг. До того ж через постійні переслідування, спрямовані у першу чергу проти провідних верств українського суспільства, сучасна українська інтелігенція соціологічно дуже молода й тому культурно незріла. Вивчаючи родинні корені українських дисидентів, бачимо, що в більшості випадків вони є інтелектуалами першого покоління. Це створює культурний бар’єр, що його важко подолати навіть обдарованим особистостям.

“Економічні монологи” Миколи Руденка можуть правити за ілюстрацію до вищенаведених зауважень[415]. Руденко, можливо, найтиповіший український дисидент. Син шахтаря з Донецького басейну, член компартії з юних років, відзначений нагородами ветеран Радянської Армії й інвалід війни, пізніше популярний письменник, редактор київського літературного журналу “Дніпро”, секретар партійної організації Спілки письменників України і нарешті, член Української Гельсінської групи, засуджений 1977 р. до семи років ув’язнення та п’яти років заслання. Перша частина Руденкової книжки - зворушлива автобіографічна розповідь про те, як він перетворився з апаратника на дисидента. Друга частина - це критика марксистської економічної теорії, і вона читається так, ніби її написав інтелектуальний Робінзон Крузо. Наприклад, Руденко коментує теорію вартості Маркса, не маючи ані найменшого уявлення, що цю тему економісти розглядають протягом останніх ста років, і їхні дискусії породили гору наукової літератури. Дивуєшся, які причини такого прикрого незнання. Інше враження справляє закінчення книжка Руденко пропонує практичні заходи для виходу з кризи, в якій опинилась економіка Радянського Союзу. Він пропонує повернутися до нової економічної політики 1920-х років, тобто відновити ринкові відносини і вивільнити приватну ініціативу. Ці слушні рекомендації виходять не з наївних Руденкових теоретизувань, а з його особистих спостережень і здорового глузду. Їх підтримав і автор передмови до книжки, член Української Гельсінської групи Петро Григоренко.

На завершення спитаймо себе: які шанси має українське дисидентство перетворитися з руху ідей (писання та розповсюдження самвидавчої літератури, листи протесту до властей, “підривні” розмови та листування) на реальну політичну силу? Тут ми залишаємо терен минулого й сучасного, який можна досліджувати емпірично. Історики неохоче беруться за прогнозування тому, що вони свідомі того, яку велику роль відіграє випадок у людських справах. Проте можна наважитися на певні обережні передбачення, остерігаючись при цьому видавати бажане за дійсне.

Точне число українських дисидентів невідоме, але в усякому разі воно мізерне проти п’ятдесятимільйонного населення України. Богдан Кравченко склав список із 975 осіб, знаних як учасники дисидентського руху в країні між 1960 і 1972 роками[416].{112} Українська Гельсінська група налічувала 37 членів[417]. Невелике число компенсується наполегливістю дисидентського руху, який далі веде боротьбу за самоутвердження, незважаючи на величезні перешкоди, а також тією обставиною, що в цьому русі представлені різні професійні групи й усі географічні регіони України - від Закарпаття до Донбасу та від Харкова до Одеси. Як уже відзначалося, маємо право твердити, що потенційно українська опозиція має широке коло підтримки. Але ті потенційні сили знеруховлені системою, в якій немає виходу для самостійної громадської активності, спілкування між індивідами зведено до мінімуму й усе суспільство стримують страх і загальний нагляд - хто виступає на крок із лави, наражає себе на негайну кару.

Аби здолати цю безвихідь, перший імпульс, очевидно, має прийти ззовні, наприклад, у формі боротьби за владу серед кремлівської олігархії або великої невдачі Радянського Союзу у відносинах з іншими країнами соціалістичного блоку. Другим кроком буде утворення організаційних структур, здатних звести воєдино розрізнені нині сили народного невдоволення. Видається вірогідним, що така структура спочатку становитиме не окрему політичну партію, а радше асоціації, що представлятимуть соціальні інтереси різних верств суспільства. Деякі пробні кроки в цьому напрямку вже були. Так, 1977 р. шахтар із Донбасу Володимир Клебанов зорганізував незалежну профспілку, яка перед її придушенням налічувала у своїх лавах декілька сотень робітників[418]. У листопаді 1980 р. ув’язнений київський робітник Микола Погиба розіслав відкритий лист, у якому закликав до створення вільних профспілок за польським взірцем[419]. За сприятливих обставин такі тенденції можуть легко наростати, оскільки в Радянському Союзі є велике соціально-економічне невдоволення, яке на Україні та в інших неросійських республіках доповнюється ще й національним.

Неможливо передбачити, коли і як ці можливості стануть реальністю. Проте підтверджена фактами значущість українських дисидентів не викликає сумнівів. Жертовність цих хоробрих чоловіків і жінок свідчить про незламний дух української нації. Їхня боротьба за людські й національні права узгоджується з тенденцією світового загальнолюдського поступу в дусі свободи. Українські дисиденти вірять, що правда свободи переможе. Тим, кому пощастило жити у вільних країнах, не личить вірити менше.